ПРОВАЛЛЯ ТИШІ

* * *
Ми вранці будем вчитись говорити,
Збирати пір’я, класти в сивину,
Щоб не впізнатись в рисах Маргарити,
Відчуть вину.

І випити вино, і недопити,
Заповнити себе червоним сном…
І не впізнатись в рисах Маргарити,
І пити знов.

Допоки не почервоніє шкіра,
І дзеркало стече в чужих очах.
До нас, таких легких і вже покірних,
Прийде вівчар.

* * *
Текла – стікала – витекла у слові.
Мовчи – і завтра зацвітуть поля.
Маля
-----------------------моє втікало від роси.
Тепер усі говорять: я – нервова.
Чотири дні прожито без любові.
Четвертий день все поле закосив.

Моє маля не хоче говорити.
Мовчить: учора страчено поля.
Болять
-----------------------стерні липневій роси гострі.
Благаю, але сонце нині сите.
На п’ятий день всі двері вже відкрито,
Але моє дитя не кличе в гості.

Тепер усі говорять: я – холодна.
Маля збирає роси у полях.
Стерня
-----------------------кричить в його тонких ступнях.
Мовчи (здається меншою безодня).
Твій сон останній був таким голодним.
Четверту ніч рида моє маля.

* * *
А руки чужі. А рухи чужі. Замри.
Я встигну очі заплющить,
А потім знову
Не будеш чужим, бо скільки можна любить
Пусте вікно без завіси
І цю свободу?

Засну на руках, щоб вірити навмання.
Прокинусь твоя-єдина,
Захочу свята.
Ми будем ходити містом уздовж облич.
І їхні афіші скажуть,
Що я свобідна.

* * *
думки поза змістом
поза містом
-----------не ходять вісті

а ходять чужі
вужі
-----------мов криві ножі

і тітонька Христя
землиста
-----------------------в новім намисті

і дядько Василь
просив
-----------для очей роси

і жовті обличчя
все кличуть
-----------------------в середньовіччя

та ходять чужі
вужі
-----------мов криві ножі

Гілка

там внизу плистиме і плистиме
наче потяг
і наче не потяг

-----------------------по ріці-залізниці
-----------------------по руці там де доля
ляже тінь
в криве дзеркало
-----------------------те що вже було

гілка
яка вже була колись
долею

* * *
Мені здавалось, я молила,
Гадала, вже довіку – ні!
Та пахне березнева сила
Проваллям тиші у вікні.
Вже скоро. Вибухнуть дерева.
Зеленим пір’ям вздовж дощів.
А поки що адам і єва
У кожнім дереві й кущі.

* * *
Розтоптала траву і розтерла усі сліди.
Вже надовго не буде так світити ув очі сміх.
У зеленій росі – предтеча нової біди.
І холодна душа не відчує, де стався гріх.

Так все просто, що я… я не смію ступити крок.
І уже не сховатись у тонкій голосній траві.
Не дивись. Я тремчу. Просто холодно від зірок.
І біжать цвіркуни у сусідні нічні краї.

На відчай

1
розмірений день
а дерева немов апострофи
пекуча душа доріг
жар на попіл хреститься
і кличе мене сиренами
міліцейськими
щось глибоко закорковане
в центрі дихання
розбризкує ніч тверезість
і душить заздрістю
до чогось такого
що мабуть іще не створено
пульсація фар вітрин
тіні крутяться
колись там була любов
а сьогодні листя спить
і тягнеться нитка променя
прагну відчаю
то сяє край неба
крізь дерева що вже
апостоли

2
як дощ степовий
іде до мене тінь твоя
та ти не підходь
я побачу тебе
і почнеться злива дарма
що давно не весна
не підходь
кілометри степів
вітер тихо лоскоче
вітер знову зникає ні!
як кричать? я ж не хочу збудить небес
ще не час
і вже майже тремтить рука
мокрий мій
розгойданий плащ

я стою розгубилась на зграю …

3
Як тільки ніч розіб’є глека,
Цигани підуть на захід,
Бо тоді не сліпитиме сонце,
Тільки тінь заступатиме путь.
А на те поле будуть дивитись
Білі коні з самого неба,
Примушуючи чорну землю
В густій сховатися траві.
Сусід помолиться угору,
А там не Бог, а білі коні,
Що дивляться йому не в хату,
А в хрестик на його вікні.