Дар

“Твій танець розкаже тобі про тобою відкриті таємниці і про чудеса, які стали твоєю власністю. Так само, як і сьогодні, сонце, що вмирає,опалить тебе, але не обпече. Буде дути м’який теплий вітер, і вершина горба задри- жить. І коли твій танець підійде до кінця, ти подивишся на сонце, подивишся востаннє, тому що ти більше не побачиш його ніколи – ні наяву, ні в сновидінні. А потім – потім смерть покличе тебе, показавши на південь. В безкінечність”. Карлос Кастанеда, “Подорож в Ікстлан”

1.

Вогні вже майже зникли. Хоча їх і не було видно – була дванадцята година, рівно південь, і сонце мало б дуже горіти, але його закривали хмари. Аскольд зупинився і подивився назад. Ну от, вже треба стояти і зупиняти машини. Саме тому він підняв праву руку і почав час від часу нею помахувати.

Десь кілометрів за два виднілись сільські хати. Не такі, як у справжньому селі, але не такі, як у місті – це було так зване “передмістя” – село, яке коли-небудь інтегрується в “союз незалежних міст”, ставши звичайною колонією міщан. На полях паслись корови, кози та ще инші види свійських тварин.

Машини проїжджали одна за одною, не помічаючи Аскольда. Кожен водій був заклопотаний своїми власними справами, ніхто не хотів додавати до них ще й чужі, такі самі нікчемні і безглузді.

Та ось, проїхавши біля Аскольда, через декілька метрів зупинився якийсь автомобіль білого кольору. Аскольд підійшов і відкрив двері, заглянув всередину.

- Підвезете?

- Куди?

- Куди зможете.

- Сідайте.

Він сів, поставивши під ноги рюкзак з речами і захлопнув двері. Потім трохи роздивився водія. Точніше, водійку. Молода жінка, можливо навіть недавня студентка. У неї було довге, темно-шатенове, майже чорне волосся, зелені чи сірі очі і круглі кульчики у вухах. Волосся розпадалось по плечах і спині. Одягнена дівчина була у легеньке біле плаття до колін. Після водійки Аскольд почав роздивлятися салон машини. Той був оббитий кремового кольору шкірою. Відразу було видно, що власниця такої “не розкоші, а засобу пересування” була не з бідних.

- Гарна машина. – сказав Аскольд.

- Дякую. Куди їдете? – дівчина на хвильку поглянула на свого пасажира. Аскольд помітив, що в неї дуже дивні очі. Вони були не зелені і не сірі. Вони не були навіть карі чи голубі. В них просто не можна було розгледіти кольору. Це так само, коли у сні бачити людину, а намагаючись роздивитись, неможливо зорієнтуватись.

- Куди повезете. Хоча хочу добратись до Карпат.

- Знаєте, Ви потрапили якраз туди, куди треба. Я туди їду.

- Це добре. А Ви не будете боятись чужої людини в себе в машині?

- Анітрохи. По-перше, коли познайомимось, то Ви не будете незнайомою людиною, а по-друге, це мене всім треба боятися. А я нічого не боюся. – тут вона посміхнулась.

- Зовсім?

- Зовсім.

- Це цікаво.

- Нічого цікавого. Отже, - вона підкреслила це слово, - пора знайомитись. Мене звуть Дариною. – і простягнула руку. На ній Аскольд побачив срібний браслет з буквою “М”.

- Аскольд.- він потиснув її і усміхнувся.

- Чого це Ви раптом захотіли їхати автостопом? Не можна було сісти на автобас чи поїзд?

- Можна. Але так цікавіше. Принаймні, можна зупинитися посеред дороги.

- Зрозуміло. – Дарина зробила напружений вигляд і почала обганяти одну за иншою машини.

- Ви кудись спішите? – Аскольд забоявся, що з таким темпом він може взагалі ніколи більше не побувати в Карпатах.

- Та ні. Просто не люблю, коли я їду за чиїмось задом.

- О, я бачу, Ви – професіональний водій.

- Водійка.

- Перепрошую.

- Не треба. Всі й так забули, що а нашій мові є жіночі роди професій. Як “вчителька”, “директорка”, “професорка”. Всі тільки калькують з російської.

- І то правда...

Вздовж дороги простягались два ряди насаджених дерев. Вони затінили авто Дарини, тому стало легше дихати і говорити.

