Когут Юлія Геннадіївна народилася в 1977 році в Києві. У 2000 році закінчила Інститут журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка. З 1997 року працює в Національній радіокомпанії України на посаді ведучої програм, друкується в різноманітних виданнях.

ДЕЯКІ БАЖАННЯ ЗДІСНЮЮТЬСЯ
Екологічна п’єса в одну дію

ДІЙОВІ ОСОБИ:

Дівчинка – років 6-7. Слухняна, допитлива.
Мама – років 35. Втомлена, нервова.
Дід – 25 років. Проспав у летаргічному сні 30 років. Доводиться дідом Дівчинці і батьком Мамі.
Батько – до 40 років. Іронічний. Діда поважає, але схильний вважати його тягарем – напевне, натерпівся, пересуваючи його з місця на місце.

Сцена перша

На сцені сидить маленька дівчинка і бавиться лялькою-мотанкою або лялькою з соломи, або будь-якою іншою лялькою, по якій видно, що її зробили власноруч. За спиною у дівчинки – звалище корисних і цінних речей: телевізори, мікрохвильові печі, магнітофони, комп’ютери. Усе це має створювати уявлення великого накопичення речей. Але з обох боків сцени має залишатися вільне місце з чорним тлом – там будуть з’являтися „картини” минулого і сьогодення. Дівчинка щось співає ляльці – якесь „ля-ля-ля”.
З лівого боку сцени виходить жінка, яка перед собою штовхає ногами мікрохвильову піч (або щось інше із побутової техніки), а в руках тягне коробку. Піч підштовхує до сміттєзвалища, а потім починає витягати з коробки різні предмети й кидати їх на купу. Витягає, наприклад, мобільний телефон (можна кілька), батарейки, настільну лампу, СД-плеєр, касетний плеєр, маленькі колонки. Дівчинка невдоволено дивиться на жінку. Відвертається. Жінка спересердя кидає на купу й картонну коробку. Дівчинка озирається, схоплюється, біжить, забирає коробку і притискає її до себе. Жінка береться рукою за коробку, ніби хоче відбирати її у дівчинки, але потім збайдужіло відвертається і йде. Дівчинка з щасливою усмішкою кричить:

ДІВЧИНКА: Мамо! Мамо! Дивись, що тут викинули! Можна я покладу у неї свої іграшки?

МАМА (гукає з-за сцени): Що там у тебе?

ДІВЧИНКА: Коробка.

МАМА: Картонна чи дерев’яна?

ДІВЧИНКА (нюхає коробку): Картонна!

МАМА: Добре, бери її поки собі. (Виходить на сцену. Підходить до мікрохвильової печі, яку викинула жінка). Знову непотреб. Краще б уже викидали щось корисне!

БАТЬКО: (Виходить на сцену) Кохано! Корисним вони самі можуть скористатися.

МАМА: А ти такий розумний, що аж... (не знає, з чим порівняти його розум). Краще б сам вигадав, як нам краще їздити до міста. Один велосипед на всю родину! Ну де таке побачиш! Та в усіх пристойних людей навіть найменші діти мають свій велосипед! А ти... (сердиться) Хоч би візок якийсь зробив, чи що.

БАТЬКО: Я зробив.

МАМА: Він зламався.

БАТЬКО: Це ти його зламала.

МАМА: Він сам зламався.

БАТЬКО: Коли ти в нього сіла.

МАМА: А куди мені було сідати?

БАТЬКО (раптом з сердитого перетворюється на лагідного): Ну припини. Іди поглянь, може твій батько прокинувся...

МАМА: Боже! Ця людина колись припинить з мене знущатися?! Мій батько не прокидається вже тридцять років! Він заснув у 3-му році!

БАТЬКО: А що? За тридцять років, мабуть, виспався. Піди, попитай, може, він води зранку хоче?

МАМА: Замовкни! Він вже не пам’ятає, що таке вода! І зараз не ранок! (Іде за сцену).

Сцена друга

Батько лагідно усміхається, гладить по голові дочку, бере у неї з рук ляльку, вони обоє якось з нею мовчки бавляться. Чути крик Мами. Кричить дурним голосом. Вибігає на сцену. Батько з Дочкою повертаються до неї. Мама втрачає свідомість і падає на сцену. За нею з-за лаштунків рачки виповзає її батько, який проспав у летаргічному сні тридцять років. На вигляд він молодший за свою дочку. Одягнений у довгу нічну сорочку в квіточки або метелики, а може й в мереживі. У нього очі дитини. Він абсолютно не розуміє, що відбувається і хто ті люди, яких він перед собою бачить. Він підповзає рачки до своєї дочки, яку Батько сяк-так привів до тями.

