Хто там?
або До вас у гості Дід Панас

Маленька дівчинка невдоволено крутилась перед дзеркалом: ну куди ж повісити цей новий бантик: сюди чи може сюди, зліва чи може справа? Брат стояв поряд і, спершись на стіну та, поклавши руки в кишені, здивовано дивився на сестру – чудні ж ці дівчата! На що вона там дивиться у тому дзеркалі вже з годину?

- Діти, ходіть-но сюди! – почулося з коридору.

Вони вибігли з кімнати.

- Ми з татом вийдемо лише на пів-хвилинки – тільки привітати тітку Оксану, - мама квапливо, вдесяте за цілий вечір поправляла зачіску.

Тато, вже давно взутий та одягнутий у теплу куртку та шапку, покірливо чекав на неї у коридорі.

- А ви не галасуйте тут без нас, - суворо наказала мама Сашкові та маленькій Оленці. – Краще з`їжте ще по мандаринці та подивіться отой новорічний фільм, що йде зараз по телевізору, а потім розповісте нам із татом, - промовляючи це, мама пов`язувала навколо шиї довжелезний смугастий шарфик.

- Швидше, Олю, бо ми вже запізнюємось! – крикнув тато, перестрибнувши через поріг і від нетерплячки брязкаючи ключами. – Ходімо!

Він схопив маму за руку і витягнув з квартири, одразу ж грюкнувши дверима. А бідолашна мама лише встигла крикнути дітям «І не чіпайте цукерки!», до того, як по сходинках весело затупотіли дві пари ніг.

- Ти щось чула про цукерки? – хитро запитав Сашко сестричку. Оленка махнула головою. – От і я ні. Тож пішли дивитися кіно.

І рівно через хвилину, відкинувши порожні коробки з-під солодких новорічних наборів і значно зменшивши кухонні запаси фруктів, діти зручно влаштувались перед екраном телевізора.

- Щось ти дивишся зовсім не той фільм, про який казала мама, а він страшенно не цікавий! - швидко занудилась Оленка. – Давай у що-небудь пограємо.

- Тобі не подобається – не заважай іншим. Почитай он краще книжку!

Сашко підсів ближче до телевізору і, не зважаючи, кидав фантики на підлогу.

- Ну добре, мовчу, - надула губи дівчинка і замовкла. Спочатку вона погортала свою улюблену «Ніч перед Різдвом», потім подивилась на блискучу ялинку, потім - у вікно, на кружляючи сніжинки, потім - на годинник. – А коли вже Дід Мороз прийде? – не витримала тривалого мовчання Оленка.

- Скоро, скоро, - квапливо пробубонів Сашко, не відводячи очей від телевізору.

- А мама з татом коли прийдуть? – знову запитала дівчинка.

- Теж скоро, - так само відповів брат.

- А хто ж тоді раніше прийде: Дід Мороз чи мама з татом? – жваво викрикнула вона.

- Та що ж ти кричиш! Я через тебе пропустив, хто ж був головним злочинцем! – Сашко від злості кинув у сестру подушкою. – От буде тобі від батьків, коли вони повернуться. І не буде тобі ніяких новорічних подарунків, бо Діда Мороза не існує, а мама з татом покарають тебе, і всі твої подарунки віддадуть мені!

- Ні, він існує, існує! – зі сльозами скрикнула Оленка. – От побачиш, ми у тата запитаємо, коли він повернеться. Ой, а от і він! – весело викликнула дівчинка, тільки-но почувши дверний дзвоник. Вона зістрибнула з дивану та побігла в коридор. Сашко побіг за сестрою. Аж раптом, біля самої двері, він схопив дівчинку за руку.

- Стій! Не відчиняй! У мами з татом є ключі.

- А може вони їх загубили, - заперечила Оленка, висмикнувши свою руку та схопившись за дверну ручку.

- Ти що, з глузду з`їхала! Не відчиняй! – перелякався Сашко. – Батьки обов`язково б нам зателефонували від тітки Оксани.

- Звідки ти знаєш? От краще підніми мене, підніми-и-и, - заканючила сестра.

- Ох, ну добре.

Сашко, невдоволено зітхаючи, підсадив Оленку на плечі, так що тепер вона могла заглянути у вічко.

- Ну, що там? – запитав він, тяжко переводячи подих. – Я вже більше не можу тебе тримати. Щось видно?

Оленка обійняла обома рученятами двері і допитливо зазирнула у вічко, бо навіть впродовж їхньої розмови, дзеленчання не припинялось. Вона побачила краєчок сходин, половинку ліфта та щось велике і червоне, схоже на велику повітряну кульку. Щось стовбичило якраз навпроти двері й цілком могло дзвонити у дверний дзвоник.

- Все, спускай мене, - наказала Оленка.

Сашко, який вже втомився тримати її, майже скинув сестричку на підлогу і потер спину.

- Ну, що там? – нетерпляче запитав він.

- Я не знаю, - стенула плечима дівчинка.

