КАЗКИ ЛІТНЬОГО САДУ

Сад – це також будиночок. Тільки дах цього будиночка – блакитне небо. Стіни цього будиночка – чисте повітря. А підлогою цього будиночка є дбайливо зорана земля.

Живуть в такому будиночку живі істоти – дерева, кущі, трави. Дружньою сім’єю ростуть в саду вишні і груші, яблуні і виноград, смородина і полуниці, також інші рослини. Цілий день їм світить сонечко, а вночі ліхтарики-зорі.

Вночі рослини не сплять. Вони розповідають одна одній казки і всілякі історії, щоб веселіше дочекатися ранку...

ЗОЛОТА ЧЕРЕШНЯ

Одного разу один злодій закопав у саду під молоденькою Вишнею вкрадене золото. В цей час дерева збиралися спати, накривали своє коріння м’якою ковдрою із листя. Дерева-ж сплять зимою – відсипаються за весь рік! І коли злодій прийшов за золотом, всі дерева стали схожими одне на одне – без плодів і листя. Так і не впізнав злодій місце, де він закопав золото.

Навесні дерева почали пробуджуватись. Першою прокинулась Вишня, де був заритий скарб.

-Треба щось зробити, щоб злодію не дісталося вкрадене, - вирішила вона, - адже, коли з’являться плоди та листочки, злодій, певно, впізнає, де скарб.

Зібралася рослинна рада і наймудріший Клен мовив:

-Хай ця Вишня першою відкриває квіти, і тоді сонце розтопить золото, заховане в коріннях...

Так і трапилось. Весняне сонце розтопило золото і пофарбувало ним вишеньки. Вони з червоних перетворилися в золоті! А коли прийшов злодій, він навіть і не подумав, що Вишня змінила зовнішність і – стала Черешнею! Він так і не знайшов вкрадене золото. А воно і досі всіх веселить першим смаком гарних, приємних і солодких золотих черешень.

БІМ – БОМ

Були собі чотири сливки: Бім, Бом, Бам і Бум. І такі вони були між собою забіяки, тільки те й робили, що штовхались своїми посинілими боками. Всі, хто бачив їхні пустощі, завжди весело посміхались: “Ну й хлопчаки! Ну й клоуни!”

Буму діставалось більше всього, адже він був найменшим. Але вся оця весела штурханина закінчувалася безмежним реготом і глядачів, і учасників. Хлопчаки-сливки від таких затій все синішали і синішали. А одного разу...

Одного разу в саду розквітла червона Троянда. Всі четверо розбишак якось відразу притихли: вони закохались в таку красиву і далеку для них чарівно-квітку. У сливок на щоках з’явились сором’язливі червоненькі зайчики. Вони стали серйозними, і кожен міркував, як же сподобатись отій недоторканій красуні. І в один осінній день відірвались всі четверо від гілочки, і попадали до землі...

Пройшло чимало часу. Ви хочете знати, що трапилось з тими веселими розбишаками? Он вони – стрункі, високі, повні життя і радості ростуть біля тину. А отой найменшенький і є Бум. Росте він і посміхається сонечку, листячком на вітрі похитує. Інколи згадують сливки своє дитинство і ласкаво постукують гілочками один одного. Згадують вони і красуню червону Троянду. Відцвіла красуня, роздарувала свою чарівну красу, стала бабусею.

“Бім – бом, Бім – бом!” – стукають гілочки одна одну і цвітуть рясно-рясно. Дай Боже стільки діточок мати, скільки біленьких квіточок на сливках.

ЯБЛУЧКО, У ЯКОГО БУЛО І’МЯ АЧ-ЯКЕ

Серед своїх червонобоких братів, на гілочці Яблуні, було собі яблучко, у якого було ім’я Ач - Яке. Ім’я йому придумав Біб, що мешкав під яблунею. Яблучко було більше інших, красивіше і кругліше... Біб так і промовив:

- Ач, яке!

Яблучко ще більше зашарілось – почервоніло. Щеб-пак! На нього звертають увагу!

- Ач, яке! Ач, яке! – почала кривлятися з нього Муха.

Але яблучко зовсім і не образилося. А навіть навпаки – надувало щічки для важності, відкидало назад чубчик з листочків і зухвало погойдувалось на гілочці.

І ось якось до саду завітала Коза. Вона відразу помітила величезне яблучко і підбігла до дерева.

- Ме-ме-е, - мовила Коза, - Смачне-не-е...

- Не називай мене так, - образилося яблучко, - у мене є ім’я Ач-Яке!

