Любов Олексіївна Косьяненко (літературний псевдонім – Любава) народилась 16 квітня 1950 року в селі Проїждже Старобільського району Луганської області. Член Міжрегіональної Спілки Письменників. Має чотири збірки творів на український та російській мовах.

СВІТАНКОВІ МАЛЮНКИ

Дідусь викопали глибоку копанку, щоб поливати городину. А в ту копанку на світан-ку падали зорі, щоб дочекатися вечора. Дідусь міцно прив’язували до відра мотузок, тихе-нько та дуже обережно набирали воду, щоб поливати огірки. А зірки залишались у копан-ці.

Одного разу, коли дідуся не було поруч, я потихеньку опустила на мотузку відро. Воно перехилилось набік. І в нього набралась вода. Я довго розгойдувала відро і вдивля-лася, коли ж у відро з водою віллється зірка? І, нарешті, побачила. - Зірка сяяла на повер-хні води, що погойдувалась у відрі. І я з усієї сили потягла до себе мотузок. Але відро бу-ло важким, і я впустила його. Відро потонуло, а зірка залишилася гойдатися на поверхні води у тьмяній глибині копанки...

А дідусь сказали, що дістати зірку, звичайно, нелегко, а ще важче вдержати!

* * *

Після грозової зливи під яблунею буває багато яблук. Вони ховаються у мокрій траві. Там росте пирій, лобода та щириця. А трохи нижче хизується великий кущ кропиви. Саме в нього закочуються найкращі яблука. Та їх годі дістати! А дідусь, чогось, кажуть, що у світі нічого не дістається просто так.

* * *

Літо закінчувалось, і у нашому садку листя трохи рудіти починало. Може то від сер-пневих дощів, а скоріше йому вже час було рудіти.

Мені так не хочеться, щоб літо відходило, і я згадую, як вишні весною розквітають. А тоді маленькі смарагдові ягідки все більшають, наливаються соком, червоніють. І ось уже, згинаючи до землі віття, рясно вкривають його великими, блискучими, аж чорними ягодами. Так рясно, що листю нікуди діватись...

Але всі вишні вже давно зібрано. Скоро листя буде опадати. Та, раптом, я помічаю одну-єдину ягідку. Вона висить високо, а я маленька, і її годі дістати. А вона червоніє на весь садок. І я не в змозі відвести від неї свій погляд. Може то літо заплуталось поміж ви-шневого листя та й забарилось на хвилинку?

Мені хочеться дістати ягідку. І я намагаюсь потрусити гілку, щоб ягідка впала. Із то-го нічого не виходить. Бо гілка товста, а до тонших мені не дістати. Я беру палицю, і дов-генько пострибавши навколо вишні, все ж таки збиваю ягідку. Вона падає на землю, і я, щаслива, біжу до неї. Та, раптом, мені навперейми, з-під куща смородини вибігає курка і... хапає мою ягідку!

Я намагаюсь її наздогнати. Я гірко плачу: вона вкрала мою ягідку!!

І тоді я, сердито, у відчаї кричу на неї: «Щоб тебе бабуся на юшку зарізали!»

А надвечір приходять з левади дідусь і розказують бабусі, що вони зустріли її сестру, а та переказувала, що прийде завтра, посидіти, та родичів пом’янути.

То ж треба курку зарізати та ще в крамницю збігати»

Я з жахом дивлюся, як бабуся ідуть у хлів, де вже кури на сідало позбиралися, і за-кривають за собою двері. Через якийсь час бабуся виносять сполохану курку. Вони міцно держать її за крила. І я бачу, що це та сама курка, що вкрала мою ягідку.

Ось - кажуть задоволено бабуся. - Вона все одно не несеться. І, важкенька, нівроку!

Я притьмом, кидаюсь до бабусі:

- Бабусенько, рідненька, не треба, різати курку! Вона така гарна. І нестися ще, може буде. Не треба різати курку!

Дідусь здивовано дивляться на мене. Потім, ховаючи посмішку у своїх, вже сивих, вусах, обіймають мене. Я ховаю заплакане личко у них на грудях і прохаю: « Скажіть ба-бусі, хай не ріжуть курку! Скажіть...»

Дідусь звертаються до бабусі:

- Ти казала, що там, у діжечці, щось ще залишилось... То ж солонинкою і обійдемо-ся. А курка хай бігає.

* * *

У сусідки на городі великим кущем розрісся терен. У ньому живе зозуля. Коли роз-квітає терен, то зозуля починає рахувати роки всім, хто цього забажає. Це єдиний, такий великий кущ на всю вулицю. І зозуля єдина. Принаймні, так мені здається.

Тільки люди кажуть, що вона не така, як інші. Вона дуже щедра, і голос її веселіший аніж у інших. Кажуть, що послухати ту зозулю, спитавши про щось своє, приходять люди і з інших вулиць. Та то, мабуть, кажуть тільки. Бо весною багато роботи, то ж не до казок.

А я залюбки слухаю зозулю і прохаю її за бабусю, за дідуся, а ще за татка з матусею.

Я тільки не розумію, чому зозуля живе в колючім чагарнику терну, а не в смородині, чи калині. Там теж гарно. Та й побачити її можна було б.

Якось я спитала про це сусідку, у якої на городі росте той кущ терну.

- А що ж ти хотіла? - засміялася сусідка на те.

- Щоб прожити стільки років, як ти випрохала, і щоб довкола жодної колючки... так не буває!

Сміх у неї якось зразу згас, наче відцвів на вустах. І вона зітхнула. А тоді, мабуть, пожалкувавши за сказаним, пішла геть...

А було це десять років по війні. І жінка та була вдовою»

* * *

У нас живе такий гарний пес. У нього хвіст бубликом, він дуже веселий, а коли по-бачить мене, то так радіє, що крутиться на місці, як дзиЄа. І ми з ним граємося.

А дідусь кажуть, що він нікудишній пес. Бо не гавкає на чужих, тільки ластиться, та заграє... А для двору потрібен злий собака, щоб двір стеріг, і щоб було чути, коли хтось сторонній зайде.

А я не хочу, щоб він був злий, бо я не люблю злих. А ще я боюсь, що, ану як, на-справді, дідусь візьмуть, та й заведуть геть нашого песика.... Що тоді?

Я й вирішила подражнити нашого собаку, щоб зліший був. На гострий кінець кілка я настромила велику почищену, ще й трохи зверху посічену цибулину, і стала сикатись до собаки. Той спочатку нічого не зрозумів, і спробував гратися. Але, наткнувшись носом на цибулину, відскочив і загарчав. Тут нагодились дідусь. Вони мене вилаяли, та й прогнали геть від собаки.

А десь через годину, прийшов сусід. Він став скаржитись, що у нього цибуля вся якась зеленкувата і, наче м’яка. Він півдня перебирав її та обрізав. Мабуть до весни не до-лежить...

І тут, раптом наш пес загарчав на сусіда. Той здивовано відступив. Потім пі-шов. А пес заспокоївся, ліг на землю, поклав голову на лапи. І так хитренько став на нас споглядати. Я подумала, що дідусь мене похвалять. Але вони нічого не ска-зали, а пішли заносити у хлів вугілля на зиму.