Тимошенко Олексій Анатолійович народився 1976 року в місті Сусуман Магаданської області. У 1998 році закінчив історико-філологічний факультет Ніжинського державного педагогічного інституту імені Миколи Гоголя. Три роки перебував на службі в Ніжинському МРВ УМВС України в Чернігівській області. Потім працював асистентом кафедри практичної психології факультету психології та соціальної роботи Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя, а з 2004 р. навчається в аспірантурі НПУ імені М.П. Драгоманова.

Дворняга Рекс, класична музика і любов

Для Олександра Івановича життя проходило звичайно. Наповнене різнокольоровими фарбами – переживаннями, воно було для нього нескінченним ланцюгом подій, періоди піднесеного самопочуття чергувались із незадоволенням та внутрішнім пригніченням, спокійне сімейне життя - із маленькими сімейними війнами. Бували хвилини і зовсім безбарвного настрою. Таким Олександр Іванович собі не подобався. Не подобався й іншим. Особливо дружині. Власне кажучи, останнім часом їхні стосунки стали дещо складними. Це позначалось в першу чергу на самому Олександрі Івановичу. Після традиційного обміну думками з приводу один одного ( як-то, запитання - “коли вже в нас дома буде порядок” і відповіді - „а коли ти будеш гроші заробляти, а не ці копійки !”), Олександр Іванович закривався в кімнаті, деякий час просто лежав на ліжку, а потім починав ходити із кутка в куток, промовляв щось “про себе”, активно при цьому жестикулюючи. Потім виходив з кімнати і починав щось говорити вже дружині.

Була й інша сторона життя Олександра Івановича, іноді він полюбляв залишати рідну домівку і прямувати вузенькими вуличками, повільно втягувати повітря легенями, зупинятись біля старовинних споруд і пильно розглядати чавунні таблиці з надписами „Історична пам’ятка ”, і нижче, – „Охороняється державою”. Це давало йому можливість почувати себе ніби причетним до минулого життя міста. Олександра Івановича охоплювали піднесення, захопленість, і водночас, почуття гордості за спроможність старовини протистояти сучасному тиску життя. Олександр Іванович легенько штовхав рукою кам ’яну стіну і посміхався у вуса :

- Ач, міцна ! Скільки стояла, а міцна ж !

Особливо подобались йому чавунні таблиці на старовинних церковних соборах та старому корпусі колишньої гімназії вищих наук.

Ще Олександр Іванович любив і цінував домашнього собаку ( дворнягу Рекса). Любив за вірність, цінував за поважний вік. Також вважав себе прихильником класичної музики (Баха, Шопена). До дружини своєї Олександр Іванович іноді відносився зневажливо, бо вона ігнорувала чавунні таблиці (охороняються державою) і не цінувала домашнього собаку (дворнягу Рекса). Ну, а в усьому іншому Оксана Петрівна, на думку чоловіка, була цілком пристойною дружиною. Найбільше їй подобались довжезні телевізійні серіали і короткі рекламні ролики. Іноді вона дозволяла собі відірватись від домашніх турбот (дивись вище) і відвідувати одну із своїх не чисельних подруг. Ще Оксана Петрівна любила приймати теплий душ, їсти солодке і слухати класичну музику (Баха, Шопена), що єднало її в окремі хвилини із чоловіком.

Не дивлячись на таку „любов” сім’я Олександра Івановича і Оксани Петрівни була осередком суспільства вже понад п’ятнадцять років і наслідком стійкості шлюбу мала єдиного сина Євгенія. Син Євгеній не любив навіть класичну музику, не говорячи вже про все інше. Йому більше подобались хлопці з гітарами ( Бітлз) і дівчата із сусіднього класу (Танька, Наталка, Ірка).

Дворняга Рекс жив в сім’ї Нещеретів років десять і пам’ятав себе ще пухнастим цуценятком. В ті часи і сніданок був смачнішим і прогулянки довшими. Тепер же бували хвилини, в які Рекс почував себе край непотрібним, особливо, коли син Євгеній називав його „приблудою” і обіцяв віддати якомусь знайомому академіку (І.П.Павлову).