- А Ви звідки? – Дарина вирішила розвіяти прибулу мовчанку.

- Зі Львова. А Ви?

- Та теж. Все диття там жила. Та й Ви не могли не помітити, що їду я зі Львова. Номери в мене львівські.

- Та помітив. Це просто з ввічливости. А Ви саме звідки?

- З Галицького району

- Ти диви, я теж. А з якої вулиці?

Дарина на якусь мить ніби дивилась кудись вдалину, а потім вдихнула повітря і сказала так, ніби не знала, що відповісти.

- Та яка там різниця. Це не має значення.

- Добре, питати більше не буду... про проживання. А самі Ви куди їдете?

- В Карпати!

- Ні, я не те...куди саме?

- Туди, куди заїду.

- Зрозуміло. Можна в Вас дещо запитати?

- Ви й так питаєте.

- Гм...так. чому в Вас на браслеті буква “М”?

Дарина усміхнулась.

- Та так вже вийшло. В мене два імени.

- І яке друге?

- Мирослава. Воно мені не подобається, тому мене всі називають Дариною.

Те, що Дарина усміхнулась, розслабило Аскольда, через що він розказав якийсь анекдот. Згодом помітив, що вони вже досить багато проїхали. Аскольдові заважав рюкзак і тому він переклав його за сидіння, назад.

Так, в розмовах, вони проїхали ще з пів години. Потім Аскольд сказав, що втомився, зручно вклався в кріслі і заснув.

2.

Йому снилась річка. Проста чиста гірська річка. І чулося її хлюпотіння. Воно якимось чином сплелося з голосом Дарини і співало солодку пісню. Ця пісня була такою спокійною... відчувалося, що на небі висить маленьке тепле сонце і приємно гріє холодну воду. І вітер не дозволяє створюватися спеці, яку Аскольд ненавидить. Ріка співала про мир і щастя, про те, що скоро прийде те, чого хлопець чекав все своє життя.

- Життя... – Аскольд прокинувся з цим словом і побачив, що машина стоїть під високою сосною. Та й сосен тут було багацько. Повітря було свіже.

- О! Привіт! Ти прокинувся якраз там, куди їхав! – крикнула десь здалека Дарина. Аскольд повернув голову праворуч і побачив, що вона лежить на зеленій капі на освіченій сонцем галявині.

- Скільки я спав?

- От які цікаві люди! Їм - “привіт”, а вони – “скільки я спав?” – усміхнулася Дарина.

- Перепрошую, привіт. Але все-таки. Здається, не так вже й довго, а ми вже в Карпатах.

- Коли здається, треба перехреститись.

- Шо за сарказм? Я питаю - вона ж з мене сміється. Можеш сказати чи ні, кажи зразу!

- Ні! Ходи сюди. Сідай. В мене зараз одна думка з’явилася: давай погуляємо по лісу.

- Цікава думка. Ходімо.

Вони забрали капу, сховали її в машину і пішли, взявши з собою куртки. Аскольд також взяв все своє – рюкзак. Майже в ногу пішли спочатку по галявині, а потім занурилися в ліс.

- Цікаві, напевно, є таємниці в лісі. – Аскольд хотів почати нормальну розмову.

- Та точно є. Подивись хоча б на коріння цих дерев. Які вони загадкові! – Дарина звела брови донизу і похитала головою.

- Ти шось зараз вся така весела... чому?

- Не знаю. Карпати.

- Ну-ну.

- Шо ну-ну?

- Просто ну-ну.

- Ну-ну... – Дарина, здавалось, просто сяяла від щастя.

- Десь працюєш?

- Та ні... вчуся.

- Де?

- В Політесі

- А-а...

- І що це означає?

- Гм, ну знаєш, що краще зробити, ніж..., - він похитав головою, - і так далі.

- Так нечесно. Студентки всюди однакові.

- Та я ж нічого не говорю, не заводься.

- Та я не заводжусь. Як ту можна нервуватись, якщо тут така краса?

