ПОЕТЕСИ І ВІДЬМИ НЕ СТАРІЮТЬ

Я познайомилася з нею невипадково, але досить несподівано. Ми виступали на фестивалі поетів. Зовсім не красуня, але з якоюсь таємничою привабливістю, вона палила весь зал (і мене також) своїми гарячими, сповненими чаклунською пристрастю словами. Так, немов це були останні хвилини її існування, а опісля чекала інквізиційна страта на вогні. Тоді я ще не знала ні її імені, ні віку.

По закінченні всіх виступів наші погляди зустрілися, коли ми виходили із зали. Гордовита постава, чорне довге волосся і неприродньо-смарагдовий блиск очей… Промайнула думка: “Може, спробувати з нею заговорити…” Але вона випередила мене:

- Дарина. Але краще – Дарі. Так мене називають в житті. Запиши мій телефон, Анно. Я живу сама, можеш дзвонити в будь-який час…

Я не очікувала, що вона заговорить до мене першою, а що запам’ятає моє ім’я – й поготів.

Після цього фестивалю мене постійно переслідував образ Дарі. Рука не раз тягнулася до телефону, але якась сила зупиняла щоразу і руку, і серце… Що їй казати? І - навіщо?…

Минуло три місяці, і образ дивної поетеси поступово став залишати мою пам’ять, і скоро я зовсім забула про неї. Але якось мені наснилося, ніби я стала пташкою і полетіла в небо. Відчуття польоту було настільки реальним, ніби це був не сон, а та астральна подорож, до якої я готувала себе вже не один рік. Гойдалася, піднесена, на хмаринках і тішилася з цього, як мале дитя. Але згодом до мене прилетіла інша птаха, і в її очах я побачила… очі Дарі…

Я була більше ніж впевнена в тому, що Дарі молодша від мене на кілька років, або що ми з нею, принаймні, однолітки (адже й мені зазвичай дають років 16-17). І яким же великим було моє здивування, коли я дізналася, що їй вже 29!

- Ніколи б не подумала, що ти старша від мене на цілих 8 років! Ти насправді маєш дуже юне обличчя… - спробувала я зробити комплімент своїй новій знайомій, коли ми сиділи в одному затишному київському ресторанчику. Але мої слова Дарі сприйняла цілком спокійно, мовляв, так воно і повинно бути.

- Взагаті-то, я й не дуже здивована твоїм віком. Поетеси не старіють, - додала я до свого компліменту.

- Так… І відьми теж не старіють…

Очі Дарі посміхнулися мені разом з вустами, і я відчула присутність чогось гарячого у своєму животі. Ковток червоного вина запалив мене ще більше. Я не знала, що зі мною відбувалося, але зрозуміла, що це - щось загадкове…

- Я – незаміжня, - раптом зізналася дівчина, - у мене немає чоловіка, але є коханий… Він старший від мене… набагато старший… на 27 років…

Мій мозок автоматично почав проводити якісь цифрові операції, але Дарі продовжувала:

- Це – неземне кохання. Я вірю в Бога, але Божого благословення, на жаль, не відчуваю… Ти захоплюєшся будизмом?

- Колись захоплювалася, але то було на примітивному рівні…

- В буддизмі є багато мудрості, та й вона не здатна пояснити того, що відбувається в моєму житті… - Дарі говорила, тримаючи в руці келих з червоною рідиною (так схожою на кров Христа!), і надпиваючи цю рідину великими ковтками. Але при цьому келих зовсім не порожнів. Мені навіть здавалося, що з кожним ковтком Дарі вино прибувало в келих знову… - До речі, справжні будисти не п’ють вина… Але нас з тобою це зовсім не стосується.

Я знову відчула в животі присутність вогню, і спробувала загасити його жадібним ковтком того, чого не п’ють справжні будисти. Келих лишився напівпорожнім. Я подивилася в очі Дарі. І мені здалося, що десь в глибині мого єства починається пожежа.

- Випий ще…

Я, неначе загіпнотизована, піднесла келих до вуст, різко перехиливши його… Але відчула, як до моїх грудей потік легенький струмінь чогось прохолодного і п’янкого. Подивилася на келих – він був майже переповнений вщерть - допоки я не вирішила надпити з нього… “Дива!”

