Ульрих БЕККЕР
Ульрих Беккер (Ulrich Becker), Німеччина, 1958 р.н., видавець, прозаїк. Пише
мовою есперанто та німецькою. Лауреат багатьох літературних конкурсів.
ЖІНКА З БЛАКИТНИМИ ОЧИМА
Вважається майже неможливим у Нью-Йорку, у центрі шаленого, бурхливого міста, випадково зустріти знайомого в кав’ярні, на одному з тисяч тих спокійніших острівців, куди заходять на десять хвилин, щоб проковтнути з картонного посуду велику порцію кави.
Але власне там я побачив її: скупившись у великому магазині „Мейсіз”, ідучи з пакунками у правій і свіжою кавою в лівій руці, я шукав вільне місце. Мій погляд затримався на гарній, хоча й блідій і дещо засмученій жінці, віком біля тридцяти чи, може, трохи більше, з дуже довгими віями, які закарбувалися в моїй пам’яті відтоді, як я вперше побачив її, зі світло-блакитними очима, що сяяли, немов гірське озерце під золотим сонячним промінням, озерце, від якого годі звільнитися, завваживши лише його першу хвильку.
Отримавши дозвіл, я присів за столик, вона дивилася на мене, не знаючи, хто я, і немов чекаючи пояснення. Вона не посміхалася, але тон, яким вона тихо відповіла: „Так, прошу…” був лагідним і привітним, наче линув із глибини душі.
Щоб одразу не втратити її у заманливому темпі довколишнього міста, я почав свою оповідь, яку вона слухала мовчки, не перебиваючи:
Ви, пані, мабуть, здивовані, що я присів за ваш столик, коли решта – вільні. Мушу зізнатися, що не лише ваша врода привабила мене, я був переконаний, що знаю вас. Та тепер, побачивши вас зблизька, я засумнівався. Усе ж таки, якщо не заперечуєте, хотілося б розповісти вам про ту дивну низку подій, що сталися кілька років тому, і до якої, гадаю, ви причетні.
Якщо ви мешкаєте, як і я, років двадцять у Нью-Йорку, вам знайома одна з найбільших напастей цього неспокійного мегаполіса – безсоння. Я одна з його жертв, і, оскільки мої предки були німцями, знаходжу вихід із нього у пиві. Трапляється часто, що, не заснувши протягом однієї чи двох годин, виходжу, щоб купити та спорожнити бляшанку і, таким чином, задрімати.
Тоді було саме так: о другій годині ночі я простував до однієї з небагатьох крамничок, щоб добути свій еліксир від безсоння, коли на моїй зазвичай безлюдній вуличці зненацька виринув переді мною, ніби з нічого, високий чоловік. Лисий, чорношкірий, приблизно вашого віку, колись, мабуть, кремезний чолов’яга, із загрозливим чи зневіреним, але, безперечно, гордим виразом обличчя; а найбільше в очі кидався трикутний шрам на правій щоці, який наче застерігав від можливого нападу.
Він стояв переді мною і жебрав. Коли завваживши зі страхом у серці, що марно розраховувати на допомогу в цей пізній час, я зробив крок назад, він попрохав не боятися і сказав, що немає в нього ні житла, ні шматка хліба, ні грошей.
Я хутко обнишпорив свій гаманець, дав однодоларову банкноту і обминув його, простуючи далі до крамниці, проте декілька раз озирнувся, чи не йде він за мною назирці.
Відтоді я часто бачив його на своїй вулиці, вночі і вдень; помітивши мене, він посміхався ще здалеку, підходив, щоб забрати свої гроші, і називав мене своїм ангелом. Ми навіть почали просторікувати про різні дрібниці, про вулицю, про важке життя в Нью-Йорку та його мешканців, у яких, на думку безпритульного, були кам’яні серця.
– Мене звати Джон, – якось пробасив він, хоча я не був упевнений, що це його справжнє імя; свого ж прізвища він жодного разу не згадав.