ДІД: А че это за женщина и чего она тут валяется? Ты, мужик, кто такой?... Девчонка какая симпатичная… Сколько тебе лет, девочка?... Как тебя зовут?... Люсенька, это ты? Как ты за сутки изменилась… Говорят же, что дети быстро меняются… Девочка, ты что, по-русски не понимаешь?... Перебрал я, видать, вчера, не на шутку… Шпрехен зи дойч?... (регоче сам зі свого тупого жарту).

Дівчинка починає плакати. Батько гладить її по голові.

БАТЬКО: Тихенько, тихенько. Бачиш, Дідусь прокинувся... А ми вже й не сподівалися... Точніше, сподівалися... Точніше, не сподівалися... Коротше кажучи, шановний Сергію Петровичу, дозвольте потиснути вашу мужню руку...

ДІД: «Потиснуть руку», говоришь? А чего это ты «разбалакался»? Не местный, что ли?

БАТЬКО (обурено, але стримано): Це ви, Сергію Петровичу, пробачте на слові, немісцевий.

ДІД: А откуда ты знаешь, как меня зовут? Мы что, знакомы?

Весь цей час Дід стоїть на чотирьох. Батько простягає йому руку, щоб потиснути. Дід простягає руку назустріч, але на трьох кінцівках не втримується і падає на живіт. Дівчинка вже припинила плакати і усміхається. Батько бере Діда під пахви і садить його на сцену біля якогось телевізора. Дід захекався від такого страшного напруження. Витер з чола піт, а потім обперся ліктем об телевізор.

ДІД: Боже ж ты мой! Это где ж это я вчера был? Или сегодня еще вчера? Или уже сегодня?... Странно… Голова вроде не болит… (будто бы что-то вспомнил) Да не надо брехать! Не пил я вчера! И позавчера, кстати, тоже!... И вообще, я уже неделю не пью!... А почему я тогда не дома?... Чувак, ты от меня что-то скрываешь. Ты кто?...

БАТЬКО (щось мугикає і намагається почати говорити, але не знає, з чого саме почати): Ви... ну... це трохи... ви не так...

ДІД: Ты меня украл! Ты хочешь получить за меня выкуп! Подонок!!! Ничего у тебя не выйдет!

БАТЬКО: Та ні, що ви! Навіщо ви мені потрібні? Я б навіть комусь приплатив, щоб вас позбутися.

ДІД: И ты вот это вот, перестань тут «балакать»! Я это… не очень понимаю… А что значит «позбутися»?

БАТЬКО: Скажімо так: я б комусь трохи грошей заплатив, щоб вас отак, як оцей мотлох хтось кудись вивіз. Але ви вважайте, що я цього не говорив.

ДІД: «Мотлох» - это хлам?

Батько ствердно хитає головою. Дід раптом помічає, що сидить на купі надзвичайно корисних і дорогих речей. Він прибирає лікоть з телевізора, на який весь цей час обпирався.

ДІД: О! Телевизор! «Панасоник»… Это ж наш!... (Роздивляється його). Нет, не наш. Сломанный, что ли? Починить разве нельзя? Зачем такую хорошую вещь выбрасывать. Странные бывают люди… (Тицьнув пальцем в кнопку, але телевізор, звичайно, не вмикається. Дід шорхає навколо себе рукою, знаходить мобілку. Хоче приховати свою знахідку, але не може знайти на собі кишені) Потерял кто-то, наверное. Хорошая вещь... Кто потерял? Никто не потерял. Я нашел. Значит, моя мобилка... Жаль, разрядился. У кого-нибудь есть зарядка от „Моторолы”?

Батько дивиться на Діда, як дивляться на хворих дітей – зі співчуттям і трохи зневажливо. А дівчинка обхопила батька за ногу и дивиться на Діда з таким подивом, ніби він інопланетянин. Дід весь цей час шорхає навколо себе. Виявилося, що на колінах він може повзати. Він раптом побачив, що знаходиться на звалищі „хороших”, як він це називає, речей. Серед них знаходиться і зарядний пристрій. Дід пересувається по сцені на колінах, в сорочці в квіточки, в одній руці тримає мобілку, в другій зарядний пристрій і шукає, куди б його приткнути.