- Немає тут нічого дивного. Ти ж причетна до всякої містики… Я маю на увазі те, що ти знаєш і можеш значно більше, ніж знають і можуть звичайні дівчата… Хіба для тебе це – новина?…

- Ні… не новина… А ще… в мене є одна таємниця… Я відчуваю, що можу відкрити її тобі…

- Якщо ти хочеш розказати історію про свого чарівника, то не обов’язково цього робити… Я й так все знаю.

- Але – звідки?!!..

- Не дивуйся. Тут насправді немає нічого дивного. Ти теж можеш навчитися цьому… Звичайно, якщо захочеш…

Я зрозуміла: Дарі – відьма. Звичайнісінька відьма, яких палили в середньовічній Європі і яких топили по українських селах. Але заборонила сама собі думати про це, щоб дівчина знову не прочитала моїх думок.

Ми вийшли на вулицю. Випите вино встигло розлитись по всьому тілу червоними, але невидимими зовні, потічками приємного хмілю… Палило сонце, була страшенна спека, а на небі, як на лихо, жодної хмаринки. Я запропонувала Дарі підійти ближче до Дніпра.

- За годину піде дощ, - сказала Дарі, коли почула моє важке зітхання, - потерпи ще трохи. Обіцяю тобі сильну зливу…

Я не стала запитувати, звідки взятися зливі в такий погожий день, адже сумнівів в мене вже не лишалося: Дарі – відьма. А відьми можуть все.

І я не помилилася. І зовсім не здивувалася, коли за годину небо вкрилося темними хмарами, загриміло, блиснуло, і вперіщила справжня літня злива…

Наступного разу ми зустрілися з Дарі через місяць, коли я повернулася після відпустки до Києва. Вона запитала мене, чи хочу я, щоб мій коханий чоловік завжди був зі мною. Кожна жінка хоче, щоб той, кого вона кохає, завжди був лише з нею. Але я здогадувалася, задля чого мені було адресоване це питання, і тому відповіла:

- Не знаю.

- Це добре, що не знаєш… Не накоїш дурниць.

Ми знову сиділи в тому ж самому ресторанчику, але вина цього разу не замовили, пили сік.

Поруч за столиком сів середнього віку чоловік, і хітливо зміряв нас своїм тваринним поглядом. Очі Дарі наповнилися гнівом, вона щось прошепотіла, і на чоловіка за сусіднім столиком напав приступ страшного кашлю. Здавалося, якась лиха сила оселилася в ньому і трясла його в своєму божевіллі. Чоловік не міг зупинити цієї сили, підкорившись їй… Мені зробилося лячно… Я давно чула про те, що кожна думка – матеріальна. Але вміння матеріалізувати свої думки так швидко, як це робила Дарі, дається не кожному. Нарешті чоловік вийшов до вбиральні, але більше не повернувся…

Мене захоплювала та сила, якою володіла моя приятелька. Я таємно обожнювала її, спілкування з нею стало потребою для моєї душі - так, як вода стає потребою для розпеченого сонцем тіла…Ми почали зустрічатися частіше. Ми стали подругами. Читали одна одній нові вірші, гуляли спустошеними схилами нічного подільського Києва, загадували бажання, дивилися, як падали зорі в жахливі урвища міста, тішачись і з цього падіння, і з того дивного збігу думок, що супроводжували нас у цей час… З великим захопленням спостерігали за польотом та завмиранням тіней, які лишалися опісля зірок і ніби вагались: чи варто їм вдаватися до свідомого злочину... Тоді народжувалися нові вірші – гарячі і сповнені жаху, - мов ті зорі, що вмирали під нами… Дарі щоразу ділилася зі мною своїми таємничками, при цьому продовжуючи лишатись великою і нерозгаданою Таємницею. Я відчувала, що в мені теж починає пробуджуватися досі не знана мені сила. Все, що я казала, набувало властивості втілюватися в реальність, і від цього було якось неспокійно…

Одного разу я сиділа сама вдома. Мені дуже захотілося побачити свого коханого, але я знала, що це – неможливо, адже він ще вчора поїхав з Києва у справах на цілих два тижні. Я подумала, що мало б статися щось дуже неприємне, щоб моє бажання могло здійснитися… За кілька годин мені подзвонили і повідомили, що мій коханий потрапив у аварію, і зараз у тяжкому стані лежить в одній з київських лікарень… За пів години я вже бачила його… Але чи таким я хотіла його бачити, коли загадувала своє бажання?...

