Богдан Мицик - львів’янин; перші літературні спроби датуються 1997 - 98 р.р. (львівські часописи, радіо). В 1999 р. - перша збірка прози «Гостинці для внучат» (новели, ліричні етюди, повість), в 2002 р. - книга «Різдво як Різдво» (два літературні сценарії). Підготовані до видання жартівлива повість «Ласкаво просимо на Землю» і книжка оповідань з орієнтовною назвою «Перебране».

ДЕНЬ МАТЕРІ

ПРОЛОГ

Вже тривалий час в Україні точиться дискусія, що ліпше: День матері чи День восьмого березня. Галицькі українці кажуть – перше, а східняки навпаки – друге. Галицькі знову: та восьме березня придумали комуністи, треба вертатися до свого. А східні – не чують. Тоді галичани вирішили хоча б у себе навести лад. І вже майже вийшло, майже перемогли, ось-ось були б доконали оте свято восьмого березня, якби не вперті жінки. Ні, вони не проти Дня матері. Хай собі буде. Але коли заходить мова про восьме березня... тут вони теж не проти. Їм хочеться бути не лише матерями. Хочеться бути... ще й коханими жінками. І вони почувають себе такими, коли і юнаки з пушком над верхньою губою, і молоді та й солідні вже чоловіки скуповують всі квіти на базарі і дарують їм, видушуючи з себе чарівні слова: «Будьте вічно такими, як сьогодні, молодими й гарними» або «Хай ваші усмішки завжди зігрівають нас і запалюють на подвиги», або «І хоча за вікном моросить дощик, за цим ось столом світить сонце, це – ти... і це очі твої, моя люба, кохана...» Ой! Хай йому грець! Не туди заїхав! Адже про День матері мова! Тож повертаєм кермо в потрібний бік.

Так ось, оргкомітет Свята матері, очолюваний зовсім молодим за віком народним депутатом, оголосив через газету, радіо і телебачення конкурс листів про маму, а за перемогу в конкурсі оргкомітет цей наобіцяв телевізор і ще якихось таємничих призів. І народ рад старатися за ті призи – взявся за перо. Звідусіль посипалися листи! Аж кілька тисяч надійшло! Отут і почалися клопоти. Кому ж присудити головний приз – телевізор? А три відеомагнітофони? А десять плеєрів? Спробуй відповісти! Оргкомітет на чолі з народним депутатом раз за разом засідав, та дійти згоди так і не зуміли. Але про все по порядку.

МОЛОДИЙ ПИСЬМЕННИК

Він дізнався про конкурс листів у газеті, і йому нестерпно захотілося виграти телевізор. Думав: «Дітиська понаписують з помилками про те, що мама не досипала біля них, хвореньких, що вона не їсть-не п’є, лише їх годує. А я напишу листа високохудожнього, я ж – письменник. Такого листа не зможуть не помітити. Ще й надішлю його цінною поштою, в грубому конверті, щоб обов’язково звернули увагу». І взявся до роботи!

Стрічки одна за одною швидко лягали на папір:

Я добре знаю, що не лише моя мама найкраща - найкращими є всі мами. Найкращі вони тоді, коли ми, малюки, ще не усвідомлюємо того... але вмить перестаємо плакати, коли материнські руки ніжно пригортають нас. // Найкращими вони є і в наші юнацькі роки. І хоч перестаємо ділитися з ними нашими таємницями, рідше просимо поради, рідше даруємо усмішку... але по ній, найкращій, найріднішій, звіряємо свої кроки, їй найпершій даруємо свої успіхи. А іноді, як висварить тато, нетерпляче з надією очікуємо, коли мати підійде, пожаліє... І тільки відвернеться тато, підходить вона, огортає шовком материнських очей... І промовляємо ледь чутно: «Вибач, мамо...» // Минуть ще роки, і тоді вже добре усвідомлюємо, що вона, дорога матуся - найкраща у світі, а особливо тоді, коли, пізнавши життєву суєту, з подарунком... чи без... вертаємось до рідного порога. «Ой!» - чайкою кигикне вона і схопиться рукою за серце, а потім чи з радості, чи з горя змахне сльозу...

Молодий письменник задумався, потім усміхнувся і знову схилився над столом.