ДІД: Слушайте! Вы дикие люди! Как вы телефоны заряжаете? Здесь где-нибудь есть розетка? Ну, где тут у вас электричество?!... Вот дикари несчастные! (Дід підповзає до Батька) Эй, ты! Где ты сам телефон-то свой заряжаешь?... Не понимаешь?... Чайник электрический ты куда включаешь? Тостер! Фен! Телевизор этот проклятый! Лампу! Машину стиральную! Розетка где, придурок?!

БАТЬКО: Ми цим не користуємося.

ДІД: Я понял. У вас какая-то дурацкая коммуна. Вы, типа, отказываетесь от благ цивилизации. Слыхал я про таких. Вот дураки!... Вы, типа, играетесь в каких-то хиппи. Вы, типа, экологически сознательные! Идиоты! Но не может же быть, чтобы вы позаклеивали все розетки!

БАТЬКО: Ми не заклеювали. Вони є. Ось. (Показує на удавану стіну)

ДІД (на колінах підповзає до розетки, встромляє у неї зарядний пристрій, дивиться на телефон і бачить, що нічого не змінюється) Она не работает! Чего ты из меня дурака делаешь?! Она не работает! Придурок! Розетку починить не можешь?

БАТЬКО: Ви не зрозуміли. У нас немає струму. Ніде.

ДІД: До чего дошли! А ребенок у тебя при свечах уроки делает? Не раздражай меня!

БАТЬКО: Сергію Петровичу, ви не сердьтеся. І не хвилюйтеся. Ви просто багато пропустили. Це ось ваша онука (показує на дівчинку).

ДІД: Бред. А где моя Люська?

БАТЬКО: Ось вона. (Показує на жінку, яка напівпритомна лежить на підлозі, під голову якій підкладено якийсь мотлох).

ДІД: Люсенька! Что ж с тобой за один день-то случилось!... Чувак, ты гонишь. Моей дочери пять лет.

БАТЬКО: Ви спали тридцять років. Їй зараз тридцять п’ять. А вам шістдесят вісім.

ДІД: Уважаемый! Вам скорую психиатрическую помощь вызвать надо! Какие шестьдесят восемь?! (Раптом лякається і починає себе обмацувати. Всім ніби-то заспокоєний. Потім щось ніби згадує, відвертається від залу і через комір сорочки намагається зазирнути собі в труси. Задоволений, повертається знову обличчям до залу, демонструючи відповідний переможний жест). Какие шестьдесят восемь?! О чем ты говоришь?... А что это на мне за фигня надета? Ну, допустим, я долго спал. Но я же мужик! Зачем вы на меня розовую рубашечку в цветочек напялили? У вас что, голубенькой не нашлось?

БАТЬКО: Ви тільки не хвилюйтеся. Зараз я вам водички принесу.

Сцена третя

Іде за сцену. Дівчинка біжить за ним, тримаючи його за руку, а в другій руці тримаючи ляльку.

ДІД: Уважаемая! Что все это значит? Почему этот «шановный» говорит, что я вроде бы что-то проспал. Это шутка такая? Ха-ха! Петросян отдыхает! И чем вы докажете, что вы моя дочь? (Говорить це пихато і ніби знущаючись з неї. Вона, тим часом, намагається встати з підлоги).

МАМА (Істерично кидається на шию Дідові): Таточку!

ДІД: Шановная! Уберите руки! То есть, „заберіть руки”, или как это по-вашему...

МАМА: Таточку! Як же ти довго спав! Ми вже думали, що ти й не прокинешся ніколи! Ми тебе всюди за собою возимо. Всі друзі з нас сміялися, казали, що ти вже давно помер! Але я їм не вірила, бо я ж знала, що ти просто спиш!...

ДІД: Боже, какая трагедия!... Шановная, это вы все обо мне говорите?

Мама ствердно хитає головою.

ДІД: А чем докажете, что вы моя дочь?

МАМА (підманює його пальцем, тихенько): Тату, ти пам’ятаєш мою родимку?

ДІД: Где? Ту, что на заднице?

МАМА: Тс!

ДІД: Пробачтє. Ну-ну.

