Карпатські квіточки і ягідки

Ви, коли востаннє бачили вчителя-чоловіка, чи вагітну дівчину? Отож.

- У буцегарні – шестьоркі, пятухі, вєртухаі в почьотє, і прі чьом тут учітєлішкі і какісь брюхастиє тьолкі. Хача, подрастающєє пакалєніє биков нужно ражать, а по-понятім іх воспітать могут учит-теля, і лучче слабой статі, учі-тьолкі: апущєниє, ну, тіпа сєятєлькі свєтлаго, вєчнаго, но нє вєдают куріци - шта вєчной ніщєти, а чьо, пусть вкаливают, падрабативают, с ног падают, прі лішнєм врємєні сматрі начнут воспітивать нє наш кантінгєнт.

Отож, аби не втнули чогось людиноподібного, й, не дай боже, особистостей плекали – у злидні, до перманентного доздихання у вітальних інстинктах. Ви, ніколи не ставили собі запитання, чому мільйони українців, гинучи у 1932-1933 рр. не сподобилися бодай би до якогось опору, все одно – смерть; а, тому що - мозок без достатнього забезпечення поживними речовинами, аби врятувати тіло переходить на “чекаючий” режим, як комп’ютер у режим енергозбереження, а там і диски відключаються, зизоока чатує. Сучасні пахани тому й установили Вам, шановні, прожитковий мінімум: концтабірну стограмову пайку хліба на день (39 кг на рік), 19 грам риби (7кг на рік), 20 гр м’яса (8кг), 13 гр. масла (5кг) тощо. От “чекаємо”, коли вже нажеруться “слуги народу” і дадуть вийти з депресійно-стагнаційного ступору – не до”чекаєтесь”, ондечки, щорічно 500 000 (!!!) “чекачів” на небеса злинають, мільйони, шарахнувшись смертельного “очікування” на чужині батрачать. А братели - в ЄЕПи об’єдіняються для сподручной житухі в общакє. Гаварітє, собствєнна нічяво нє проісходіт і ващщє нє понялі, всьо єнто покльоп в натурє; хай, може й гіперболізація, а може й одубіння, у тотальній люмпен-вестернізації зубожілої гурми (lumpen, лат. – дегенерат, потвора, покруч, виродок, бридота, шльондра(!); як вишукано звучить - люмпен-інтелігент). Гаварітє: “Каждий народ – достоін своєго короля”, “Маємо те, що накрали”, і даже на трєтій строк канстітуціоннимсудом Оно всєнародним адабрямсом умоляєм: “Шоби єшшо наворовался – большє варавать нє будєт”. Боже, кажете смердить так, що аж в очах свербить, й дуже слизько, і будь-який порух долі кине в твань лайна, а тому, - що не перенюхаємо, то пере”чекаємо”. То так, тільки лайно з ніздрів бульбами ужо калбасіцца. Німувать усім! Ані руш! А коли дуба дасте, все одно про те не дізнаєте, що булькнули “за цапову душу” (добровільно ж рогатому м’яко стелите, - душі заклавши за гнилу пайку застійної баланди). “Чекайте”. А, нащьот стрічі вагітних - ну, яка нормальна жінка кровинок вовкулакам на заріз породить. Тільки, ті рудошерсті тварі самі у вовчій ямі, лайном комизяться, - вашими запроданими душечками пурскають, людолови.

А, Ми – Вічні... допоки не вчепилися ратицями землі.

В часи наступу Розвинутого Ганьбізму, я ще працював у школі. Щоправда від такого безвілля од мене одвернулися знайомі, родичі, бо ж треба в польщєнємє-єчє-єнах гроші зароблє-єти, а не за копійкє-є педофіліювати (їхнє означення мого збоченого “покликання”). Аякже, - оголошується конкурс на заміщення посади вчителя, з окладом в 200 гривень (при прожитковому мінімумі в 342 гр.). Ви, бува, не хіхікнули з приводу прожиткового міні:му-му, і 57 статті (!), шо? - кримінальної (воно ж при совітах – за політічєскую канала, японашпіонскамать!). А чого Ви гигикаєте? Даремно. Їх, вчителів-обідранців, як мишей, тисячі, в штопаних трусах (по міні,му,му - 5шт на два роки, але ж у них і до му-му не дотягує). Чого Ви розійшлися, а! - то не сміх, - гендерні завивання; ваша мрія, шо – чоловіки-вчителі в драних трусах? - збоченки.

- Так вот, ті бідні учітьолкі, потєряниє по жизні, від бєзнадьогі так по мозгам клепають телепням-школярам, шо кажецца уроди дєйствітєльно бистра по-фєні научілісь ботать, а це, то шо надо, бо нам мозгі клєпалі, і нічо, благодарни, вот житуху сварганілі, а ці подростки чьо – лучче нас. А на щьот зарплати, так у нас врубайтєсь: шахтьори бастуют, пшеніца нє-урод-іла, пєрєходной пєріод панімаєш затянулся із-за етой випєндрьожной апазіціі шо в глаза нє слишит, азаровоукрайонской, здравий звіт уря(о)ду шо сімі процентамі падйом какось ужо пашол, і год самий удачний в сфєрє економікі намєтілся кажись на канєц, карочє, нєчяво соплі умниє распускать, ніщєта антєлігентская – самі ж дабравольно на таку житуху повєлісь; нє нравіцца? – задніци макароннікам подтірать пшол! І, вашчє, жаль шо прі сересерах ми нє успєлі вас всєх к стєнкє ачкарікі, бо ми тоже же люді і іногда аж сльозу прошибаєт страдать за тєм как тєпєріча нєрасстрєляниє мучаятєсь. Ну нічо, ми мілосєрдни, ужо скоро, по просьбам трудящіхся, только вот політрєформуобсудімпартіярєгіонамі без порожняков вас сволочєй куда надо погонім. Патаму, на цирло, слиш, дєльний савєт донов: так, казли, за базар атвєтітє, без туфти, с голоду самостійно уж как-нібудь пабистрєй опрєдєлітєсь, пєдофілюкі макарєнканутиє. Он, сколька єжегодна дуба дают, а вам шо, думаєтє унівєрсітєти па-канчалі, і єдіт тую мать, па-нармальному здохнуть западло. А давно пора, бо ужо досталі ваші нашистскіє фашизоідниє стєнанія, нєвмоготу, ну, как вам єщьо обьясніть шо нєту нікакой ненькі в помінє, і нє било, - власть у нас совецкая, хочтє й как - соловєцкая, ми ж нікуда і нє уходілі бліжайші 70 лєт, і в бліжайші тищу лєт нє дождьотєсь, хоча, кака вам разніца, всьо равно окачурітєсь.

Колись історики, а може й пересічні люди, дізнавшись про зниклий народ, запитають себе: “Чого вони не боролися за своє майбутнє, чому порушили всі божі заповіді?..” А я, Вам, ще існуючим, скажу: “Бо, люди землю свою так зненавиділи, що Бог, із ляку, у них пам’ять забрав, і мову, аби не паплюжили перед світом край колись славетний; а тих, що любили неню, й не плазували перед звіром – поскорше до себе забрав...”

