Диво франкомовної поезії (вибрані твори авторів ХІХ-ХХст.)

Поль-Марі Верлен (1844-1896) Великий французький поет. Народився в м. Меці. Перші збірки («Сатурнійські поеми» (1866) та «Галантні свята» (1869) позначені впливом парнасизму, проте в них проглядаються зачатки імпресіонізму та символізму. Книга «Добра пісня» присвячена дружині поета – Матильді Моте. Вершина творчості поета – збірка «Романси без слів» (1874), - де імпресіоністичність вірша, сугестія, вишукана ритмомелодика створюють авторський «пейзаж душі», суголосний зовнішньому світові. Потяг до містицизму («Мудрість»,1881) та подальше «богемне життя» характеризують спад творчої активності Верлена. Слід відзначити також його громадську діяльність із популяризації маловідомих авторів (зокрема, Т. Корб’єра). Творчість «принца поетів» справила великий вплив на розвиток подальшої франкомовної поезії (символізм, авангард, сюрреалізм).

* * *
На поля просторі
Сиплеться жура –
Вечорова змора
Сонячних заграв.
Колисково ллється
Їхня гра-жура,
Тиха гра для серця
Сонячних заграв.
Дивні снів портрети –
То від сонець тінь,
На пісках простертих.
І багро видінь
Відпливає, стерте,
У піщану тлінь,
Ніби сонець тінь,
На пісках простерта.
(зб. “Сатурнійські поеми,1866)

* * *
В сумі неокраїм
Тихої рівнини
Сніг, мов ті піщини,
Ледь помітно грає.

Хмари мляво плинуть
Небокраєм мідним.
Чи то місяць гине,
Чи то знову блідне?

Полетіли мари
Деревами в вирій –
То дуби сіріють
Ув обіймах пари.

Хмари мляво плинуть
Небокраєм мідним.
Чи то місяць гине,
Чи то знову блідне?

Вовчаки щупляві,
Заморений круче,
Що вас ревно мучить
В цю холодну млявість?

В сумі неокраїм
Тихої рівнини
Сніг, мов ті піщини,
Ледь помітно грає.
(Зб. “Романси без слів”,1874)

Жан Мореас (Іван Парападіамантопулос, псевд.)(1856-1910) Французький поет грецького походження. Народився в Афінах. Перші символічні збірки – «Сірти»(1884) та «Кантілени» (1886) відзначаються довершеністю мелодики, наявності архаїзмів, проте не оригінальністю сюжетів, часто запозичених із народної творчості. 18 вересня 1886р. у додатку до газети «Фігаро» публікує «Маніфест символізму», де формулюються основні естетичні засади напрямку. Проте вже в 1891 році він заснував т. зв. «римську школу» (Ш. Морра, Е. Рено, Р. де Ла Тайєд), яка пропагувала відродження класичної літератури та незаьаром розпалась. Подальша творчість засвідчила («Пристрасний прочанин»(1891), «Станси»(1899-1901)) імітацію поетів 16 століття, проте залишилась віртуозна організація мелодики вірша.

* * *
Не кажіть, що життя – тільки учта рясна –
Це безглузді слова чи навмисно облудні,
Та не мовте, що то є жура навісна –
Ці думки чи лякливість, чи фальш марно будять.

Смійтесь ліпше, як весни дарують вам цвість
І заплачте, як вітер у хвилях яріє,
Щоб і втіхи пізнати життя й відболіть,
І сказать: в нім багато, хоч тінь це від мрії.

* * *
У юності, о Ліро гармонійна,
Бринів мій глас водою між квіток,
А зараз (жаль мені!) - у шалі рвійно
Лишаю крові на тобі патьок.

Струмок спокійний, січений промінням,
Відбив пташок і літні небеса,
Та вод отих, що тнуть печер каміння,
Сильнішою вважається краса.
(Із зб. „Станси”, 1899-1901)

Моріс Метерлінк (1862-1949) Видатний бельгійський франкомовний поет, драматург, публіцист. Народився в Генті. Дебютував збіркою поезій «Теплиці» (1889), де в класичних віршах та верлібрах «пейзаж душі» розгортається через метафору задушливої теплиці, з якої герой прагне вирватися на свіже повітря. Збірка «П'ятнадцять пісень» (1900) має народнопоетичну основу (німецькі балади) і зіткана з символічних образів; це міні-драми з сюжетом, місцем дії поза часом, предтеча всесвітньо відомих метерлінківських драм «Принцеса Мален»(1889), «Синій птах» (1908). Автор також популярних природничих есе («Життя бджіл», 1901; «Життя мурах», 1930). Лауреат Нобелівської премії в галузі літератури(1911).

