Тарас Кремінь (1978) – викладач МДУ ім.В.Сухомлинського, аспірант Інституту літератури ім.Т.Г.Шевченка НАН України. Друкувався у журналах “Київ”, “Слово і час”, “Українська культура”, газеті “Літературна Україна”. Поезії неодноразово транслювалися по Національному радіо у передачі В.Герасим’юка. Готує до друку нову поетичну книгу.

* * *
Озивались Йому призабуті слова.
День покірно мовчав, помираючи вкотре.
Похитнулась стеблина в німому акорді,
Не забулась дорога, бо вічно нова.

- Помирати, - сказала, - запізно. Ожин
Ти усіх не зібрав. Не здолав всіх кордонів.
Після вічних доріг повертайся додому,
Де чекає Вона на початку стежин.

НІЧНІ РОЗМОВИ

ти подала мені руку і попросила торкнутися своєї
як завше
я ходив дорогою з твого малюнку туди де чекатимеш мене
як завше
сідало сонце на плечі а волосся лісів ховало кольори невідомих мені квітів
як завше
диханням торкалася і обпікала долоні коріння світового дерева
як завше
обіймав кожен камінчик твоїх гір але ж були і їхні вершини
як завше
а коли торкнувся сонця яке ховалось від мене за крайнеба твоїх гір
мої руки зотліли
як завше

ТВОЄ ВОЛОССЯ

я торкаюся ніжно поглядом
найлегшого твого волосся
що лоскоче посмішкою
коли ти засинаєш
втрачається відчуття часу
він губиться разом
з доторком твого волосся
мого погляду
Юліє
невже я задихаюсь
подаруй своїм поцілунком
бодай ковток легкості
прозорості твого волосся
ледве торкаюся грішного світу
ти крадеш мене
я ж не можу боротися і досі
з твоїм волоссям
залоскочи!

ГРОЗА НА ЩОЦІ

Голублячи вві сні жіноче сонне тіло...

Л.Талалай

Голублячи вві сні жіноче сонне тіло,
Пробудження твоє – на рівні мрійних вій.
А хвиль пружних туман на простирадлі білім
Волосся запашне лоскоче вітровій.

Лиш зоряна сурма відчутого польоту
В колисці золотій – народжена сльоза.
Волоссям доторкнусь. Та що ж настане потім?
На заспаній щоці – не приспана гроза.

ДЕРЕВО І ЛЮДИ

ти
сиділа на підлозі неба
і лускала насіння
зірками
ми
колись упаде світова арка
всесильні титани розгублять
свою силу і почнуть сіяти зерно
проросте світове дерево
і я
дам тобі руку
аби ти спустилася по сходинках
і глянула що ж
ти
наробила

МОЄ ПОВІТРЯ

Смуглясте небо дива там, де ти
Легким й повітряним чомусь здалося.
Торкнись мене озореним волоссям,
Яке огорне море самоти.

Повітря – ти. І стільки голосів
Комет сріблястих в погляді шаленім.
Краплина світла як вино черлене,
Хвилина неба, літа і краси.

НІЧНИЙ БЕРЕГ

Як білий сніг, як сонячна вуаль
У павутинні загубилось літо.
Твою печаль пізнав. І не помітив,
Як білий день у сутінки упав.

Солоні хвилі заховають дні,
Солодку повість берега нічного?
Разом ходімо у прозорий човен.
І тільки білі кола по воді.

МОДА НА

червоне
у вікні побачу сонце
з характерним поглядом
і посмішкою Мефістофеля
чому так дивно мені доторкатись
до прозорих струн всесвітнього світила
яке твердо наголошує на присутності
нестерпного дня і тільки уночі розкриваються
денні жахливі секрети до яких підступитися дозволено
тільки одному і тільки в присутності сонця заперечити яке
неможливо бо мені так само личить
червоне

СТАРИЙ ЛІХТАР

Ранкове світло як старий ліхтар
Де голос твій і лине, і тріпоче.
Перегорни настінний календар.
Що він тобі у вічності пророчить?

А час іде неспинно, як потік.
Із головою будеш ти в потоці.
Ти – на землі, а крила вже обпік.
Ти бачив:

плями й на самому сонці?

Нектар життя й амброзія секунд, -
Отруєння від щастя і скорботи.
Мій світ помер.

