Веселовська Наталя народилася в 1961 р. у Львові, закінчила німецьку філологію у Львівському університеті, працює перекладачем. Написання художніх творів – коротких оповідань – вважає своїм хобі, до цього в літературних конкурсах участі не брала.

ТРАМВАЙ

На зупинці біля університету до трамваю зайшла дівчина і зайняла місце на окремому сидінні коло вікна. Після обіду, коли в неї закінчувались лекції, в трамваях ніколи не було багато людей, і вона могла вибрати таке зручне місце, щоб, дивлячись у вікно, протягом двадцяти хвилин дороги задуматись над своїми турботами.

Коли вагон вже проїхав кілька зупинок, дівчину раптово відірвали від думок і повернули до дійсності недружелюбні голоси якихось жінок, очевидно, спрямовані проти неї:

- Могла би та дівчина встати, не така вже перемучена.

- Сидить і навіть не подивиться, що перед нею каліка.

Дівчина роздратовано відірвала погляд від будинків, що мінялися за вікном, повернула голову і побачила біля свого сидіння молодого чоловіка, який стояв і дивився на неї. У нього були глибокі голубі очі, по-чоловічому жорстке худе обличчя з чіткими, окресленими рисами і ніби перенесеним з античної скульптури профілем. Дівчина ще ніколи не зустрічала такого гарного хлопця. Його пряме, ясне, розділене посередині волосся спадало до самих рамен, що, правда, були якось неприродно піднесені. Розвинені мускулясті руки з тонкими, як у музиканта, зап’ястями опирались на дві дерев’яні милиці. Хлопець був калікою.

Жінки в салоні продовжували напівжалісливо, напівзлорадно коментувати невихованість дівчини, а вона, прикипівши поглядом до обличчя каліки, так і не підвелась з крісла, якийсь ґречний чоловік встав і запропонував йому своє місце.

- Ні-ні, дякую, - одразу ж відповів каліка, ледь обернувши голову, і залишився стояти біля крісла дівчини. Він і собі тепер дивився у її котячі зелені очі, розглядав стривожене обличчя і руку, прикрашену кількома срібними перстенями, що від розгублення стискала замок на сумочці.

Трамвай під’їжджав до чергової зупинки. Чоловік на милицях трошки заметушився, бо забув вчасно підійти до виходу, кинув лагідний погляд на дівчину, котра не вступила йому як каліці місце, і попростував до дверей, волочачи по підлозі нерухому травмовану ногу.

- Ото справжнє нещастя.

- Такий молодий, а ходити не може, - зашепотіли йому навздогін ті ж самі співчутливі жінки, не надміру переймаючись тим, чи каліка ще їх почує.

Залишившись сама, дівчина провела розгубленими очима враз спустілий салон трамваю та, не думаючи про те, що до гуртожитку залишалось їхати кілька зупинок, схопила сумку і вискочила на вулицю.

Люди потрохи розходились. Двері трамваю зачинились, і він від’їхав своєю колією. Дівчина з калікою опинились удвох на зупинці. Вони стояли з різних її боків, і каліка підійшов до дівчини і сказав:

- Можна мені намалювати ваш портрет?

Він був такого самого зросту, як дівчина, а її хвилясте каштанове волосся так само, як в нього, досягало плечей.

- А ви художник? - спитала дівчина й усміхнулась. - Мене ще ніхто ніколи не малював, - потім ледь зашарівшись кивнула на знак згоди.

Хоча його майстерня знаходилась в іншому районі міста, вони пішли повільно пішки, майже не розмовляючи дорогою. Дійшовши до потрібного будинку, каліка пропустив у брамі дівчину вперед і показав рукою на сходи, що вели до підвалу. Дівчина озирнулась кілька разів у напівтемряві на свого супутника, який обережно сходив позаду, щось сказала до нього і зачекала перед дверима майстерні.

В приміщенні було напалено і сухо. Проминувши коридорчик, вона заглянула до першої кімнати і побачила картини. Очі в дівчини заблистіли: з усіх стін на неї дивились чиїсь обличчя, дратували погляд оголені фігури, дивних кольорів пейзажі і квіти. Ніздрі їй заполонив специфічний запах фарб, підвалу та незнайомого житла, запах, який спочатку схвилював, а потім враз так сподобався.

Дівчина повільно обійшла кімнату, приглядаючись до кожної картини.

- Я готуюсь до виставки, - пояснив каліка. - Тому зібрав зараз усе, що маю.

- Як багато, як багато чудових картин. Я ще не бачила такого на жодній виставці, - сказала дівчина. - У вас, напевно, великий талант.

Каліка засміявся. Він попробував якось заперечити, пояснити, що не такий геніальний, як могло видатись дівчині. Проте йому була дуже приємною саме її похвала. Давно вже художникові так не подобалась жодна жінка. Поки дівчина розглядала картини, він мав змогу вивчати її.

