Леся Левченко Народилася 16 лютого 1981 року в м. Теребовля Тернопільськоїобл. У 2004 році закінчила Національний університет «Острозька Академія»,здобувши кваліфікацію інформаційного аналітика. Одружена. Ще навчаючись у школі, вигадувала різні цікаві історії для товаришок. Тих історій назбиралося аж на кілька зошитів, про які й досі згадують друзі дитинства. Пізніше почала писати вірші українською і російською мовами, які поки що не зібрала у збірку. Зараз навчається в Українському заочному економічномуінституті, вивчає іноземні мови, комп’ютер, і продовжує писати цікаві історії,які тепер читають не лише друзі дитинства.

КАЛАБАЙ

Сьогодні з’явився довгожданий сніг, і тепер там, де не було посипано попелом, люди ходили, тримаючись руками за паркан. Такій погоді, здавалося, раділи тільки діти, бо гірка знову покрилася снігом, під яким ще й до того був лід, і сани їхали прекрасно.

У Каті з Володею не було санчат і вони виходили на гірку лише тоді, коли там був Рома. У нього були великі сани, в яких могло поміститися навіть четверо дітей. Але Рома вже давно хворів і Катя з Володею все частіше сиділи в будинку і спостерігали за гіркою з вікна.

Так було і сьогодні, тому ввечері у Каті не було ані настрою ані апетиту. Вона сиділа за столом у кухні, і сумно дивилася, як Володя їсть. Вона спостерігала, як він завзято махає ложкою, і їй ставало ще гірше.

- Ти ще довго будеш гіпнотизувати свій борщ? — сказав дивлячись на Катрусю тато.

- Я тобі вже сказала, що не хочу їсти, — відповіла Катя, з’єднуючи краєм ложки маленькі жирні бульбашки.

Побачивши, що на поверхні борщу у Катрусиній тарілці вже з’явилася величезна жирна пляма, тато сказав:

- От подивися на Володю. Його тарілка вже чиста, а ти ще жодної ложки не взяла до рота.

Тато забрав від Володі порожню тарілку і поклав перед ним чашку з чаєм. Тоді почав намазувати на скибки хліба повидло. Він знову подивився на Катю, і побачивши, що жодного прогресу немає, і вже, певне, не буде, сказав, даючи Володі хліб з повидлом:

- От Володя в нас слухняний, тому Миколай принесе йому багато подарунків.

- Так — так, — пожвавішав Володя. — Він мені купить поїзд. Такий великий, — сказав хлопчик, показуючи руками, — на сто вагонів!

- Ага, — нудьгуючи закотила очі Катя. — Якби Миколай дарував подарунки лише за добрий апетит, то у Володьки в кімнаті вже був би іграшковий супермаркет.

- У кого? У мене супермаркет? — здивувався Володя.

- У тебе, у тебе, — відповіла Катя і встала з–за столу.

- Вона взяла з полиці свою стареньку дитячу книжечку, яку їй мама купила ще три роки тому. Книжка називалася «Веселі клаптики» і за три роки справді стала клаптиками. Вона вже була зовсім подерта, і вся обписана Катрусиними карлючкам, але в ній були дуже гарні малюнки і веселі вірші.

Катя сіла з книжкою біля столу і почала гортати її, розглядаючи картинки.

На кухню зайшов дідусь і відразу помітив, що Катя ще нічого не з’їла.

- Що, бастуєш сьогодні? — посміхаючись спитав він дівчинку.

- Ага, — відповіла Катя, не підіймаючи очей, і поклала руку біля себе на диван — сідайте сюди, дідусю, я вам почитаю віршики.

- Ану, ану, — сказав дідусь влаштовуючись на канапі.

Катя перегорнула кілька сторінок і почала читати:

Петрик-хірург таргана оперує, Зайві кінцівки йому ампутує. Після невдачі нотує в журнал: «Від кровотечі нещасний сконав». Коля вмикає в розетку паяльник, Вправний сьогодні він татуювальник. Плаче Оленка, ридає Миколка, – Гарними вийшли на лобі наколки. Вирішив Стьопа, що він кікбоксер, Вибив по зубу в молодших сестер. Та чемпіоном він стати не зміг, – Вася — штангіст його знов переміг. Вчиться стрибати спортсменка Марина, Скаче в ставок із гнучкого трампліна. Добре розбіглася дівчинка, й — скок!.. Дуже смачний у ставочку пісок.