Мама показує йому жестами, щоб він став у неї за спиною, сама стає обличчям до залу й піднімає ззаду спідницю, показуючи Дідові родимку на дупі. Дід обличчям показує своє щире чоловіче захоплення від побаченого – його зацікавила явно не родимка, а те місце, на якому вона. Мама опускає спідницю.

ДІД: Боже мой! Как она выросла!

МАМА: Родимка?

ДІД: Да нет! Задница!... Милая, вы уверены, что вы моя дочь? Или, может...

Входить Батько з глечиком, за ним іде Дівчинка. Дід робить жест, ніби щойно згадав, що у її дочки є чоловік.

БАТЬКО: Ось. Я води приніс. Попийте, прошу.

Дід робить кілька ковтків, прицмокує, ковтає.

ДІД: Вкус у нее странноватый.

БАТЬКО: Це вже третьої очистки. А може й четвертої.

ДІД: Не пойняв...

БАТЬКО: На планеті зараз досить сутужно з водою. Доводиться збирати використану й очищувати, а потім знову використовувати. Водою першої й другої очистки користуються тільки найбагатші.

ДІВЧИНКА: У них є електрика. У них є світло з лампочок. У них є такі штуки, які показують вдома кіно.

ДІД: Ну, конечно, богатым, как обычно, повезло. Значит и мобилки они могут заряжать. Надо сходить к ним… А откуда ж у них электричество-то берется? Небось электростанции-то работают, только цены высокие…

БАТЬКО: Ну... я б не назвав це електростанцією...

З правого боку сцени освітлюється вільна ніша, в якій стоїть велосипед (як тренажер), на ньому сидить чоловік і в поті чола крутить педалі. З іншого боку сцени освітлюється подібна ніша, в ній сидить „багатій” в кріслі, над яким висить лампочка. Поки велосипедист крутить педалі, лампочка горить. Він втомлюється, крутить повільніше – лампочка блимає. Він припиняє крутити – і в багатія стає темно. Чути, які він кричить: „Чорт забирай! Скільки можна! Знову вимкнули світло!”

ДІД (чухає потилицю): А чё ж это вдруг все так плохо стало?

БАТЬКО: Спочатку настала енергетична криза і дуже подорожчали нафта й газ. Ми перейшли на альтернативні джерела енергії. Потім почалася війна, тому що не всім порівну діставався вітер, сонце й вода, і декому доводилося купувати енергію. Вже тоді багато електричних приладів були непотрібні, тому їм шукали інше пристосування.

Освітлюється ліва ніша в сцені, там двоє людей б’ються ноутбуками. Потім з’являються ще двоє, які кидають одне в одного мобілки. Згори на них падає телевізор, і вони ледь встигають розбігтися.

БАТЬКО: А потім сталася екологічна катастрофа, через яку було отруєно річки й моря.

Освітлюється права ніша сцени, і там якийсь чоловік демонстративно випиває склянку води й падає, хапаючись то за горло, то за живіт. З гори на нього вивалюється купа мертвої риби.

БАТЬКО: Ми якось призвичаїлися, хоча для цього довелося переїхати до інших місць. Там, де раніше, ми не могли б жити.

ДІД: Это почему же?

БАТЬКО: Там все затоплено. Тому довелося перебратися на захід і жити там, де вище. Ну, щоб не підтоплювало.

ДІД: Это все похоже на бред. (Він явно не вірить, сміється, крутить пальцем біля скроні, показуючи, що Батько втратив розум). Докажите!!!

Батько робить жест рукою, яким запрошує Діда підійти до краю сцени. Той обережно підходить і обережно дивиться в глядацький зал. Руками і всім тілом він показує, що там бачить. А бачить він воду без краю, рибу, яка спливла черевцями догори, два сонця (точніше, дві зірки, які світять одночасно), і відчуває сильні пориви вітру, які ледь не збивають його з ніг. Можна за бажанням додати й інші елементи.
У Діда справжній шок. Він не вірив, але тепер отримав докази. Отже, він справді багато пропустив.

БАТЬКО: Сергію Петровичу, ви не сумуйте. Звикнете. Ми ж звикли! Нічого страшного! Ви призвичаїтеся! Нічого страшного!

Дід на короткий час перейшов на мову жестів. Він показує, що нічого не хоче. Що, мовляв, хоче тільки прилягти й заснути, і більше нічого. Влягається на сцені, починає вмощуватися біля телевізора, об який раніше спирався, підкладає під голову руки, ніби збирається спати.

