Oportet vivere

Оповідання присвячую людині, якій варто було б присвятити роман

1

Тулились одна до одної дві пташки, сиділи на гілці серед пишної зелені й дзвінко співали. Співали від радості, від любові, що переповнювала їхні крихітні серця. Серця, що завжди прагнуть волі, висоти, чистої, небесної, і такої ж любові. Вітер пестив усе, що зустрічав на своєму шляху, і тим самим будив до нових прагнень. Пташки від того відчуття заливались ще голосніше, стрімкіше, наче то була перша й остання, єдина пісня їхнього такого земного і такого небесного кохання...

2

На нього дивились Карпати. Заворожували своєю мужністю, чарували неповторністю, красою. Вони застигли у німому діалозі з ним. Тому що між ними немає ні кордонів, ні таємниць, нема навіть непорозумінь. Найкращі друзі. Повна ідилія та гармонія. Моральна та фізична. Йому на очі набігли сльози. Тільки горам він може відкритись настільки, щоб вони побачили його найвеличніший і одночасно найнікчемніший вияв слабості, – сльози. Ніхто, крім гір, не бачив тих гіркувато-солоних горошинок розпачу, болю, страждань. Він і сам не знав, від чого плаче. Але причина тих сліз вже не мала ніякого сенсу. Його душа потрохи загоювалась, заспокоювалась, йому ставало легше...

Мало людей справді люблять гори, мало людей розуміє, за що їх можна любити. Любити їх не просто можна, а треба. Вони – живі, а все живе потребує тепла, лагідності, любові...

Він йшов, здавалось, просто так, навмання. Не спостерігав за тим, що діється навколо нього, а лиш поспішав за своїми думками, то пірнаючи, то виринаючи з них. Подумав, що в горах як в житті: круті спуски, повороти, стрімкі підйоми і болючі падіння від необережно зробленого кроку. А радість від підйому на вершину! У горах як в житті. Людина – все одно маленька крупинка з своїми величезними переживаннями і сподіваннями... І нічого не може змінити в перебігу долі. А ті, що можуть гори перевернути, належать до тих геніїв життя, що вміють писати на свій лад сторінки в книзі всього світу.

Від тих роздумів йому страшенно захотілось випити. Його вже не турбували ні Карпати, ні глобальні проблеми людства. Його вже не турбувало нічого. Просто він відчув, як тими своїми думками підкрався до того місця, до того куточка в душі, в який заборонений вхід. Заборонений для всіх, а для нього – особливо. Життя як гори... Як би ж воно було для нього таким приємним, зрозумілим, відкритим і легким! Як би...

Сонце вже сідало. Приємна прохолода огортала землю, сповивала її до сну. Його друзі розпалювали вогнище. А він сидів і мовчки дивився на те, що відбувається навколо нього. Розтирав у руці щойно зірвану травинку, тихенько наспівував якусь українську народну пісню. Про закоханих. Він так теребенив ту травинку, ніби за час її існування вона ввібрала в себе всі його невдачі та печалі. І він страшенно хотів їх позбутись.

Вітер торкнувся його скроні. Вітре, вітре! Завжди йому ставало п’янко в душі від тебе. Бо вітер гірський незрівнянний. Тільки йому одному притаманна безмежна свобода, всеохопність світу, порив думок і відчуттів. І від єдиного здогаду про те хмеліє голова та серце людське. Так було завжди, та тільки не сьогодні, не сьогодні.

До нього усміхнулись перші іскорки від вогнища. На небі з’явилась перша зоря. Йому дуже захотілось, щоб на неї подивився ще хтось...

Так йому захотілось... І пригадалось, що є ще напівпорожня пляшка. Залишати щось недопитим – не в його стилі. Зрештою, людина сама стає жертвою істин, які вона сповідує. Його, на жаль, це стосувалося.

3

Багато людей живе з думкою про непотрібність іншим. Але змирившись з непоправністю й власним безсиллям перед моральними законами планети, не звертається увага на „потрібності”. Людина все рівно живе з іншими і часто для інших. Нехай навіть вони того не цінують. Та бувають моменти, коли те безсилля перетворюється в розпач. Розпач від того, що могло б бути, але нема.

Вмовкла навіть тиша. Набралась, ввібрала гіркоту, ковзнула і впала на подушку сльоза. Маленька горошина розтеклась і перетворилась в плямку. Господи, скільки х то треба горошинок, щоб вся подушка змокла? Скільки вона вже плаче? Хотіла встати з ліжка, але відчула, що слабіє тіло. Вся енергія – в солоній мокроті подушки. Болить всередині. Отже, сльози ті були марними. Багато було марного. Але вже було...

Погляд спинився на годиннику. Вже дванадцята! Зібравши залишки життєвих сил, рвонула тіло вгору. Їй треба щось вирішувати. На жаль, навіть вдома вона не вдома. Все колись закінчується. І чого б це не коштувало, вона повинна зробити поворот в іншу сторону. Цього вимагає серце і до того ж весь час повторює свою улюблену фразу з античності: „Сміливим доля помагає”.

Вона збирала по квартирі свої документи, гроші і усвідомлювала, що вона тут востаннє. Дістала з шафки свої улюблені парфуми, з шухляди витягнула дві книжки, пошукала кілька найдорожчих кофтинок і спідниць. Більше вона нічого брати не буде. Ще душ, макіяж, п’ять хвилин, щоб одягнутись, і квартира залишиться порожня. До самісінького вечора, поки не прийдуть з роботи її батьки. Повечерявши, почекавши доньку до півночі, вони зрозуміють, що вона сьогодні не прийде... І не знатиме ніхто, чи прийде вона взагалі. Люди, які живуть афектами і сильними емоціями люблять вчинки, після яких нема повернення. На щастя, в той день ніхто про це не думав.