Якось уночі, потерпаючи від безсоння, я стояв з пивом у руці біля вікна і дивився на свою темну вулицю і на свого негра, який ішов з моєю останньою банкнотою. Раптом двоє високих і кремезних білих підійшли до нього, крикнули щось, чого я не міг почути через шибу, і за мить накинулися на нього. Один з них заломив йому руки за спину, а інший почав лупцювати його по животу й обличчю.
Я кинувся до телефону, викликав поліцію, потім знову підбіг до вікна. Джон непорушно лежав на тротуарі, а білих уже й слід прочах. Не чекаючи ліфта, перестрибуючи через сходинки, я полетів з шостого поверху надвір і підбіг до нього саме тоді, коли над’їхали поліція та карета швидкої допомоги.
Джон лежав у крові. Вона цебеніла з рота, цівками стікаючи по обличчю та заливаючи очі. Та він був живий. Рятувальникам удалося зупинити кровотечу, згодом його віднесли в машину. Тим часом поліція розпитувала мене про Джона, про двох нападників. Я розповів усе, що знав.
Після тієї ночі Джон більше ніколи не потрапляв мені на очі: ні на моїй вулиці, ні деінде у нічному місті.
Кілька днів по тому я був запрошений на вечерю одним із моїх торгових партнерів. Там зібрався невеликий гурт людей, з яких я знав двох чи трьох, а свого сусіда за столом я пізнав лише по імені. Час від часу ми з Пітером МакКортом, саме так його звали, обмінювалися повідомленнями електронною поштою, домовляючись про поставки та плату за товари, що їх моя фірма замовляла на його підприємстві, хоча ніколи не бачилися особисто. Точилася розмова про наші фірми, спільні клопоти, про те, як пережити складну ситуацію, що склалася після нападу терористів у південній частині Мангеттена кілька місяців тому.
Коли хтось за столом завів мову про жебраків і твердий намір „батьків міста” вивезти їх із вулиць до громадських і церковних притулків, щоб зробити Нью-Йорк і його околиці привабнішими для туристів, мій сусід мовив з гіркотою в голосі: „Уже давно пора викорінити цю напасть із нашого міста”. Відчуваючи, що всередині закипаю від люті, я подумав, що настав сприятливий момент для розповіді про Джона і про те, що з ним сталося на моїй вулиці кілька днів тому.
Пітер втішно глянув у мій бік:
– А звати його Джон, і у нього на щоці трикутний рубець?
– Так, – відповів я схвильовано, бо він так буравив мене поглядом, ніби якимось чином був у цьому замішаний.
–Я його знаю, – сказав він нарешті із самовдоволеною посмішкою, – чи, мабуть, краще сказати: я знав його. Він працював кілька років під моєю орудою.
– А... – пробурмотів я, відчуваючи, що серце ось-ось вискочить із грудей, – а ви знаєте, що з ним трапилося? Чому він бездомний, безробітний?
Пітер МакКорт міцно стиснув губи, ніби стримуючи слова, і нарешті мовив:
– Не знаю, що там трапилося після звільнення, але він утратив у нас роботу… через… через кепське становище фірми… Нам тоді довелося звільнити третину службовців…
Я зрозумів, що ця тема йому чомусь неприємна, і перевів розмову на інше.
Наступного ранку газети повідомили, що Пітер МакКорт віддав Богові душу, натякаючи на неприродність смерті.
Можете уявити, люба пані, що я відчував у зв’язку з тим збігом обставин: приятелювання з Джоном, напад на нього, його зникнення, і, нарешті, зустріч з Пітером, колишнім шефом Джона, напередодні його смерті.