Куди його несуть

У напрямку без стопів й поворотів?

…А дощ піде.

Старий ліхтар – помре.

Лише ковчег в фатальнім порятунку.
На голос твій постане інший день:
Його торкнуться Твої ніжні руки.

ВЕРБНА НЕДІЛЯ І СВІТЛЕ ПРИЧАСТЯ

встати удосвіта і пригадати молитву
що закричить у передранішньому місті
одягнути чисту білизну ховаючи грішне тіло
як туніка першого хто заперечив перемогу диявола
місто це спить місто це спить

тільки нахилені від вітру дерева женуть небом
а когось тротуарами і автобанами століть
неначе хвиля своїми обертами прагне берега
аби нагадати на його вустах про сіль скорботи
місто це спить місто це спить

усе зникає росою неначе опісля непростого причастя
колування стихії й розлогого напруження думок
о чому так сплетені оці тіла закоханих у світ людей
дощовими сірими хмарами збільшується кількість людей асфальту
місто це спить місто це спить

на причасті побути бодай іще якийсь разок
і впізнати у собі жалюгідну подобу потвори
яка ізнову втішає себе думкою про вічні дерева
що проростуть вербою з Його тіла і самотньої душі
місто це спить місто це спить

* * *
я зустрів тебе поблизу монолітного будинку
учувши аромати квітучої акації
а міг і не побачити
через крону зарубаної новою заправкою яблуні
часи знайомства у бібліотеках відійшли

ФІЛОЛОГІЧНІ ІГРИ - ІІІ

боюся тобі щось казати
у телефонну трубку
знаю всього не скажу
коли зайдеш до нашої хати
усміхнена і збентежена
бо намочив тебе дощ
і тоді притиснешся і скажеш:
помовчимо
нам бракує слів нашого неритмічного дихання

РЕАЛІЇ

неймовірно уявити світ
в якому зникають фарби
безглуздо будувати хату
без вікон не в садок
опинитися далеко за виднокраєм
і не стати щасливим
затамувала подих крапля
падаючи на твою щоку

* * *
Золотавовечірні озвуться дощі
І поріжуть метал островів передніччя.
Закривавлений лист упаде на обличчя
У прощальній жалобі в осінній душі.

Озирнеться і ніж, й у калюжі впаде.
В міріаді оцій – океани свічада.
Металевим дощем серед ночі звучати
Й коли місяць блідий до води підійде?

* * *
я прожив сто років самотності у небі
заплідненому солодкими яблуками
тільки дощова пастка поламає руки
останньому дереву що народило
плід спокуси сонячного провалля

МОЯ МИТЬ

Я відірвусь від плоті і планети.
Поглину вглиб засмаглої землі.
За крок від літа. В сутінках імли.
Зі мною – ти. Але насправді: де ти?

ЗОЛОТІ КРАПЛІ

Я не повірю, що лиш ти одна

На світі білім, як роса, - відкрита...

В.Герасим’юк

У краплі молодій - прозорість океану,
І хвиль дев’ятий вал, - на енній широті.
Я збережу тебе, красиву й окаянну,
Аби горіли нам ті хвилі золоті.

Волоссям доторкнусь, і окроплю росою
Ту квітку із твого весняного вінка.
І нам заплаче Бог весняною грозою,
Й до тебе потече моя гірська ріка.

Нагряне чорна ніч, а я шукаю світла,
Коли ввійду в твій сад.
Коли ввійду в твій дім.
У краплі золотій для мене ти розквітла,
На хмарних островах у платтячку легкім.

* * *
Я жив тоді – краплина на стеблі,
Де сніг Карпат – в полоні кришталевім.
Вона – із грані й подиху землі.
Сади довкола – вічні акварелі.

Мій сніг Карпат – краплина у руці.
Твоє ім’я – потоки і заграви.
Чи буду я зі сріблом хмари цим
Твоя краплина, що вколише трави?

ТІНЬ КРОВІ

Солоні спогади далеких берегів
невимушено у теплі зігріті.
Задумливі й палаючі сніги
щоку бентежать, як маленькі діти.
Дитино, всесвіту і батьку вільних строф,
нагороди своїм священним словом.
Вирує час й моя пульсує кров,
аби побачить тінь свою ізнову.