- Гарні віршики, нема що казати, — засміявся дідусь.

- Тут і про тата є, — сказала Катя, і відшукавши потрібну сторінку, прочитала:

Вова будує для Тузика хатку, Є тут і вікна, і дах, і дверцятка. Лампу, і стіл, і диван хатка має, Біда лиш, що Тузик туди не влізає.

- Ну і де тут про мене? — підняв брови тато, витираючи крихти зі столу.

- Ну, — задумалася Катя. — Ти ж у нас теж будуєш, значить це про тебе, –зробила висновок дівчинка.

Тим часом за стіл вже сів дідусь. Він поклав на коліна свій кашкет і підморгнув Каті:

- Ти вже написала Миколаєві листа?

Катруся вдарила себе долонею по лобі. Вона згадала, що завтра ж свято, а вона ще не написала листа. Тому Катя мерщій побігла шукати папір і ручку. У своєму шкільному рюкзаку вона знайшла пенал, і вирвала кілька аркушів з чернетки. Катя сіла за стіл у своїй кімнаті і приготувалася писати.

Колись на уроці зі зв’язного мовлення Оксана Миколаївна вчила дітей, що лист повинен починатися зі звертання, при чому, без вказівки на частину дня. Тому вгорі, у першому ж рядку, Катя написала: «Дорогий Миколаю» і поставила знак оклику. На хвильку дівчинка задумалася, як продовжити листа. Вона вже написала велику букву п, але подумавши, що лист не годиться починати відразу з прохань, перекреслила її.

Раптом Катя згадала, що в зошиті з письма є зразок листа, який хлопчик написав своїй бабусі, тому вона відкрила дверцята шафки, і пробігла очима по своїх речах, шукаючи потрібний зошит.

Полиці у шафі були досить широкі, і на них абияк було звалено книжки, зошити, коробки з олівцями, тюбики з фарбами, а на одній навіть лежала шкарпетка. Не довго думаючи, Катя викинула всі речі з полиць на підлогу, і присівши, почала розгортати свої папери. Вона по одній поскладала книжки назад у шафку, тоді прибрала туди ж олівці і фломастери, гарненько склала в коробку фарби, і помітила свій минулорічний зошит з письма. Переконавшись, що це саме те, що треба, Катя жбурнула його на стіл, і продовжила складати все з підлоги назад у шафку, подумавши, що якщо мама зараз застане тут цей безлад, то буде пів дня сварити.

Прибравши, Катя сіла за стіл і почала читати листа зі свого зошита. Він був зовсім маленький, і починався з привітання. Тоді в листі було написано кілька слів про життя хлопчика, а в кінці було побажання бабусі міцного здоров’я і всіх благ, і запрошення у гості.

Катя вирішила, що від цього вже можна якось відштовхнутися, тому вона підсунула до себе аркуш, взяла ручку, і почала писати, поглядаючи на листа в зошиті:

«Дорогий Миколаю!
Вирішила написати тобі листа. В школі справи йдуть добре. З усіх предметів оцінки хороші. Ходжу у групу продовженого дня, і там пишу домашнє завдання. 12 січня я виступаю, готуємо новорічний концерт. Вдома все нормально. Володя допомагає дідусеві і бабусі по господарству, мама і тато ходять на роботу. Я ходила на день народження до Миколаєнка Максима. Його мама спекла дуже великий торт зі свічками. У вільний час катаюся з гірки на лижах».

Катя подивилася на все написане, і подумала, що треба переходити до суті справи, бо офіційна частина листа вже досить затяглася. Вона вирішила розкласти все по пунктах, щоб Миколаєві було легше зорієнтуватися, і трохи подумавши, написала:

«Цього року я була слухняною і добре вчилася, тому мені хотілося б отримати:
1. новий товстий зошит для анкети друзів,
2. лак для нігтів з блискучими серцями,
3. сережки, як у Бачукової Наталі,
4. джинсову коротку спідничку з великими кишенями і ґудзиками спереду».