В тому збидленому обєзьяннікє шансів на виживання, самі розумієте. Тому, я, хитрий степовик, аби по-западлістськи не заканать із бухенвальду (себто – лісу де тільки, забухавши можна трішечки осмислитися, а потім, як бук шуміти на кухні, возмущацца сам-з-собою; шшшвабооода!) щороку тікав до осердя землі нашої, там де справжні буки і смереки, де гори вічні, й у шумі віт ще можна вернути камертону легіт тожности, й у шерхотінні сивих ґреґотів учути відлуння славної минувшини. Цілющі джерела Гуцулії швидко відновлять Ваші сили, змиють задушливу трутизну застійного болота низів.

Маячня? Ви, що, вже встигли пальцем скроні торкнутися й зневажливо закинути вище означену (нібито) хворобливу гіперболізацію сучасності в шухляду підсвідомості? Так я і не збираюся копирсатися у сьоденному іржавці, викликаючи у вас фізіологічні реакції. Ви не собака (вибачте), а я не Павлов, і, найсуттєвіше, не письменник, тому не маю біди - трагати на горбі пам’ятник-собі-нащадкам нерукотворний, забронзовіло смикати пегаса за якісь там драстичні літсучзони, задля негайного вписання в історичні аннали себе-світопреставленоневизнаного-генія; я пташка вільна, лет Вашої розкутої свідомості. Тому, усміхніться, й хоча би рухніть своїми пониклими крилами янгольськими, прослідкуйте мою траєкторію мислі, тай впадіть на крило, вхопившись запаморочливого пругу свободи. Повідаю Вам про Наші гори, ці історії не видумані, ані крапельки власних мудрувань, бо не маю права порушувати архітектоніку божественної яви. У вільному леті власної фантазії Ви, самі домислите маливо одкровень.

Дія І
(ще оптимістична)

Ява (квіткова). Так ось, коли я ще працював у школі, то в порохняві Руїни дев’яностих, шастання пацюків-пристосуванців-чинуш ще не дійшло до тотального контролювання учбового процесу, кому нафік здалася та школа - коли такий крадіж пашол у натурє. Можна було навіть тихцем патріотичні почуття плекати в дітей. Тому учні ще могли відрізнити бандерівця від бодрова, а бєлова ідентифікувати з хохловим. Любили вони Україну. Діти – янголята з в‘янучими крилами. Щороку вони просилися гір, аби вернути з позапам’яті сакральну, прадавню Ойкумену нашого невпокореного Духу; де ангели сидять на вітах, ніжками сучать із нетерплячки - чекають коли їх відвідають вигнанці на землю. Так хороше звісивши крила, у колі янголів, коли гори літають, пісні серця слухати. Я погоджувався на організацію походу, аби самому втекти від знаєте-якої-житухі, а, найголовніше - сина вивезти з очамрілого мегаполіса.

Гори, Вони “оголюють” людину екстрімом, дуже важко, приховати свою справжність, фальш пре, цивілізаторські маски вишкірюються, волають. Оголені душечки скавчать, душі тішаться. Карпати виховують новачків, налагоджують розстроєний лад поурбанізованої душі.

- Романе Романовичу, візьміть у похід, будь ласка, - просився Вітя, ліцеїст-відмінник.

- Прошу, я так мріяв, хоча б разочок, в Карпатах побувати.

- Гаразд, - змилостивився я.

- Тільки спорядження шукай сам ...

Закоцюблий Вітя скакав на одній нозі, товк шутер, надаремно намагаючись виштовхнути з вуха крижану воду, дурнувато посміхався, він не вірив, що така краса існувала поза його присутністю. Лімниця гонорово гоготіла прислухаючись поблажливих вересків туристів із Дніпра. Нас було двадцятеро. То вже традиція, як би не складалися обставини, завше двадцять ворохобників із наплічниками штурмували потяг Дніпропетровськ - Трускавець. Студенти, старшокласники; новачки, досвідчені лісовики - творили свою неповторну історію походу.

Вітю поважали, за незалежність. Він, дивак, у ліцеї створив “ТСУМ” (Товариство симпатиків української мови), підмовив своїх друзів до дерусифікації позомбованого світосприйняття, хлопці трохи соромилися, частенько порушували клятву, а Вітя вперто тримався своїх принципів, і, диво, йому аніхто з підлітків не закинув на те вар’ювання. Хоча був відмінником, та не зубрилою, від Бога розумний, навіть мудрий, і приколіст, бува таке втне, що в ліцеї розмов на тиждень. В горах хлопцеві від кесонного сп’яніння все в голові перемішалося, бігав туди сюди як ушкварений, кидався у якісь хащі, дерся на скелі, балансував понад прірвою. Я аж охрип, волаючи на ненормальника. А йому, що, вдячно посміхався, заспокоював, й дерся за ожиною по крутоберезі.

Камінний обвал гуркотнув коротко, роздратовано, ми як уперіщені кинулися річки, Вітя вже вигрібав з Лімниці, винувато бадьорячись прикривав розпанахане каменюкою стегно, ледь стримуючи цвіркання крові. Обробили рану. Не сварили чомучку, просто пояснили “що із-за випендрьожа декого може зірватися похід усіх”. Вітя трохи вгамувався. В полудень група переходила по перекинутій свіжозаваленій буревієм смереці бурхливий потічок. Вітя шкандибав останнім. Діти, здолавши перешкоду попадали на наплічники, відпочивали, спостерігаючи за балансуванням пораненого товариша, пропонували допомогу, він тільки загадково посміхався. Враз на очі впала якась холодно-волого-липка імла, вздовж тіла смереки пройшовся легкий корч, воно застогнало, напружилося, вигнулося, тріснуло, повздовж вивергнувши кремові нутрощі. В зблідлі бличчя учнів боляче вдарило сухим груддям з вивернутого коріння тріснутої смереки. Ніхто й не уздрів, коли Вітя з чотирьохметрової висоти шувбовсьнув у потік. Не сказавши ані слова, хлопці, наввипередки кинулися рятувати товариша. Але, його ніде не було. У тому потічку жабі по коліна, і, то в калабанях перегороджених смерековими завалами. Кричали протяжно, лякаючись отетерілої від страху тиші. Пронизливе гойкання дівчат наганяло ще більшого жаху, що знущально носився відлунням у міжгір’ї. Час зупинився, повертаючись тріснутої смереки хлопці крадькома штрикали довгими палями чорні затони. Дівчата збившись до купки, блискали вологими очима. На горі, у ліщині, затріщало. Вітя, осідлавши наплічник, рулював до нас переполошених, в’їдливо кпинив щось із приводу наших волань. Ми, тихо радіючи навіть не питали, де він був, з облич ще не зійшов ляк і ноги дрібно тремтіли.

- То ви нічого не розумієте, локальний тектонічний зсув затиснув з обидвох боків смереку, ось звібрувало дерево, кидануло, течією ж понесло вниз непотопного туриста, ось і вибрався, протрасував відгори схил, бо внизу, он, який заросляк, тай до вас не забарився, чьо репетувати, - гонорився Вітя, а наплічник його був сухесенький, чистесенький, од того у нас у роті ще більше пересохло.