Якось зранку Олександр Іванович довго лежав в своїй кімнаті на ліжку, потім деякий час ходив із кутка в куток, активно при цьому жестикулював, ніби звертаючись до когось. Потім сів на ліжко, трохи подумав і вийшов із кімнати:

-Оксана, нам треба поговорити !

Оксана Петрівна глянула на чоловіка і посміхнулась:

- А ти не наговорився !

- Оксана, давай не будемо починати знову! – Олександр Іванович зосереджено дивився на дружину, - так далі не може продовжуватись !

- Як ?- здивовано запитала дружина.

- А так ! Я .. - тут Олександр Іванович зупинився . Декілька секунд мовчав і продовжив, - …вирішив піти з дому. Нам треба пожити окремо. Деякий час.

Знову зупинився:

- І не думай, що мені це легко говорити !

Дружина похитала головою, помовчала і відповіла:

- Знаєш, а мені якось все одно. Все одно. Ти з деякої пори змінився. Я знаю чому. Можеш іти, я тебе не тримаю….

Проводжали Олександра Івановича тільки домашній собака (дворняга Рекс) і музика хлопців з гітарами ( Бітлз). Дружина Оксана Петрівна в цей час приймала душ, намагаючись змити залишки спільних років життя і звуків класичної музики ( Баха , Шопена). Оберемки бруду, прожитих днів та уривки із творів видатних композиторів повільно залишали квартиру своїх господарів, звільняючи місце думкам про майбутнє життя та новим захопленням жителів квартири і, з цієї пори, тільки гостя по вихідним дням, інтелігента та шанувальника старовини Олександра Івановича.

* * *

У вечірньому містечку вузенькими вуличками можна зустріти різних людей, різного віку і ґатунку. Кожен з них має своє власне життя, наповнене певним сенсом, подіями та людьми - близькими їм і далекими, але все одно такими, що приймають якусь участь в житті один одного. Олександра Івановича в жителях містечка приваблювало те, що вони живуть, просто живуть ... Принаймні так йому здавалось. На користь такого висновку свідчили усмішки знайомих при зустрічі, вкрадені уривки розмов пасажирів міського автобусу, обпалюючи поцілунки закоханих пар.

Випадкова зустріч із симпатичною незнайомкою теж свідчила про це. Олександр Іванович зустрів Віру просто вулиці ( саме в ту мить, коли він почував себе ніби причетним до минулого життя міста і збирався штовхати стіну) – зустрів, і одразу йому захотілось жити. Слово за словом - і бажання це тільки збільшилось. Ще декілька потаємних зустрічей і стало зрозуміло - Олександр Іванович готовий змінити власне життя задля самого життя.

- Віро, ми побудуємо з тобою спільне життя. Життя сповнене радості. Я обіцяю !– Олександр Іванович сидів у квартирі Віри і дивився на неї, вона раптом сказала:

- Не давай ніколи обіцянок, щоб не було потім гірко. - і потім повторила - Не було гірко…

Одного разу Олександр Іванович з Вірою недільним днем прямували вузенькою вуличкою і раптом він зупинився і почав до чогось прислухатись:

- Сашо ! Ти чого?

-Тихо! Віро - прошепотів Олександр Іванович. - Ти чуєш?

- Що ?- здивовано запитала вона .- Щось грає.

- Це ж Бах!

- Пішли !

- Ні -ні! Ти не розумієш, це ж великий Бах !

Віра деякий час помовчала і продовжила - Ну, годі ! Не будемо ж ми стояти тут і слухати якусь музику!

- Знаєш Віро, ця музика не “якась”, а класична, розумієш - класична! - відповів Олександр Іванович і після цього всю дорогу переважно мовчав, делікатно іноді щось промовляючи.

