Шевченко Олександр Юрійович народився 1978 року у м. Києві. Навчався у Канівському училищі культури за спеціальністю “Декоративно-прикладна творчість”. Працює у поліграфічній фірмі художником-дизайнером. У 2003 році отримав Диплом Всеукраїнського конкурсу романів та кіносценаріїв “Коронація слова” за роман “Глибинка”. У 2004 році увійшов у десятку лауреатів на тому ж конкурсі з романом "Аутсайдери".

МУЗА

Якось навесні, одним із золотавих вечорів тисяча дев’ятсот шістдесят другого року, молодий київський письменник зустрів музу.

Сталося це випадково й несподівано. На той час наш письменник був усього лише початківцем. Він робив перші, дещо невпевнені кроки, опановуючи майстерність складати з чорних літер на білому папері картини, які б розквітали в уяві читача всіма можливими барвами, захоплювали й переконували б у власній справжності. Але він не збирався описувати якісь буденні, нікому не цікаві події, що трапляються зі звичайними людьми. Ні, його вабила казка. У глибині душі він плекав мрію створити цілий фантастичний світ, населений лицарями й драконами, велетнями й королями, де немає місця сірості й нудьзі. І найголовніше—такий світ, за його задумом, не мав здавався тільки вигадкою автора, а повинен був жити своїм власним життям, і саме він, письменник, був би проводирем у цій країні матеріалізованої уяви.

Так, він хотів стати відомим, але зовсім не заради грошей. По-перше, він розумів, що професія літератора ніколи не принесе матеріального збагачення, а, по-друге, такої потреби і не було. Письменник за сумісництвом працював інженером-креслярем, і ця робота, попри всю свою рутинність, залишала достатньо вільного часу для занять словесністю, а зарплатні цілком вистачало на життя. Ні, він жадав стати творцем іншого всесвіту, зводячи зі слів-цеглинок розкішні палаци, щоб кожен, хто на якийсь час—хвилину, годину, день—вирішував полишити буденність заради подорожі у його світ, був у них бажаним гостем.

Проте… Чогось бракувало його творам. Письменник ніяк не міг збагнути, у чому саме полягає проблема. Можливо, не вистачало життєвого досвіду, і легка наївність, що просочувала рядки прози, псувала необхідний ефект. А може, слабкість була у змалюванні характерів героїв... Так чи інакше, але жоден його опус—а це були повість і вісімнадцять оповідань (із них п’ять побачили світ у спеціалізованій пресі)—не досяг тієї вершини, яку він сам собі поставив за мету. Ні, звісно, надруковані оповідки здобули схвальні відгуки, а друзі та знайомі оцінювали спроби пера ще вище (проте, не без певної частки заздрощів). Але сам письменник не був задоволений власними напрацюваннями, і при їх перечитуванні з його вуст не сходила іронічно-презирлива усмішка.

Що ж потрібно для того, щоб написати Ідеальний Твір? “Муза”, підказували думки. Він часто мріяв про неї, чекав, коли ж ця міфічна істота, нарешті, зазирне у його скромну оселю та подарує хоч трохи натхнення. Іноді, коли друкарська машинка робила довгу паузу, він закладав руки за голову, і, дивлячись у стелю, уявляв собі її вигляд. Звісно, муза має бути жінкою, молодою й прекрасною. Блакитноокою. Напевне, із каштановим волоссям… і зачіскою “під пажа”. І—як же інакше—у неї мають бути крила. Великі білі крила…

Коли письменник відчував, що надто захоплюється своїм уявним ідеалом, він із зітханням відмахувався від безглуздих думок і починав шукати інші шляхи вирішення кризи. Найперша літературна заповідь для тих, хто мріє про письменництво—багато читати й багато писати. Він з усіх сил намагався її дотримуватися. Читав він усюди—у транспорті, на роботі під час обідньої перерви, навіть уночі, коли мучила безсоння. Перечитуючи класиків фантастики, від із насолодою занурювався у їх світи, сумуючи, що не може створити щось настільки ж визначне.

Так само часто його рука тягнулася до олівця, аби зафіксувати на аркуші якийсь вдалий умовивід. Він писав, незважаючи на те, що майже увесь потік думок завершував своє існування зіжмаканими папірцями у смітнику. Зрештою, йому вдалося виробити власний стиль, очистити речення від бруду й усвідомити концепцію правильної побудови сюжету—але цього було замало. Твори не ставали прозорими, не справляли враження реальних історій, герої не набували плоті й крові, а оригінальність ідей залишала бажати кращого. І коли роздуми над власною придатністю бути письменником зайшли у глухий кут, він, нарешті, зустрів ЇЇ.