Моя ейфорія від дружби з Дарі почала поступово спадати. Я зрозуміла, що нічим хорошим це не закінчиться. Але усвідомлювала, що, закресливши цю дружбу, я ризикую життям… Згадався випадок з чоловіком в ресторанчику… Дарі в гніві – дуже страшна… А ми з нею вже занадто тісно прив’язалися одна до одної, і я прекрасно розуміла, для чого це було потрібно моїй подружці: вона цілеспрямовано робила з мене відьму – таку, якою була сама…

Врятував мене один випадок, якого, власне, я й чекала… Мій давній приятель Олександр, з яким ми познайомилися кілька років тому в езотеричному клубі, подзвонив мені і запропонував цікаву поїздку. Він саме збирав людей для цієї поїздки, і пояснив, що мій телефонний номер набрав абсолютно інтуїтивно, відчувши, що мені необхідна його пропозиція. Наступного дня я вже була в одному з мальовничих куточків Київщини, а саме – в Боярському лісі.

- Тепер - увага, - звернувся Олександр до всіх, хто пішов з ним в ці лісові мандри, - зараз ми наблизимося до одного цікавого місця. Але, будьте дуже обережними, це – енергетично сильне місце, оскільки через нього проходять інформаційні канали, а відповідно – дуже потужний потік космічної енергії, здатної як зцілювати, так і вбивати. Київські езотерики відкрили його не так вже й давно, але тримають у великій таємниці від світу, адже люд у нас ще не зовсім пристосований до нової ери…

Ми опинилися на величезній лісовій галявині. Олександр запропонував всім скинути взуття і металеві предмети. Група пішла в інший бік галявини – шукати відкриті езотериками потоки цілющої енергії, а я зупинилася, і стояла босоніж посеред лісу, чомусь раптово згадавши про Дарі… “Я б могла взяти її з собою…” Прохолода землі наповнювала моє тіло свіжістю. Зтерлися з пам’яті всі почуті нещодавно слова Олександра. Незбагненна сила повела мене до величезного пня, що весь заріс мохом і нагадував доброго духа лісу, якого я малювала в своїй уяві, коли була ще зовсім дитиною… Коли мої оголені п’яти опинилися на струхлявілій від часу деревині, зі мною почали відбуватися дивні речі… Я відчула знайомий жар в животі, який різко змінився колючим холодом, а потім – всередині мене знову спалахнув вогонь. Почалася пожежа. У мене під ногами палала деревина, і я горіла разом з нею… Але ноги не могли вже повернутися на землю, ніби хтось прибив їх цвяхами до “доброго духа лісу”. Пекельний біль безжально нищив мене зсередини, а я не мала голосу закричати. І тоді, як спасіння, почувся шепіт із самого серця: “Молись… молись…” Тужачись від пекельних мук, я перебирала всі знайомі буддійські мантри, допоки відчайдушним криком не озвалося в мені “Отче наш”, молитва, яку я колись підслухала у бабусі, але яку жодного разу в житті не змогла промовити вголос…

Ще секунда болю, і наді мною загриміло щодуху. Спалахнула блискавка. І – сильний дощ… Цей дощ загасив пожежу і повернув мене до життя. Але я вже була знесилена від вогняних катувань, і, знепритомнівши, упала на траву…

- Я ж казав, будьте обережними… Ця енергія дуже сильна. Це добре, що дівчина лише втратила свідомість… могло б бути й гірше…

Крізь туманну заволоку втраченої свідомості долітали слова Олександра, звернені до шукачів таємничого. Але потроху сили почали повертатися до мене, і назад я вже йшла бадьорими кроками.

Після цього незвичайного випадку я почала забувати про свою подружку-відьмочку і про те, що кожна думка може мати своє матеріальне втілення. Дарі теж не дзвонила мені – так, ніби між нами ніколи й не було тієї дивної дівочої дружби. І лише через півроку, на черговому поетичному фестивалі, я знову побачила її. Вона так само пристрасно і так само гаряче читала свої вірші, а зал, заворожений бісівською силою її очей, захоплено слухав… Але я вже не відчувала того, що відчувала рік тому. Нічого, окрім цікавості. А Дарі була така ж прекрасна у своїй силі і таємничості, і… така ж молода… Вона ніби помолодшала ще на кілька років… І мені згадалася торішня розмова з цією зеленоокою німфою… Поетеси і відьми не старіють…

7.07.2003