VII

Сім дівчат із Орламонде,
Щойно фея вмерла,
Сім дівчат із Орламонде
Все шукали двері.

Світять семеро лампадок,
Відімкнули башти
І чотириста кімнаток.
Дня лиш не видати…

До дзвінких діставшись гротів,
Визнали: спуститись.
Там при замкнених дверцятах
Ключик золотистий.

Океан у шпарку бачать,
Тож бояться згинуть.
Б'ють у замкнені дверцята,
Доки хтось відчинить…

ІХ

Як до замку підступала,
- Сонце встало ще заледве –
Як до замку підступала,
Лицарі переглядались,
А жінки собі мовчали.

Та й при брамі зупинилась,
- Сонце встало ще заледве –
Та й при брамі зупинилась.
Чути кроки королеви
Та чіткі питання мужа:

- Де йдете ви, де йдете ви?
- Тямимо (пильнуй!) заледве –
- Де йдете ви, де йдете ви?
Вас отам хтось дожидає?
Тільки ж не відповідає.

Підійшла до незнайомки,
- Тямимо (пильнуй!) заледве –
Підійшла до незнайомки.
Та – цілунок королеві.
Слова навіть не сказали
Та й у далеч почвалали.

Плакав муж та й на порозі,
- Тямимо (пильнуй!) заледве –
Плакав муж та й на порозі.
Чути кроки королеви.
Чути шерхіт падолисту.

ХІІІ

Тридцять літ шукала, сестри,
Де б сховатись міг,
Тридцять літ блукала, сестри,
Не знайшла доріг…

Тридцять літ блукала, сестри,
Вже не чути ніг.
Був же він усюди, сестри,
А тепера – ні…

О, зніміть взуття це, сестри,
Вечір помира.
Цю смутить годину, сестри,
Біль мій і жура…

По шістнадцять літ вам, сестри,
Мій ціпок – для вас,
Тож рушайте з дому, сестри,
Вам шукати час…
(Із зб. «П'ятнадцять пісень», 1900)

Шарль Ван Лерберґ (1861-1907) Бельгійський франкомовний поет, драматург. Народився в Генті, вчився разом із М. Метерлінком, доктор філософії. Перший твір – п’єса «Відчуття»(1889) започаткувала традицію «театру жаху». У поет. збірці «Міжвиддя»(1897) створює 2 світи – суб’єктивний душевний і справжній, у яких ліричний герой існує паралельно. У найбільш відомому творі – поемі «Пісня Єви»(1904), визнаному А. Мокелем «шедевром символізму», змальовано подорож Єви по світу, її враження від життя. Твір є своєрідним маніфестом філософії пантеїзму, енциклопедією формальної техніки символістів.

Золотий човен

У човні, що плив зі Сходу,
Три дівчиноньки вертались,
Три дівчиноньки зі Сходу
В золотім човні вертались.

А перша, чорнява,
Човном кермувала,
А вуста – троянди пишні -
Донесли казки предивні
Серед тиші.

А друга, русява,
Вітрило тримала.
На ногах у неї – крила.
Донесла мах янголятка
Непорушно.

Та третя, білява,
Попереду спала.
Ніби сонячна заграва,
Падало її волосся в хвилі.
Донесла в своїх повіках
Денне світло.

Чаклунство

Не зверта ніхто уваги
З нас на тих, чий дивний спів
Плине мимохіть, повагом,
Наче б гру чудну хтось вів,
Нас обплівши всіх надвечір
Павутинням чарувань;
Мар сітки бліді, рожеві
(Ніби пломені, що враз
Розповсюдились у мреві),
Що розділять світ і нас –
Із дзвіночків і троянд,
Із найтоншої вервечки.
Із тих сіток уже не вийти нам...
Не зверта ніхто уваги
З нас на тих, хто і без слів
З дивним усміхом на лицях,
Доки душі наслухають
Ще дитячий марний спів,
Креслять поміж нас (чи ж сниться?)
Ніжки кола танцю чарівні,
Що, криві, все ближчають мені,
І щоразу менше бачить око
За тим колом обрії широкі.
Із кіл отих уже не вийти нам...
(Із зб.”Міжвиддя”,1898
Цикл «Ігри та думки»)

* * *
Caput meum plenum est rore
Я гралася сніжками зір –
Райським вогнем,
І вдягнена вся тим снігом.

Ще й у розпущеній косі
Блискоче він. Ним повен зір.
На груді пада серед бігу
Чи геть розплавивсь на вустах,

Чи на простягнутих долонях
Згаса їх стружка золота.