Дочка спочатку дивиться на це, а потім, збагнувши, що він знову зібрався заснути, отямлюється.

ДОЧКА: Тату! Тату, ні! Тільки не спати! Тату, ти ж виспався! Ти спав тридцять років, щоб ти був здоровий! Я тобі тепер тридцять років не буду давати спати! Припини! Навіть не думай! Піднімайся!

Починає його штовхати, будити, щоб він піднімався. Дід мугикає, робить вигляд, ніби засинає. А потім раптом, ніби щось згадавши, підскочує.

ДІД: Слушайте, а чего это вы все по-украински говорите? Это что, на вас так экологическая катастрофа подействовала? Это такая современная форма сумасшествия?... Я требую объяснений!

ДОЧКА: У нас так заведено. Ми вже звикли. Це якось поступово відбувалося. Я вже й не пам’ятаю, коли російською говорила. Але ти не переживай, тебе всі зрозуміють.

ДІД: А меня… того, бить не будут?

ДОЧКА: Чого це раптом?

ДІД: Ну, потому что я по-вашему балакать не умею. Мне за это ничего не будет?

БАТЬКО: Це в залежності від ситуації. Треба знати, з ким, як, коли, про що... Це ви, напевне, розумієте. Кажуть, у цьому відношенні нічого не змінилося з тих часів, коли ви прилягли подрімати і проспали Бог зна скільки.

ДІД: Слушай, так ты – муж моей дочки, да?

Батько ствердно хитає головою.

ДІД: А я, значится, твой тесть… Очень даже неплохо!... Класс! Вчера дочке пять лет было, а сегодня у нее уже свои дети, и замужем она, а я не «парился» совсем, на свадьбу денег не тратил… Здорово!... Слушай, зять, а кто ты по образованию? Или ты без образования? Профессия-то хоть у тебя какая? Как с деньгами? Ты дочь-то мою обеспечить можешь? А то, глядишь, женился на ней, пока я спал. А ты, может быть, и не достоин! Кто ж знает? А?

Батько від несподіванки не знає, що сказати. Відкриває рот, як риба.

ДІД: Чего молчишь? Так ты, значит, бедный?! И без имущества?! И недвижимости у тебя никакой? И работы постоянной нет?... Боже мой! И это – муж моей дочери, отец моих внуков… то есть, моей внучки… Лучше б я не просыпался.

БАТЬКО: Це вже точно.

ДІД: Что? Что ты сказал? Я, между прочим, твой тесть! Я, между прочим, воспитывал твою жену… до пяти лет. Кстати, а кто тебя воспитывал потом, Люсенька? Мама-то ведь давно умерла.

ДОЧКА: Мене сусіди взяли. Данило (показує на чоловіка) – це їхній син. Ти їх може й пам’ятаєш – вони в сусідньому дворі жили. Тітка Надя і дядя Єлізар Євстафійович.

ДІД: А, так ты, значит, соседский… Ладно. Будем считать, что проверку на вшивость ты прошел. Так что, Люся, выходит, он тебе сначала как брат был, а потом вроде бы как муж стал?

ДОЧКА: Тату, не переживай. Ми всі живі, здорові. Чого про минуле говорити? Треба вирішити, що ми будемо робити з тобою.

ДІД: Как это «що робити зи мною»? Зачем это что-то «зи мною робити»? Мне и так хорошо. Не надо ничего со мной делать… Поесть вот дайте чего-нибудь. Еда у вас хоть есть после всех этих ваших катастроф? Или вы из тюбиков едите, как космонавты?

ДІВЧИНКА: Ні! Ми їмо з пакетиків! І з коробочок! І з баночок! А з тюбиків їдять тільки багаті...

ДІД: Боже, куда я попал?! Тут даже пошутить нельзя…

Дівчинка приносить дідові дерев’яну тарілочку, на якій – якась їжа, і алюмінієву ложку. Дід починає їсти і всім тілом показує, що воно йому не лізе, тому що гидке й незвичне. Вся родина з цікавістю дивиться, як дід намагається з’їсти те, що йому дали. Після хвилини катувань він, як дитина, з мольбою в очах, каже:

ДІД: Я больше не могу. Я не буду доедать, можно? Боже мой, что же это за еда такая? Как вы можете это есть?