І ось нарешті поставив останню крапку.

Згодом рипнули вхідні двері квартири – це повернулися з прогулянки дружина і восьмирічна доця. Він кинувся до них: «Хочете новий телевізор?!» – «Хочемо! Хочемо!» – за обидвох відповіла донечка. А жінка скривилася: «Ти що, знайшов на дорозі триста доларів? Чи збираєшся десь позичити?» – «Ні! Я вирішив взяти участь у конкурсі листів про маму!» Тут жінка так розреготалася, що будь-який нормальний чоловік образився б на неї. Тільки не наш молодий письменник. Проти подібних вибриків дружини в нього був давній і стійкий імунітет. «Не смійся, ось послухай...» – «Читай! Читай, татку!» – підтримала його донечка. Вона завжди і в усьому підтримувала його. «Розумнице моя», – ніжно пригорнув він донечку і почав читати...

Коли прочитав першу частину листа, запитав: «Ну, як тобі?» Донечка сказала: «Мені подобається, а тобі, мам?» – «Ну, ніби непогано, але ти, мені здається, цілком поїхав. Хто ж то повірить, що це написала дитина?» – «Чому дитина? Я пишу від лиця дорослого сина». – «А-а, для своєї дорогої мамці. Тоді все ясно, телевізор тобі гарантовано...» – «Я тебе прошу, перестань... Ось послухай далі. Тут я спершу ніби відходжу від теми про маму. Але все для того, щоб органічно вплести у лист вже раніше написані коротенькі новели, в яких головним персонажем є мама. Послухай уважно:

Тож схвилював мене газетний заголовок «Моя мама - найкраща». Іду з газетою в руці, а троє знайомих дідуганів, що сидять на лавці у скверику, перепиняють мене: «Ну, що пишуть газети? Сідай, поговоримо...» І почалося: «Що то за держава? Хіба можна так знущатися над народом? Коли це закінчиться?» - «Та перестаньте, дідугани! Розкажіть щось доброго...» - «А що є доброго?» - «Розкажіть про маму...» - «Що-що?!» - здивувалися діди. - «...Про маму. Ви ж прожили життя і знаєте, що мама - найкраща у світі...» Замовкли, задумались... І ось розгладилися зморшки в одного діда, підкрутив вуса і підняв бороду другий дід, втер хустинкою сльозу - третій... І стали розповідати. Ну й діди! Ніколи б не подумав! Стільки понарозказували, що на книжку вистачило б!

Але я пишу листа, а не книгу, тому даю лише три коротенькі етюди про маму, які самі вилились на папір. Думаю, що діди дещо прибрехали, щоби те, що розповіли, трималося купи. Але це не біда. Головне, що розповіді таки тримаються і купи, і змісту мого листа.

Ну, ось таке. А далі я приписую дідам свої новели про маму, після чого закінчую листа, може, занадто сумно, але, здається, непогано. Слухаєш?» – «Слухаю-слухаю, читай...»

Ось і все...

Я присвячую цього листа мамі. Як хотілось би, щоб вона прочитала його і промовила чи схвальне, чи критичне слово - все одно. Але її вже нема... не почує, не побачить... Але що це я? Чому не почує? Чому не побачить? Хіба я не продовжую звіряти по ній свої кроки? Хіба не ховаю від неї невдачі, щоб не хвилювати, не ранити? Хіба не їй першій звітую про успіхи? Так, все для неї... все для тебе, моя дорога мамо, моя найкраща у світі...

Твій син.

«Ну як?» – поглянув на дружину. Та довго мовчала. Молодий письменник і доця очікували вердикту. Нарешті дочекалися. «Щось в тому є. Бере за душу...» Розцвіли обоє. Та ось спохмурніли, почувши продовження вердикту. «Але твоя мамця не подарує тобі того, що передчасно зарахував її до небіжчиків». – «Ну як ти не розумієш? – став гаряче пояснювати молодий письменник. – Йдеться не про мою маму, це – художній твір...» – «Ну, гаразд-гаразд. Відправляй, може, дадуть тобі яку поштову листівку або, в кращому разі, пластмасового осла». – «Телевізор, мамо!» – заперечила донечка. Тато знову пригорнув її.

