КАЗКА ПРО ЗАКОХАНУ В ДОЩ ЧЕРЕПАШКУ

В одній далекій від моря і спекотній пустелі жила-була черепашка. Вона була молодою, як для черепашки – розміняла всього другу сотню літ – проте дуже самотньою. У черепашки зовсім не було друзів – та й де їх узяти, в пустелі? Навколо був тільки пісок, гори піску, рухливі, але не живі бархани, верблюжі колючки – а хіба можна вважати другом того, хто боляче колеться? – і спека. Її завжди оточувала спека. Черепашці хотілося плакати, але сльози все одно миттєво висихали на очах і не приносили полегшення, тому проливати їх не було ніякого сенсу. Доводилось страждати мовчки.

Черепашка була дуже гарненькою, хоч і не знала про це – адже в пустелі не було свічад. Вона мала барвистий панцир, блискучі чорні очі-намистинки і завжди усміхнений рот – усміхнений навіть тоді, коли вона страждала. Все одно її почуттів ніхто не бачив, так що сумувала вона чи раділа – не мало ніякого значення. Черепашка пробувала розмовляти з небом, але воно, здалеку таке глибоке і синє, що вона могла б порівняти його з морем, якби коли-небудь бачила море, зблизька завжди виявлялось розпеченим і майже білим. І ніколи її не слухало. Тоді черепашка підповзала до верблюжої колючки і відчайдушно шепотіла їй щось на вухо, але капосна рослина замість відповіді встромляла свої голки в беззахисні черепашачі вуста. Черепашка кривилася, але здалеку – і якщо неуважно дивитися – ця гримаса болю дуже скидалась на усмішку.

Зрідка пустелею проходили люди – стримані і водночас голосисті, смагляві, в довгих білих бурнусах. Часом вони йшли біля верблюдів, часом їхали, зручно вмостив-шись між двох горбів, але ніхто з них жодного разу не звернув увагу на черепашку. Вона квапилась, як могла, швидко перебираючи товстенькими лапками по піску, який постійно з-під них стікав, щоб потрапити їм на очі, та навіть коли це їй вдавалося – а вдавалося їй це рідко – люди сміялись і казали: “Повзе, мов черепаха”. І тоді сама спека не могла осушити сліз черепашки, що котилися з її очей і губились в куточках усміхненого рота.

Та найгірше черепашці велося, коли починалась піщана буря. Тоді вона втягувала голову в панцир, міцно заплющувала очі і підспівувала вітру, котрий зі страшними завиваннями бавився піском. Вона хотіла поговорити з вітром, але так і не наважилась, бо вітер був злим. І коловся болючіше, аніж верблюжа колючка. А ще він любив так засипати піском черепашку, що їй доводилось довго-довго вибиратись на поверхню – до пекучого сонця, німого неба і до своєї самотності.

І от одного разу в пустелі пішов дощ. Він почався несподівано – черепашка зовсім не була готова приймати гостей. Небо почорніло, і з нього на розгублену черепашку впало кілька крапель води. Черепашка погано знала, що таке вода, бо дощі в пустелі бувають так рідко – раз на століття, а на її сто років не припало жодного дощу.. І доки вона намагалась вгадати, що то таке тепле, схоже на її ще не висушені пустелею сльози, впало їй на обличчя, в небі щось загуркотіло, і з сердитої хмари полився сріблястий дощ. Зачарована цим несподіваним, витонченим і приємним гостем, черепашка вирішила: або пан, або пропав. І розповіла дощу про свою самотність.

Дощ слухав її уважно. Шепотів щось вкрадливе і заспокійливе, торкаючись її лиця своїми вогкими чуттєвими пальцями. Переливався, як гірський кришталь на сонці – втім, ані гір, ані кришталю черепашка зроду-віку не бачила, їй просто сподобалось, як переливається дощ. Та найбільше їй сподобалось, що дощ її зрозумів. І він йшов довго – достатньо довго для того, аби почути від неї все про її самотність і біль, про пустелю навкруги, і пустелю в душі, про те, що у неї немає навіть імені – бо ніхто її не кличе, і нікому дати їй те ім’я... Дощ був таким прекрасним – свіжим, чистим, зворушливо-вологим, чарівним. І черепашка закохалася в нього.

Вона зрозуміла, що кохає його, лише коли він зник. Просто перестав слухати її, перестав пестити її довгими прозорими струменями, перестав йти. Черепашка подумала, що це все через неї, що вона бридка, і гірко заплакала. Вона плакала довго, так, що вії злиплися, а очі і повіки почервоніли, та раптом її плач увірвався, бо черепашка глянула на небо і помітила в ньому веселку.