Як виявилось пізніше, Віра любила самостійність (я собі ціну знаю), гарно, зі смаком вдягатись, і свою доньку Таню (майбутню красуню). Можна сказати, що для Олександра Івановича почався період нових вражень і переживань. На зміну вечірнім прогулянкам вузенькими вуличками і милуванню чавунними табличками (охороняються державою), класичній музиці (Баху,Шопену) прийшли суботні відвідування магазинів та новонабутих знайомих (я собі ціну знаю), домашній собака ( дворняга Рекс) поступився місцем домашньому коту (містеру Джонсону), поряд з такими суттєвими змінами прийшли й інші, для самого Олександра Івановича далеко не другорядні. Нові сусіди допомагали як могли ( „ Ех , не знаєте Ви Віру, Олександр Іванович!”), або („А Ви надовго, чи як усі інші ?”). Олександр Іванович намагався не звертати увагу на слова таких добрих людей, але відчував що все це не дуже йому приємно. Про попереднє життя Віри розмову не заводив, тим більше, що вона сама її уникала. В цілому, теперішнє життя Олександра Івановича ніби то його влаштовувало, але щось при цьому турбувало. Щось важливе для нього. Він часто знаходив себе зануреним у власні думки, часто перебував в похмурому настрої. І що найголовніше, не хотілось прогулюватись містечком, милуватись чавунними таблицями (охороняються законом) і мацати стіни старовинних споруд. Навіть слухати класичну музику не хотілось ( Баха, Шопена).

Якось пізнього вечора він став учасником однієї з так званих „сімейних драм”, де був головним актором, і водночас, режисером. Пробелькотівши щось схоже на „вибач” Олександр Іванович, цей інтелігент та шанувальник старовини, почав швиденько збирати свої речі і після короткого прощання зник за дверима Віриної квартири та розчинився у темряві…

* * *

Зустрічали Олександра Івановича домашній собака ( дворняга Рекс), музика хлопців з гітарами (Бітлз) і дружина Оксана Петрівна.

Він довго дивився в заплакані очі дружини і мовчав. Різні думки пробігали в цю хвилину у Олександра Івановича в його розумній голові. Важко було спіймати хоча б одну і висловити. Але йому так хотілось щось пояснити, щось розказати - важливе, дуже важливе. Але чомусь слів не було, було тільки тремтіння губ, кліпання очей і вайлуваті переминання з однієї ноги на іншу. Раптом він почав швидко говорити, він говорив багато, говорив швидко, зупинявся і знову говорив, запально щось пояснював, активно при цьому жестикулював. Щось пояснював про своє життя, свої душевні пошуки, про те, як йому гірко, про розчарування і про все інше. Він розповідав про своє життя “там”, про маленьку дівчинку (майбутню красуню) і про його власного сина, про те, як йому не вистачало попереднього життя, справжнього життя ( тепер то я зрозумів !) , особливо класичної музики, домашньої собаки і ще чогось….

Чогось, про що він дізнався тільки зараз..

Сміття

Я весело спускався сходами, наспівуючи якусь пісеньку. П’ять поверхів моя пісня виривалась з полону потужних легенів, торкалась щойно пофарбованих стін і зникала, розчинаючись у моїх слухових аналізаторах. П’ять поверхів за моєю спиною лунали звуки дверей, що відчинялись і гучні кроки сусідів, що один за одним приєднувались до цієї процесії, неформальним лідером якої, з волі долі став я – звичайний мешканець одного з тих п’ятиповерхових цегляних будинків, які були побудовані в нашому містечку років тридцять назад. На вулиці мене зустріли – свіже повітря, віддалені звуки машин, жваві розмови горобців. Я глянув навкруги та із задоволенням помітив якісну новизну сьогоднішнього дня, що вигідно відрізнявся від дня вчорашнього і від усіх попередніх.

- Антон Петрович, доброго дня! - я кивнув мешканцю третього під’ їзду, лікарю-хірургу з міської лікарні.

-Як справи? Нормально! А ваші? Та що ви говорите? Невже?- я здивовано слухав лікаря, який щось там розповідав про свої проблеми і кивав головою. А он і Микола Слюсар.

- Здоров Миколо! Ні, та яка там відпустка. А ти? О, вітаю.

В такі невимушені діалоги ми вступаємо кожного дня, спілкуючись на різні теми, але не так часто збираємося для виконання справи набагато важливішої, ніж пусті розмови. Я згадав, як вперше приєднався до спільної справи......