ДОЧКА: Тату, ми звикли. І ти звикнеш. Воно навіть смачне. Цілком натуральний продукт. Вирощено без хімії.

ДІД: Это какой-то овощ?

ДОЧКА: Ну... щось таке. Коротше кажучи, це росте. Не бійся, їж. Дитина ж їсть, і нічого...

ДІД: А що... То есть, а что, может поплохеть?

БАТЬКО: Та їжте, їжте. Нічого вам не зробиться. Людині, яка спала тридцять років, не загрожує смерть від пташиних фекалій.

ДІД: (по паузі) Доця, это что, не овощ?

ДОЧКА: Тату, він жартує. (Штовхає чоловіка в бік, а той підсміюється, ніби дитина, яка вчинила якусь веселу шкоду).

Але схоже, що Дідові вже їсти не хочеться. Він, переборюючи сумніви, відставляє на підлогу тарілку. Бере з підлоги кружку, в якій залишилася вода, що йому принесли раніше. Хоче ковтнути, але зупиняється. Підносить кружку до рота й відсуває її, так кілька разів. Нюхає вміст кружки. Робить таке обличчя, ніби його змушують, ніби він вибачається перед собою і, переборюючи нудоту, робить кілька ковтків. Здригається, як після горілки.

ДІД: Можно, я чуть-чуть передохну? Вздремну минутку...

ДОЧКА: Як хочеш, тату.

БАТЬКО: Та будь ласка!

ДОЧКА: (раптом, схаменувшись) Ні! Тату, ні! Навіть не думай! (бачить, як він намагається вмоститися) Не лягай!

Дочка підбігає до Діда й починає його штурхати, штовхати, трусити, робити все, що завгодно, аби тільки йому перехотілося спати. Потім, як собаку, тягне його за собою за сцену, тримаючи за комір кумедної нічної сорочки. Батько йде то на чотирьох, то на колінах.

Сцена четверта

Дівчинка залишається з Батьком посеред сцени, в оточенні „корисних” предметів.

ДІВЧИНКА: Тату, а чому Дідо хапав ці штучки? Вони йому треба? Він вміє зробити так, щоб вони показували?

БАТЬКО: Вони йому не потрібні, але він звик, що це досить цінні речі. Тоді, коли він заснув, за ці речі віддавали гроші і вважали їх цінними. Показували одне одному, хизувалися, у кого що краще, що дорочже. Навмисне збирали гроші, щоб щось із цього непотребу купити... Тобто, тоді це був не непотреб, а речі, якими можна було користуватися. (Батько знаходить на купі мотлоху страшенно модний телефон, якийсь Нокіа 8800)... Ось... Ось за цей телефон 1600 доларів давали.

ДІВЧИНКА: А що таке „долари”?

БАТЬКО: Це такі зелені американські гроші.

ДІВЧИНКА: А чому вони зелені? Вони недозрілі? Їх не можна було їсти, і тому за них купували?

БАТЬКО: Ні... Я не знаю, чому вони були зелені.

ДІВЧИНКА: А де вони зараз?

БАТЬКО: Давай пошукаємо. Може, знайдемо...

Батько заходить вглиб звалища, трохи роздивляється. Знаходить мікрохвильову піч, відкриває її і звідти витягає долари, складені в стосики й перев’язані резиночками. Дає їх Дівчинці. Дівчинка з цікавістю розглядає.

ДІВЧИНКА: А їх можна палити?

БАТЬКО: Думаю, так ми і зробимо.

Розкладає вогнище. Розпалює вогонь. Змінюється світло. Зрозуміло, що настав вечір. Батько з дочкою сидять біля вогнища і співають пісеньку.

Сцена п’ята

Входить Дочка. У неї голова перев’язана хустиною.

ДОЧКА: Він грається Маріччиними іграшками. Йому особливо монетки подобаються. Ще причепився до мене, чи у нас є горілка. Або коньяк. Оце мені...

БАТЬКО: Скажи, що нема... А, до речі, щось залишилося?

ДОЧКА: Так. Трохи самовару є, який ми з водоростей робили минулого року.

БАТЬКО: Якщо він його знайде, скажи, що це з котячого лайна.

ДОЧКА: Це не аргумент. Ти погано знаєш мого батька.

БАТЬКО: Люба, я його взагалі не знаю. Я його бачив тільки мовчазним і схожим на труп. Як ти гадаєш, він скоро ляже спати?