Вона виглядала на всі сто. Чоловіки, обертаючись, щоб глянути їй услід, думали, що тільки-но побачили дуже щасливу жінку. А насправді ніхто не знав, що відбувається за маскою краси й незворушності. Щастя, як і краса, вимагає жертв. Але жертовність присутня лише тоді, коли ні першого, ні другого не дано природою. Жертви вона приносити не вміла. А природа подарувала їй одну красу. Щастя отримав інший. Хай йому щастить!

Старе життя зникало за кожним поворотом маленьких вуличок. У голові роїлися, мов мурахи, думки. Їх було безліч. Не в’язалися одна до одної. Вітер тріпав кінчики волосся. Від тих прохолодних дотиків стискалося серце. Була ще надія: воно не замерзне...

4

Людина боїться невідомості. У тварин та ангелів тривог нема. У перших все зупиняється на інстинктах, у других – на молитвах. Людині не вистачає ні інстинктів, ні молитов. Вона прагне більшого, натикаючись на переживання і тривоги. Хоч і залишає на всяк випадок віру й інстинкти, заховавши їх, ставить свої цілі і йде вперед. Той, хто забуває про все, бачить тільки цілі, називається людиною цілеспрямованою, а хто хоч раз озирнеться навколо, забуде хоч на мить про свою мету, – відразу перетвориться на людину слабодуху...

У нього було якось тривожно на душі. Розум запевняв душу, що все гаразд, але серце все одно билося часто і сильно. За вікном була зима, яку у великих містах не дуже чекають щороку через проблеми з транспортом, але цей ранок був напрочуд гарним, сріблястим, ніжним, що найлютіші й запеклі ненависники зимової пори, поглянувши на вулицю, казали: ”Як я люблю цю зиму!” А він зиму і до того ранку любив... За вікном були величні й горді Карпати. Вони і раділи, і тривожились разом з ним. Тієї таки зими здійснилась вічна мрія: хатинка в горах. Спокій, тиша, прекрасні відчуття. Та ні, не дуже прекрасні. Просто коктейль з пасивної любові, тремтливої тривоги і краплинки страху. Невеликий аркуш паперу з написом: „Буду ввечері”.

Вчора вона приїхала в його карпатське царство. Порушила його звичні ритми, внесла в спокій розбурханість, струсивши із свого волосся маленькі сніжинки. Він не запитав, чого вона приїхала. Але вона сама йому пояснила. „Приїхала до тебе”. А що могло для нього бути краще?

Скоро Новий рік. Нове щастя, нове життя. Можливо, в тому новому з’явиться вона. Затримається хоча б задля того, щоб принести йому щастя. А він вже в свою чергу нічого не пошкодує для неї: ні тепла, ні підтримки, ні любові. Все, про що мріє кожна жінка, буде в неї і лише для неї. Та хіба знав він, про що мріє його єдина? Вона ж була особливою жінкою. І сміливою. Але це він ще колись зрозуміє.

Він дивився на зиму, а перед очима стояла весна. Бо саме відчуття весняне було в душі. Йому сьогодні наснився сон. Він пам’ятав його дуже добре, дуже яскраво й чітко. Але в того сну було щось таке, що відрізняло його від всіх інших. То була прекрасність, яка заполонила всю душу від краю до краю. Пісня двох пташок до сих пір бриніла, розквітала, наповнювалась силою і стрімко рвалась догори. Пісня закоханих сердець...

5

Стосунки людей можна порівняти з квартирою. Коли набридають колір шпалер, килимів, меблі, то можна зробити ремонт, перестановку, але простіше за все домовитись і викинути ключі від квартири. І йти „бомжувати” в пошуках втраченого часу і нового притулку для душі. Для неї робити ремонти в усіх квартирах було занадто дорого і не було іншого виходу, крім викинутих ключів. Вона не подумала лише про тих, хто „бомжуватиме” без неї.

Поїзд „Львів – Київ”. Знову ці огидні сльози. Знову ці допитливі погляди. Рідний Львів втікає з кожною секундою, віддаляючись на десятки років. Сизуватий дим „Парламенту”. Тремтіння рук. В життєвих дорогах зворотного ходу нема. Що зроблено, те зроблено. Коли емоції перемагають розум, вчинки пояснення не визнають.

Вона думала про батьків, про нього. Коли вони помітять, як вона їх обдурила, обікрала (в сумочці досить вагома сума), то зненавидять назавжди. Вона скористалась довірою, любов’ю, зрештою добротою своїх близьких. Їй боляче, соромно й одночасно байдуже. Вона вільна!

До Києва ще зовсім небагато. А там відразу на літак. Вона переглядала фотографії, що встигла забрати. Найтепліші спогади. Та навіщо пташці золота клітка, якщо їй треба простори небес? Під руку потрапили книжки, що лежали в сумці. Одна з них була іспансько-українським розмовником. Buenas tardes, Іспаніє. Вона усміхнулась. То справді була особлива жінка.

Сонце піднімалось. Світило на білий сніг, гралось з ним в невідому гру. Можливо, вона востаннє ступає по засніженій землі. Востаннє бачить Україну. „Вибачте, але так сталось”. Над нею пролетіли дві пташки. І вона згадала свій сон. Про парочку таких самих пташок, що співали небесної чистоти голосами про щастя, волю, любов. Мов серце стиснула чиясь рука...

Oportet vivere. Треба жити. Справді, треба...

Від тієї думки міцна рука щезла з серця. Відпустила. Літак на Севілью піднявся над українською землею. Прекрасні парки і сади, мусульманські архітектурні пам’ятники, фламенко і корида. Обличчя смаглявого Іспанця в аеропорті...