Після цього вона ще дописала кілька слів, і почала переписувати листа на чистовик. Коли все вже було готове, Катя підписала листа своїм ім’ям і пішла до кухні.

Там вже якраз були мама з татом. Вони розмовляли з бабусею, яка щойно повернулася від сусідки.

- А я вже написала Миколаєві листа, — похвалилася з дверей Катя.

- А за Володю хто напише? — спитала відразу мама.

- Ну, — подумала Катя, — значить, я допишу до свого листа пару слів і від Володі.

Вона покликала з вікна Володю, який допомагав дідусеві на подвір’ї, і сіла за стіл, чекаючи, доки він прийде.

Почувши, що сестричка пише листа до Миколая, Володя почав затинаючись розказувати, що б йому хотілося отримати у подарунок. Він говорив так швидко, що Катя не встигала записувати. Крім того, Володя ще по ходу показував, яку за велику йому треба машину, яку вудочку він хоче, і якого м’яча. Врешті, Катя розсердилася.

- Та стримайся ти нарешті! — нагримала вона на Володю. — Хватить вже, бо Миколай через це все, напевне, збанкрутує, — гнівно сказала вона, виправляючи в листі помилки.

- Не хвилюйся, не збанкрутує, — обізвався з ванної тато. — Головне — щоб він знайшов усе потрібне, так би мовити, в асортименті.

- Це точно, — сказала мама, миючи посуд. — Зрештою, для подарунків є ще й Новий рік.

- От і добре, — сказала Катя, підписуючи листа від імені Володі.

Вона рівненько склала аркуш і подивилася на маму:

- А тепер що, кинути його в поштову скриньку?- Ні, це не обов’язково, — відповіла, посміхаючись мама. — Достатньо покласти його за вікном.

- А якщо Миколай не побачить? — підозріливо запитав Володя.

- Побачить, — заспокоїла дітей бабуся. — Він все бачить.

- А коли він його побачить? — не заспокоювався Володя.

- Ну, — задумалася мама, не знаючи, що відповісти. — Напевне, відразу ж і побачить, — врешті сказала вона.

- Тоді я почекаю його на розі хати, — вирішив Володя, одягаючи шапку.

Почувши це, мама схвильовано подивилася на тата, який вже з’явився в дверях ванної, — тільки цього бракувало, щоб Володя стовбичив надворі, бо тоді неможливо буде ані забрати листа, ані покласти дітям біля ліжок подарунки, які ще вчорашнього вечора були заховані від них у коморі. Тато кивнув мамі, мовляв, щось придумаємо, і сказав Володі:

- Так — так, іди. Може й справді побачиш Миколая, але дивись, щоб не довелося чекати дуже довго, бо Миколай має відвідати багато дітей, і може прийти аж пізно ввечері.

Незважаючи на татові слова, Володя одягнув куртку і вийшов на подвір’я. Він трохи походив по стежках, які вони з дідусем поробили вчора, розгортаючи сніг, а тоді підійшов до воріт. Володя відкрив хвіртку і вийшов на вулицю. Він подивився в обидва боки, але не побачивши нікого схожого на Миколая, повернувся назад, і спершись на хвіртку, почав чекати.

Тим часом мама з татом відправили Катю дивитися мультики, а самі почали мізкувати, як забрати з підвіконника листа. Володя стояв недалеко від ґанку, де на вікні лежав лист, тому треба було так його забрати, щоб хлопчик не побачив. Через якийсь час, після нетривалих дебатів, мама з кількома цукерками вийшла до Володі, щоб запитати, чи не видно ще Миколая. А тато схопив з підвіконника листа, доки мама відволікала малого.

Вже в кухні мама з татом і бабусею сміючись прочитали послання дітей. Хоч вони вже знали, які подарунки треба купувати цього разу, бо діти не раз говорили, що б їм хотілося мати, та в листі, з поміж усього іншого, вони прочитали ще й про навушники, які Володя просив кілька тижнів тому. Крім того, серед подарунків, приготованих Володі був і плеєр, тому питання про навушники спливало автоматично. Мама вирішила, що їх ще можна купити сьогодні, доки не закінчився робочий день, і тато був терміново відправлений до крамниці.

