Шувалова Ірина Леонідівна народилася 13 березня 1986 року в Києві. Після закінчення гімназії вступила на філософський факультет національного університету, де навчається й зараз. Одружена, має дочку. Про себе говорить так: "В житті намагаюся встигнути все і трохи більше. Не друкуюся, не тусуюся, не піарюся. А далі – хтозна?.."

* * *
Стишено кроки
----------------й навіки придушено біль.
Глипнуто оком в люстерко давно невидюще.
Тільки повзуть голоси – звідусіль, звідусіль,
І наші нори все вужчі
------------------------і вужчі
--------------------------------і вужчі.

Влучно поцілило сонце в безодню зіниць.
Скроні спітніли – зашептані маренням божим.
Тіло згортає долоні до сонць і суниць
В болісний знак –
----------------той, що значить “я більше не можу”.
11:12
5.03.03

* * *
Повзи, зміюючи, на пузі,
Гризи од почорнілих яблук.
Висмоктуй з них озиму мудрість,
Вижовуй з них пошерхлу старість.

Аж доки стань древніш од світу,
Допий із яблук незабутність.
Ось так, плазуючи по літу,
Ти осягаєш власну сутність.

В буття упившися в напрузі,
Ковтаєш вічності нестерпність.
Отак, плазуючи на пузі,
Ти осягаєш власну мертвість.
12:35
16.10.03

* * *
В мулі іскристому топляться муляжі,
Рук, ніг, очей і облич миготіння ватне.
Десь хтось маленький корчиться на рубежі,
Скинути шкіру свою сам із себе нездатний.

Здатний лише на потворний малесенький жаль –
Той, що із горла вперто, як виразка, пнеться.
Знаєш, простять і його. Вже льодяний скрипаль
Натягує струни на мертвий провал свого серця.

Спи, недолугий! Тепер ти у танці дерев
Мертвих – уже не сокира, а зламана гілка.
Бачиш, для тебе палац, у якім дотепер
Ти не посмів би й рукою торкнутись одвірка.

Тоскно в нім плаче холодна скрипкова душа,
Світить крізь стелю обличчя похмуре і мудре...
О, якби тебе поклали тут – як ти б лежав!
Як попід ноги Господні простелене хутро...

Але ж тебе не простелять. Ти в тіло умерз,
Зрісся з собою, як, може, ніколи до того.
Спи, недолугий! Колись, замість лютих химер,
Прийде до тебе у снах відображення Бога.
9:55
17.12.03

Березень

Зрушуєш
---------білу
--------------брилу
-------------------дня.
По спині і плечах
Стікає проміння.
В кишенях ворушиться
Всяка фігня,
Дерева вгорі
Теліпають корінням

І блимають дико
Дурні ліхтарі,
Засліплені днем –
Переповненим, білим.
І тіло з деревами
там, угорі.
А може –
То навіть щось більше за тіло.

Закинувши голову,
Смокчеш струмки
Світил золотих,
Золотих і сріблястих.
А день учепився
За мокрі гілки.

Гойдається –
-----------і не боїться упасти.
14:35
2.03.05

В.К.№1

----------------В. К.

Я намолюю твоє тіло,
Я вилюблюю твою душу.
Сиплють боги сліпі стріли.
Ми тілами їх ловимо мужньо

І здихаєм у злих корчах,
Заблювавши свої ванни.
А світила висять сторчма
Поміж ребер сліпого туману.

Тільки місто гуде, як серце,
Розсилаючи біль по венах.
Ти на вежу життя здерся,
Щоб сидіти там, навіжений.

Щоб боліти собі тихо
І ловити грудьми стріли.
А я маю своє лихо
І молюсь на твоє тіло.
22:00
24.10.04

В.К.№3

--------------------------В. К.

Якщо хочеш, ти можеш зостатися – сном або тінню.
За деревами їдуть вже повні підводи дощу.
Кришать крилами зорі сліпі жовту сутінь осінню
На уламки, в яких я ніколи тебе не прощу.

І не треба інакше. Проси, щоб не вибухло літо
І не вжалило світлом її ангелічних долонь.
Ну а істина в тім, що усіх, кого хочеш зігріти,
Слід вести до багаття.

