Посмішка, або Інстинкт роду

Сашко висунув шухляду кухонної шафи. Почекав кілька хвилин поки всі таргани розбіжаться і почав перебирати прибори. Серед безлічі виделок, ложок і різного іншого залізяччя зараз його найбільше цікавили ножі. Він відібрав декілька. Дуже доречно, що він позавчора їх підточив. Тепер усі вони були гострими. Сашко ненавмисно навіть порізався. Соковита червона рідина струмком потекла по його руках.

Зазвичай Сашко дуже погано переносив навіть запах крові, але зараз був абсолютно байдужий до усього. Його займало тільки одне.

Він довго розглядав кожен ножик. От цей маленький не годиться - зручний, але чомусь у нього закручений кінчик. З таким справи не зробиш - підведе. Можливо - оцей? Так, це гарненький ножичок! Навіть шкода буде його псувати. Сашко втомлено посміхнувся. Він знайшов те, що шукав. Добротний кухарський тесак, заточений до синяви, здавалося, завжди був готовий до бою. Прямо як олов'яний солдатик. Його бойова постава додала Сашкові впевненості.

Він сунув ніж у кишеню і пройшов у кімнату. Дружина спала. Від постійного недосипання в неї утворилися величезні синці під очима. Виснажене обличчя, здавалося, відпочивало тільки уві сні. Але незважаючи на це, Сашко відзначив, що вона все одно прекрасна. Майже така, як і на їхньому весіллі, півтори роки тому. Рівний подих молодої жінки струменів неначе лагідний лісовий струмочок. Спокусливі, налиті молоком груди здіймалися при кожнім подиху.

Хто б міг подумати коли-небудь до чого він оце, Сашко, дійде. Здавалося ж, усе спочатку йшло просто прекрасно. Вони насолоджувалися спілкуванням одне з одним. Їм завжди було гарно разом, та так, що вони потроху навіть закинули всіх своїх друзів. Сашкові було вже затишно навіть тільки від того, що він просто відчував присутність дружини поруч. Не важливо, щоби вона не робила. Навіть якщо просто мила посуд, він не міг відірвати від неї свій закоханий погляд.

Бувши молодятами вони цілими днями не виходили нікуди, теревенили друг із дружкою і просто дуріли різними пустощами.

Але потім, потім... Сашко люто стиснув рукою сталеву рукоятку і рішуче подався уперед…

Одначе не дружина була його метою.

Обережно ступаючи, щоб ненароком не розбудити свою любов, хлопець пройшов у дальній кут кімнати. Світло від тьмяного каганця скупо падало на дитяче ліжечко. Ось воно! Ця маленька противна істота спала. Наразі уже минуло три тижні, після того, як він, Сашко, забрав її разом із матір'ю з пологового будинку. І ось уже три тижні, як життя його перетворилося на суцільний жах. Працюючи цілими днями Сашко щораз приходив додому, щоб одержати свою щоденну дозу страждань. З кожним днем він із жахом все більше підмічав, як буквально на очах в'яне його дружина. Маленька істота з червоним, як у вареного рака обличчям, була безжалісною. Буквально через кожні двадцять хвилин вимагала молока. Кімната розривалася на шматки від цього ненаситного лементу.

І мати, сама ще зовсім молода дівчина, повинна була як слухняна рабиня виконувати всі примхи цієї маленької, але кровожерливої істоти.

Ніде правди діти, Сашко всіма силами намагався розбудити в собі батьківську любов. Але всі старання виявилися марними, він безмірно любив дружину і ніяк не міг простити своїй маленькій доньці того, що вона забирає останні сили в його єдиної любові. Він проклинав той день і ту годину, коли дружина якось повідомила, що в них буде дитина. Тоді він іще літав на хмарах щастя і тому не придав особливого значення цим словам. Разом із дружиною радувався кожному новому дню її вагітності, не вдаючись особливо в суть того, що відбувається. Для нього все це було дуже далеким.

І ось той день настав. День, коли його улюблена дружинонька перестала звертати увагу на нього, присвятивши всю себе маленькій шкідливій істоті. З усіх сил Сашко намагався допомогти дружині у всіх справах, що як грім серед ясного неба звалилися їм на голову. Він прав пелюшки, готував, прибирав. Але здебільшого усе-таки багато працював, та й до того ж: який би не був батько – він, звісно, ніколи не зміг би замінити матір.

А його дружинонька, тим часом, поступово згасала. Вона худла навіть не щодня, а щогодини. У Сашка серце кров'ю обливалося, коли він бачив змучене обличчя своєї коханої.

І ось він вирішив. Якась бісівська думка в’їлася йому в змучений мозок. Треба позбутися цієї дитини - і усе піде, як було раніше. Вони знову будуть щасливі. І вона поправиться.

Сашко схилився над ліжечком. Дівчинка спала. Хіба полоснути оце ножем по горлу, а потім загорнути в простирадла і викинути в сміттєпровід. Ось і вся справа.

А може краще задушити? А то ще виникне підозра. А так, мовляв, усе зрозуміло – обкрутилася, бідолашечко, в сні пелюшками, що розтріпалися, і задушилася. Сама. Ніхто і не почує нічого. Навіть дружина.

Сашко вирішив віднести ніж назад, на кухню. Через непотрібність. Коли повернувся, дівчинка вже прокинулася.

Вона відкрила свої прекрасні блакитні вічка і здивовано подивилася на свого батька. Що це він робить? Сашко вже був заніс над нею пелюшку - він більше не хотів утрачати ані хвилини, але отут маля несподівано посміхнулося. Це була її, напевне, найперша посмішка в житті. Вона нічого не розуміла, що відбувається навколо неї. Їй просто було добре. Вона прекрасно поспала і зараз від усієї душі радувалася життю. Коли дівчинка знову посміхнулася, у Сашка щось раптом надломилося всередині. Він відчув, як якесь дивне тепло огорнуло всю його душу. Боже, як вона схожа на свою матір! Ці дивні блакитні очі! Цей розумний погляд! Маля, тобі ж іще і місяцю немає! А цей милий носик – усі, до речі, кажуть, що він вилитий мій.

У Сашка опустилися руки.

Боже, ну чому ж це я раніше не розгледів тебе - Золотко моє!

Йому зараз же захотілося обійняти дівчинку, носити її на руках, сюсюкатися і всовувати до рота неслухняну соску.

Світ за якусь хвилину перевернувся в його голові. Він уже й уявити собі не міг, як іще кілька хвилин тому замишляв чорне злодіяння.

-Ну, що вона - прокинулася? - Сашко почув раптом за собою голос дружини.

-Т-т-а-а-к, - ніяково видавив молодий батько.

-А навіщо тобі ця пелюшка? - побачивши в руках чоловіка знаряддя невдалого злочину запитала дружина.

-Е-е-е... Маля ось отут обісцялося, я хотів їй перемінити... І щасливий, неначе щойно обдарований небесами батько з неймовірною радістю і ніжністю, яка охопила його усього прийнявся дуже обережно сповивати дитину.