Веселка була барвистою, як панцир черепашки, і веселою – бо її зобов’язувало до цього ім’я. Вона виблискувала, як корона із самоцвітів, на блакитному чолі неба, і була горда та пишна. Черепашка шморгнула носом і утерла сльози з очей коротенькою пухкенькою лапкою. Вона зрозуміла, що це – подарунок дощу. Для неї. Вона ніколи раніше не отримувала подарунків, і не знала, що з ними робити. Черепашці захотілося торкнутися веселки, але семибарвний край губився десь обрієм, так далеко від неї. Черепашка спершу хотіла знайти край веселки, та потім подумала – а що, як дощ раптом повернеться, а її тут не буде? І вона вирішила не ризикувати. Викопала собі ямку у гарячому піску, втягнула лапки у панцир, поклала голову на невеличкий розпечений камінець, і приготувалась чекати. Скільки треба. Скільки завгодно. Головне, щоб дощ прийшов. А якщо він прийде, думала черепашка, тобто коли він прийде, вона розповість йому, яка вона щаслива. І вони разом виберуть для неї ім’я.

КАЗКА ПРО СУМНЕ ЧОРТЕНЯТКО

Колись давно, коли ще ріки були мілкими, долини - вузькими стежками між гір, а самі гори – пагорбами, не вище звичайнісінького дерева, жило собі в пеклі маленьке чортеня. І мало це чортеня одну заповітну мрію – стати янголятком. Воно ні з ким нею не ділилося, бо подібні мрії у пеклі не віталися, і навіть каралися, тому воно й берегло свою мрію, мов дорогоцінний скарб, у глибині душі. Так-так, душі, бо то велика помилка вважати, що у чортенят немає душі. Душа є у всіх і всього навколо, навіть у тих речей, котрі ми звикли вважати бездушними. Прислухайтесь до дзюрчання струмка у спекотний літній день – хіба то не його душа співає в кришталевих переливах? Підійдіть до верби, що, нахилившись над ставом, полоще у його свічаді свої довгі та сумні зелені коси, і, впіймавши одне клейке пасмо, затримайте його між пальцями – хіба то не її душа пульсує у гілляччі та листі прозорим соком? Мають душу зорі і небо, вітер і хмари, і навіть каміння, з яким завжди порівнюють бездушну та безсердечну людину, дуже ображається, бо насправді має душу, хоча видно її стає лише тоді, коли вона, з’єднавшись з душею майстра, народжує прекрасні скульптури, або ще тоді, коли сама природа надає камінню витонченої довершеності форм. Має душу кожна травинка і кожна піщинка у Всесвіті, мають душу риби і птахи, плазуни і лісові звірі, і тільки деякі люди не мають душі. Вони втрачають цей безцінний дар Бога, даний кожному ще задовго до народження, бо не існує нічого, що змусило б людину загубити душу, окрім людського ж свідомого бажання. Коли хтось каже: “Я багато страждав, і це загартувало мою душу, вкрило крицею моє серце, і тепер я безжальний”, Творець гнівно морщиться від цих слів, бо власні страждання повинні народжувати співчуття до страждань ближнього твого – адже ти знаєш, як йому гірко. Коли хтось заявляє: “Я бачив так багато страждань інших людей, так багато крові, смерті, підлості і зради, що волію зовсім не мати душі, щоб вона не боліла!”, Господь печально зітхає, бо чужі страждання повинні пробуджувати у людині бажання полегшити їх, а зовсім не прагнення відгородитися від них. Коли хтось, сміючись, стверджує: “Моя душа – дзвінка монета”, Бог плаче, і його сльози перекреслюють небо прозорими згасаючими зірками. А куди ж діваються втрачені душі усіх отих людей, спитаєте ви? А ними й користуються нащадки занепалого янгола, що втратив рай через гординю.

Від народження нашому чортеняті дісталась сполохана душа купця, який проміняв її спасіння на бариші, думаючи, певно, що на Страшному Суді з самим Богом сторгується. Він мав міцне здоров’я, багато сил, тому чортенятко впевнене було, що досить довго користуватиметься його душею, аж доки не прийде час віддати її на суд Божий, і чекати собі на нову. Втім, нової душі чортеня не хотіло – йому дуже добре було і з цією тремкою субстанцією, яка швидко зрозуміла, що знайшла собі значно краще помешкання, аніж тіло скупого торгаша, і взяла собі багато волі, спокушуючи чортенятко різними цікавими, барвистими історіями. До того чортенятко було, як усі – вчилося у школі шалапутів різної чортівні, і зовсім не думало, що таке небо. Про небо йому розповіла душа. Втративши людське тіло, вона відновила первинну пам’ять, і перше оповідання її було про те, що таке рай. З тих самих пір чортенятко засумувало і втратило спокій. Уві сні йому марились зелені кущі, святий Петро з величезним ключем від райської брами в руках, янголи в білих туніках, і з білими, мов сніг, крилами – чортеня бачило сніг на землі, коли під Різдво квапилося назад до пекла – і музика. Йому постійно снилась музика, печальна і прониклива, чарівна і сповнена принад, що краяла йому душу... Воно так її любило, а в пеклі лунали лише стогони грішників та гомеричний сміх дорослих чортів, що насміхалися зі страждань тих нещасних. На очах чортеняти, не зелених, якими вони мали б бути, і були у решти чортів, а яскраво-синіх, як волошки, постійно виблискували сльози. І ось однієї пекельної ночі чортеня і його душа вирішили втекти до раю. Чортенятко було надто молодим та наївним, а його душа – надто великою ідеалісткою, щоб розуміти таку просту і очевидну річ, як те, що чортів до раю не пускають.