Тоді все сприймалось якось святково. Я з хвилюванням чекав Того Дня, постійно запитуючи у батьків про можливість зробити Це раніше. Проте батьки не залишали мені жодного шансу і я був змушений чекати. Дні тягнулись нескінченно довго. Зливаючись в одну величезну мотузку часу, кінець якої знаходився за горизонтом мого життя, вони були для мене тими вузликами, які я один за одним розв’язував і повільно наближався до дня своєї ініціації. І от, нарешті, це сталось. На свято зібралась вся моя родина. Навіть дядечко Василь з тіткою були запрошені на урочисту подію.

Прикро звичайно, що наша родина збирається разом тільки під час таких значних подій, але з іншого боку, це гарна можливість подолати стіну відчуженості між близькими родичами і налагодити більш теплі стосунки.

Пам’ятаю, що з самого ранку я знаходився у піднесеному настрої. Хотілось щось зробити, неймовірне, таке незвичайне, щоб усі здивувались. Я ганяв туди-сюди квартирою, чіплявся до дорослих і гучно реготав.

„ От, пустунко!” – так тоді відреагував на мене дідусь. Посміхаючись собі у вуса, він напевне радів разом зі мною, згадуючи власне життя.

Тато, подивившись на годинник з тремтінням в голосі промовив:

- Синку! Сьогодні для нашої родини настав видатний день, наш старший син стає самостійною людиною, дорослим чоловіком...

А це значить, що для тебе починається нове життя, життя насичене різними відкриттями і розчаруваннями.

Тато зупинився і розчулено промовив:

- Ми з мамою даруємо тобі цей подарунок, – тато простягнув мені святковий пакет.

- Це твоє перше сміттєве відро.

А мама додала: -

- Бережи його, синку!

І вся родина гучно повторила разом:

- Бережи його, синку!

Після цього тато скомандував :

- А тепер до справи!! – і швидко почав накидати у відро пахуче сміття, накопичене родиною за останні два-три дні. Там були недоїдки яблук, лушпиння соняшникового насіння, пакети з під кефіру і ще щось, чого я просто не розгледів. Я ледве встиг попросити :

- А накидайте мені трішки скислого борщу!

- Авжеж, синку! Як я могла забути! – промовила мама і побігла на кухню за каструлею.

- Брате! А можна і я накидаю своїх недоїдків? – несміливо попросив мій молодший брат Андрій і після схвалення почав приносити купи свого сміття, певно навмисно заготованого для цієї урочистої митті. Дядько з тіткою почали витягувати із своїх торб пахучі пакети.

- А це від нашої родини, – і також приєднались до святкування.

Не відставали і дідусь із бабусею.

За мить все було зроблено. Господарі і гості дому відступили на крок. Я міцно ухопив відро і вийшов за двері.

- Синку! – почулось з квартири.

Я озирнувся. Тато пильно подивився на мене і сказав :

- Синку, ми віримо в тебе! Я хочу, щоб ти знав це.

Ці слова, а також подароване відро я проніс через роки, залишаючи за собою тижні та місяці прожитих днів та пахучий запах сміття, яке насправді є невід’ємною складовою нашого життя, життя насиченого щоденними відкриттями і розчаруваннями.

Від того дня пройшло багато часу. Я виносив сміття не один раз. Але завжди намагався робити так, щоб у моєму відрі сміття було не гіршим ніж сміття інших мешканців нашого будинку. Зрозуміло, що це було іноді неможливим. І якщо у моєму відрі не було чогось пристойного, наприклад, лушпиння бананів, або залишків ковбаси ( вони чомусь особливо цінувались у жителів нашого будинку), це ставало для мене своєрідним стимулом до пошуків нової, більш прибуткової роботи, або роботи додаткової.....

Я мовчки дивився на це славетне зібрання. Ще б пак! Сьогодні всі в зборі. Он стоїть Микола Юркевич, місцевий бізнесмен. Цей тип завжди в доброму гуморі і завжди з великим пакетом. Колись я помітив, що там часто знаходяться уривки різних паперів, мабуть договорів або бухгалтерських звітів, обгортки від пачок грошей. Ясно, що сміття в нього завжди багато і йому для цього не приходиться докладати додаткових зусиль, адже бізнес йому залишився від батька, а той був лихої вдачи....