А потім кидать у вогонь.
18:05
29.11.04

* * *
Втомилась осінь від сльоти
Хода дощів легка і пружна
І вип’ють стомлені коти
Світанків ненависні мушлі
Сполохано завмре мігрень
Щось трісне голосно у тілі
І рушать брамами у день
Коти, такі правдиво білі
23:12
16.11.04

Життя у траві

Я забута
------забита
-----------забилася в пастку трави.
Проростає коріння крізь мене, щоб часу напитись,
І стеблини крізь душу про
-----------------------------со
-------------------------------чу
---------------------------------ю
-----------------------------------ться по кривій
Без надії колись на зростання своє надивитись.

Ходить нав’я ночами в моїх теренових кущах,
Дивовижі німі потеленькують місяць рогами.
Душать трави ногами,
---------------------і трави тоненько пищать
І малих потерчат перетягують
---------------------------------тіл
------------------------------------батогами.

Я є пустка,
--------я покруч,
---------------я місткість, що містить вже ніц.
Розлилися мої неприв’язані витоки-руки.
Лиш обірвані душі маленьких померзлих синиць
Залітають, щоб дзьобиком всі мої рани обстукать.

Так і жити:
------як мертва,
-----------зогнила
----------------і вічно жива.
Бо інакше – ніяк.
------Бо інакше не зможу й не схочу.
Головне щоб росла і росла безупинна трава
Крізь мої
------незашиті дощем
--------------несподівані
-------------------------очі.
10:30
28.12.04

* * *
З рамен зірвали провину,
У венах райдужні гімни,
А тіло – голе й невинне –
По сонячнім плесі плине.
Здригаються теплі пульси,
Плетуться багряні нитки.
А сонце розвісило вуса,
Неначе золота зливки.
І крапають іскри додолу,
І бризкають вгору руки,
І вбрані у біле долі
Вихлюпують жменями звуки.
Мов лодія, плине тіло.
Життя в його жилах броде.
Душа цебром неуміло
З човна вичерпує воду.
23:44
16.09.04

* * *
Небо птахи грудьми розрізують,
Світять душі дороговказами.
Очі стрічних – як телевізори:
Зараз там і мене показують.

Стигнуть води, беруться кригою,
Люди ходять до лісу вішаться.
Я до завтра, мабуть, оклигаю,
Я до завтра іще надишуся.

Розсипається вечір ватяний,
Білий сніг начорне залатаний.
І антени висять розп’яттями,
А кого розіп’ято – не знати нам.

Всі дерева руками вимахують,
Не бояться упасти, вбитися.
І молитви горло розчахують,
Хоч і нікому вже молитися.
11:50
10.02.05

Прадавнє

Воскове тане сонце, спливає слізьми у джерела.
Трави в коси вплітають прозорого місяця диск.
Ходять п’яні вночі і голосять од щастя дерева,
І у сонні озера схиляються кронами вниз.

Дим навшпиньки несе чорне небо – жертовну тарелю.
В ній лежать голоси підпоясаних смутком зірок.
Білотілий туман без одежі пливе над ріллею,
Розіп’ятий на паростках трав, як на вістрях голок.

Скоро ранок поткнеться і місяць до стайні загонить.
Я полотнище неба в досвітній росі полощу.
Носять сонце сліпі відьмаки у розверстих долонях
Крізь розірвані сіті живого дзвінкого дощу.
22:35
20.12.04

* * *
Розтрачені миті, як піна, стікають із рук.
Німе і незбуте слідами бреде і голосить.
Вночі прокидаєшся. Місяць повис, як павук.
А вітер лахміттями днів твоє тіло заносить.

Як страшно, коли у кімнаті немає дверей.
Вікно одчиняється ззовні – тож, може, хтось прийде.
Сусід за стіною пульсує і тихо гуде,
Але, зрозуміло, у вас вже нічого не вийде.

Ні сексу,
------ні сварки,
-----------ні свята,
----------------ні святості,
--------------------------ні
------найменшої близькості
------навіть на рівні істерик.
І він потопає у мислях, блокнотах, фігні...
Напівшизофреник і трошечки, може, холерик.

І варто так жити. І варто в щось вірити теж.
Аби тільки хтось хоч на хвильку повірив у тебе.
Курити
------сміятись,
----------------вмирати,
--------------------------любитись (авжеж!)
І більше ні в чому (ні в кому!) не мати потреби.
1:15
12.01.05

* * *
Ще вчора ми руки у небі мили,
А завтра воно нам впаде на плечі.
І буде місто – брусочок мила,
Тож можна жити уже впівсили,
Якщо життя взагалі доречне.

Бо завтра води поллють крізь шлюзи –
Ми дном гуляти, як риба, станем.
А понад світом грайливі музи
Обабіч плеса ляжуть на пузі
І пратимуть фартушки багряні.

