Голуб миру

Там, за вікном Плакали сльози Розбитим склом Колючої прози. То плакав Голуб Миру, Розбившись об невіру. Віддав свою любов Жорстокому звіру, І облітали білим пір'ям Розлуки дні, Спливали роками В кривавій війні. L.Vita

Він жив на даху висотного будинку під червоною черепицею разом зі своєю зграйкою, своєю родиною, яку дуже любив. Вони усі теж обожнювали його – він був Голубом Миру – білесенький, мов сніг тільки-но кинутий матінкою зимою на землю; великий і поважний, бо на нього покладена складна місія – бути символом Миру на усій планеті; з незвичайним великим розпушеним хвостом, яким дуже пишався. Як прилітали гості, то родина гордувалась перед ними – мовляв, бачите, хто у нас родич, сам Голуб Миру. І така честь далась їм не дарма: в зграї панувала любов і мир, злагода і щастя, жодного натяку на сварки та родинні толоки. Все було чудово, аж доки одного разу Голуб не зустрів… Кота. Увесь чорний, як глупа ніч, із зеленими очима, що в темноті світились, мов з фосфору зроблені, лежав на даху у самому закуточку, де темрява ховала його від стороннього ока. Голуб ніколи ще не ходив по таким схованкам /а їх там багатенько було – домівок для тих, хто тікав від буденних проблем/, та цього разу його тягло в одну з таких нещадно, отож птах з цікавості вирішив піддатись цьому почуттю. Хвилин десять вони дивились один на одного мовчки з сумішшю здивування і остраху. Та раптом відчули, ніби вони вже давно знайомі, ніби близькі друзі вже з мільйон років і аж ніяк не менше. Тож вирішили продовжувати дружити. Дуже довго ніхто не здогадувався про їхні дивні стосунки. А вони усе міцніше і міцніше прив'язувались один до одного, часто сиділи вночі на маленькому віконці, аж під самою покрівлею, і роздивлялись зорі, дискутували на філософські теми про життя і смерть, про світ та й узагалі – про все. Йшов час, і їм уже не вистачало тих декількох годин уночі, і тоді вирішено було зустрічатись в підворіттях, де їм не зустрілись би ніхто з родичів і знайомих. Ані Голуб, ані Кіт так і не дізнались, як і хто їх викрив, та справу було зроблено. І зграя Голуба, і зграя Кота з того часу нещадно їли бідних друзів, знущались і висміювали на скільки вистачало їхньої убогої фантазії. Особлива увага приділялась прогулянкам, коли друзі гуляли стежками, – Кіт уповільнював ходу, щоб Голуб зі своїми маленькими ніжками встигав за ним, від того хода чорного супутника здавалась поважною і пихатою, а ще трохи дивною як для кота; чи коли Голуб повільно вимахував крильми, парив над землею, мов орел, так, щоб за ним устигав бігти по землі Кіт, – ось тоді недоброзичливці і починали найбільше хизування. Зграя птахів, кружляючи над їхніми головами, вигукували свої знущання, зграя ж котів усім натовпом ходила за друзями, беручи їх в коло, і собі висміювала дивні для них усіх стосунки білого Голуба Миру та чорного Кота-самітника. Не дивлячись на усі намагання обох родин роз'єднати цей союз, Кіт і Голуб все більше прив'язувались один до одного, ставали ближче і ближче, майже постійно були разом та навіть харчувались разом. Ніхто ніколи, певно, і не дізнається, чому родина Голуба раптом настіко озвіріла і з якої причини вчинила таку жорстокість, адже вони були зразком доброти і миру, та одного вечора, коли Голуб Миру кудись відійшов, зграя оточила Кота і почала його задзьобувати, задзьобувати насмерть…

Місяць з того жахливого вечора, коли Голуб Миру намагався допомогти своєму вже мертвому другу, хоч якось його оживити і, втративши надію, плакав великими і першими в житті /бо птахи не вміють плакати/ сльозами, омиваючи тіло найближчої в усьому світі істоти, ніхто не бачив і нічого про нього не чув. Родина про свого видатного родича вже й забувати почала, продовжуючи жити мирним і щасливим життям, аж раптом один за одним голуби почали зникати, а за декілька днів їх знаходили мертвими, закривавленими і закльованими насмерть. Кожен день вмирав один голуб, а вбивцю ніхто не міг ні знайти, ні злапа´ти, тож на кого тільки зграя не вішала ті вбивства – і на родичів Кота, які, певно, вирішили помститись, і на зграю собак, що недавно оселилась поблизу будинку, на якому вони жили. Та нікому з них не спадало на думку, що то може бути їх Голуб Миру. Але то був саме він. І одного дня родина птахів дізналась про то: їх лишалось зовсім мало, майже усі загинули від рук невідомого вбивці, тож налякані-перелякані, купчились один до одного, навіть боячись вийти і знайти собі чогось похавати, бо коли хтось з них не витримував і йшов за їжею, то вже не вертався… аж раптом на парапет, колись такий улюблений, сів Голуб Миру. Спочатку його ніхто не впізнав: увесь в крові, з вищипаним де-не-де пір'ям, з перебитою лапкою і майже без свого відомого хвоста, зовсім не схожий був на Голуба Миру – та тепер він уже ним і не був, тепер він був Голубом Війни і Помсти, Болю і Ненависті, Зрадливості і Підступності, він став Голубом Смерті… нарешті його впізнали, і хтось навіть з полегшенням зітхнув: “Якщо наш Голуб Миру повернувся до нас, то все буде добре”. Єдине, що всіх здивувало, – то палаюча хворостина в його дзьобі. Якийсь час Голуб дивився на колись рідну і любиму зграю і не відчував ні тепла, ні навіть жалю. Вони були винні, вони були вбивці, вони не хотіли ні з ким його ділити, вони не розуміли того, що єднало його і Кота, вони вбили найріднішу для нього істоту на світі – і вони будуть покарані… З дзьоба птаха впала на суху солому, що вистилала все навкруги, палаюча жаринка. Голуби почали метушитись, натикаючись один на одного, намагались випхатись назовні, та їх ніщо не могло врятувати. А Голуб, що був колись символом Миру всієї планети, спокійно додивившись, як вмирає його останній родич-убивця, сам кинувся роздряпаними грудьми у вогонь… вогонь, що запалила підступність і зрада тих, від кого ніхто з нас її не очікує…