Коли Володя почув що тато йде до магазину (за сірниками), то захотів піти з ним, але тато сказав, що так хлопчик може проґавити Миколая. Подумавши, що тато має рацію, Володя залишився чекати біля воріт, так і не помітивши, що листа на підвіконні вже немає. Він лише гукнув услід татові:

- Якщо побачиш в магазині Миколая, то скажи, що я вже чекаю на нього тут.

- Добре, скажу, — відповів, посміхаючись, тато.

Але Володя так і не дочекався Миколая. Він пів вечора простояв біля воріт, і вирішивши, що Миколай забарився, розносячи подарунки іншим дітям, зачинив хвіртку і сумно зайшов у будинок. Хлопчик трохи повеселішав, коли мама сказала, що помічники Миколая вже забрали з підвіконня листа, і мабуть подарунки їм принесуть вранці.

Весь вечір Катя з Володею прислухалися до кроків за вікном, і раз по раз вибігали на ґанок, щоб подивитися, чи це бува не Миколай прийшов, і поверталися до кімнати щоразу сумніші. Врешті, мамі вдалося вмовити дітей лягти спати, і коли вони вже вляглися і трохи забули про Миколая, дивлячись кінофільм, тато поклав на порозі будинку два мішечки з подарунками. Тоді він пройшовся під парканом аж до саду, навмисно ступаючи по снігу так, щоб сліди було добре видно в темноті. Після цього тато, не роздягаючись, увірвався до кімнати, де сиділи перед телевізором діти, і схвильовано сказав їм:

- Тільки що приходив Миколай і залишив на порозі для вас подарунки.

Катя з Володею позіскакували з ліжок і на ходу одягаючись, вибігли за татом з кімнати. Вони побачили на порозі два пакунки і навперебій почали обмацувати їх, визначаючи котрий для кого. Раптом Володя згадав про Миколая і побачивши сліди на свіжому снігу, побіг по них до саду, ледве переставляючи ноги в не зашнурованих черевиках. Вже в саду його наздогнав тато і сказав, що треба повертатися до дому, бо Миколай мабуть далі поїхав на лижах, і він вже зараз далеко.

- А чого він нас не почекав? — здивовано запитала Катя, яка вже встигла прибігти за ними в сад.

- Просто він дуже поспішав, — зметикував тато. — Казав, що має на сьогодні дуже багато дітей обійти, тому й пішов так швидко.

Діти задовольнилися таким поясненням, і разом з татом повернулися на подвір’я, щоб забрати пакунки.

Уже в кімнаті вони почали розгортати подарунки, показуючи їх одне одному. Діти дуже зраділи, побачивши, що Миколай приніс їм не тільки те, що вони замовляли. У пакунках було ще й багато іграшок, цукерок, шоколаду, жуйок і печива. Володя відразу попросив увімкнути свій плеєр і решту вечора сидів, слухаючи музику в навушниках. Мама ж мусила нафарбувати Катрусі нігті новим лаком, бо дівчинка вже завтра в школі хотіла продемонструвати його подружкам.

- Я теж був цього року слухняний, але мені чомусь Миколай нічого не приніс, — сказав, сумно дивлячись на іграшки, дідусь.

- А хто вчора з бабусею сварився? — посміхнулася Катя, дмухаючи на свої нігті.

- От біда! — стукнув дідусь долонею по столі. — Ну нічого, — кивнув він бабусі, — виправлюся в наступному році.

Діти пожаліли дідуся, якому не дісталося подарунка від Миколая і дозволили йому постріляти з іграшкового пістолета в мішень, яка висіла на дверях. Попавши кілька разів в двері, дідусь почав прогресувати, і вони з татом влаштували змагання. Стрільці робили дедалі влучніші спроби і якби не бабуся, то змагання затяглося б на цілу ніч, бо Катя теж захотіла зіграти з мамою на пару. Врешті дітей вдалося вкласти спати, і мама з татом зітхнули з полегшенням, що все так добре вийшло, бо кожного року доводилося придумувати щось нове аби влаштувати дітям свято.