У наступні місяці я передивлявся всі газети, жадібно вслухався в усі телевізійні репортажі з кримінальної хроніки і незабаром дізнався, що Джона звинувачують у вбивстві Пітера. Розтин показав, що Пітера було отруєно, а якийсь сержант відкопав, що Пітер звільнив Джона – і не через загальну кризу на фірмі, як казав мені МакКорт, а внаслідок дивних сварок, що виникали між ними в офісі день у день, протягом кількох тижнів. Сержант поліції знайшов Джона у притулку для жебраків, куди його відвезли після того, як загоїлися його рани і лікарі заявили про його одужання.
Але сумлінний прокурор зволікав із висуненням звинувачень і початком процесу: головною причиною цього було цілковите мовчання Джона і його відмова відповідати на будь-яке питання поліції чи будь-кого.
Я пішов на суд у перший день розгляду справи і побачив його: схудлого, з гіркотою в очах і, як на мене, дещо збентеженого. Зал був ущерть набитий цікавими і охочими до сенсацій глядачами: справа ж бо довгий час мусувалася в засобах масової інформації. На щастя Джона, суддя вже за три години припинив слухання і оголосив про закінчення процесу, а Джона визнав невинним. Це сталося після того, як адвокат представив трьох інших жебраків і двох перехожих, які під присягою засвідчили, що бачили його в ті години, коли, за словами патологоанатома, що робив розтин, Пітеру могли підсипати отруту. Навіть тоді Джон не проявив жодних емоцій і мовчав, як і раніше.
У цю мить полегшення після почутого вироку про звільнення майже нечутний звук у рядах присутніх, схожий, можливо, на кволе зітхання, змусив мене озирнутися - і я побачив жінку з довгими віями, такими як ваші, про неї я розповідав на початку: вона ледве могла стримати сльози, боролася зі своїми почуттями, прикипівши виразними блакитними очима до Джона.
І я відчув якийсь зв’язок між обома, красунею і чорношкірим жебраком, про що вирішив розпитати у Джона.
Після останніх формальностей у суді він згодився, щоб я знову відвіз його у притулок для жебраків. Дорогою він нарешті все пояснив: і своє становище, і причину свого довгого мовчання.
– У мене був роман з найвродливішою жінкою міста, – почав він, – але дилема полягала в тому, що вона була дружиною мого безпосереднього шефа.
– Це та жінка в залі суду? – запитав я.
Він ствердно кивнув головою.
– Її чоловіком був покійний Пітер МакКорт, про якого йшлося на цьому процесі.
Він знову замовк на мить.
– І? – запитав я спокійно, щоб не виказати бентеги від власних здогадів.
Джон зітхнув.
– І він викрив роман… Ми тижнями сварилися в офісі, тому що я наполягав на своєму коханні і захищав його, а він відмовляв їй у праві на розлучення. У неї було обмаль грошей…, вона сиділа вдома, займаючись господарством, коли він заробляв на службі…, а розлучення та адвокати коштують багато, особливо, коли проти виступає один із партнерів… Зрештою вона його залишила і переїхала до матері, а Пітер звільнив мене і поклявся зруйнувати моє життя так, як я… зруйнував його.
Була п’ятниця, близько полудня. Безліч жовтих таксі та вантажівок створювали затори на вулицях, через що моє авто ледве просувалося вперед. Це дозволило мені не підганяти його з розповіддю; Бронкс – мету нашої подорожі – ми напевне досягнемо лише за годину, ба, навіть пізніше.
Нарешті він продовжив, дивлячись крізь вітрове скло на інші автомобілі:
– Я відчував його скрізь і повсякчас. Він неухильно дотримувався своєї обіцянки. Я не знаходив іншої роботи, бо службовці на різних фірмах, куди я звертався, телефонували до нього, щоб дізнатися про мою репутацію і щоб запитати, чому я був звільнений. Можливо, я був надто гордовитий, щоб погодитися на одне з багатьох місць невисокого рівня у ресторанах чи крамницях, де б мені платили якусь дещицю, не цікавлячись при цьому, звідки я прийшов. За кілька місяців мені забракло грошей на оплату помешкання - і мене викинули на вулицю. Зупинився в одного приятеля, але той одружився і я був змушений залишити те місце. Перебрався до іншого приятеля в однокімнатну квартиру, яких багато у Нью-Йорку. Він перебував у Європі, але, коли повернувся, я пішов і звідтіля. На той час я вже жебракував, бо треба були гроші, щоб купувати якусь їжу. Так я познайомився з іншими жебраками, і якось вирішив залишитися з ними на вулиці. Адже було літо… Я цілком поклався на долю… Я вже давно втратив усі свої страховки на лікування та пенсійне забезпечення. Зрештою я визнав, що Пітер свого домігся на всі сто: він цілковито, на всіх рівнях, зруйнував моє життя.
