Мусульманка

Тяжка доля України! Ой, тяжка! А особливо тяжке було ХVІ століття - татари, турки, ріки крові, невільники... Завойовники плюндрували й нищили все на своєму шляху, залишаючи за собою пустку. Не було ні хатин, ні пасовищ, ні худоби, одні трупи... Тих, хто залишався живим, забирали в полон. Бранців таврували, як худобу, давали принизливі прізвиська, примушували приймати мусульманство, продавали на невільницьких ринках в містах Османської імперії. Козаки, як правило, ставали гребцями на галерах, жінки та дівчата потрапляли до гаремів. Хлопчиків-підлітків здавали до султанської гвардії, де з них виховували відданих захисників султанського престолу, так званих яничарів.

* * *

У темній брудній кімнаті було чути лише тихий звук ковзання заліза по дереву. На підлогу падали кучеряві завитки свіжозрізаної липи. В руках молодого столяра інструмент працював швидко і плавно навіть при світлі масляної лампи.

- Степане, - почувся слабенький дідівський голосочок, - Степане, чуєш? Кхи-кхи. Ти ж іще молодий, Степане, що ти тута робиш?

- Як що, діду, стільчика вам роблю, по заказу! – весело відповів парубок.

- Хе-хе. Розсмішив старого. Та я не про те, козаче, чом на чужині, у неволі гинеш? Тобі б турків шаблею косити та рубати і панів, як собак, вішати, а ти, он, стільчика вирізуєш!

- А-а, то ви, діду, про те мову ведете... Так я ж те й робив, що ви, Тарасе Івановичу, тільки-но казали, доки в полон мене на чужину не забрали.

- То тікай же, синку!

- Ні, діду, не буду. В мене на Батьківщині нікого немає, лиш на тута є. Та й хазяїн не поганий, за сина уважає.

- Як це в тебе на чужині хтось є? – гнівно викрикнув старий і закашляв, - невже бусурманці проклятій серце своє віддав?

- Та заспокойтеся, нічого я нікому не віддавав, - заспокоїв його Степан.

- Що ж тебе на чужині тримає, синку? Повідай мені, старенькому, тугу свою сердечную. Недовго ще жити на білому світі залишилося, помру скоро.

- Добре, діду, розкажу - все одно до ранку роботи не закінчити.

Молодець підійшов до старого, як майстерня, діда, вмостився зручніше.

- Народився я на милій Україні у небагатій селянській родині, - почав Степан свою сповідь. – Пан був уже старий і не суворий. Сім’я наша чималенька була: бабуся, тато, мати, троє сестер, двоє братів і я. Найстаршій із сестер, Олені, було шістнадцять років, братові – дев’ятнадцять, а мені – п’ятнадцять. Інші були ще зовсім дітьми, а в найменшого навіть материнське молоко на губах не всохло. Олена вже мала заміж йти. Гарний козак був жених її...

Того дня, п’ять років тому, все було спокійно, як ніколи, про турків і татар ми, як правило, заздалегідь чули і ховалися по печерах і лісах. А ліси у нас густі, темні і небезпечні. Проте лише для тих, хто з ними не знайомий. Якраз жнива були, ми з сестрою та братом пшеницю жали, поки пан відпустку дав до весілля, мати по хазяйству порались, їсти нам та дітворі готували, а тато волів продавали. Аж дивимось – село горить! Промайнула одразу у трьох молодих головах страшна думка, мов блискавка, вразила в саме серце, пекучою сльозою покотилась по щоці – татари! Ми чимдуж погнали додому, незважаючи на колюче стерня, яке до крові кололо нам ноги, але вдома застали одні лише трупи та догораючі хати. Бабуся Ганя лежала спокійно, ніби нічого й не сталося, а від стріли, що стирчала з її серця, червоною стрічечкою пролягла по новій білосніжній вишитій сорочці темна смужечка крові. А мати? Вони з дітьми втекли до церкви, шукаючи в бога порятунку, і там заживо згоріли...

Тут Степан зупинився і судорожно почав хапати ротом повітря. Спогади бурхливою рікою нахлинули на нього, на блакитних очах забриніли перлини сліз і заблищали проти світла, мов оксамити. Голос його не здригнувся, а швидко вів далі:

- Батько повернулися з ярмарки і, не заставши вдома дружини з дітьми, здогадався, сердешний, про своє горе, взяв стару шаблюку і пішов з нею турків бити. Сили свої старечі переоцінив... Недалеко од нашої хати Василь знайшов ті шматки тіла, які від нього залишилися. Ми вирішили, що татари вже забрали все, що могли і пішли геть, тому мовчки, повільно поплелись туди, де колись стояла церква, щоб подивитись, хто ще живий залишився. Біля попелища, сумно опустивши голови, стояли женці. Дівчата, яких було багато більше, ніж хлопців, постійно плакали. Олена пристала до них. Хлопців було всього п’ятеро, один з яких – зовсім малюк. Нам не пощастило: невеликий загін татар, близько п’ятнадцяти чоловік, повернувся подивитися на свою криваву роботу... Дівчата закричали і розбіглися хто-куди, татари – за ними. Ми вхопили те, що було під рукою: хто серп, хто косу, а хто ніж і кинулися на ворогів. Вирішили, що ліпше помремо, а дівчат не віддамо! Я побачив, як убили Василя: його молоде тіло схилилося додолу, мов зрізаний колосочок, і м’яко впало на землю. Наступної миті я відчув, як холод тулиться до мого серця, в очах потемніло, сорочку змочило щось чорне і тепле. Раптом стало так хороше, як у дитинстві, у колисочці, почулося-ніби, як матуся співає колискову...