Дівчині було може ледь більше двадцяти років, і вона мала дуже гарну будову тіла. Художник із неприхованим задоволенням дивився на її ноги, обтягнуті вузькою спідничкою стегна, тонку талію, на її граційні, злегка нервові рухи. Дівчина якось дивно не зауважувала його каліцтва. Вона зупиняла погляд на милицях без того трошки гидливого співчуття, до якого він уже давно звик у житті, і не відводила знічено очей від його спотворених в аварії ніг.

Давши дівчині можливість налюбуватись картинами, художник відвів її до другої, добре освітлюваної малої кімнатки, показав, де вона повинна сісти, і встановив на мольберті раму з напнутим полотном.

Дівчина була слухняною і трохи хвилювалась. Вона дозволила художникові повернути руками її голову і поправити волосся так, як йому подобалось. Художник почав малювати. Він кидав короткі погляди на дівчину і різкими рухами пензля переносив побачене на полотно, їх очі час до часу зустрічались, і художник при цьому посміхався.

В невеличкому приміщенні, де обоє знаходилось, окрім стільця і мольберта, ще стояла стара канапа, прикинута якимось покривальцем і великою подушкою, та круглий журнальний столик з цукерничкою і кількома горнятками для кави. На стінах висіли взяті під скло репродукції, по підлозі були розкидані обрізки картону, до стіни опирались порожні рамки та перевернуті незакінчені роботи.

Дівчина саме оглядала кімнатку, коли художник раптово звернувся до неї:

- А тепер дивися просто на мене. Зараз буде найважливіше: я повинен намалювати твої очі.

- Та що там малювати - зелені як у кицьки і все, - відповіла дівчина і підвела погляд на його обличчя. Вона думала про те, що хлопець перейшов та "ти" і не знала, чи може сама так говорити. Він був старший за неї років на десять і майже незнайомий. І разом в тим вона відчула якусь дивовижну близькість, їй здалось, що тепер вже не зможе так просто відірватись від його очей, що її не перестануть вабити його руки, які енергійно змішували фарби і водили пензлем. Ноги в дівчини почали злегка тремтіти.

- Я бачу ти втомилась, - сказав через деякий час художник. - Треба перерватись. Та й портрет, властиво, вже готовий. Залишилось тільки відшліфували. Це я можу зробити вже й сам, без тебе. Прийдеш колись забрати.

Він прикрив мольберт марлею, бо не хотів показувати незакінченої роботи, вимкнув яскраве світло, знову посміхнувся і запропонував дівчині кави. Ще не встигнувши отримати відповідь, він швидко підійшов до столика, запросив її пересісти на канапу і, незважаючи на милиці, вправно взяв горнятка, щоб помити на кухні.

Поки хлопця не було дівчина знову розгубилась. Вона не наважувалась підійти до мольберта і подивитись без дозволу на портрет, хоча їй цього хотілось, не знала, чи залишатись. Коли художник повернувся з кавою до кімнатки, вона саме розкрила книжку, що лежала на канапі, і взялась гортати репродукції.

Чоловік підсунув столик ближче і сів поряд з нею. Дівчина зробила кілька ковтків, повернула голову - їх очі знову зустрілись. Хлопець лагідно поклав руку їй на плече і притулив до себе. Вона вже не пам'ятала, як випустила з рук книжку, як обійняла цього чоловіка міцно за шию, як потім дозволила себе роздягнути, ніби заворожена, віддаючись чиїсь силі.

Коли дівчина збудилася, через затягнуте шторкою вікно пробивалося достатньо ранкового світла, і вона могла ясно бачити, де опинилась.

Це була брудна художня майстерня, просякнута міцним запахом олійних фарб і старих речей. Перед нею стояв потрісканий столик з невмитими горнятками з-під учорашньої кави. На заляпаній підлозі валялись клапті картону та інший мотлох, а серед нього під ліжком - її розкидана білизна, блузка і дві потворні дерев'яні милиці, кинуті навхрест. З огидою дівчина шарпнула з себе ряднину, якою прикривалась цілу ніч, і враз відсахнулась, зі стидом затуляючи рукою свої голі груди. Тісно біля неї на вузькій канапі спав чужий роздягнутий чоловік. Цілу подушку займало його заплутане довге волосся. Одну руку він підніс догори, що показався страшний червонявий мозоль, за багато років натертий милицею. Внизу до її стегон тулились покручені, вкриті шрамами, нерухомі ноги. Каліка. Дівчину пройняв жах і відраза.

Вона схопилася з ліжка, дрижачи натягнула на себе одяг і пішла до дверей. По дорозі наштовхнулася на мольберт з незакінченим учора портретом. Дівчина зірвала марлю з підрамника і побачила намальоване своє обличчя, яке прекрасними закоханими очима дивилося просто на неї. Тремтячою рукою вона вхопила тюбик з червоною фарбою, що лежав поряд, витиснула його майже наполовину на портрет і бридкою яскравою плямою розмазала фарбу по очах.

Потім знайшла на підлозі сумку і вийшла з майстерні, легенько траснувши дверима.

Надворі вона розглянулась, як потрапити додому, пройшла вулицею кількасот метрів і заскочила до ранішнього трамваю, що саме під’їжджав на зупинку.

А в себе в майстерні спав каліка, і йому снився сон про дівчину в короткій спідниці з зеленими очима.