Того вечора він повертався з роботи додому звичайним маршрутом, затиснувши під пахвою шкіряного портфеля, і перебуваючи у глибокому задумі щодо свого невтішного становища. Коли ж підвів погляд біля під’їзду будинку, у якому мешкав, то побачив, що на лаві неподалік сидить молода дівчина. Гарненька, у плащі кольору розведеної молоком кави й червоному береті, з-під якого пробивалося каштанове волосся. Вона сиділа, склавши руки на колінах, і з цікавістю дивилася на нього. Письменник уже збирався пройти повз неї, коли раптом зрозумів, що її зовнішність йому знайома. Він затримався біля лави і знову поглянув на дівчину. Обличчя, очі, волосся… Ні, хіба це можливо? Але все ж вона як дві краплини води була схожа на ту саму музу, яку він майже щодня малював у своїй уяві, і помилки бути не могло.

Дівчина підвелася з лави й підійшла до нього, продовжуючи приязно дивитися йому у вічі. Тільки тоді він побачив кінці довгих, вкритих білим пір’ям крил, що виступали з-під її плаща і майже торкалися землі.

—Не дивуйся,—мовила дівчина приємним дзвінким голосом.—Ти ж чекав на мене?

—Ви…—він поперхнувся, не знаючи, що сказати.—Невже… Ти—муза?

—Можеш мене так називати,—знизала вона плечима.—Це неважливо. Але я дійсно прийшла, щоб допомогти тобі.

—Допомогти?

—Тобі набридла сірість життя, ти мрієш про інші, чарівні світи… і я можу тобі у цьому зарадити. Я хочу, щоб ти написав про світ, із якого прийшла я.

Усе ще перебуваючи у розгубленості, письменник повів її до себе, постійно озираючись через плече—чи не зникне раптом дівчина, чи не виявиться усього лише породженням бурхливої уяви? Ні, вона не зникала. Схоже, що очікування, нарешті, завершилося, і муза, яку він досі вважав власною фантазією, вирішила таки потішити його своєю присутністю. Напевне, хтось інший, переконаний у тому, що чудес у реальному житті не існує, відразу стурбувався б станом власної психіки, але наш письменник був не з таких. Його подив тривав лише кілька хвилин, і розум, відкинувши сумніви, врешті-решт прийняв усе як належне. Хіба може проста людина бути впевненою, що знає все про світ, у якому живе? І чи має право самовпевнено стверджувати, що цей світ—єдиний?

—Ти хочеш, щоб я написав книгу про… те місце, звідки ти прийшла?—перепитав її письменник у своїй малесенькій однокімнатній квартирі, відкидаючи портфель і вмощуючись за друкарською машинкою. Дівчина всміхнулася й скинула плащ; великі білі крила розкинулися в боки, овіявши його хвилею повітря. Письменник зачаровано дивився на цю красу.

—Так,—відповіла вона, сідаючи навпроти нього.—Хочу. Як і ти. Хіба ні? Ти завжди мріяв про казку, хотів доторкнутися до неї і розповісти про це іншим… Тепер ти можеш це зробити.

—Але звідки ж ти прийшла?

—Із чудової країни диких лісів і квітучих долин, чарівних пустель і кришталевих міст, що розкинулися під яскравим світлом двох сонць—жовтого й червоного. Де кожного ранку дракони злітають зі скель і кружляють між хмар, вітаючи новий день. Де прадавні чаклуни змагаються один з одним за право бути Найсильнішим. Де відважні лицарі вирушають у свої походи крізь Сяючі Дюни за похованими у часі скарбами, що їх охороняють могутні й пильні Демони Повітря. Де небо впродовж дня перетворюється з блідо-зеленого на полум’яне рожеве…

Вона продовжувала розповідати, описуючи своїм мелодійним голосом, схожим на передзвін крижаних бурульок навесні, речі й місця, про які він міг тільки мріяти. Письменник слухав її, затамувавши подих і відчуваючи, що знайшов, нарешті, те, що так довго шукав. Неначе ця країна, про яку казала муза, увесь час жила в його пам’яті, але тільки розповідь дівчини дозволила йому зазирнути у цей світ, майже побачити його. Зрештою, пальці, неначе за власним бажанням, лягли на клавіші машинки, й та ожила, застукотіла, передаючи усе почуте безликому паперові. Оповідь її тривала, він слухав і друкував, забувши про час, і коли, нарешті, підвів голову, то побачив, що дівчина зникла. А чи була вона взагалі? Звісно, була—адже він не міг усе це вигадати сам.