Далі, видершись хребта, знову спустилися долини, вийшли до старовинної вузькоколійки. Вітю не чіпали, від себе гнали надокучливі спомини про злощасну смереку. По штриці додріботіли станції лісокомбінату “Осмолода”, й остовпіли, - ошелешено розглядаючи те, що залишилося від потужного колись підприємства: з розчепірених віконниць будівель пнулися покручі-смереки, вчепившись коріннями шпал зручно вмістушилися на кремезних кронах товстелезних дерев якісь руді монстри, - жовті змії віт знасолоджено душили іржаві торси німецьких маневрових тепловозиків, а вони тільки й жалісливо скрипіли іржавими секціями, розгойдувалися у вальсі “білої пропасниці” (або як інакше ту чудасію назвеш), проводжаючи спорожнілими від самоти очицями нас, дивакуватих сталкерів, незнано чого заблукалих у цій часо-просторовій дірі. Якесь непізнане, ще, почуття погнало нас із муміфікованого “світлого минуло-майбутнього”. Жовта пляма сонця кресала в очах іскри, спека солоним слизом гірчила потріскані вуста. Уздовж штрики застрашеними більмами лупали попереджувальні щити: “Обережно – вовки!” Пояснення щодо літньої ситості вовків чогось нікого не заспокоювали, зате без привалів прохекали декілька кілометрів. Під вечір дочимчикували покинутого будинку станційного службовця.

На дверях висів накинутий замок, в чотирьох кімнатах нікого, товстий шар порохняви підсилював пустизну. Застелені ліжка, нарубані дрова біля печі, сковорідка, каструлі, тарілки, виделки натякали про небажаність нашого вторгнення. Та в горах усе спільне. Піч не чіпали, розвели багаття на подвір’ї, приготували макарони по-флотськи. Коли темрява чорною ковдрою впала на гори, ми сьорбаючи запашний чай, пускали по колу згущонку, весело хрумкали сухарики, наспівуючи під гітару сучасні хіти, в перервах плели побрехеньки. В тій розслабленій фанаберії якось жорстко, дисонансом, вперіщило:

- Я вам шо, тут сказочкі прішол расказивать! – у Віті з грудей вирвався чужий басок. На те спочатку не звернули уваги. Вітя не вгавав, скоромовкою торохтів:

- Ось ви, Роман Романичу тут чаї ганяєте, а не знаєте чий це будинок, чому його люди оминають. А господар прийде, сьогодні, опівночі! Ви мені не вірите? А ну згадайте номер своєї судової справи у ментовському комп’ютері, а номер мобілки! – торжествуючим фальцетом верескнув. Тиша згуслими драглями поповзла пальцями, похолола губи. Діти витріщилися на мене, на зблідлого Віктора. У його армійському кухлі затряслася, вигнулася алюмінієва ложка пронизана мотузкою (аби не загубилася)... поповзла по руці, й коли її хвіст мелькнув в рукаві, окріп з кухля коричневим струменем пружно вдарив у розчепірені очі нібитовіті.

-У-у-у!!! – завив хлопець закривши долонями обличчя, впав на землю. Дівчата полохливою зграйкою кинулися будинку. Я вхопив Віктора за плечі, підтягнув до відра з джерельною водою й щосили заштовхнув його голову у спасенну прохолоду. Пішли бульби... Тіло на мить заклякло і... голова каменем подалася дна. Висмикнуте відро продеренчало по схилу, обважніле тіло глухо гупнулося отави. Рвучко перекинувши через коліно пацана, натиснув на хребет, заволав:

- Штучне дихання робимо, швидко, до мене, допомагайте! – тулуб розігнувся, вивернувся, я заточився. Вітя підскочив на обидві ноги й вивергнув:

- Ги-га-гі-га!!! – аж гори здригнулися, гидливо відкидаючи той несамовитий регіт одна одній. Тут і хлопці задравши штани зникли у чорному квадраті дверей.

- Вітя, ну ти козел, - заревів я.

- Актор погорілого театру.

- Ну, чому актор, подивіться, очі цілі, а кип'яток, то справжнісінький, а за козел – комплімент.

- Все, досить, погралися й спати, завтра поговоримо!

- Добре, добре, чо ви всі злякалися, жартів не понімаєте, йду вже, гаразд.

Аби ще чогось не втнув ілюзіоніст, особисто провів його до ліжка в сусідній кімнаті, де готувалися сну його однокласники-ліцеїсти.

- Ну, Вітьок, ти дайош, шуточкі у тєбя какіє то фокуснутиє... маладец, зашугал слєгонца, но ми сочтьомса, - бурчали примирливо. Вітя переможно воркотів-сміявся.

Здійснивши вечірню перекличку я побажав усім, гм (?!) спокійної ночі, пішов у кімнату, де розмістилися старші. Довго, нервовим променем ліхтаря вищупував недогарок свічки. Двері привідчинилися, Вітя скоромовкою протуркотів:

- Рівно 14 вогників, чуєте, на... – по дверям смачно ляпнув запущений кимсь капець. Я нарешті запалив свічку.

Мій син, Валєра, запитав:

- Батьку, чуєш, а що то Вітя молов про якусь судову справу, комп’ютер. Усі вдавали ніби дають хропака, але сопіти перестали.

- То, було давно, моя бабка-відьма, від слова відати, довго вмирала, і стеля пробита не допомагала, а коли покликали мене, то схопила міцно за руку й преставилась. Я з тих часів багато передзнаю, але навмисно усе відразу знати не хочу, і не можу, бо заберуть звідцика, краще потихесеньку, то вам на папір викладу, прочитаєте, і вам якась таїна відкриється. Так ось, я знав достеменно, коли, як буду збитий автомобілем. Це й трапилось. Водій КаМаЗу з місця аварії втік, було заведено судову справу, коли мене з нею ознайомлювали, то вона в комп’ютері була під номером “666”. Про це знав тільки слідчий. А, Вітя, тільки що, гм...

- Так, пацани, ми коли купували татові мобілку, то в магазині всі номери були з тими злощасними трьома шістками, і купили... - пробубонів Валєра.

Ваня Лядов, студент географічного факультету ДНУ швидко, швидко почав рахувати:

- Один, два, три... чотирнадцять! Один, два... чотирнадцять! Диви, диви, чотирнадцять вогників у вікні! – кричав.

- Де, - зіперлися всі на лікті.

- Та он, у вікні! – у подвійних рамах, у склі, від нашої свічки, дійсно відображалося 14 вогників. Один поперед одного рахували до того злощасного числа, не звертаючи уваги, що за вікном хтось мелькав, стрибаючи являв нам у чорно-заскляннілому квадраті ночі свої долоні. Чим би дитятко не тішилось. Але, коли за тими долонями з’явилася посередні третя, та ще й зеленкувато-волохата (може привиділось – умовляли себе), вже ревіли:

- Вітя прєкращай страдать! Ето уже нє смєшно! – його перекошений лик на мить показався у отворі вікна, шибка сухо дзявкнула, жалібно заскавчало об камінь розбите скло. Виборсавшись зі спальних мішків, мчали з однією думкою – надавати по пиці батєру. Оббігли хату, - немає ворохобника, тільки краплі крові під вікном на розбитому склі. Догори глянули і, вклякли - будинок клали на відкосі, тому до нашого злощасного вікна було від землі метра зо три. Потупцювали, примірялися, поскакали, стіна гладенька, зачепитися нема, за що. А тут, ще й вовки завели концерт, із бек-вокалом пугача, зеленими ліхтариками мигтіли зі краю поляни.