Правда, вони трохи засмутилися, що не вдалося купити малим санчат, про які вони так мріяли. Тато навіть оббігав усі крамниці в обласному центрі, але нічого підходящого не знайшов, — або ціна не влаштовувала, або товар був, як каже тітка Оксана, сміттям. Старенькі санчата вже не було коли ремонтувати, тому тато вирішив, що полагодить їх вже після свята. Він і не підозрював, як скоро йому доведеться цим зайнятися.

У кінці грудня почалася справжня зима з глибокими снігами і сильними морозами. Кожного дня випадав новий сніг, і присипав усі стежки, ще вчора посипані попелом.

У кожному дворі, де були діти з’явилися великі сніговики з відрами на голові і яскравими ґудзиками. А на невеличкому лузі в кінці вулиці вималювалася снігова фортеця, яку діти ліпили майже два дні. Її стіни були десь у півтора метра заввишки, і простягалися по колу аж до брами, через яку діти заходили у споруду. Фортеця не мала бійниць, але вгорі її стіни закінчувалися зубцями, з поміж яких можна було виглядати ворога. Після закінчення будівництва, діти вирішили її пофарбувати, і на фортецю було вилито кілька банок з різнокольоровими фарбами. Тому здалеку її можна було сплутати з круглою грядкою, на якій серед зими росли польові квіти.

Бої місцевого значення навколо цитаделі тривали кілька днів, але скоро дітям набридло кидатися сніжками, і вони вигадали собі нову розвагу.

На одному зі схилів пагорба, де усі дітлахи каталися на санках, було зроблено зі снігу широку арку. Діти більше години копошилися на гірці, обережно перекочуючи великі брили снігу, і трохи натомилися, бо підносити важкі снігові кулі вгору ставало дедалі важче, і коли вони розламувалися навпіл, доводилося робити нові.

Додало проблем і перекриття. Усе, що робили діти аби з’єднати дві сторони арки, незмінно падало їм на голову. Вирішити цю проблему допоміг один з пішоходів, який зацікавився їхніми потугами. Чоловік підказав дітям скористатися дерев’яною дошкою, або чимось іншим, аби підтримати важкі снігові кульки. Так і було зроблено, але замість дошки, хтось приніс крило від велосипеда, і арка справді стала аркою, а не буквою п.

Коли все вже було готове, діти почали спускатися з пагорба на санках, намагаючись проїхати під аркою. Спочатку це не всім вдавалося, і споруда була трохи пошкоджена. Але через якийсь час майже всі навчилися скеровувати санчата, і проїжджали якраз посередині арки. Вони швидко з’їжджали вниз, а тоді по черзі тягли санчата на гору.

А на горі на них чекав новий мешканець села — приблудний песик, якого діти прозвали Чубчиком. Коли він вперше з’явився на вулиці, то був дуже худий, з обдертим хвостом і реп’яхами річної давності. Він весь час злякано озирався, і підібгавши хвоста, утікав від місцевих собак. Діти прозвали песика Чубчиком, бо на самому чубку у нього була плямка білої високої шерсті, що виглядала, як чубок у гусака.

Бідолашний пес відразу сподобався дітям і вони всім гуртом взяли над ним шефство. Хлопці дресирували Чубчика, а дівчатка мили його пахучими шампунями. Чубчик був справжнім флегматиком і спокійно усе це витримував. Він не протестував, коли його розчісували, або примушували приносити паличку, бо знав, що за це йому завжди перепаде щось смачненьке. Віднедавна у нього взагалі був комплексний обід, бо Чубчика годували усі діти на вулиці, тому він міг півдня обідати, мандруючи від одного подвір’я до іншого.

Нажаль, песик так ніде і не прижився, бо не був сторожовою собакою, і махав хвостиком як до чужих, так і до знайомих. Тому найчастіше він ночував або на вулиці, або гостював у інших собак, з якими встиг потоваришувати.

У дворі Каті з Володею Чубчик найчастіше дрімав після обіду. Діти зробили йому невеличку хатку у хлівці, біля якої завжди стояла банка від рибної консерви з їжею або кісточками. Підлога в хатці була посипана соломою, на якій лежав шмат старого покривала, яке Катя постелила туди, щоб песик не змерз. Саму ж хатку дівчинка прикрасила пластмасовими квітами, щоб Чубчикові було в ній затишно. Взагалі–то, вона хотіла, щоб тато прорізав дірку в коробці від телевізора, бо з неї була б супер хатка для Чубчика. Але тато постійно не мав часу і всі дні ремонтував у майстерні свого старого мотоцикла, хоч всі навколо казали, та й він сам підозрював, що його залізний кінь уже не здійме куряви на сільській дорозі.