- Стрибни з гілочки, - запропонувала Коза, - тоді і назву тебе за твоїм бажанням.

- Е, ні, спочатку назви, а потім я стрибну, - згодилося яблучко, бо йому дуже кортіло почути іще раз своє ім’я.

- Ач, яке хитре... – тільки-но промовила Коза, а яблучко вже і впало до землі.

- Ач-Яке! – Здивувалась Кізонька і з насолодою з’їла яблучко.

Після того Коза ще довго задивлялася на інші яблучка, що поблискували на Сонечку. Але вони ніяк не хотіли стрибати до неї.

- Ач, які!.. – підстрибувала Коза, та все марно.

МАЛИНОВИЙ ДРАКОН

Давним-давно, коли дерева були маленькі, як кущі, а кущі як трава, з’явився в саду Малиновий Дракон – рослина, яка була страхітливо колючою і надзвичайно невмирущою. Всі боялися Малинового Дракона, бо він своїм зростом тіснив всі інші рослини до землі, а сам панував у саду. І сад почав в’янути. Сад перетворився в ліс малинового кольору.

Але одного разу з неба впало насіннячко, і з нього почав рости пагінець.

- Чия це дитина? – запитували рослини одна у одної, - хто її народив?

- Мене народило Небо, - відповів пагінець, - а напуває та годує Земля! Я нічий...

- Сирітка, - співчутливо згодились рослини і почали пропонувати сиротинці подарунки.

- Візьми частинку моєї доброти, - запропонувала Груша.

- Візьми частинку моєї краси, - запропонувала Яблуня.

Теплоту подарувала Вишня, сміливість – Слива, солодкість подарували Суниці та Абрикоси.

- Рости довго, як я! – промовив Горіх.

- Будь високим, як я! – побажала Тополя.

- Будь щедрим, як я! – мовила Акація.

Всі рослини віддали частинку того, що мали, своєму хрещенику.

І пагінець ріс, швидко перетворюючись в міцну і цупку виноградну лозу. Дерева допомагали йому забиратися на свої верхівки, поближче до Сонечка. А потім і самі потягнулись вгору за своїм сміливим хрещеником.

Малиновий Дракон так високо піднятись не міг. Всі перестали боятися його. А виноградна лоза прямо-таки затулила собою Сонце! Малиновий Дракон затаївся, він був ще й лукавим:

- То ж почекаю, коли Виноград щезне із саду, тоді і покажу усім, хто я! – промовив він про себе і перетворився в солодкі ягідки Малини. Тепер він чекає години і, як тільки хто-небудь приходить до саду, він галасує:

- Я солодший, я смачніший за Виноград! Заберіть його із саду!

Але для людей однаково смачне: І Малина, і Виноград.

БУЦІМТО ЛЮЛЬКА МИРУ

Сталось так, що в одному саду росли поряд два горіха, а між ними доживала старенька згорблена груша. На стовбурі груші веселився жахливий сучок Буцімто... Від нудьги він нацьковував горіхи на бійку і весело реготав, дивлячись як горіхи лупцюють один одного важкими гілками.

- Єй-но, Правий Горіх, - поскрипував сучок, - Лівий Горіх сказав, що буцім то ти кудлатий пень!

- Ну, я йому зараз покажу! – злився Правий Горіх і, здійнявши вітер, бив сусіда.

- За що? – завивав від болі Лівий Горіх.

- Це за те, що буцім то ти схожий на общипаний кущ, - скреготав сучок Буцімто, - так сказав Правий Горіх...

- От зараз я йому завдам! – ображався Лівий Горіх і відповідав болючими ударами.

Особлива війна між горіхами розпалювалась восени, коли достигали горішки. Горіхи кидали один у одного свої плоди, неначе вистрелювали їх із гармати.

- Як потішно, - реготав сучок, - буцім то справжня війна! А я буцім то справжній герой!

Край цій війні поклав сторож дід Андрій. Він відпиляв сучок від груші, обтесав його, змайстрував гарну люльку. А коли набив у неї тютюну і запалив, між горіхами піднявся перший димок примирення.

Люлька миру – так назвали її рослини.

Горіхи перестали ворогувати, бо нікому було нацьковувати їх один на одного.

Відтоді горіхи заплелися своїми вітами-руками, запустили свої гілки один до одного неначе брати. І стоять по нині – обнімаються.