Аскольд нічого не відповів. Тут дійсно була краса: чисте, свіже повітря, не зіпсоване ніяким людським сміттям, віковічна природа ніби й не бачила ніколи приходу до влади людей, Дарина... Але в Дарині і була справа. Щось тут було не так, як має бути. Здається, нормальна львівська дівчина з нормальною галицькою мовою і поводженням, але... не те. Аскольд зловив себе на слові, що думає про Дарину, ніби вона якась не така. Ні-ні, цього йому не треба було. Не треба ніяких стосунків з першою зустрічною, тим більше на авто-стопі. Але тут ніяка й не любов. Напевно, це її одяг і машина. Всі вони якісь білі, яскраві, дівчина чомусь поспішає до гір, а тут хоче погуляти. Стільки поспіху заради прогулянки у Карпатах? Ой, що це з ним? Що за Шерлок Холмс з Ватсоном вкупі? Он яка чудова гора. Багато зелені і якийсь дивний спокій. Бадьорий спокій, але не цілковитий, неповний. Ще не зовсім такий, якого хотілося

3.

- Чуєш річку?

- Чую. Так тихо, якось мило...

- “Якось”? Якось не буває. Буває просто мило. Ходімо до неї.

- Не перечу. Дивний день.

- Чим? Ти що, не збирався нікуди їхати?

- Та збирався, але... незвично, що зупинилась ти, вся така біла, світла, і просто їхала в Карпати.

- Нічого не буває просто. Все закономірно.

- І те, що ми ось тут зараз йдемо до якоїсь Богом забутої річки, знаючи один одного якихось шість-сім годин? – Аскольд несподівано почав нервуватися

- Так. Але Богом забутого немає нічого. Бог пам’ятає все.

- Просто супер. Я говорю не тільки з Дариною-мандрівницею, а ше й з Дариною-філософом. Чи філософкою?

- Без поняття. Чого ти почав біситись?

- Я не знаю. Я нічого не знаю... І взагалі, я хочу до річки.

Аскольд і справді не знав, що з ним діється, все ж було просто чудово. Але щось його дивувало, було для нього незнайомим, він відчував, що його серце б’ється так, ніби він зараз збирається зістрибнути з чотирнадцятиповерхового будинку. Аскольд почувався самотнім, ображеним і безпомічним. Тому щось підсунулось високо до його горла, і він заридав. Хлопець не знав, у чому справа, але він мусив плакати, так було краще, ніж йти мовчки і роздивлятися природу, цю приголомшливо красиву і приголомшливо божевільну Дарину. Аскольд несподівано почав кричати.

- Божевільна! Божевільна! Божевілля! Божевілля...божевільний...божевільний... Боже! Вільний! Вільний! Вільний! Ой! О-ох, що зі мною, а-а-а! – А впав на землю і почав катулятися по землі. Його голова систематично билася об землю, руки обхопили голову і деколи відривались від неї, закриваючи очі від сліз. Ті ж лилися, омиваючи обличчя і скапуючи на траву. Аскольд не розумів, що саме кричить, слова самі виходити з його рота.

- Вільний! Чистий! Чистий? Спокій...спокійно, тихо, все тихо і спокійно і слухняно... вже все? Яке прекрасне і світле небо! А он летить біла хмарка, схожа на перину... або подушку... ха-ха-ха!!! Ой! Як добре! Господи, як добре! Темне світло, світла темінь, на красі повиснув ремінь. Тут перина, тут Дарина, ну а там росте калина!

Аскольд врешті ліг на спину, розкинувши руки в різні боки. На його щоках виднілись засохлі сліди сліз, на устах виднілась усмішка, а очі дивились на Дарину.

- Вже все?

- Все, любий, все...ми прийшли. Ми – в Карпатах. – сказала Дарина, яка вже сиділа навколішки біля Аскольда і витирала його обличчя.

- Пора? Я йду? Сонечко моє, чому ми так пізно зустрілись?

- Ми давно зустрілись. Я весь час з тобою була, а тепер ми мусимо розійтись.

- Ми ще побачимось?

- Ні. Я прийшла до тебе, щоб піти від тебе. Пора розлучатись. Отримуй свій дар. Я була твоєю частиною, але ніколи у тобі не була, ніколи тебе не відчувала, не торкалась. Спи, Аскольдчику. Отримуй свій дар, спокій... – вона торкнулась його плеча.

- Прощавай, Даринко...все.

Голова Аскольда повернулась в бік річки. Він побачив відблиски сонця у її хвилях і усміхнувся. Смерть була його даром.

29.11.02