Попри усі свої плани, сьогодні тато зайшов у майстерню не для того, аби копирсатися в мастилі. Цього вечора Катя з Володею його просто замучили своїми проханнями полагодити санчата. Тому він зайшов до майстерні з єдиною метою — відремонтувати дітям ті кляті сани, щоб нарешті йому дали спокій.

Тато відчинив важкі дерев’яні двері і зайшов до великої прибудови. Він увімкнув у майстерні світло, і оглянув широкі полиці. Тато побачив санки, які висіли на коротких гачках майже під стелею, і від одного погляду на них у нього остаточно зіпсувався настрій. Він поклав на підлогу стільця, і ставши на нього, обережно, щоб не зачепити інструменти на полицях, зняв сани. Тато поклав їх на стіл і сумно почухав потилицю.

Перед ним вже були не сани, а купа металобрухту. Тато згадав, як весною вони з дідусем перекривали дах на цій прибудові і одна з товстих балок зсунулася і впала до середини. Зважаючи на те, що ніхто не постраждав, шкоди від цього було небагато, але тепер доля санчат була ще трагічнішою, ніж доля татового мотоцикла.

З дванадцяти дерев’яних дощечок на сидінні вціліли тільки дві. Решти або взагалі не було, або то вже були не дощечки, а друзки. Одна з металевих основ була дуже вигнута, а у іншої не вистачало трьох шурупів. Обидві підніжки санчат були поржавілі і погнуті, і тато подумав, що навіть при усьому бажанні, у нього немає потрібних інструментів, щоб їх випрямити. Після короткого огляду, він поставив діагноз — пофарбувати і викинути.

Тато сів на стілець і сумно зітхнув. Якщо раніше і були гроші, щоб купити дітям хоч якісь санчата, то тепер їх не було взагалі, тим паче для іграшок. Тата аж злість взяла, коли він подумав, що Катя з Володею знову сидітимуть біля вікна, спостерігаючи за тим, як катаються інші діти.

Раптом його погляд упав на маленьку пластмасову ванночку, яка була сперта біля вікна. Улітку вони з дідусем принесли її зі смітника за селом, куди люди вивозили металобрухт і старі речі, які вже можна було хіба що спалити. Дідусь дивувався, що хтось викинув таку добру річ, бо ванночка була ще зовсім нова і не мала дірок. Тому вони забрали її додому. Тим паче, що якраз тоді тато затіяв будівництво нового курника, і йому конче була потрібна посудина для розмішування цементу. Але так сталося, що для будівництва знайшлося велике старе корито, а ванночка так і залишилася у майстерні.

Коли тато її побачив, у нього з’явилася цікава ідея, і він не задумуючись над результатом, енергійно приступив до роботи.

Ванночка була витерта від павутиння, і ретельно оглянута. Тоді тато зняв з горища старенькі Катрусині лижі і почав викручувати їхнє кріплення. Після того, як від лиж залишилися тільки дві рельєфні дошки, тато повернув ванночку дном догори, і взявши олівця, зробив кілька відміток. Він приклав лижі до дна ванночки, так щоб їхні «носи» дивилися донизу, і помітив олівцем місця для отворів. Обережно, щоб пластмаса не тріснула, тато просвердлив у дні ванночки чотири дірки, по дві на кожну лижу, а тоді взявся за дошки. У першій він зробив дірки досить швидко, а от з другою почалися проблеми. Коли тато міцно закріпив її в лещатах і почав свердлити, в деревині з’явилася поздовжня тріщина.

- Ще тільки цього мені бракувало! — розсердився тато, і взявся виправляти помилку.

У залізному ящику з різними цвяхами і шурупами він знайшов дві великих скоби, і з допомогою молотка, скріпив ними розламані частини лижі. Після цього, тато відшукав кілька широких і коротких болтів, і почав ними прикручувати дошку до дна ванночки. Виходило зовсім непогано, і скоро посудина вже стояла на одній лижі.