ДЗВІНОК З ПРИЙМАЛЬНІ

Молодий письменник зняв слухавку. «Покличте Івана Гнатина», – донісся приємний жіночий голос. – «Я слухаю. Тільки – не Гнатина, а Гнатика». Голос на тому боці не відреагував на помилку в прізвищі і вів своєї: «Вам потрібно прийти завтра на проспект Шевченка, 23 з приводу конкурсу листів про маму». – «Дякую! Обов’язково прийду!» Письменник поклав слухавку, і тут його прорвало! Він підстрибнув до стелі, гримнув кулаком до стіни і вигукнув: «Абсолютна перемога у важкій вазі! Перемога!» Помчав до жінки і доньки: «Перемога! Мене запрошують в оргкомітет!» – «...За листівкою», – додала дружина. Але в душі мала несміливу надію на інше. «З чим чорт не жартує...» – думала собі. А доця щасливо усміхнулася: «Тату, візьмеш мене в оргкомітет?» – «Обов’язково!» - пообіцяв він, і донечка стала з нетерпінням чекати цього світлого завтрашнього дня.

І ось вони в приймальні молодого народного депутата. Письменник назвав своє ім’я та прізвище. Секретарка байдуже переглянула густий список, зроблений від руки, перепитала прізвище, зробила виправлення і вручила йому два квитки в театр. «А про все інше, – таємниче усміхнулася вона, – дізнаєтесь на концерті».

В коридорі молодий письменник побачив знайоме обличчя. Приятель! Однокласник! «Скільки літ, скільки зим!» Приятель звернув увагу на квитки в руці дитини: «Що, доця написала листа про маму?» – «Ні, я написав...» – «Що?! Так це ти?! А в нас точиться дискусія щодо розподілу призів. Твій лист дуже гарний. Та голова оргкомітету наполягає на тому, щоб найцінніші призи віддати інвалідам і діточкам з ясельок-садочків. Але тепер я поборюся за тебе! Готуйся! Міцно потиснули один одному руки і розійшлися.

ОРГКОМІТЕТ

Члени оргкомітету засідали. Точніше, вони ще раз вислуховували концепцію розподілу цінних призів, придуману молодим народним депутатом. Лише один учасник засідання цього разу ні сіло ні впало став активно відстоювати свою окрему позицію.

– А справді найкращого листа ми відправляємо на задвірки! – гарячкував він. – Ну, нехай! Телевізор віддамо діточкам! Але хоча б відоемагнітофон ми можемо вручити авторові оцього листа. Та вслухайтесь: «... а особливо тоді, коли, пізнавши життєву суєту, з подарунком... чи без... вертаємось до рідного порога. «Ой!» – чайкою кигикне вона і схопиться рукою за серце...» Невже можна залишити такого листа без уваги?!

– Але ж це написав професіонал... – не здавався молодий голова оргкомітету.

– А хіба професіоналам заборонено брати участь у конкурсі?! – наступав опонент.

– Таж видно, – і далі відбивався молодий депутат, – що автор цього листа здоровий, процвітаючий бугай – оптимізм і гумор з нього так і пруть. А ми повинні проявити милосердя... Та й лист інваліда непоганий... Текст – не дуже, зате вірш про маму – дорогого вартує...

Непримиренний член оргкомітету дав здачі молодому депутатові:

– Та чому ж текст – не дуже?.. Навіть вельми дуже. Мама он і на візочку його возить, і миє, і годує свого двадцятип’ятирічного синочка. А для певності ще б додати, що він без рук і написав того листа лівою ногою... І заклеїв його тією ж ногою. А! І тою ж ногою вкинув у поштову скриньку».

– Ярославе, інваліди – це не об’єкт для насмішок.

– Пане голово, але ж ми оголосили конкурс на найкращого листа, а не найнещаснішого інваліда...»

Так і розійшлися, не дійшовши згоди.

КОНЦЕРТ

Зі сцени лунали пісні і вірші, присвячені матерям. В залі не стихали аплодисменти. А коли оголосили спонсорів свята, в залі здійнялися бурхливі оплески. Після цього ведучий концерту зачитав прізвища першої десятки призерів – власників плеєрів, – і запросив їх на сцену. Серед інших був оголошений також Іван Гнатин. «Тату, це нас?» – запитала доця. – «Певно, ні... Наше прізвище – Гнатик. Почекаємо. В крайньому разі підемо потім до організаторів свята і заберемо приз. Донечка спохмурніла. Їй так хотілося на сцену!