ДОЧКА: Не знаю. Вже другу добу не спить.

БАТЬКО: Я помітив.

ДОЧКА: І весь час згадує, що непогано було б з’їсти щось м’ясне. М’яса він, бачте, хоче!

З-за сцени чути нявкання. Виходить Дід, який вже добре тримається на двох ногах, але все ще одягнений в нічну сорочку. На голові у нього з’явився капелюх. В руці він тримає кота і трусить ним у повітрі.

ДІД: Это ваш кот?... Это ваш кот, я спрашиваю!?

БАТЬКО: Сусідський. Поліпропілен.

ДІД: Он искусственный?

БАТЬКО: Ні, це його так звати.

ДІД: Раз соседский, значит его можно съесть. Я очень хочу мяса. Я не ел мяса тридцать лет! И не надо давить на этику и мораль! Плевал я на ваших соседей! Я не хочу есть птичьи какашки!

ДОЧКА: Тату, це були овочі.

В Дідові явно змагаються добро зі злом. Добро перемогло, і Дід роздратовано кидає кота за куліси.

ДІД: Ладно, дочка, прости меня. Нервный я какой-то стал. Все мне здесь непривычно. Мне все кажется, что я сплю, сейчас прозвонит будильник и я проснусь дома, у нас в квартире, на Лукьяновке, всуну ноги в тапочки, пойду на кухню, поставлю чайник, возьму сигаретку… Кстати, а где наша квартира?

ДОЧКА: Там, де раніше була Лук’янівка.

ДІД: Не понял.

БАТЬКО: Під водою.

ДІД: Нет! Этого не может быть! Это же моя собственность! Мне должны возместить ущерб!

БАТЬКО: Цікаво, хто?

ДІД: И вообще, где мои документы, мой паспорт?

ДОЧКА: Там, де раніше була твоя квартира. Там, де раніше була Лук’янівка.

ДІД: А вы тут чё, без паспортов вообще живете? У вас тут анархия? Беспредел? Безнаказанность? Полная неучтенность населения?

Батько і Дочка майже синхронно закочують рукав на правій руці й показують дідові витатуйовані на шкірі цифри.

ДІД: Ну?

БАТЬКО: Це мій номер. Це її номер.

ДІД: А я как же? Без номера, что ли, старика оставили?

Батько мовчки, жестом пропонує йому підняти рукав. Дід закочує рукав і дивується, бо у нього на руці теж є порядковий номер.

ДІД: Быстрые ребята… Когда успели?

ДОЧКА: У нас було тридцять років...

Сцена шоста

Дід на сцені сам. Ходить по звалищу й збирає в низ своєї нічної сорочки все, що здається йому корисним: мобілки, кишеньковий ліхтарик, МР3-плеєр, різні дрібниці, які в часи його молодості коштували дорого. З одного боку сцени він вже охайненько наскладав різні більші за розміром речі, які йому особливо сподобалися. Знайдені дрібниці він викладає на сцені, перед собою, роздивляється їх, гладить, телефони прикладає до вуха, каже „Алло!”, кладе на місце, бере інший.

ДІД: Они считают меня полным идиотом… Нет, я не поддамся. Они могут думать, что угодно, но я не поверю, что в этом их паршивом мирке все эти замечательные вещи никто не ценит. Должны быть какие-то места, какие-то люди… Должны быть барахолки, должны быть источники энергии, в конце концов. Доступные… Доступные мне…

Дід підходить до того місця, де в першій сцені була розетка, знову встромляє в неї зарядний пристрій, і знову нічого не відбувається. Він хапає інший зарядний пристрій – ніякої реакції. Він б’ється головою об уявну стіну, в якій є уявна розетка.

ДІД: Этого не может быть! Мне первый раз в жизни повезло! Столько всего досталось, все – «на шару», и такое опускалово! Не верю!

Дід хапає деякі з речей і тягне їх за куліси.
Зміна світла.
Дід повертається на сцену. За собою тягне ті самі речі. Тягне, як змучена людина. Зрозуміло, що спроба щось продати була невдалою. Дід плаче.

ДІД: Сволочи! Заставили меня все это тарабанить обратно на свалку!... Оказывается, за брошенные на улице электроприборы тут приговаривают к исправительным работам! Не могу поверить! Это ужасный мир! Это катастрофа!... Люся! Люсенька! Девочка моя, иди сюда! Люсенька, помоги своему старому папе!... Люся, я плачу! Люся, твой отец плачет! Люся, это конец света!