Тато оглянув свій витвір, і раптом, як у кожного митця, у нього з’явився сумнів щодо правильності своїх дій. Він подумав, що діти можуть не захотіти кататися у ванночці, і тоді уся його робота буде марною. Та ще й мама буде незадоволена, мовляв, мало того, що зробив у дні дірки, так що у ванночку вже нічого і не наллєш, то ще й лижі дитині зіпсував.

Від цих думок тато геть занепав духом. Від попереднього ентузіазму не залишилося й сліду, і він безсило опустився на стілець.

Якраз у цей момент у дверях майстерні з’явився дідусь. Він прийшов поцікавитися, чим тут так довго займається тато.

Дідусеві вистачило одного погляду, щоб зрозуміти задум сина, і він, посміхнувшись, сказав:

- Я б і сам в такому їздив.

Для тата цих слів було більш ніж достатньо, і робота над транспортним засобом знову продовжилася, але уже в чотири руки.

Виявилося, що у дідуся теж була багата фантазія, і доки тато прикручував другу лижу, дідусь зайнявся гальмами.

Тим часом діти вже полягали спати, і мама з бабусею сиділи перед телевізором, гадаючи, чим же там займаються у майстерні чоловіки. Коли стрілки на годиннику показали одинадцяту годину вечора, у бабусі увірвався терпець. Вона накинула на голову теплу хустину і вийшла з кімнати.

Бабуся зайшла до майстерні зі словами: «Цього що не можна закінчити завтра?», але так і не встигла розгледіти, чим займаються чоловіки, бо обидва гавкнули: «не можна!», і їй не залишилося нічого іншого, як залишити їх у спокої. Бабуся повернулася в будинок ні з чим, і не чекаючи «майстрів», вони з мамою також полягали спати.

У цей час у майстерні кипіла робота. Тато знайшов кілька метрів шнурка, і для кращої міцності, сплів з нього довгу косу. Доки тато займався мотузкою, дідусь прикрутив до ванночки «гальма», і похитав нею в різні боки, перевіряючи, чи вдало обрано місце.

Оскільки, місце було обрано вдало, після того, як тато прив’язав до ванночки довгу косу з мотузок, посудину винесли надвір і влаштували їй тест драйв. Ванночка на лижах їхала аж надто добре, і тато навіть злякався, що діти ще, не дай боже, в ній повбиваються. Але дідусь його заспокоїв, що з такими гальмами їм нема чого боятися.

Після того, як транспортний засіб вдало пройшов тест драйв, тато з дідусем приступили до заключної частини роботи — косметичної. Зі старого іграшкового автомобіля тато забрав прямокутне м’яке сидіння, і вони з дідусем прикріпили його до підставки для мила. А тоді, оглянувши результат своєї праці, почали жартувати. Зі свого безнадійного мотоцикла тато зняв номерні знаки, і прикрутив їх з заду до ванночки. Вийшло зовсім непогано, але на табличці дуже стерлися фарби, і дідусь запропонував трохи їх відновити, бо ж не годиться здавати виріб у експлуатацію в такому стані.

Одразу знайшли чорну фарбу і пензлі, а от білої ніде не було. Тато перевернув вверх дном усю майстерню, і вже хотів було йти запитати у мами, але дідусь попередив його, що о пів на першу ночі про таке краще не питати. Тому вирішили замість білої фарби скористатися зеленою. В результаті вийшли новенькі транзитні номери.

Напевне, цієї ночі тато з дідусем упали в дитинство остаточно, бо спільними зусиллями намалювали спереду на ванночці очі, ніс і рот з рідкими зубами. Занурюючи пензля у різні баночки з фарбою, тато зробив кілька останніх штрихів на «обличчі», і вони з дідусем відійшли від столу, щоб оцінити своє творіння.

Розмальована ванночка виглядала дуже гарно і тато з дідусем залишилися задоволені. Вони відчинивши у майстерні кватирку, і залишили транспортний засіб сохнути, і чекати свого завтрашнього дебюту.

Наступного дня відразу після сніданку, тато зайшов у майстерню, щоб перевірити, чи висохли на ванночці фарби. Йому здалося, що сьогодні вона виглядала якось не так, як вчора, і татом знову оволоділа нерішучість. Та відступати було вже пізно і він ніяково витягнув посудину за мотузку на подвір’я, де біля бесідки бавився Володя.