Тому то я вся свічуся
І дух мій пломенем повен.
(Із зб.”Міжвиддя”,1898
Цикл “Закритий сад”)

Макс Ельскамп (1862-1931) Бельгійський франкомовний поет, творець «народнопоетичного символізму». У збірці «Хвала життю»(1898), яка об'єднала всі твори «раннього Ельскампа», поєднав штучно знижений, «ународнений», пісенний стиль завдяки копіткій роботі над словом із простими картинами повсякденного життя Фландрії, створюючи ефект «наївного бароко». Ілюстратор, засновник Музею Фольклору в Антверпені. Другий етап творчості (1922-1924)-9 книг протягом 4 років - свідчить про розширення тематики, метафізичних узагальнень, проте водночас про депресію автора, душевний злам, що веде до неврастенії.

VII

Кольори – недільні казкарі –
Влаштували дивні нам свята:
Мова серця казку розгорта
Поряд з оповідками тварин.

Вмерла білість нетелів-опар
Із більмом ліловим на чолі.
Хижаків-дерев поодалік
Не торкнувся день, що догора.

Сипле вись рожева на луки
Ув очей відчиненім вікні
Поцілунків-блискіток кармін
Між будинків світлої щоки.

І до неба вербна дивина
По шляхах смарагдових летить.
Там залізним знадобом блакить
Ріже садівник. От дивина!

То в естетськім серці щастя дня
Невимовно-ясно, мудро б'є.
Йди, шаленство несучи своє –
Вина дзвонів так тебе п’янять!

Повернутий із минулого

Сумно в місті дерев'янім,
- Мчися, ярмарок розпуки,
Дерев'яні коні муки, -
Сумно в місті дерев'янім.
Біль чобіток дерев'яних.

Сумно тінню загубитись
Голою не в тому місці,
- Тільки серце зна їй місце –
Сумно голо загубитись
У холоднім середмісті.

Сумно в ковзанкову днину
- Сестро Анно, вам не видно? –
Й не любити жодну жінку;
Сумно в ковзанкову днину
Й не любити жодну жінку.

Сумно в місті дерев'янім,
Сумно у моїм камінні,
В хаті, де мороз ядряний,
Де в неділю дерев'яну
Лампи живляться промінням.

Сумно також від горілки;
Пізно вернуться вояки;
Свято п’яне від горілки,
Скрізь тиняються вояки.
Сумно – надмір пив горілки.

Поль Елюар (Ежен Ґрендель) (1895-1952) Народився в м. Сен-Дені. Після І Світової війни разом із А. Бретоном, Ф. Супо, Л. Арагоном, Т. Тцара брав активну участь у русі сюрреалістів та дадаїстів, одним із найбільш яскравих і популярних представників яких був(«Вмерти від неспромоги вмерти», 1924). У цьому ж році заснував часопис «Прислів’я»та здійснив навколосвітню подорож, після якої вступає до лав ФКП і виступає за «соціальну поезію». Автор понад 20 поетичних збірок. Зазнав також впливу символізму, німецького романтизму, дадаїзму, Г. Аполлінера, унанімізму та народної поетики («Столиця болю», 1926). Створив перлини світової інтимної лірики, відкритої, еротичної, спрямованої на уславлення жінки, матері, коханої. Брав участь у боротьбі Національного руху Опору («Свобода», 1942), де виконував обов’язки голови Національного комітету письменників. Пише в дусі соціалістичного реалізму («Політичні поеми», 1948, «Урок моралі», 1949), проте водночас дає зразки високої інтимної лірики («Часу повінь», 1947, «Фенікс», 1949) та «зорової поезії».

Пісня

Зберіга в любові життя
Чисту воду очей дитя
Що відкрилися без знаття
Ще мов квітка його вуста

Зберіга в любові життя
Ще довіру ручок дитя
Його ніжки зі світла йдуть
І до світла вперед ідуть

З чистим серцем що воскреса
У любові завжди життя
Завтра легша від вчора в нім
Тож кінця не набуде путь

Заутреня

Наснився великий шлях
Яким ти б єдина ішла
Росою побілений птах
Від кроків твоїх прокидавсь

На вогкий зелений ліс
Відкрились рот око зорі
Засвічувавсь кожен лист
Ти так починала свій день

Віе був не задовгим ні
Блищав ніби інші такі ж
Я вчора з’явився спав
Ти з півнями встала ж аби
Ранкова надати мені
Дитинство що вічно трива (Із зб. “Фенікс”, 1951)

Філіп Супо (1897-1990) Видатний французький поет, публіцист, літературознавець. Дебютував у 1917 р. збіркою «Акваріум», де відчутні впливи Реверсі, Сандрара, проте вже в «Розі вітрів»(1920), «Грузії»(1936) відбувається становлення поета. У 1919р. разом із А. Бретоном і Л. Арагоном заснував часопис «Література» - виразник ідей дадаїзму. В 1920 у співавторстві з А. Бретоном видає «Магнетичні поля», в яких думка та мова – автоматичне письмо на рівні підсвідомості. З 1924 – член Бюро сюрреалістичних пошуків, звідки був незабаром виключений за позапартійність. Як репортер «Європейського часопису», подорожує багатьма країнами та пише сюрреалістичні повісті («Негр», 1927; «Останні ночі Парижу», 1928), романи («Браття Дуриндо»,1924), зразки публіцистичної поезії («Є океан», 1936). Брав участь у русі Опору. Після війни популяризує творчість молоді. Поєднує сюрреалістичну традицію із народною поетикою в збірках «Пісні» (1949), «Без фраз» (1953), «Присмерки»(1973).