- Вітя, всьо, зараз піднімаю людей з факелами, тебе, скотину, шукати будемо, - заволав я.

- Чьо, как сразу, так Вітя, не чіпайте тільки, мені вже самому непереливки, - благально долинуло з темені.

- Харе, чіпати не будемо, даємо п’ять хвилин і ти спиш, як... до ранку міцно спиш!

Вітя, дійсно скоренько пірнув у спальний мішок, притих.

Я завертів дротом із середини вхідні двері, пішов спати. Крізь дрімоту долинуло якесь вовтузіння. Вискочив на шум. Усі мирно спали. Вітя згорнувшись бубликом сопів.

На світанку прокинулися, Віті немає. Бігали довкруж, кричали. Хлопці зізналися, що в ніч Віктор поліз на горище, знайшов там гітару, бринькав, потім гугукав лякаючи дівчат, а коли проходив над хлопчачою кімнатою девепешна стеля провалилася й він гепнувся прямо на сонних однокласників, ось вони й накостиляли йому спересердя, мабуть, образився, десь ховається поряд. Пішли до старої стайні, що стояла біля будинку, звідтика прожогом вислизнув якийсь підозрілий чолов’яга років 40, сів на пеньок, демонстративно дістав з-під поли обріз, поклав на коліна, вороже прищурився. Ми кинулися за сокирами. Вуйко пересмикнув затвор. Ситуацію розрядила міцно збита жіночка невизначеного віку, що вискочила з тієї ж стайні, прогелготіла:

- Гій, Михасю, то ти дестика сі дів. Я вжє си думала що ти мене саму покинув в цим проклєтім місци! – замахала руками, її огрядна статура перегородила нам дорогу. Прожогом хапнула чоловіка за руку, тягла, геть примовляючи:

- То вно тобі тоє треба, з дітваками звєзов’сі. Гій, відчіписі, най си йдут своєв дорогов. Що вни’ ти зробили?

- То ти ми кажеш шо вни си зробили?! То за тих засранців я ніч не спов, і маю то теперика терпіти, та йти собі гет! Як зараз впалю соли одному й другому по сраці, абис знали як сі в горах вести!

- Почекайте пане, заспокойтеся, я старший, не нервуйте, поясніть, що трапилося.

- А, то ти мене питаєш? То який ти старший, що ради дітєм дати не можеш!

- Перепрошую, діти всю ніч спали, хата закрита була із середини. Вуйко швидко завертів головою, боязко озираючись пробуботів:

- Добре. Ходи. Треба поговорити, - змовницьки підморгнув, потягнув на край галявини, де в ніч товклися вовки. Не чекаючи моїх пояснень, виголосив промову:

- То, я, пане, між нами, взєв си Штефку з літника, ну самі розумієте, доки йї чоловік долі сидит, та потєг в сю кам’яницю, тутка людей не буває, проклєте місце, а возьдика й маєш, ви сі приперли. То я йї вмовив в стайні, на поді. Лишень до того справа дійшла, а тутка якийсь дітвак віскакує тай давай лементувати, скакати під вікном. Візираю, хтів впалити з ружа йму поверх голови, аби всровсі, але ззаду него виліз якись волохатий, зелений ґевал (то ми сі так здало, чи що?), взєв того хлопака за барки, тай давай перед вікном кидати, а потомику як головов вцідив в раму, аж сі шибки посипали, то мені так сі страшно стало, сховавсі, Штефці під ціцькє, а вна каже давай вже си любити, а я не можу, бо чую як шерхотит за стінов той зелений, ходит, тай ще вовки виют, йой троха не вмер, а Штефці ніц не кажу абис вна сі не перепудила, тай в ніч не побігла. А дурна баба наступає, каже мені - давай, а ми в піт кидає і бралка десь сі сховала. Так до рані й протрєссі. Якби Штефка віділа того зеленого вуйка, в неї би теж давалка сі скінчила.

Мене рвало від сміху, хлопці, які все чули - теж хапалися за животи. Присоромлена Штефка била себе в боки, гойкала:

- Гій, то що ви си позволієте, курва вашу мать, понаїжджєли тутка, жити людєм по-людськи не дают, то забирайтесі гет звідсика, шлєк би вас вітрафив, москалі проклєті!

- Добре, вуйку, вибачійте, в нас хлопець, той котрого у вікно кидав зелений, як ви кажете ґевал, пропав, потрібна ваша допомога, де та ваша полонина, може він до людей пішов, ми туда сходимо. Присоромлений дядько показав дорогу, тай не попрощавшись швидесенько шуганув зі своєю кралею... до стайні.

А Вітя як лялька-неваляшка, тут як тут. З’явилося чудо, з подряпаним обличчям, фіолетовим фінгалом, і з... цеберкою молока. Тримаючись від нас на відстані пояснював, що в цю, купальську ніч, цвіт папороті знайшов, а по дорозі в табір спіймав корову, тай задоїв сердешну, аж на ціле відро, тільки, як та корова йому шмат бринзи презентувала... какзав – усе цвіт папороті. Але з полонини прибігло троє хлопчаків, притарабанили сирних пакунків у марлі, цеберку молока, продекламували хором:

- Мама й тато просили ще передати оцих гостинців, бо приходив зраннє ваш посланець й сказов, що ви сі заблудили, третий день не їли’сти, і вас тутка п’єтдисєт дітей голодує. Понапихали ми тим дітвакам за пазухи кільок у томаті, подякували за чуйність. Та й понапивалися парного молочка, наїлися досхочу смачної вурди, буца.

З Віктором була важка розмова, я не просив, вимагав, аби він не випендрювався, й припинив свої експерименти, а, то друге око зафіолетиться. Усе минулося, бісовщина зникла. Лагідне сонечко, море ягід, грибів, що ще треба відпочивальникам. Гуцули навіть вівцю принесли на шашлик, наслухавшись наших... повстанських, стрілецьких пісень. Аякже, кляті москалі з Дніпропетровська заводили: “Вже вечір вечоріє, повстанське серце б’є,/, а лента за лентою набої подає”, - чи, - “Ішли ми до бою темними лісами,/ ішли за вкраїну, рідний край, /Українське військо Степана Бандери,/ за наш, за вкраїнський звичай”, “Ой там на горі Січ іде”, “За Україну, за її волю/ За честь, за славу, за народ”. І отакої краси цілісінький концерт. Люди в селах і містечках збігалися наших пісень, посміхалися, повірили, що то Україна рождається... блаженні.

У Віті з репнутого рюкзака, від удару об скелю, весь вміст у прірву шуганув. Навіть взуття, і одяг котрий прав й залишив біля річки, сховавшись од раптової зливи, до намету - забрала ріка. Приодягнули Вітю як могли. Одна тільки алюмінієва ложка теліпалася на шиї, і та в останній вечір, коли його зубною пастою вимазували, зникла.