Знову – пісня, знову – вірш. І ось оголошують: «А зараз запрошуємо на сцену власників трьох оцих красенів-відеомагнітофонів! Прошу: Ірина Пелехата, Адам Андрущак та Іван Гнатик! Привітаймо їх! Зал сколихнули апдлодисменти. «Тату! Це нас?» – «Певно, нас», – відказав тато і повільно підвівся. Треба було бачити, скільки радості випромінювали очі і личко дитяти, прикрашене стриманою милою усмішкою, коли вони піднялися на сцену. Ведучий підійшов до дитини і сказав у мікрофон: «Привітаймо наймолодшого призера конкурсу!» Оплески... «Як тебе звати?» – наставив мікрофон до дитини. – «Оля...» – «А прізвище?» – «Гнатик». Ведучий подивився у список і виголосив: «Цей чудовий приз вручаємо Олі і її татові... – знову подивився у список, – Іванові Гнатику!» Знову здійнялись теплі оплески...

Поки вручали ще два призи, молодий письменник з донечкою і відеомагнітофоном зійшов зі сцени і неквапно, але вперто пішов не на своє місце, а до виходу. Доця чемно йшла за ним. Коли виходили з фойє театру, знову гримнула пісня. «Тату, ми вже не підемо на концерт?» – «Який концерт! Уперед! Відмітимо наш успіх! Ти – морозивом, а я – кавою!» І вони бадьоро закрокували в бік найближчого дитячого кафе.

МАТИ

Коли оголосили десятьох власників плеєрів, кругловида молодиця підштовхнула худеньку сільську жінку, одягнену у вишиту сорочку і пов’язану білою хустиною з квітками. «Ідіть, Зосю. Це, певно, вашого оголосили». – «Та де ж мого... То якийсь Гнатин, а не Гнатик...» – «Та йдіть!» – «Як піду?.. Коли його, то потім заберемо».

На сцені зчинилася метушня. Мелькали десять плеєрів, букетики квітів, тати, мами, їхні діти, старшокласниця і двоє студентів, організатори свята, які вручали призи. Кругловида молодиця не могла заспокоїтись. «Треба було вам, Зосю, іти. Он, здається, один плеєр понесли за сцену, – гомоніла вона. – Певно, ваш... Ну, нічого. Потім заберемо».

Знову – пісня, знову – вірш. Всі в залі чекали оголошення наступних переможців конкурсу. І ось оголосили! Оголосили трьох щасливців, котрим присудили відеомагнітофони. Кругловида молодиця знову заметушилася: «Ідіть! Ідіть, Зосю! Іван Гнатик!» Мати вагалася... Гнатин, Гнатик... сумнівалася вона. Ще секунда-друга... і на сцені з’явилися троє, ще й донечка з одним. Все ясно... Мати втиснулася в крісло, кругловида молодиця замовкла... За хвильку вияснилось, що на сцені інший... Іван Гнатик.

А з потужних звукових колонок знову гримів голос ведучого: «Нарешті – найцінніший приз, оцей ось кольоровий телевізор! Вельмишановні члени журі одностайно вирішили вручити його авторам колективного листа – дошкільнятам дитячого садочка №68! Подивіться, які прекрасні малюнки намалювали дітки! І хоч писати вони ще не вміють – не біда! Вони розповіли про своїх матусь яскравими фарбами! Привітаймо їх!»

Мати слухняно склала долоні і тихо зааплодувала. Кругловида молодиця сиділа нерухомо і ненависним поглядом дивилася на зів’ялу напудрену виховательку дитячого садка, руку якій цілував ведучий.

Вийшли на сцену всі артисти. Вийшов також голова оргкомітету, ну, зовсім молодий! народний депутат, і промовив кілька теплих слів на адресу матерів, артистів і всіх присутніх. Відлунали останні оплески, і запрошені в театр стали розтікатися до виходів кількома струмками. До одного з них притулилася мати. «Куди ви, Зосю?! – рішуче сказала кругловида молодиця. – Ходімте зі мною! Заберемо хоч ваш плеєр». Взяла її під руку і повела за лаштунки сцени.