Не те що інші. Ну, от наприклад Вікторія, та що в сіренькому пальто. Дівчинка – інтелігентка. Я впевнений – єдине, що ви знайдете у неї у відрі – це два-три учнівські зошити та зачухані плани – конспекти уроків. Для такого добра вона до пізньої ночі сидить за підручниками, про це мені повідомили старенька мама Вікторії і маленький вогник в її кімнаті, вікно якої часто блимає світлом в темряві. Вона й сьогодні дивилась на світ сумними заспаними очима і міцно стискала в руках маленьке рожеве відерце. Я посміхнувся у відповідь на її привітання.

- Вікторія, як справи? Нормально?, – що найцікавіше так це те , що у неї завжди все нормально.

Молодець.

Грицько з другого поверху нашого під’їзду. Хлопчик - ідіот. Вибачте за невихованість. І це не єдине, що я про нього думаю. І думки своєї не зміню.

Подивіться на його пакет. Так, пакет пристойний, новий, яскравий, з модними написами. А що всередині? Якщо б ви могли зазирнути бодай на мить – одразу пірнули б у аромат екзотичного зілля, залишків тієї трави, яка культивується з метою знищення роду людського. Там же знаходяться шприци і різні медичні препарати. „Е-е, Грицько не того ти навчився у медичному інституті.”

Я спіймав пильний погляд кремезного насупленого юнака, що знімає з красунею – дружиною квартиру на п’ятому. Як це він знайшов вільну годину для такої важливої справи! Воно то і зрозуміло – служба! Анатолій Сергійович, оперуповноважений одного з відділень тієї сірої установи, що на Московській. Він то точно знає, що знаходиться у Грицьковому пакеті. Знає, але зробити нічого не може. Бо в чуже сміття просто так не заглянеш! В його власному пакеті напевне рапорти на підвищення по службі, паперові пояснення підозрюваних, заява на розлучення від його дружини і пусті пляшки....

- Привіт, хлопці! – я приєднався до трійки чоловіків, що вели беззмістовну бесіду.

- Здорово, Петрович! – це мені. – А ми думали, що ти сьогодні не прийдеш!

- Та що ви хлопці! – відповів я. „ Я ж громаді не зраджую”.

- Так ви чули, квартиру на першому купили – сказав Микола.

- Під магазин? – поцікавився я.

- Схоже, – кивнув Петро. – Моя говорила – гастроном буде.

- Ото добре! – підтримав Василь. – Далеко не будемо ходити.

І вони втрьох гучно зареготали.

Я посміхнувся і повільно пішов до Федора, мешканця з четвертого поверху.

- Ну що Федоре, як твоє життя? – запитав я.

-.... Життя як життя, – після паузи відповів він. – Тільки набридло мені все це. – і він кивнув на громаду.

- Федоре! Ти що! Як ти можеш – обурився я. – Це ж частинка нашого життя. Невже не зрозуміло?

- Так от не буде тепер цієї частинки! – і він розвів руками.

Я застиг. Руки Федора.... Вони були пусті. „ Де його сміття?”

- Федоре! На що ти натякаєш???

- Не буде машини, ясно тобі? – і він посміхнувся якось недобре.

- Тобто, як не буде? Петрович знову захворів? – стурбовано запитав я. - Так бувало це і раніше. Замінять. Це точно. Кажу, тобі замінять.

- ЇЇ взагалі тепер не буде. – Федір схилив голову, засунув обидві руки у свої драні кишені і пішов геть.

- Ти ненормальний! – гучно крикнув я йому вслід.

Громада здивовано подивилась на мене.

- Він ненормальний. – пояснив я. – Хай іде собі.

А йому крикнув ще раз:

- Ну й іди собі. – і додав тихенько. – Без тебе обійдемося....

...Машина не приїхала. Приїхав якійсь тип і повідомив, що тепер мешканці нашого мікрорайону можуть користуватись новенькими металевими контейнерами, один з яких буде встановлений у куточку сусіднього подвір’я. Раз в тиждень їх будуть забирати вантажівкою і увозити. Я стояв і слухав цього мерзотника, відірваного від реального життя. Бюрократа, який вибрався з свого кабінету для здійснення цієї акції по врятуванню населення, цього клоуна, чия радісна посмішка викликала відверте обурення, цього негідника...