Вітя хоробрився, але з гір повертався принишклий, завше говіркий здебільшого мовчав. У Дніпрі діти поважно виходили з потяга, тішачись в обіймах рідних, казали, що дуже сподобалося в горах і ще хочуть, наступного року в похід. Віктора ніхто не зустрів, і він... гірко заплакав.

Через пару місяців мене викликала завуч, і утаємнено-грізним голосом зауважила:

- Я счітаю ето вашей лічной нєдоработкой, нам уже поступіл трєвожний сігнал, што Віктор связался с какімі-то сатаністамі, нада разабрацца с радітєлямі і нємєдлєнна прєкратіть бєзобразіє!

Через рік у кухонному столі син знайшов алюмінієву ложку з просвердленим держалком...

* * *

То був останній рік роботи в школі. Злиденна зарплата всюди однакова - ліцей це, гімназія, чи школа. Тому, Неповна серденя школа через дорогу стала останнім курликом прощальної пісні. Дали мені керівництво у 8 класі, за відсутності вчителів, вже будь-якої статі, накинули 52 години (10 уроків у день, зарплата, аж 376 гр! – міні-му-му перейдено, ура! маліна-житуха), з викладанням предметів всього циклу, окрім математики, ну не дав Боженька. Сидів я в тій школі з 7 ранку до 10 вечора, бо ще мав години інформатики, і за домовленістю з директором організував щось на кшталт нелегального комп'ютерного клубу, аж на 4 машини. Мікрорайон злиденний, більшість дітей копирсаючись на звалищі, що поряд, закопчені, обкурені продували ті страшні копійки в “контрстрайки-унреали”, а я мав з того жахливого гріха, після атстьогіванія процента директору, аж 10 гривень у день. Багатоповерховий мат, перегар, запах клею, й моє моралізаторство викликало хіба що зачудоване провокування шпани, їм бо вперше у житті інтелігентно зауважували щодо асоціальної поведінки. Асоціальності вистачало, в моєму 8 класі уроки відвідували не більше 20%, щоправда зимою майже всі діти ходили в школу, бо їхні оселі, із-за несплати за енергію, без світла й газу перетворювалися в смертельні пастки. Але і мій будинок, теж електрики, ось уже декілька років 30 грудня обрізають, без попередження, ні, я сплачую за використану енергію – аргумент – перевищення лімітів споживання, вони нібито заміряли, але ж нікого дома немає днями, і нічого там окрім холодильника не включено, і потім, при напрузі 140 вольт у мережі багато не наспоживаєш, телевізор не включається. Так от, таких як я, обрізаних, - всі мої сусіди: за день до свят, електрики за “порушення” їм виписують штраф 97 гр. 31 коп.(?), - плати, а ні, так сиди до пришестя без світла, всі платять, ще й спасибі “на колінцях припадають”. Я перший раз із злості в суд подався, так тепер маю оказію на гарантоване щорічне обрізання. Я навіть знаю чому одну високоповажну особь гарантом кличуть.

Але, то дурня безчасся, перетерпимо, колись і на нашій вулиці буде світло і затишно. Повернемося дітей. У класі четверо учнів узагалі не вміли ні писати ні читати, семеро на обліку у міліції, троє жебракували, двоє з відкритою формою туберкульозу бомжували... Поряд обласний тубдиспансер, фекалії прямо на поле з колектора ринуть, тому дивно, що тільки двоє сухотних, бо реакція на Манту майже у всіх позитивна. Так ось, одна дівчинка, в школу не ходила взагалі, а по чуткам “працювала” у сауні дорожнього кафе місцевого підприємця. На мої “сігнали” директор порадила не смикатися, якщо життя дороге. У лютому, матір-алкашка тієї дівчини подала позов до суду, за жорстоке побиття й групове зґвалтування дочки. Через пару днів, один із ґвалтівників, у місцевому КПЗ повісився на... власних трусах. Тільки, у повішеного череп був, чомусь, провалений, хм, - чи не сенсація, проблема в тому, що у “повішеника” рідний дядько виявився прокурором з Маріуполя. Мєнтовський відділок розігнали. Розслідуванням справи зайнялися вищі інстанції. Виявилося, що нашу дівчинку, у її ж хаті, систематично ґвалтували старшокласники, й місцева блатота. Перед “разгуляєм” презентували пляшку біленької “роді-теля-м”, котрі тут же вусмєрть готовченки давали хропака. Одного разу “матінка” очухалася раніше строку, за що й отримала заслужено по пиці й по всім пропитим тілесам носаками, і з переламаними кінцівками була викинута на вулицю. Пересаджали половину селища пацанячого населення. Постраждала “сімейка” приймаючи багаточисельні делегації батьків ґвалтувальників, “чомусь” відмовилися од позову, справу закрили, “невинних” відпустили, а крайнього зробили... мене, - “За недостатню кількість проведених виховних заходів щодо учениці з неблагополучної сім’ї”. Отак я став безробітним.

Дія ІІ
(песимістична)

Ява (ягідна). Літом, син умовив гайнути в Карпати. Групу набрали з місцевих дітей заможних сімей (усього 2 дівчат і 6 хлопців, підлітки 15 років). Злидарю - копійка, паничам - забава.

Гульня розпочалася у перший день походу: пестунчики “затарені півком” від дбайливих батьків, так заврацали вагон, що ексцентричні пасажири побігли до бригадира потягу “шоб нас отцепіл вмєстє с етім сраним вагоном, а ім усєм разумєєцца - компєнсацію прєдоставіл - еСВе”...

Яремчанські пісковики лащилися сонцем, пороги поважно гуділи, гори хизувалися оксамитовими шатами перед новачками. А ті на красу не реагували, тільки й переймалися глобальною проблемою - у якому б ґенделику оттянуцца, чи, на крайняк, півком пабаливацца. Зареєструвавшись у КСО, перепланував маршрут так, щоб уникнути населених пунктів, сховавши від горян представників кам’яних джунглів.

На ночівлю стали біля річки Жонка. У групі мені був замісником студент-компьютерщик Женя. Досвідчений, учасник багатьох походів, однокласник Віктора-ліцеїста. Біля розпашілої ватри, що снопами іскор цілувалася з зорями, ми з Женею з ностальгією згадували минулорічні пригоди, срібний повник умістушився на крислатій гілляці смереки широко розкривши рота, зачудовано слухав наші баляндрасилки. Коли Женя почав мене розпитувати про релігійні течії, чорну, білу магію, мою бабцю (?!), місяць полохливо сховався гущавини принишклого лісу. Як реагує вчитель на запитання учня, інертно, - скрупульозно роз'яснюючи заданий матеріал. В якийсь момент відчув, що Женя не скільки питає од цікавості до утаємненого предмету, як перевіряє мене на знання останнього, і... повчає – я, поза бажанням, десь із годину прослуховував лекцію з окультизму. Євген, захлинаючись, ніби боявся, що хтось завадить, відав про свої контакти з представниками задзеркалля. Просив поради - як пересилити страх і залежність від нав’язливих “друзів”. Я повчав, що не треба ніколи звертати уваги на вибрекеньки представників іншосвіту, по можливості брати на кпини різноманітні лякалки, і сміятися; так, при контакті зухвало сміятися прямо в їх гіпнотично-ртутні лика. Хоча й отримав за ту зухвалість, віртуально-зматеріалізованих ляпасів – сумованих в означеній реальності - покаліченим життям, але ж, врешті, бісяться вони, а не я. Найкращий же спосіб уникнути нечистого – не шукати стрічі з ним, а зустрівшись не лякатися.