ДУХ ЛІТА

Молоді абрикоски звисали на гілочках своєї мами, неначе жовтогарячі ліхтарики. Вони дивувалися світові, який оточував їх різнобарвними кольорами і чудернацькими формами:

...Там он метелик полетів за кущ бузку до калюжі, там он соловейко у вербах щебече, а там он на дерев’яному столику стоїть кришталева вазочка – у ній живе Дух Літа...

Але ніхто ніколи Духа Літа не бачив. Хто із фруктів та ягід забирався у вазочку, щоб познайомитись із Духом Літа, і червоноокі полуниці, і блискобокі вишеньки, всі ці сміливці безслідно зникали. От який був Дух Літа – невідомий і незримий...

Вирішили і абрикоси послати посланця. Обрали самого спілішого і найохайнішого братика і він стрибнув до землі. Дарма що трішки забився Абрикоска, прохолодна вода із діжки змила з нього всю втому і він потрапив у кришталеві обійми вазочки.

Вазочка піднялася над столом і понесла Абрикоску прямісінько до хати, де спала маленька дівчинка Оленка.

- Прокинься, Оленко! Дух Літа приніс тобі подаруночок...

Оленка пробудилася, відкрила очі.

- Ой ! Абрикоска! Який чудовий дарунок!

Оленка причепурилася і після сніданку у вазочці залишилась тільки маленька кісточка.

- От тобі! – думала кісточка Абрикоски, - як же я в такому вигляді повернуся до своїх братиків? Ні, голим повертатися соромно! Краще хай вони самі приходять сюди і взнають хто такий Дух Літа!..

СІК ВИШНІ

Одному пану лукавий розказав, що якщо пан збере всі вишні, які вродять на землі, надавить з них соку, то стане могутнім царем – володарем всього світу! Наказав пан своїм прислужникам:

- Не гайте часу, збирайте вишні. А якщо я стану царем, то ви всі станете господами.

Кинулись прислужники збирати вишні з усієї землі. Де так збирають, де з гілками зривають, де геть з корінням викорчовують. Вишні у діжі складають і сік товчуть... Вже аж три діжі натовкли.

І міг би пан стати царем, якби не одна дівчина.

Йшла дівчина садком, вишневим холодком, тільки посміхнеться, а вишенька сама у рот і кладеться.

Побачили те прислужники і кажуть до пана:

- Не стати тобі царем! Одна дівчина ходить садком, вишневим холодком і твої вишні їсть.

- Схопіть мені ту дівчину і приведіть до мене, - наказав пан.

Прислужники так і зробили, привели дівчину до пана. А дівчина вродлива, а губи, як сік вишні, посміхаються. То пан і забув, що хотів царем стати. Прислужує дівчині, обходить її, та й каже:

- Дівчино-квітонько, губи в тебе вишеньки, очі в тебе зіроньки, виходь за мене заміж?

А дівчина і відповідає:

- Як же я вийду за тебе, коли твої прислужники всі вишеньки позривали, гілки поламали, а ще й дерева повикорчовували? А я без вишеньок і дня не проживу.

То ж наказав пан своїм прислужникам, щоб вишні садили, щоб їх поливали, щоб від вітру та спеки захищали.

А лукавий і шепче:

- Що ти робиш? Адже тепер ти ніколи царем не станеш!

А пан лукавому і відповідає:

- Ет, якщо б кожен лукавого слухав, то не було б на землі ні чарівної вроди, ні людської породи! Іди від мене геть!

Лукавий побачив, що пан його не слухає, то й звернувся до його прислужників:

- Обіцяв пан зробити вас господами, та тепле його слово! Схопіть свого пана і ту дівчину, що вишні поїла, і вбийте!

Зрадили прислужники свого пана і почали служити лукавому. А дівчина і радить:

- Відкрий, пане, першу діжу із вишневим соком і розлий на землю.

Як зробив це пан, то потекли ріки соку у всі сторони, захопили прислужників-зрадників і потопили їх.

- А тепер відкрий другу діжу, - радить дівчина.

Відкрив пан і другу діжу. Вихопився з неї вишневий дощ і ну поливати лукавого, та кісточками вишеньок, як градинами, лупцювати, аж поки лукавий не луснув від злості.

- А тепер, - каже дівчина, - час і третю діжу відкрити, бо в ній вже вишневе вино утворилося!

І оголосив пан весілля своє з дівчиною по всій землі. І відкрив діжу з вином вишневим, щоб всі добрі люди пригощалися і ніколи не дружили з лукавими!