Письменник глянув на стопку паперу, поцяткованого скупченнями літер, що приховували у собі нове знання. За цей час він устиг надрукувати приблизно п’ятдесят аркушів, проте відчував, що змальовано лише крихітну частинку почутого.

—Чи побачимось ми знову?—промовив він у порожню кімнату. І голос його музи відповів:

—Вір у це. Але ти й сам зможеш продовжити те, що почав… Принеси казку людям.

І він знову заходився друкувати, поступово зв’язуючи картини світу, що так несподівано відкрився йому, літературним сюжетом, вигадуючи все нових героїв і даючи їм імена, які одне за одним спливали у свідомості. Вранці він не пішов на роботу—зателефонував до інституту і повідомив, що захворів. Насправді він продовжував писати, швидко й несамовито, вже не відчуваючи занімілих від ударів по клавішах кінцівок пальців. Те саме тривало і на другий день, і на третій. Письменник був утомлений, але щасливий—ніколи в житті йому так добре не працювалося. Увечері він дозволяв собі поспати години чотири, а потім ковтав декілька порцій кави і знову сідав за машинку. І, коли минув тиждень від моменту зустрічі з таємничою дівчиною, перший роман письменника під назвою “Вогнемеч” було завершено.

Дивлячись на товстий машинопис, він відчував страшенне виснаження, але радість від перемоги була набагато сильнішою. Він гортав аркуші, милувався вдалою мовою і розумів, чого так бракувало йому раніше—віри у те, про що він пише. Хіба можна переконати когось у реальності описаних подій, якщо сам у них не віриш? Але тепер усе було на своїх місцях.

Письменник заснув у кріслі, схиливши голову до друкарської машинки, і на його вустах жевріла легка посмішка.

У видавництві, якому він спробував запропонувати свій твір, відповіли згодою, чого він зовсім не чекав. Лише порадили змінити жанр із “роману” на “казку”, аби уникнути проблем із публікацією, і письменник погодився без зайвих роздумів. Через три місяці “Вогнемеч” з’явився на полицях книжкових магазинів, і такою самою несподіванкою стала його велетенська популярність.

Перша вдача надихнула письменника на продовження. Він і сам відчував, що відкритий музою світ аж ніяк не може бути вичерпаний однією книгою, тому майже відразу розпочав другий роман. До старих героїв приєднувалися нові, фантазія підказувала цікаві повороти сюжету, і магічний світ, що складався з подарованої дівчиною оповіді та його власної уяви, продовжував зростати й насичуватися новими барвами. Так народилася друга книга хронік казкового всесвіту—“Кришталева Вежа”. І знову успіх, письменника почали називати “батьком вітчизняної ненаукової фантастики”, обидві книжки миттєво розкуповувалися, а тисячі прихильників надсилали йому звідусіль свої захоплені відгуки й чекали продовжень.

Письменник був щасливим—нарешті його мрії здійснилися. Тепер він міг дозволити собі покинути роботу і займатися тільки улюбленою справою. З кожним роком він підіймався все вище на літературний Олімп, видавав книгу за книгою, і всі вони, неначе за помахом чарівної палички, ставали популярними. Були визнання шанувальників та прокльони з боку заздрісників, повага колег-фантастів і зневага Спілки Письменників. Були інтерв’ю на радіо й телебаченні, зустрічі з читачами та навіть дружня бесіда з Генсеком. Слава і визнання увійшли до його життя, і за все це він мав дякувати тому несподіваному візитові таємничої гості. Але дівчина більше не з’являлася. Іноді йому здавалося, що він бачив її на лекціях, де відповідав на запитання читачів, або у студії на зйомках телепередач—та всі пошуки були марними. Врешті-решт він упокорився думці, що більше ніколи її не побачить. Але, так чи інакше, він завжди пам’ятатиме про її безцінний подарунок.

Рік ішов за роком, минали десятиріччя, і постарілого літератора визнали живим класиком. Він продовжував писати, вже не так несамовито, як у молодості, але все ж видавав нову книгу кожні два роки. Здавалося, що це буде тривати вічно… проте все у житті змінюється. Із завершенням двадцятого сторіччя його зірка також почала згасати—повільно, але невпинно. Жанр, у якому він писав, втрачав позиції, і вже інші літературні герої виходили на арену, щоб здобути любов публіки—цинічні, жорстокі й холоднокровні. Казка програвала реальності з її суворими законами. Письменник був готовий до цього, він знав, що рано чи пізно доведеться полишити вершину, поступившись місцем комусь іншому. Молодість завжди повинна йти попереду, а він… він усього лише старий мрійник.