- Романе Романовичу, ви не задавали собі запитання, як це я за годину до відправлення потягу приєднався групи, і головне, як я дізнався про похід? – перервав мої повчання Женя. Довга пауза здійняла на голові строчма волосся.

- Ми, звідси так просто не виберемося, ви думаєте я тут із доброї волі, - фаталістично продовжив юнак.

- Нас тут звели, щоб доказати силу нечисті. На коліна поставити. І не мене, я вже стою. А через мене – вас, на четвереньки, до поросячого вереску, опустити. Вони ні перед чим не зупиняться, щоб доказати свою вищість, силу. Он - діти, ваш син – заручники. Чекайте великої біди. Чого ви посміхаєтеся, ми приречені. Чи й живі звідси виберемося... – одерев’янілими вустами шерхотів хлопчина, трясся.

- Що ви бачите? – сухо запитав Євген.

- Я? - довго вдивлявся у темінь. Найшло: “Понад чорним гребенем лісу дрижав зблідлий повник, від вовчого завивання пронизливо іржав кінь”, - мене теж теліпало.

З гори замелькотіла ліхтарями група старшокласників, що волочили до багаття віти смерек. Артем, друг мого сина, кинув поряд товстелезну корпачку, наблизився впритул до нас, й процідив крізь зуби:

- Ані так просто вас нє випустят!!! - Конь ржет, волки воют, мєсяц стонєт, лес малчіт! Чи й живі звідси виберемося?! Ха, ха, ха! – посинілий лик Артема поплив до багаття.

- Ви чули, ви бачили його обличчя, як його перекосило, звідки він знає, я ж вам казав, а ви думаєте це казочки! – кричав не своїм голосом Женя. А в мене од дрижаків зуб на зуб не попадав.

- Артем, Артем, іди сюди, - покликав хлопця.

- Шо такоє? - єхидно скалячись відкаснув Артем.

- Повтори, що ти тільки-но нам сказав, - на якусь мить із лиця Артема зійшло фосфоруюче сяєво, на щоках заграв живий рум’янець, блідими устами кволо прошелестів:

- Шо, нічєго... нічєго я вам нє говоріл.. нє помню нічєго.

Ранком ми вирішили змінити маршрут, й зійти в гори з того місця, на котрому мали завершити похід. Коли дизель проїхав Лазещину Артем кинувся до вікна, потім до нас, заволав:

- Ми почєму на етой станціі нє сошлі!

- Ну ти бачив, сарвалса план чертовскій! Звідки ж знаєш, прихвосню, де виходити, ти ж у горах вперше, - зневажливо випалив у відповідь Женя.

Вийшли на станції Кваси. Попили квасної водички з цілющих джерел. Довго дерлися крутосхилами, петляли звіриними стежками аби обійти здирницькі єгерські пости, й страшенно втомлені, під вечір, видряпалися до будиночка лісника в урочищі Кевелів. Потомлені діти на горищі аж стогнали, впавши у запашне сіно. Вечерю готували з Женею, котрий усе накручував себе жаскими передбаченнями. Я просив змиритися. Що буде, то буде. Страшно було від слів Артема. А так, гори вони ж свої, рідні, прихистять. Тільки, якийсь черв’ячок шеберхтав у грудях докором-зневірою: “Як, то нас, в серці Материзни... нечисть пантрує”.

Коли Сонце знесилено вчепилося верховіть, на фірі під’їхав вуйко. Хистка хода, блукаючий погляд, скинута з плеча, гвинтівка - нічого доброго не віщували. Добре що діти вже повкладалися на горищі.

- То хто будете? Документ давай. Маршрут. Я лісник. То моя господа. Чос тутка си стали, - ще з дороги гаркав дядько. Повертівши наш “маршрутний аусвайс” перед осолопілими бельками, загавкав:

- А! - то ви маршрут змінили’с! Штраф! Десіть гривінь! З каждого! За каждий день що тутка буде’сте!

Вже й сутеніло, нервово з Женею щось пояснювали вуйкові, котрий на те плювався, матюкався, й відчуваючи свою зверхність гикаючи раз по раз, рикав: “Або гроші, або вас тутка всіх перестрілію”.

По його волохатих бровах неквапом повзла жирна воша. Вибаламошені очі од самогонки наливалися каламуттю божевільця, по звислим вареникам брунатних губ кволо зміючилася в’язка слина. Він рухнув у мій бік ружо. І так мені бридко стало. Така хвиля ненависті найшла, що я й не зчувся як сокира викресавши іскри зі ствола, полетіла разом із гвинтівкою до фіри. Женя, з підскоку, зацюрпелив скотиняці п’яткою межи очі. Той розкинувши руки, полетів під колибу. Били його довго, мовчки. Усю лють й безсилля вкладали. Спротиву не чинив. Тільки й охкав. Злякані учні нас ледве відтягнули од п’янички й кинулися слухати пульс. Бився рівно. Вуйко хропів. Зв’язали. Поклали до воза. Коня припнули. На світанку дядька розпеленали. Мирно собі спав. Тай пішли собі. На полонині дзеленчала череда. В колибі, біля стаєнь, попросили молока. Вийшли заспані гуцулки, вороже мовили:

- Гроші в гори має с те, лейби, то й купуйте по п’їть гривень за літер, і десіть за прокат бідону.

- Так у відро наше зразу наливайте, - здивувалися ми.

- Нє! А хто нам наллє! – і закрили перед нами двері. Поряд проторохтіла сухотна корова, їй межи задніх ніг теліпалася жовта лента бичачого ціп’яка. Кип’ятіть молоко панове! Мілка мей – їхня мать.

Сходження було важке. Вечоріло. На висоті 2 км, зі краю останніх кущів ялівцю красувався невеличкий майданчик із табличкою “Місце для стоянки”. Там вже містушила намет група з 4 патлатих хлопців, як ми дізналися пізніше, з їх, розмов – студентів з Івано-Франківська. На дозвіл зупинитися поруч нічого не відповіли, але й не заперечили. Наші дівчата-старшокласниці: Альона і Сандра навіть спробували загравати до них, даремно. Дивно якось. Туристи в горах завше привітні. За чаєм ми гигикали, чесали анекдоти, іноді чувся мат. Укотре попереджував: “Почую, по пиці надаю”. Але у шпани, звичка - річ непереборна. Був у нашій групі 12 річний Максим (кликали Педро), єврей, пив, курив і шмаль смоктав. Зашуганий, хитрий, лінивий, за свою перманентну підлуватість отримував по заслузі, тільки й чути було: “Педро, Педро козел”. Наші сусіди мовчки сиділи біля свого багаття, демонстративно блискаючи довжелезними мачете, недобре зиркали в наш бік. Холодний вітер проймав до кісток, ватра згасала, намети манили затишком й солодким сном. Побігли спати. Спокій, теплою ковдрою накрив очі. Хтось боляче штурхав у бік, проганяючи астральні видива:

Ром Ранич, паслушайтє, шо оні говорят, еті студєнти, - нервово шепотів у вухо сусід.