Поради поетові

Будь, як вода,
Вода джерел і туманів,
Можеш бути веселковим чи безбарвним –
Байдуже, але не стриманим
Навіть часом.
Не буває задовгих доріг
Чи морів задалеких для тебе.
Не бійся вітриська,
Тим паче спеки чи холоду.
Навчися співати,
Не відчувши втоми;
Шепочучи ковзай,
Чи тни, увірвавшись,
Стрибай або хлюпни.

Будь водою, що спить,
Що несеться, грає,
Що очищує,
Чистою та ніжною,
Бо вона є очищенням,
Бо вона – життя для живих
І смерть для потопаючих.
(Із зб. „Без фраз”, 1953)

Кохана

Жінка яку люблю в'язать не вміє
А вміє мріяти мріяти мріять
І мрії у неї хмарини з бавовни
Напнуті надій кольоровим розмаєм
Накликати вміють присмерк

Вміє вона прасувать якнайкраще
Дива червоні й дива блакитні
Все що є дивовижно присмерковим
Для засушеного споминів листя
Для довгих вечорів зимових

Жінка яку люблю вміє любить
Все наче болі тяжке
Важке мов непевне завтра
Тривожне як дні святкові
Коли все краще за гірше
(1979)

Клод Серне (Ернест Спір) (1902-1968)Франкомовний поет румунського походження, громадський діяч. Зазнав впливу символістів. Після переїзду до Парижу в 1929 брав участь в угрупованні «Велика гра» (поряд із Домалем, Жильбер-Леконтом). Заснував часопис «Уривчастість»(1928). Борець національного руху Опору, активіст ФКП. Творчість різних років об’єднана в збірках «Перелічені кроки» (1962), «Елементи»(1963), «Тут спочив»(1967), де класична форма поєднується із сюрреалістичною експресією.

Ніч

Достигає весна, чи то літо вертає на осінь,
Чи сп’яніє земля від струмків, а вогонь – від вітрів,
Ще крокує життя. Ним іду наперед і наосліп,
Доки марева ніч не здійме, щоб урешті прозрів.

* * *
Коли з імли століть до нас натхнення верне,
І днем постане день, а ніччю – ніч,
Скажу „бувай” тоді п’янкому сьогоденню,
З любов’ю вийду гіркоті навстріч.
(Із зб. „Перелічені кроки”, 1962)

Десь

Як оглядав би світ, прекрасний, нерухомий,
Не бачив моря б я, не бачив бігу піни,
Зі злетом, розкриттям, із вивертом, згортанням, -
Дивився б краще лиш на зміну зір на небі,
На те, як знову день у ночі потопа.
(Із зб. «Елементи», 1963)

Жак Дюпен (1927) – oдин із найбільших франкомовних поетів-п’ятдесятників і мистецтвознавців. Народився в с. Пріва (Ардеш).Зазнав впливу Рене Шара. Автор ґрунтовних розвідок із творчості А. Джакометті та Міро, а також численних поетичних збірок, серед яких: «Попільниця подорожі»(1950), «Здійматись»(1963), «Амбразура»(1969), «Заякорений»(1991). Редактор часопису «Ефемерний».Завдяки техніці декомпозиції й реорганізації тексту та через призму розгорнутих метафор-краєвидів Ардеші він виривається за межі герметизму, зображуючи становище сучасного світу, який розкладається та має відродитися в майбутньому.

В’язень

О земле худо пойнята, суха,
Ділю з тобою воду зимну глека,
Повітря вбоге ґрат іще й одра.
Лишень повсталий спів
Ще родить – так! – твої снопи,
Той спів, який косою є також.

Крізь отвір через мур
Роса з одної гілки
Вернула б обшир нам земний,
Коли
Зірки тягли за інший край.
(Із зб.«Сітка», 1960)

* * *
Відкрита крихтою слів,
ніби рухом у якійсь стіні,
мала амбразура, навіть не вікно,
для втримання на відстані руки
нічного краю, де згубився шлях,
знесиленим оголеним глаголом.
(Із зб. «Амбразура», 1971)