Ми їхали північною стороною Мангеттена, весь час Бродвеєм, з надією дістатися одного з мостів на Бронкс. Машини сигналили, водії лементували, пішоходи стрибали туди-сюди перед автомобілем, щоб швидше дістатися іншого боку вулиці, як це завжди було й буде в цьому місті. Відчувалося, що найважча частина розповіді ще попереду. Тому я мовчав, щоб дати можливість Джону віднайти потрібні слова.
– Я вирішив порвати з нею. Не лише тому, що я не хотів, щоб вона бачила мою убогість і слабкість. Але й через те, що навіть у наші новітні часи, на початку двадцять першого століття, стосунки між чорною і білою людиною дуже часто приносять лише прикрощі та сварки в обох таборах чи громадах: білій і чорній. До того ж, гадаю, вона вбила свого чоловіка, хоча ніхто не може цього довести через правдоподібне алібі, яке вона собі створила… З нею прийшло лише нещастя, вона повсякчас переслідує мене, і через неї я ледь не закінчив свої дні за ґратами чи на електричному стільці…
Тут він застогнав і вигукнув:
– Чому я все ще кохаю її? Ту, що зруйнувала моє життя так само успішно, як і її чоловік!
І додав спокійніше:
– Так, я все ще кохаю її і не міг захищатися в суді саме через це. Кожне моє слово було б віроломним, бо я вважаю її винною. І тепер мені залишається тільки одне – закінчити те, що не зуміло вчинити правосуддя…
Він знову застогнав і майже нечутно проказав:
– Так, це правда, що я замислив вбити його за те, що він зробив мені і їй, а потім накласти на себе руки, але кожного разу, виходячи на його пошуки, мені ставало моторошно і я повертався назад… Я боявся вбити його і боявся покінчити зі своїм власним нікчемним життям. Замість цього я животів на вулицях, зневажений кожним перехожим.
Я перевів погляд на нього.
– Окрім вас, – кинув він, посміхнувся і додав, – ви з’явилися, ніби ангел, і не можете уявити, яку силу мала ваша присутність і як вона утримувала мене від останнього удару по цій істоті... Але це вже в минулому. Тепер уже ніщо не має сенсу. Я не повернуся до того життя, а пошукаю щастя в іншому...
Я хотів сказати йому щось підбадьорливе, щоб утримати його від наступних фатальних кроків, але в ту мить ми зупинилися на перехресті край берега річки, що розділяє райони Мангеттен і Бронкс. Він відчинив дверцята автомобіля, вийшов і, опустивши голову, спроквола побрів у напрямку річки.
– Це було востаннє, коли я бачив його чи навіть чув про нього, – сказав я вродливій, смертельно-блідій жінці в кав’ярні. Вона тихо плакала, сльози проступали з її великих світло-блакитних очей, текли з-під довгих вій по щоках і шиї. Хоча під час моєї розповіді вона не промовила жодного слова, але я прочитав в її очах, що вона впізнала цю історію, яка так зненацька застала її в цій кав’ярні, і зрозумів, що сльози були її останньою, мовчазною сповіддю.
Вона піднялася з болісним виразом обличчя, крізь розбурхану пелену ясних сліз кинула на мене останній погляд з-під своїх прекрасних очей, і нарешті зникла у вуличному натовпі.
(переклад з есперанто)