Святий Петро ледь не випустив ключа, коли побачив біля своїх ніг замурзане, чорне від кіптяви, втомлене синьооке чортенятко з кумедними ріжками, що, склавши пухкенькі рученята, благало пустити його до раю – ну, будь ласка, хоч на хвилиночку, дуже вас прошу. Такої пригоди з Воротарем не траплялося від створення світу. Спочатку він проголосив, що про це не може бути й мови, але потім зазирнув у сумні очі малюка, якось дивно всміхнувся, ховаючи той усміх в бороді, і відчинив браму зі словами:

- Якщо за добу ти комусь сподобаєшся, зможеш лишитися тут назавжди.

Чортенятко дуже старалося сподобатись. Воно бігало за дорослими янголами, наче домашнє цуценятко, запопадливо зазираючи їм у сині - достеменно такі ж, як у нього самого - вічі, і розгублено всміхаючись, коли черговий холодний погляд на мить зупинявся на його смішному, мурзатому, як у поросяти, п’ятачку. Ви не вірите, що янголи можуть дивитися холодно? Ну й дарма – адже вони теж мають душу, втім, до жодної з цих душ наше чортеня чомусь не припало. Його душа завмирала від жаху, ховаючись в п’яти - тобто в копитця - адже до кінця доби лишалося менше години. Чортенятко у відчаї заплакало, і, повісивши голівку, побрело кудись, не розбираючи райських стежин, і само не вчулося, як опинилось на галявинці, достеменно такій, котру так часто бачила в снах – сонячній, оточеній квітучими помаранчевими деревами, в зелених кущах, під одним з яких сиділо юне янголятко. Воно бринькало на арфі, закотивши до неба величезні, зелені, як ряска, очиська.

Чортенятко вже не сподівалося сподобатись нікому з мешканців райського саду, воно просто підійшло, зачароване музикою – цю музику воно теж чуло в своїх снах. Але не встигло воно роззявити рота і висловити своє захоплення грою юного музиканта, як янголятко пожбурило свій інструмент в кущі, а коли той не долетів, впавши прямо під ноги чортенятку, підбігло і, штовхнувши раму ногою, пояснило:

- Це арфа. Як я її ненавиджу!

І знову штовхнуло арфу, та так сильно, що білі крильця заколивалися за його спиною, мов наповнені вітром вітрила.

- Ну що ти, - несміливо заперечило чортеня, - ти так чудово грало... Заграй ще трохи для мене, якщо можна.

- Не можна, - рішуче відказало янголя. – Мені ця арфа вже осточортіла. І рай цей теж в печінках сидить! Тут так нудно, ти собі не уявляєш! У пеклі, певно, веселіше! - У пеклі? Не гніви Бога! – вигукнуло чортеня. – Там вічний морок і сморід, там муки і сльози, там... – воно нахилилось, підняло арфу і обережно торкнулось струн. – Я не можу дібрати слів.

І раптом арфа в руках чортеняти заспівала. В її щемливих звуках був цілий світ - біль і страждання, туга і гнів, сльози і страх, і вічне, незнищенне і не знищене самим пеклом прагнення краси... Капризний янгелик принишк, а коли стражденна пісня безнадії змовкла і чортеня здивовано дивилось на арфу, не розуміючи, яким дивом від його негнуч-ких потворних пальців так заспівали струни, він з лукавим блиском в очах промовив:

- Знаєш що? А ти мені подобаєшся! Дай руку.

Чортеня простягнуло долоню назустріч рожевим пальчикам янгелика і зі здивуванням помітило, що і його пальці стали рожевими, напівпрозорими і ніжними. Ріжки перетворились на дві руденькі кіски, новим блиском засяяли очі, зникли, як і не було, копитця, хвостик та п’ятачок, і за мить перед янголятком стояла маленька дівчинка, все ще судомно притискаючи до себе арфу, а за спиною в неї тріпотіли білосніжні крила.

- А ти гарненька, - сказав янгелик і смикнув її за косу. Дівчинка засміялась – дзвінко, сонячно, вони взялись за руки і рушили шукати достиглі апельсини – колишнє чортенятко, з очами, синіми, мов небо над раєм, і маленьке янголя з лукавими бісиками в зелених, як молодий горох, очах.