Не стане нам ні кнута, ні цяцьки,
А в кожній чарці – вода таксама,
А отже – пиймо, бо може статься,
Що небеса порвуться зненацька,
І стануть чайки до хвиль кидаться
І плакать нашими голосами.
20:30
23.09.04

* * *
Ти – чорний, як зима.

Стулилися долоні,
Затиснули свій скарб
Непройдених життів,
І янголи висять
В повітрі – у полоні,
Пришпилені до снігу
Колючками дротів.

Через які мости
Ходити нам у небо?
У звалищах старих
Ворушиться життя.
Розставлено пастки,
Приховано потреби,
Тіла – тільки дмухни! –
За вітром відлетять.

І, начебто, вже все:
Нема куди вертатись.
Під брилами годин
Поховано ключі.
Мов янголи сумні,
Летять аеростати.

Так холодно удень.
Так поночі вночі.
закінч.11.03.05

Молитва PJ

Навчи мене не пить води у глеках,
Вона на колір має присмак смерті.
Прицвяшений до неба, ти – далекий,
А рани, мов колодязі, відверті.

Але перетвори вино на воду,
Підсипавши сухі вуглинки крові.
До неба ти прицвяшений на подив
Стотисячам століть чужих історій.

Ти – син найбез’язикішого бога.
Ростуть стигмати – на долонях квіти.
Вони кидають дротики навздогад
В надії твоє серце зачепити,

Та ти не маєш серця, ти далекий.
Залізні, та крихкі твої закони.
Навчи мене не пить води у глеках,
Вона на смак така якась червона.
12:25
15.06.05

Лікарняне

Доторкання до спини
гострими крилами чайки,
силуетики болю,
розпластані в синьому небі.
Я люблю золотаві, ліниві
торкання нагайки,
що тоненькими кроками
румбу танцює між ребер.

Лопотіння і лопання в жилах
розлючених іскор,
металеві обійми,
палкі металеві цілунки.
Ми – прихильники пасків і масок,
ми – любителі ігор.
Тільки втрапили в ігри
інакшого зовсім ґатунку.

Ми – болітелі,
ми – айболиті у атомній піні.
Ми – короста залежаних койок,
заступаних кахлів.
Зі стіни одколупані нігтями,
майже невинні.
І тоненько-болючо-хрусткі,
і крихкі, наче вафлі.

Нетривкі, наче білі безе
пересохлого болю.
Але спраглі: суцільні роти
і суцільне “Я вірю”.
Металеві деталі
над нами сміються до кольок,
і у відповідь їм
вищиряються вени до дірок.

Ти приходь – я чекатиму тут,
через присмерк і сморід,
крізь проспирчену вату,
закладену в тіло і душу.
Між блідих порцелянових стін
виглядаєм, як хворі.
Ти приходь. Я чекаю. Я мушу.
Це надто зворушливо.
19:20
5.08.05

Найостанніше (до W)

Збиваюсь із кроку, а час не сповільнює ходу.
Я – мертва, а кров усе рушить, пульсує у вухах.
Я недолітаю. Я не дотикаюся споду.
Я вічно під воду, під воду зсудомленим рухом.

Я вічно крізь тебе, повз тебе – додолу, до скону,
До крику, до тицяння в стіни безоко, насліпо.
А ти – тільки знак, розумієш? Ти ідол, ікона,
Зазначення напрямку, котрим прямують до світла.

І хто тебе знаком призначив? Сприйму, як належне,
Що я через кров, через плоть твою мушу вгризатись
У життєпротяжність, у тривкість, у буттєбезмежність.
У мене всередині – простором засклені ґрати.

У мене всередині – бджоли, пухнасті і теплі:
Медують, із болю і солі витворюють Всесвіт.
У мене всередині – сповнене відчаєм пекло,
В якому безрото кричать недоношені весни.

У мене всередині – німо закляклі пустоти.
Відсутність тебе – як належність інакшому світу,
Відсутність тебе – як останній наляканий спротив,
Коли розумієш: все скінчено, можна летіти.
19:02
6.10.05

* * *
Цей сніг – відбілювання світу.
Цей світ – відболювання снігу.
На плесі неба – світла витин.
На тілі ночі – тиші вигин.

Хорал – дороги зір прозорих.
Гора на місяцевих рогах.
Ховрах унюхується в порох.
Він відчуває в ньому Бога.
16:17
11.11.05