Побачивши тата з чимось дуже незвичайним, хлопчик перестав наспівувати і запитав, здивовано кліпаючи очима:

- Це хто?

Володя правильно оцінив, що якщо предмет має обличчя, то це вже напевне «хто», а не «що».

- Це… це… — не знав, що відповісти тато. Він розумів, що від його відповіді залежить доля транспортного засобу. — Це… Кала… це Калабай, — дивуючись власній вигадці, врешті сказав він.

- Калабай? — перепитав Володя, і не дочекавшись татової відповіді побіг кликати Катю.

Він просунув голову у двері її кімнати і схвильовано сказав:

- Там на дворі Калабай стоїть!

- Хто? — відірвалася від своїх іграшок Катя, і виглянувши спочатку у вікно, побігла за Володею на вулицю.

За хвилину вона вже стояла на подвір’ї, здивовано переводячи погляд з ванночки на тата.

- Це що таке? — засміялася Катя.

- Це Калабай, — похвалився тато.

- То ви з дідусем його вчора зробили? — спитала дівчинка, дивлячись, як Володя, оглядаючи, обходить ванночку і обережно торкається до неї.

- Угу, — кивнув тато. — Він дуже добре їздить і має гальма.

Останнє дуже зацікавило Володю, і татові довелося пояснювати хлопчикові хитрощі управління.

Щоб показати агрегат у дії, дідусь запропонував піти у сад, де був невисокий схил, якраз для тестування. І вони з дітьми попрямували туди.

Взявши палки від лиж, тато продемонстрував Каті з Володею, як треба користуватися Калабаєм, і майже без крутих віражів, з’їхав з пагорба.

Весь цей час Катя стояла збоку, склавши руки на грудях, і прискіпливо оглядала Калабая. Її бентежило, що все ж таки це — ванночка, й інші діти можуть з них сміятися. Але слова дідуся, що більше ні в кого такого немає, трохи її заспокоїли, тому коли тато запропонував дівчинці сісти у ванночку, щоб він міг показати Володі, як йому слід нею управляти, вона з радістю погодилася.

Від першої поїздки Катя була в захваті, бо їхати у ванночці, тримаючись руками за її борти, було дуже незвичайно. Та ще й швидкість їй здавалася шаленою, бо тато добре розганяв агрегат.

Після кількох спроб Катя навчилася керувати палками від лиж, і тато взявся за навчання Володі, який уже згорав від нетерпіння.

Кілька разів тато спустився з пагорба разом із хлопчиком, а тоді почав показувати йому як треба правильно сідати у ванночку. За якийсь час Володя цьому навчився, але найбільше йому сподобалося гальмувати. Тому спускаючись з пагорба, він постійно натягував мотузку, від чого ванночку кидало в різні боки. Цього дуже боялася Катя, тому їхній спуск із пагорба супроводжувався реготом Володі і криками Катрусі, щоб він заспокоївся і перестав гальмувати.

По обіді, Катя з Володею вивезли Калабая на гірку і за якийсь час усі діти позалишали свої санчата і вишикувалися у чергу, щоб Володя їх покатав у агрегаті. У тій черзі стояв і Чубчик, якого після всіх посадовили у ванночку, і доручили Володі прокатати собаку з вітерцем.

Песик поклав передні лапки на борти Калабая, і з властивим йому самовладанням витримав той спуск, не видавши жодного звука. Щоправда, в черзі бідолашного Чубчика більше не бачили, бо надалі він надавав перевагу пасивному спостеріганню, і дозволяв посадовити себе у Калабая тільки на рівному ґрунті.

Як не дивно, але всупереч побоюванням Катрусі, з них ніхто не сміявся, а навіть більше — усі діти хотіли їздити у Калабаєві, бо то були не звичайні санчата, а дійсно щось унікальне. І багатьом батькам того вечора додалося клопоту, бо їхні діти, маючи прекрасні новенькі сани, неодмінно хотіли кататися у старих пластмасових ванночках. А дехто навіть пожалкував, що викинув влітку майже нову таку посудину на смітник…