КРИЛАТІ ПІДКОВИ

Біля величезного горіхового саду стояв палац, у якому жив цар. Водилися в цьому саду кролики. Один раз на тиждень цар сідав на коня, брав рушницю і від’їздив у горіховий сад полювати кроликів.

Одного разу цар заїхав в далекий край горішника і у його коня відпала підкова. Кузня знайшлася неподалік за садом. Коваль зробив свою справу – підкував коня і розпрощався з царем.

Коли цар поїхав далі, йому почулося, що підкови у коня якось чудернацько співають. Він прислухався – співають! Ще й мелодія весела, чарівна...

- Підкови співають! – радів цар.

У той день він вполював багато кроликів. Кожен його постріл влучав у ціль.

- Треба нагородити того коваля, - вирішив цар, та так і забув своє рішення.

Минув час. Підкови стерлися. Мелодія, яка веселила царя, скінчилась.

- Знайдіть мені того коваля! – звелів цар своїм вельможам.

- Я задоволений твоєю роботою, - заговорив цар, коли вельможі привели коваля в палац, - тому призначаю тебе найголовнішим ковалем країни! Даю тобі будинок біля палацу і хочу, щоб ти зараз же підкував мого коня!

- Я не можу тобі це зробити зараз, - відказав коваль, - у моєї дружини повинна народитись дитина. Я мушу бути коло неї.

- Я наказую! – розсердився цар.

Нічого не залишилось ковалю, як тільки виконати наказ. Він впорався з роботою і поспішив додому.

Коли цар виїхав на полювання, то з-під копит коня ніякої пісні не почув.

- Не співають! – розлютився цар і в той день не влучив в жодного кролика.

- Чому підкови не співають? – закричав цар, коли вельможі знову привели коваля в палац.

- А хіба підкови вміють співати? – розгублено запитав коваль.

- Негідник! Пройдисвіт! – лютував цар, - Насміхаєшся з мене? Всипте йому стільки батогів, скільки горіхів у саду!

Кат виконав наказ царя. А горіхів в саду не можливо було дорахуватись...

Минуло чимало часу. Двадцять разів опадав цвіт акацій, двадцять разів розквітала липа. Трапилося царевому коню знову загубити підкову в далекому краю горіхового саду. І знову прийшлося звертатись у кузню. З кузні вийшов молодий юнак:

- А що ж, і підкуємо, - мовив юнак, - буде ще краще, ніж було колись, ваша царська милість!

Юнак підкував коня і розпрощався з царем.

Тільки-но цар від’їхав від кузні, а з-під копит коня зазвучала чарівна всепоглинаюча мелодія.

- Співають! – зрадів цар, - Підкови співають!

Кінь царя вже не слухався. Кінь все частіше відбивав копитами мелодію і злетів над землею. Підкови, як крила, підняли коня і царя у небо і понесли далеко-далеко, де є лише та безкінечна пісня.

КОЛЮЧЕ СЕРЦЕ

Кущ Аґрус сумував у затишному куточку саду. Рослини не можуть змінити місце проживання, бо корінцями цупко тримаються за землю, яка їх годує. Тому терплять один одного такими, які вже є.

Кущ Аґрус був колючий. Дітлахи, що гралися в садку, обминали кущ – лякалися його колючок.

Поряд з Аґрусом розкинула свої гілки Біла Шовковиця.

- Колюче в тебе серце, Аґрусе, - говорила вона, - ось в мене навіть синичка звила гніздо у вітах. Погано бути колючим.

Та одного разу на Шовковицю вліз рудий кіт Пірат. По гілкам без перешкод кіт пробирався до гнізда синички.

Як Біла Шовковиця не шаруділа листочками, ніщо Пірата не лякало! Мама-синичка злетіла з гнізда і в розпачі кидалась на кота, бо в гніздечку ось-ось мали вилупитись пташенята. Кота Пірата це не зупинило. Він протягував свою лапу все ближче...

Гілка під котом прогнулась і гніздо звалилось з Шовковиці прямісінько у середину Аґрусу. Мама-синичка полетіла до своїх майбутніх діток і прикрила собою.

Пірат незадоволено нявчав, зліз з Шовковиці і став обходити Аґрус з усіх боків. Та марно! В середину куща аж ніяк пробратись було не можливо.

Гніздечко синички проглядалось крізь кущ неначе чорне колюче серце, в якому цвірінькали життям живі створіння.

З того часу кіт Пірат теж незлюбив Аґрус за його колючки. Але кущ відтоді вже не сумував. В його серці жили і зростали крихітки-пташенятка, такі беззахисні перед жорстоким світом.