- Банда! Банда! Я їх зараз всіх порубаю! Банда! Почекай, може вони ще не заснули, почекай троха. Шо тобі сі не терпе. Я їх ненавиджу, за всьо, на всі образи гетеросексуалів буде моя відповідь. Я їх порубаю, а потому буду гвалтувати, всіх, до єдного, без вазеліну. Чекай, спочєтку подивимосі де вни діли сокири.

По траві зашурхотіли обережні кроки, гострий промінь ліхтаря торжествуюче заскакав по наметовому нейлону. У дівчат почувся якийсь рух. Циклопічне око ліхтаря згасло. Голоси перемістилися знову до намету. Задихаючись од страху, ще не вірячи почутому, обережно вислизнув назовні, висмикнув сокири з наплечника. Завмер. Може здалося спросоння. Маячня якась.

- Нє, я сказов, вже зараз йду рубати ту банду. Так, заходимо по-двоє, з боків каждої палатки, перерізаємо натяжки, в сліпу рубаємо й тєгинимо, метрів тридціть вниз летіти, в них нема шансів. Нє, кажу, треба скинути зраннє, аби ми сі спустили й добили хто ще жиє. І Миросько, вондика, хтів подуріти, най си потіше. Хи, хи. А, свідків нам не треба. Нас ніхто не відів тутка. Нє, йдемо зара. Йой любцю, мій пеніс так сі солодко встромив ти в стегно, і ти хочеш, цьомцю, мене проміняти на тих москалів, почекай, куди вни сі дінут, все й дно їм не жити. Ми будемо ниніка голяка, чи в споднєх? Ій, то чо я сі в споднєх буду шоркатисі, я ті всього хочу відчути. Ой Мироську, ну я не можу. Ми по черзі будем, чи як.

В мене щелепи так клацали, що здавалося по горам відголос скаче. “Тільки не панікувати, нікого зі своїх не будити, бо піднімуть галас, буде різня. Напад – найкращий захист. Я зможу. Я сам” - молився. Вужем виповз у ніч, жовта пляма свічки з намету студентів цупко тримала на брезентовому відлозі рухомий контур спарених, рачки, самців. Рвотний рефлекс смикнув нутрощі. Скорчений судомою вткнувся писком у траву. Содомський силует завмер.

- Вовк? Нє, сова. То почулосі. Ій, давай, зозулько. Словку, то чо ви тамка лижитисі, приєднуйтеся вже до нас, чи помініємосі, га.

Аби не бачити ту скотарню зробив засідку у ялівці. Чомусь дивлячись на зорі вмовляв себе рубати першого, хто висуне голову, інших добивати через брезент.

Злягалися довго, з перервами. Терпко тхнуло маріхуаною. Потім сперечалися “коли рубати банду”, зійшлися на 5 годині ранку. Коли з’явилася волохата голова... я міцно заплющив очі і... отетерів. Тварі вийшли голі на вітер. Стояли на краю прірви, трясли геніталіями. Укляк за якихось пару метрів. Штовхнути!.. - не зміг. Переповз до своїх. Розуміючи, що не зможу всіх геїв одразу покремсати, якщо нападуть, але на все воля Божа. У крижаному повітрі заклуботав міцний дух маріхуани. Я зрозумів, що це кінець. Кинувся будити Женю. Пояснив все скоромовкою, тицьнув сокиру. Бідний Женя, слухаючи словесні приготування геїв до вбивства, закам’янів. З його широко розкритого рота, як у повника, рвався німий крик. Глухе дзявкання мачете викривило простір. На чорному гребені лісу нагло запендючився голубий місяць, розливаючи довкруг смертельні краплі ртуті фатуму. Протяжно завив вовк, десь на схилі іржав переляканий кінь. То був смертельний жах, поза яким зникає відчуття життя. Наші тіла готові до вбивства, похапцем покинули душі, і зверху, збайдужіло прислухали, як самці-студенти договорилися до того, що краще, на світанні звершити “святу кару”. Часопросторові рамці розплилися. Зблякли зірки. Пірнув за гребінь лісу змарнілий місяць. Свинцеве небо заспокійливо лягло на шорсткі спини велетів-гір. Ми одубілі від страху й морозу поволі вертали свідомості. Не змовляючись пірнули у намети, просячи дітей швидесенько зібрати наплічники й тікати хребта, вони, зобачивши наші обличчя навіть не питали, чому, вискакували назовні й одним махом брали 400м. майже вертикального підйому. Коли Сонце проміннями торкнуло вершини, учні вжахнулися, голова у мене сріблилася нічним місяцем. Сумно посміхнувся - “аби тілько не голубилася”. Виявилося, що ще троє хлопців усе чули, не спали, тримаючи в руках ножі, та від страху не могли й ворухнутися.

- Гори нас не приймають, бо ми дійсно - банда. Ніяких матів. Ведіть себе як люди, ми ж не звірі. Інакше звідси не виберемося. Згода? – просив. До кінця походу (а дехто і після) аніхто не порушив клятву. Крім дівчат, вони не вірили в “наші казочки”.

Аби перекусити, зупинилися у підсобці будівельників кучминої дачі, у заповідній зоні (!..), що на сідловині між П’єтросом і Говерлою. Коли йшли на штурм Говерли багаття пригасили, кинувши туди кубан, щоб тлів - іншим туристам до розпалу. На Говерлі в очах дітей, вперше, побачив осяйну чистоту розбуджених янголів. Як ми скакали, раділи. А знизу по схилу дерся неба густий дим, горіли... дачні підсобки. Максим заліз на говерлянський хрест і кричав, що то він, коли ми пішли геть, накидав у костер сухих смерекових віт. Вітер довершив справу. Туристи з Польщі, прислухаючись одкровень:

- Кагда папа узнаєт чью я дачу спаліл – купіт мнє камп’ютер! Ура!!! – тікали з вершини.