Я впав, а турок сміявся мені в очі своєю страшною усмішкою, від якої холод ще більше проймав мою душу і тіло. Господи, Олена! Де вона? Що з нею буде? Зібравши усі свої сили, що витікали з мого тіла разом із тим чорним і теплим, постарався підвестись, і побачив, як якийсь старий, але кремезний яничар накинув на лебедину шийку моєї красуні - сестрички товстий аркан, як петля туго обхопила Оленку, як вона спочатку забилась, ніби пташка в сітці, як ноги її підкосились... Турок потяг дівчину за собою, а вона, бідненька, більше не пручалася, думала, що саменька лишилася на білому світі...

Прокинувся я лежачим у козацькій землянці, перемотаний і доглянутий. Село вимерло ще до того, як на допомогу прийшли запорожці... Відтоді я став козаком на Січі і п’ять років стирав з лиця землі своїх кривдників, як сарану, що не залишає по собі нічого живого, лише пустку. Вбивав я їх нещадно, допоки не відчув на своїй шиї грубої петлі, поки не затягнули її так, що аж зірки перед очима, насміхаючись, затанцювали гопака, і не опинився в кайданах серед невільників на проклятій турецькій галері.

По прибутті до Туреччини, мурза Ярулбей, наш хазяїн, прийшов зі своєю дружиною подивитись на товар. Тільки-но вона увійшла, одразу пізнав у ній я українку, хоч і добре по-турецьки розмовляла. Серце моє зжалося, все в цій жінці нагадувало мені мою сестричку: її чорне довге волосся з тонким, але яскравим сивим пасмом, сумні темно-зелені очі, бліде обличчя... “Боже! Оленко! Невже ти?” – подумав я. І вона, ніби почула мою думку: погляд її зупинився на мені, моєму невмитому обличчі, моїх очах. Дружина мурзи мене впізнала. Це сказали її очі, які вмить наповнилися слізьми, ледь-ледь тремтівши вуста і тихе ім’я “Степан...” Нічого більше не сказавши, вона по-турецьки покликала свого чоловіка і, не обертаючись, швидким кроком пішла до дверей.

Пізніше я дізнався, що вдома вона благала Ярулбея не продавати мене, адже я – її рідний брат. Той погодився, бо був до нестями закоханий у красуню-Орзу, як звали Олену у Туреччині, але за однієї умови: “Нехай твій брат прийме єдину істинну віру і поклоняється Аллахові!” Вже вдосвіта мене привели до палацу мурзи, де все блищало сріблом і золотом, але яким золотом! Золотом, омитим кров’ю і слізьми українськими. Ніякими словами не можна передати радість нашої з Оленкою зустрічі. Десь із цілу годину ми сиділи мовчки, тримаючись за руки, і розмовляли тільки очима, повними сліз. Але в тих очах я не бачив більше моєї старшої сестри Оленки, а бачив Орзу, мусульманку, матір чотирьох дітей-мусульман і вірну дружину мусульманина. Шкода, що тоді я цього не побачив...За порогами мене вчили життя віддавати за православну віру, а тут – сестра! Її діти не стали мені племінниками, навпаки, я зненавидів їх навіть дужче за мурзу, адже і вона любила їх сильніше, ніж чоловіка. Олена сказала, що я буду вільним лише тоді, коли відмовлюсь від рідної християнської віри і прийму іслам.

“Яка тобі різниця, Степанку, кому поклонятися? Немає ніякого Бога на землі, немає неньки, батька, сестер і братів немає, один ти у мене залишився. Не покидай же мене сиротою на чужині, братику! Не залишай мене, моя кровиночка, мій любий соколику!” – молила мене Олена, ридаючи. Від цих слів моє серце стало для неї чорним надтріснутим каменем. Як можна говорити так про віру своїх предків, християнську віру?! Як можна сумніватися в існуванні Господа?! Напевне, її чоловік – сам диявол, а діти його – антихристи, якщо вони змогли задурити голову моїй маленькій сестричці. Я тоді так думав...

Лише пізніше зрозумів, що Ярулбей – коханий чоловік Олени, а їх діти – її кровиночки, що для дівчини головне – не Вітчизна і свобода, а сімейний затишок, тепле домашнє вогнище і кохання. Тоді я мріяв про втечу. З нею. Лише вдвох. Щоб не брати з собою її дітей, я казав, що діти не витримають таку далеку дорогу, і ми повинні їхати самі. Вперше в житті я не зрозумів того, що було в її очах, які до того ділилися зі мною найпотаємнішим.

Олена пішла, не промовивши ні слова, тільки кивнувши головою. Ми повинні були зустрітися на невільницькому ринку, куди вона часто ходила за дорученням чоловіка. Я чекав її до вечора, проте так і не дочекався... Це була вже не моя Олена... З обережності, щоб більше не спокушати дружину, Ярулбей продав мене за невелику ціну якомусь бідному столяру в учні.

Ось така історія мого життя, так я тут опинився. Мені страшенно пощастило, що столяром став - хазяїн хороший попався... А сестри я більше не бачив...

Але дід Тарас вже не почув його останніх слів. Він так і помер, зсунувши свої густі сиві брови в останній старечій думі. А на брудну підлогу і далі падали закручені липові тріски. Степан схилився над роботою і тихо наспівував тужливу пісню.

Дуже скоро Степана викупив його січовий товариш. Він ніколи більше не чув ні про багатія - мурзу, ні про його красуню - дружину Орзу. Степан пробачив сестру, адже вона не винна, що народилася жінкою, а жінка, як верба – де її посадиш, там і прийметься.