Він не збирався гарячково перебудовуватися, як інші, намагаючись влитися у загальний струмінь. Письменник вирішив піти зі сцени гідно, як визнаний майстер, який не повинен щось комусь доводити. Зрештою, він добре попрацював, і досяг усього, про що мріяв—хіба можна сказати, що життя було марним? Ні, він був задоволений шляхом, що лишався позаду. Лише одне бажання інколи прокидалося в ньому—ще раз зустріти музу. Він попросив би в неї… ні, цього разу не натхнення—а хоч би одним оком поглянути на той чудовий світ, з якого вона прийшла. Це було єдине, про що він тепер думав темними самотніми вечорами.

Але її не було. Зірка письменника згасла остаточно, і у нове тисячоліття він увійшов усіма забутим хворим стариганом, який, проте, ще зберігав у душі казкову романтику. Мешканці будинку, яких він знав, помирали або виїжджали, а на їх місце заселялися молоді сім’ї з дітьми, які ніколи про нього не чули. Старий майстер остаточно усамітнився, і тепер майже не підводився з ліжка, дивлячись у напівтемну стелю й відтворюючи у свідомості риси обличчя дівчини з білими крилами. Й одного такого вечора він, нарешті, почув у голові її дзвінкий голос:

—Прокидайся!

Письменник розплющив очі. Кімната була такою ж холодною й порожньою, але цей голос йому не примарився—він чув його так само чітко, як і власне хрипле дихання. Він повільно підвівся з ліжка, пройшов повз стіл, на якому дрімала його стара друкарська машинка, і наблизився до вікна. Він відразу побачив її—дівчина стояла на даху будинку навпроти, розкинувши велетенські молочно-білі крила, що сяяли у пітьмі.

—Підіймайся!—знову пролунав її голос, і старий письменник засміявся. Усе ж таки вона про нього не забула. Він натягнув свого старого зеленого плаща, вийшов із квартири і піднявся на ліфті на останній поверх. Залізні двері, що вели на дах, ніколи не замикалися. Вони відчинилися з рипінням, і океан вогнів нічного міста на мить засліпив його, а холодний вітер овіяв кволе тіло.

Письменник підійшов до самого краю даху, вдивляючись у білу фігурку вдалині.

—Я чекав на тебе,—промовив він. Вітер миттєво підхопив його слова й поніс геть, але він знав, що вона його чує. Відстань для них не мала значення.

—Хотів подякувати за все,—додав письменник, і у наступному подуві задзвенів її приємний сміх.

—Ні, це я повинна тобі дякувати,—відповіла вона.

—За що?

—За те, що створив мене і мою країну.

—Але ж…

—Так, саме ти створив. Ти вигадав мене, і я прийшла до тебе розповісти про твій власний світ, допомогти тобі знайти дорогу до нього. Цей світ завжди був у тобі, а тепер, завдяки мільйонам інших свідомостей, він ожив у них, став справжнім… Ти хочеш його побачити?

—Так,—він опустив погляд на свої тремтячі, вкриті старечими веснянками руки.—Так… Але як?

—Лети до мене,—відповіла дівчина, простягаючи руки вперед.—Ти все чудово виконав. Тепер настав час подорожі. Ну ж бо, скидай це маскарадне вбрання хворого старигана! У нашому світі ти будеш молодим і прекрасним… Лети до мене, друже!

І він відчув, як великі крила прориваються крізь його одежу, розправляються і нетерпляче змахують у повітрі. Його сповнювала незнайома, чарівна енергія, що розтікалася по м’язах, кликала у політ, а очі жадали нових, незнайомих фарб. І, засміявшись, неначе дитина, письменник розвів руки і стрибнув. Крила самі понесли його вперед, а назустріч уже пурхала дівчина, і, зустрівшись в обіймах над нічним містом, вони полетіли вдалину, у країну двох сонць, де кожного ранку дракони злітають зі скель і кружляють між хмар, вітаючи новий день, а небо впродовж дня перетворюється з блідо-зеленого на полум’яне рожеве…

_____________________

Тіло старого, розчавлене, із калюжею крові, що натекла під сивою головою, знайшли сусіди. Чесно кажучи, мешканці будинку завжди вважали старигана трохи божевільним. Він жив сам, але іноді вони чули, як старий когось кличе у тиші своєї маленької квартири. А ті, хто з ним спілкувався, казали, що, за ствердженнями цього дивного чоловіка, колись він був відомим письменником. Так це чи ні, ніхто з них не міг сказати напевно.