Я слухав його і згадував своє дитинство, татові слова, і свій перший вихід до громади з маленьким рожевим відерцем. Тоді все сприймалось якось святково..

А тепер все. Кінець одностайності. Це втрата маленької частини звичного життя. Мого життя. Нашого життя.

- Стійте!!! – закричав я.

Всі подивились на мене.

- Люди, схаменіться! – це ж...як... що відбувається, так не можна!!

Ми повинні щось робити. Це ж неподобство....

– Сашко! – почувся з натовпу голос лікаря. – Залиш це.

- Як же ми тепер будемо жити? Я звертаюсь до кожного з вас, до кожного...

Ми ж тепер навіть бачити один одного не будемо. Це ж....страшно.

- А кому це потрібно, розумнику? – сказав місцевий бізнесмен. – Я проживу і без цього.

- Василю, Петро, Миколо! – звернувся я з надією про допомогу.

- А що ми можемо зробити? – відповів Василь. – І потім це ж зручно.

Правильно, хлопці? – звернувся він до товаришів.

- Правильно! – підтвердили обоє. А Микола додав:

- Сашко! Не переймайся ти так. Серце бережи!

І всі повільно почали розходитись.

Я стояв посеред двору міцно стискаючи відро. Я знову згадував дитинство і свою родину.

- Олександр Іванович! – почув голос за спиною.

Вікторія. Дівчинка – інтелігентка. Вона підійшла до мене, лагідно посміхнулась, обережно взяла під руку і ми повільно пішли вулицею. Раптом я зрозумів, що готовий поділитись з нею своїми думками та переживаннями, своїм вільним часом і всім іншим. Я думаю про це вам скоро розкаже старенька мама Вікторії і маленький вогник в моїй кімнаті. Нашій кімнаті.....

Сімейне щастя

Велике живе місто…

Нагромадження сірих житлових будинків, різнокольорових машин і поодиноких шляхетних стареньких громадян, що виринали з тіней міні-хмарочосів і губились за нескінченною течією автомобілів.Темрява… Довжезний ліхтар на сусідському подвір’ї повільно віддавав краплинку світла всім бажаючим – живим і неживим істотам, людям і будинкам…

Велетенські дерева ледве-ледве ворушили листям і хитались на прохання вітру.

Вони дарували місту ковток свіжого повітря, і місто, отримавши цей дарунок, раділо…

“Тільки мені не радісно…”, - подумалось Юрі Дегтярьову, молодому чоловікові років тридцяти, спортивної статури, середнього зросту з різкими рисами обличчя, немовби витесаними з твердого каменю. Сьогодні він почував себе досить невпевнено. Можна навіть сказати, він був втомлений. Ця робота. Потім усе інше...

Добре, що хоча б вдома все гаразд.

„Хоча ні”. - заперечив він собі. Так йому здавалось раніше. Принаймні, ще декілька місяців назад. Тепер же.. тепер же він не міг похвалитись навіть цим. А все ВОНИ. Ті, що увірвались до його життя одного дня, коли він ходив по місту просто так, без якоїсь спеціальної мети. Воно завжди так буває. Коли ти не знаєш чим себе зайняти, в голову лізуть усілякі непристойні думки. Такі, що потім спонукають на відповідні вчинки. От що буває з такими чоловіками як він!

„ Нічого”.

Юра вже декілька разів обіцяв собі, що кине цю справу. Говорив собі. Віддавав накази. Сварився сам на себе. Навіть деякий час не ходив ТУДИ. Марно. Чи то у нього немає сили волі, чи то справа ця була настільки захоплюючою (в чому він, відверто говорячи, сумнівався). Схоже, було ще щось, що змушувало його майже кожного дня йти до НИХ і там забувати про рух простору і часу, однак навіть у такому стані він пам’ятав задля чого він приходив, точніше задля кого...

„Нічого. Ще трохи і я лишу ЇХ. Я знайду в собі сили. Я можу!”