Мати злегка пручалася, але врешті-решт вони опинилися в тісних коридорах театрального господарства. «Прошу сказати, – звернулася до юнака в синій формі кругловида молодиця, – де є призи? Ми хочемо забрати свій». Юнак провів їх до якихось дверей: «Запитайте отут». Молодиця постукала у двері, прочинила їх і заштовхала в кімнату худеньку загорілу на сонці жінку у вишитій сорочці і в білій хустині з квітками. Причинила за собою двері. «Питайте, Зосю...» На них дивилося десять молодих чоловіків, що сиділи за столом і збиралися випити по келиху шампанського. «Що ви шукаєте, мамцю?» – запитав отой зовсім молодий народний депутат і підвівся. Мати мовчала. А молодиця несміло мовила: «Ми прийшли за призом...» – «Ви що, не взяли?» В його руках з’явився список. «Як ваше прізвище?» – «Кажіть, Зосю...» – «Гнатик... Іван Гнатик... То мій син... Він сам не може... ноги не ходять».

Молодий депутат недобре поглянув на одного з присутніх: «Ярославе, то твоя робота?» – «Ні, як би я посмів...» Узяв у руки список: «Ось записано: Іван Гнатин – плеєр, а Іван Гнатик – відеомагнітофон. То ті на сцені щось наплутали». Запала мовчанка. «Вибачте...» – мовила мати і подалася до дверей. «Почекайте, мамцю, – зупинив її молодий депутат, підійшов до неї. – Сталося прикре непорозуміння, але ми виправимо помилку. Адресу вашу маємо. Ви отримаєте гарний приз. Вибачте, що так вийшло...» – «Дякую... – відказала, – нам нічого не треба. Бувайте здорові... Ганю, та пусти» Але Ганя загородила їй дорогу і нагадала: «Зосю, мало не забули... Ви теж маєте подарунок». Мати нерішуче зупинилася. Молодиця взяла з її рук сумку, витягла вишитий рушник і сунула його в руки матері. Та, ніяковіючи, розгорнула рушник і підвела очі на молодого депутата: «Візьміть, пане. Нехай той рушник простелить вам добру долю... Щоб ні ви, ні ваші діти, ні ваша мама не мали такої долі, як ми...» – «Дякую вам... мамо», – мовив молодий депутат. Схилився і поцілував їй руку...

Пішли жінки... А молодий депутат вийняв гаманець і поклав у центрі стола сто гривень. «Ну, шановні спонсори... Вибачайте, але мусимо поставити крапку в цьому святі». Всі присутні потягнулися до своїх гаманців...

СЕЛО

Наступного дня ще сонце не добігло до полудня, як біля воріт Гнатиків зупинилася іномарка. Вийшов шофер, відчинив багажник, з якого виглянув телевізор. На дорозі – ні душі. Шофер підійшов до передніх дверцят машини – засигналив. З найближчого двору вибігла кругловида молодиця і схвильовано заспішила на подвір’я сусідки. «Зосю, Зосю! Де ви?!» Пішла за хату на город. І ось з’явилися обидві. «Тут живе Іван Гнатик?» – «Тут, тут», – відповіла молодиця. – «То приймайте подарунок». З’явилися ще якісь люди. Міцний парубок допоміг шоферові занести телевізор до хати. – «Хто то прислав?» – тихо запитала господиня. – «Тітко, викидайте старий телевізор, увімкніть собі оцей і дивіться на здоров’я. Не знаю – хто. Завантажили мені в машину, дали вашу адресу і по всьому». Та ось вона побачила папірчик, приклеєний до бокової стінки телевізора, і прочитала:

І на тім рушничкові оживе все знайоме до болю,
і дитинство, й розлука, й твоя материнська любов...

Мати змахнула сльозу: «Я знаю, від кого цей дарунок...»

СИН

«... від того гарного молодого депутата... – тихо продовжила вона. – І руку мені поцілував і мамою назвав... кілька разів...» Та ось подивилася на сина, який сидів у інвалідному візку в кутку кімнати, і замовкла. З синових очей витікали два нестримні гіркі потоки.