Сцена сьома

Дід сидить на сцені. Нікого немає. В оформленні сцени нічого не змінилося. Тільки Дід став більше схожим на Діда – як доказ того, що люди, які довго перебували в летаргічному сні, потім буквально за рік-два „наздоганяють” весь свій вік. Дід став сивим, риси обличчя змінилися. Він одягнений в одяг, подібний до чоловічого – це якісь обідрані штани й сорочка. Він сидить на звалищі, але деякі з предметів зі звалища розташував так, ніби він знаходиться в квартирі. Сам сидить на підлозі перед вимкненим телевізором, який, звичайно, нічого не показує. Але реагує так, ніби там йде футбольний матч.

ДІД: Ну! Давай, давай! Ну! Идиот! Ты так и не научился играть! Кретин! Ты пропустил мяч! Козел! Тебе платят деньги за то, чтобы ты играл, а не пропускал мячи!... А ты! Ну посмотрите на него! Бей! Бей! Идиот! … Они совершенно не умеют играть в футбол! Это катастрофа!

Раптом кидає погляд на мобілку, яка лежить поруч – так, ніби вона задзвонила.

ДІД: Тьфу ты! Всегда звонят не вовремя!... (бере телефон) Алло! Алло, слушаю!... Да, это я!... О, как я рад вас слышать, очень сильно мной уважаемый господин президент!... Дела – хорошо. А ваши?... Да, наши пока проигрывают. Я перезвоню вам, когда эти идиоты доиграют... Пока, президент!

Дід знову втуляється в телевізор.
Входить Дівчинка. Вона теж на кілька років старша – вища, одягнена по-дівочому, в симпатичну сукню, теж боса.

ДІВЧИНКА: Діду!... Діду!

ДІД: А? Что, Люсенька?

ДІВЧИНКА: Діду, ви ж знаєте, що я не Люся. Припиніть прикидатися ідіотом.

ДІД: Люся, прекрати делать из меня идиота! И отстань, пока я смотрю футбол! Иди, погуляй на улице.

ДІВЧИНКА: Діду, телевізор нічого не показує.

ДІД: Отцепись! Иди погуляй, пока папа смотрит футбол.

Дівчинка робить вигляд, ніби дає дідові тарілку.

ДІВЧИНКА: Тату, я принесла тобі поїсти.

ДІД: Що це?

ДІВЧИНКА: Печеня.

ДІД: Печеня? А де моє пиво?

Дівчинка вдає, ніби дає йому пляшку пива.

ДІД: О, спасибо, доця.

Дід їсть уявну печеню з уявної тарілки, запиває уявним пивом, прицмокує. Кожні кілька хвилин відволікається, вигукує: „Давай, бей, идиот!”, „Кто так играет?!”, „Кретины, вы заслужили этот гол! Так вам и надо!”.
Дівчина тихенько виходить, схлипуючи і витираючи сльози.
Дід з хвилину залишається на сцені сам.
Він „доїв” печеню, „відставив” тарілку„допив” пиво, „перевернув” пляшку догори дном, щоб перевірити, чи нічого з неї не виллється, кинув її за спину.

ДІД: Проиграли. Так вам и надо!

Сцена восьма

Дід підводиться, вимикає телевізор, починає вмощуватися на підлозі, щоб спати. Повертається спиною до сцени і засинає.
Входить Люся. Вона теж трохи постаршала, але це не дуже помітно. Можливо, вона стала сутулішою, а її хода трішки важчою.

ЛЮСЯ: Тату... Тату! Ти спиш?

Відповіді не отримує, і тоді починає його трішки трусити за плече. Потім ще сильніше. Він не прокидається. Люся починає голосити.
На сцену вибігає Батько і Дівчинка.

БАТЬКО: Він що, нарешті помер?

Люся плаче й голосить. Батько перевертає Діда з боку на спину й уважно на нього дивиться.

БАТЬКО: Старий, ти помер? Помер?

Пауза. За кілька секунд Дід починає досить гучно хропти. Люся втрачає свідомість і падає. Батько з Дівчинкою її підхоплюють і навшпиньки, тихенько, ідуть зі сцени. Дід залишається на сцені наодинці зі своїм храпом.

Завіса (або її замінник)