Ішли сильні дощі. Ми стояли на західних схилах Чорногори біля г.Туркул. Ні одної групи туристів не зустріли. Зате приходили якісь підозрілі вуйки, ми думали що то нас шукають після побиття лісника, тому зустріли їх з сокирами. Ті, з віддаля спитали нас чи не, бачили ми іноземців, ретирувалися. А перед світанням по нашим наметам стріляли. Кулі просвистіли вище. Нікого не треба було будити, схопивши наплічники, сховалися у гущавині. Від наметів чуличся приглушені гуки. До світання просиділи під дощем. Коли розвиднилося, вгледілися, – наметів вже не було... По серпантинам доріг гоготіли вниз бурхливі ріки, ми тікали з гір навпростець по схилам. В селі Говерла попросилися в крайній хаті перечекати негоду і заночувати. Ґаздиня, бабця років 70, погодилася за всі наші харчі пустити нас у стодолу. Її 15 річна онука нудно клянчила гроші. Бабця затопила піч, запропонувала просушити парадний одяг для виходу у місто. Коли кинулися з ранку одягатися... речі з хати зникли, разом із бабцею. Рейс на Рахів о 7 ранку один на добу... В Рахові звернулися в міліцію, начальник відділку кричав на нас, “чого ми поперлися до схилів Чорногори, ті ж давно контролюють банди грабіжників, що нападають на туристів, а бабця наша, не перший раз таке витинає, обновлюючи гардероб своєї онуки”. Міліціянт просив заяву не писати пообіцявши посилкою прислати речі (звісно - не дочекалися). Потяг на Львів відправлявся за північ. Після шести важких днів цивілізаційні знади здавалися казковими. Дешеві ресторанчики, смачна кухня, до вечора разів із п’ять похарчувалися. Наші дівчата “попросившись у туалет” за якусь годину примудрилися у ресторані, за рахунок місцевих бандюків бухнути, ті вимагали продовження свята, або грошової компенсації за нездійсненні бажання. Близько півночі до мене почав лізти якийсь п’яний тип викликаючи до бійки, отримавши запотиличників, зник. Потім три обкурених наркомана причепилися до Жені, штурхнули мене, вдарили сина, і пішло поїхало, дівчата верещали, із зали очікування до виходу мчали пасажири. З доходягами ми справилися швидко, але до вокзалу, через площу, неслося стадо голомозих бандюків. Якийсь чолов’яга, тікаючи, біля вхідних дверей, вихопив посвідку, й аби почули нападники, крикнув нам, що він офіцер служби безпеки, і вже викликав спецназ. Бритоголові зупинилися біля входу. Не, тому що перелякалися, через великі вікна нам було добре видно як раз по раз, вискакуючи з червоної “дев’ятки”ними керували три ґевала років тридцяти.

- Я їх бачив, вони сиділи за сусіднім столиком у кафе “Едельвейс”, - Євген легким порухом голови вказав на вже спільних знайомих.

- Так, дівчата, сховалися за рюкзаки! Хлопці, підтягуємо лави до виходу, барикадуємося, готуємо сокири, б’ємо з пляшок розочки, тримаємося купи, - кидав нервово команди. Бики кружляли біля входу, спостерігаючи за нашими приготуваннями. Нарешті, із мого мобільника вдалося додзвонитися по номеру 02, відгукнувся черговий, я пояснив ситуацію, пообіцяли приїхати. До відділку було метрів 300. Набрав швидку, сказав, що на вокзалі великі жертви, стеля обвалилася; пожежникам – вокзал горить. Ґевали щось задумали, почали віддавати бикам короткі команди. Я просив буфетниць сховати дівчат, викликати міліцію, тітки, огризаючись, згребли з вітрини закуску й закрилися в підсобці. У віконце крикнув касирці щоб викликала начальника вокзалу і лінійну міліцію. Злютована дівка відкинула, що командуватиму в себе дома, на москальщині.

- Дура, тебя до смерті будут сніцца окровавлєниє девочкі й мальчікі, - заревів Женя і рубанув сокирою по решітці, посипалося скло. Дівка коротко писнувши, вискочила з приміщення.

- Так, хлопці, б’ємо й перевертаємо все, що можна, хай краще за хуліганство посадять, аніж...

З мосту вдарила фарами колона авто. Нарешті. Ґевали поспішно газонули на “дев’ятці” із площі. Вантажівка і “бобик” завернули... у лікарню. Нам пізніше сказали, що то єгер свою дружину привіз у роддом. Ґевали знову вигулькнули. Замелькотіла бритоголова шпана. Я постійно набирав номер міліціянтів, а звідти тільки й чулися довгі гудки. Уже минуло 2 години облоги. П’яні бики насідали на двері. Відкинувши дипломатичні реверанси зателефонував дружині і знайомим, наказав негайно повідомити у всі вищі інстанції Києва й Дніпропетровська, аби передали в Ужгород, що на Рахівському вокзалі “разярьонная толпа руховцев масово убіваєт есдепеуошніков”. Через хвилин 10 до вокзалу, на босу ногу в тапочках, мчали міліціянти, ми й не думали, що їх так багато в цьому маленькому містечку. Пообіймавшись з ґевалами, мєнти, нічого нам не сказавши за погром, оточили з усіх боків, відвели до поїзда. Ми тільки й спостерігали з вікон, як із темних провулків люди з клунками, крадькома, перебіжками пробиралися потяга.

Коли поїзд під'їжджав Львова, незнайомий хлопець, сусід по купе, скоромовкою проговорив:

- Ви нічого не подумайте, люди в Рахові добрі, а не помогли Вам, бо бояться, ви поїхали гет, та й всьо, а нам тамка жити, міліція з бандитами за одно, ви перші хто вчинив опір бикам, вони без проблем забирають у туристів гроші на общак, ну деколи поб’ют, і то тільки українців, іноземців не чіпают, міжнародний скандал, та вони й так всьо віддают, а так , розумієте, немає в нас роботи, молоді нема де подітисі, провда туристів всіх розігнали, нема вже кого грабувати.

Діти по Львові гуляли збившись до купки, шарахалися людей з гуцульським діалектом, рефлексивно втягували голови в плечі.

У Дніпропетровську, на пероні вокзалу попавши в обійми батьків, діти, стримуючи сльози, клялися, що відтепер будуть вчитися добре і слухатися і, взагалі, так скучили за ріднесенькими, що більше нікуди, ніколи й нізащо не поїдуть. Мені було соромно, я розумів, що мимоволі втягнув дітей у страшну гру. Добре що живі залишилися. Поклявся, що більше в Карпати не поїду, ніколи. І син не проситься, тільки й зізнався, що не спав у ту страшну ніч. А ще я помітив, коли Руслана у своїх кліпах “дико танцює” – Валера панічно смикаючи дистанційний пульт “тікає на другі канали”, а там все одно, всюди - бандюки. Зате телевізор став менше дивиться. То Вам, ще не “освяченим лезом” справжнього, а не вітуально-телевізійного отморозка, - кортить побільше крові. Нічого – ще нахлебчетеся. Доном буду.

Недавно зателефонував Вітя, сказав, що ось видерся на дах від налинулого ліричний настрою, тому вітає мене з придбанням нового мобільника... Через декілька хвилин прийшло повідомлення від Жені, про те, що хоче терміново приїхати в гості з дуже цікавими людьми. Ввічливо відмовив “всіх в сад”. Але звідки вони дізналися про мій новий номер телефону, я ж оту sim-карту з шістками викинув... На горищі дитинно завив пугач, я виглянув у вікно - повний лик посинілого місяця німокриком бився у скло.

Шкода, що все описане не виплід хворобливої фантазії. Я би мав приємність дізнатися, що хоч хтось не повірив у цю маячню. Тільки не їдьте тоді з тінейджерами в Карпати і не зазирайте в посинілі очиці зляканого повника.

PS. При написанні цього оповідання текст зберігався на декілька дискет, бо мав придибенцію постійно зникати, а на завершення посипалися кластери вінчестера.