* * *

- Юра, нам треба поговорити! - голос дружини вивів Дегтярьова - старшого з роздумів.

- Наталко! А може завтра? - Юра відвернувся від вікна і зустрівся очима з дружиною, в її очах він побачив себе-маленького і кволого..

- Ні, сьогодні! - голос Наталки затремтів і Дегтярьов зрозумів - розмова буде серйозною.

- Юра! Це правда що про тебе кажуть?

- Наталко!

- Відповідай! Це правда що про тебе кажуть? Мені вже не одна людина говорила, ти чуєш...

- Я дуже тебе прошу не починати цієї розмови! Завтра, чуєш завтра ми з тобою обов’язково поговоримо.

- Ні! Я хочу сьогодні, я хочу зараз. Це правда?? Відповідай!! Ти знову ходив до Них!!!

- Я..я..

Юра не знав як пояснити Наталці, що це скоро минеться, скоро закінчиться цей сором, на який він сам себе змусив піти. Він знайшов у собі сили розірвати цей непристойний зв’язок, який так компрометував його дружину, адже вона з порядної родини і, напевне, ніколи в житті навіть не уявляла собі існування таких МІСЦЬ. Мабуть чула від своїх подружок, таких же шляхетних та вихованих. „Нічого”. Він зможе. Він знайде іншу роботу, яка забезпечить його та сім’ю краще ніж зараз. Він це зробить.

- Правда чи ні ? Ти ж обіцяв, обіцяв не займатись цією брудною справою !!!

На очах Наталки з’явились сльози. Прозорі як і її думки.

В той же час Юрка подумав - яка кумедна, абсурдна ситуація виходить, він же не для себе це робив!! Чого ж він тоді має за це відповідати? Невже те, що він сплюндрував репутацію їхньої родини задля її ж добробуту повинно так нещадно піддаватись осуду? Невже він повинен отут як отой хлопчак пояснювати, що, де, та навіщо він робить в цьому житті...Ні.. Ні!!

- Добре! Я тобі відповім! Якщо ти хочеш почути це – я тобі відповім. Розкажу.

Від її слів Юра спалахнув, як сухе багаття від сірника.

- А звідки оце все? Звідки весь цей мотлох, звідки усе все вбрання, оці усі лахи!

Невже ти думаєш, що на свої копійки я міг собі все це дозволити? - Дегтярьов окинув поглядом прибрану квартиру і почав швидко ходити по кімнаті.

З шафи полетів одяг. Юра підскочив до ліжка і скинув з нього ковдру...

Наталка мовчки дивилась на відчайдушні рухи свого чоловіка.

- Юра, мені нічого не потрібно! Чуєш!

- Не потрібно? Значить, не потрібно! А хто мені нарікав на те, що ми не можемо жити так як усі?

- Ну я ж не завжди так! Це вийшло в мене випадково!! Не спеціально!!

- Не спеціально!!

- Юра!!! Я хочу жити як раніше! Я хочу, щоб ти не займався такими брудними справами …Обіцяй мені, що не підеш більше до Них!!! Обіцяй!!!

Юра мовчки подивився на дружину. А потім вирішив:

- Добре ! Я… я обіцяю !!!Обіцяю...

Юра знав, що ці слова на деякий час заспокоять дружину, вона не буде більше перейматись охороною добропорядності їхньої родини. Юра знав, що принаймні декілька днів в домі буде тиша і мир. Але він також знав, що завтра, після робочого дня, коли він втомлений, з червоними від цифр, паперів, бланків та розрахунків очима, біллю в спині, вийде зі своєї контори, то, як і раніше, поїде до НИХ ( щоб там не говорили ці шанувальники сучасної моди!), і проведе там доволі часу , в цьому наймоднішому “секонд-хенді”, і буде з виглядом обізнаного знавця, який вже не один місяць є тут постійним відвідувачем, під голосні крики продавців ( новий завоз! новий завоз!) шукати щось цілком пристойне для себе, своєї дружини і маленького Юрася…

А ввечері, коли всі будуть вкладатись спати, у нього перед очима будуть маячити чисельні тюки з наповненим мотлохом, як остання надія знайти загублений спокій, а може і своє маленьке людське щастя…