- Як це ти не знаєш?! Що я дарма тебе оце тримав з годину? – розсердився брат.

- Ні-і-і, - протягнула у відповідь Оленка. – Я побачила щось велике і червоне. Ніби повітряна кулька.

- Ну, значить це злодії, - вже спокійно запевнив Сашко. – Не смій відчиняти їм двері, бо вони злі й заберуть усі твої іграшки, - безстрашно додав він. – А взагалі, ходімо кіно дивитися, - сказавши це, хлопчик поплентався до вітальні і вліз на диван, звісно, прихопивши кілька цукерок.

А Оленка, оскільки вона була дуже допитлива дівчинка, яку зовсім не цікавили якісь там іграшки, навіть і не подумала слухатись брата, тому і залишилась у коридорі. Вона трохи потопталась на місці, а потім підійшла до дверей і тихенько запитала:

- Хто там?

- Та вже відчиняй, дочко! – раптом почувся з-за дверей чоловічий голос.

- Ви – злодії? – із завмираючим серцем запитала Оленка.

- Та які там злодії! Я взагалі тут один. Відкривай, а то я вже змерз тут стояти!

- А хто ви? – майже нечутно запитала Оленка.

- Як хто? – здивувався голос. – Дід Мороз!

- Дід Мороз! – вигукнула дівчинка. – Ур-р-ра! – і вона миттю розчинила двері навстіж.

Перед собою дівчинка побачила пару величезних чорних чобіт і червоні шаровари.

- Ого! – тільки й видихнула Оленка, підіймаючи голову догори.

З вітальні почулися братові кроки.

- Оленко, що це ти тут кричиш? Я тебе чека… Ого! – вигукнув Сашко, щойно побачив незнайомця. – Я ж казав тобі не відчиняти двері! – одразу ж загримав брат. – Що ти накоїла?! Хто це, в решті решт, такий?

Увесь час хлопець оглядав страшного велетня з голови до п`ят. І не дивно, бо таку людину діти бачили вперше. Перед ними, підперши руками боки, стояв товстенький чоловік, але настільки високий, що Сашко, який був найвищим у класі, не діставав йому навіть до пояса. Чоловік був одягнутий у великі чорні чоботи, обліплені снігом, який вже почав танути, червоні шаровари та пухнастий коричневий жупан із шапкою. Трохи не до пояса звисали тоненькі вуса, а з-під густих брів поблискували хитрющі очі. Такий собі козак з підручника історії!

- Ні, ну мій терпець нарешті урвався! – обурився велетень-незнайомець, заходячи в квартиру (до речі, не забувши зачинити за собою двері). – І чому мені завжди трапляються такі невиховані діти? Ні добривечір, ні просимо будь ласка до столу! І дарма ти хлопче на сестру нагримав. Дід Мороз я, Дід Мороз, - промовив велетень, скидаючи з могутніх плечей синій мішок, увесь обшитий зірочками та місяцями. Судячи з того, як худенький мішечок сумно впав на підлогу, подарунків там було не дуже багато, що звісно розчарувало дітей, які так само сумно проводжали його поглядами.

- Це по-вашому я Дід Мороз, а по-нашому, - дивак весело підморгнув розгубленій Оленці, - Дід Панас.

- Та що ви таке кажете! – заперечив Сашко. – Дід Мороз він отакий, - хлопчик показав на собі товстий живіт, - з отакенною білою бородою, - хлопчик опустив руки трохи не до п`ят, - і їздить по небу на санчатах, до яких запряжені олені. А ви що?

- А я чим гірший? – образився Дід Панас. – Дивись-но які в мене вуса, і кожух, і чоботі, і шапка, і шаровари. На жодному ярмарку таких не знайдеш! До того ж, в мене теж біля дому кобила прив`язана. А щодо твого Діда Мороза, то аж ніяк не він, а я ще Ярославу Мудрому подарунки носив, от що! – гордо скинув голову дивак. – І взагалі, хлопчик, я зовсім не до тебе прийшов, а до твоєї сестрички, - він кивнув на дівчинку, яка увесь час стояла у куточку, розплітаючи та заплітаючи кіски і дивлячись на нового знайомого здивованими круглими оченятами. – Ходімо, Оленко, обирати подарунки, - і, знявши шапку та знову підхопивши на плечі мішок, Дід Панас, прислухаючись до голосів у телевізорі, пошкандибав до вітальні. А за ним тягнувся цілий ланцюжок мокрих брудних слідів від талого снігу.

Щойно зайшовши до кімнати, Дід полегшено скинув мішок і почав по-хазяйськи оглядатися навколо. Справа від нього стояв диван, а поряд гомонів телевізор. На плямистому килимі розташувався високий стіл, на якому керувала усіма стравами величезна миска олів`є. А ось справжньою королевою свята безперечно була мадам Ялинка. Яких тільки прикрас на ній не було! І янголятка, яких Оленка вирізала з паперу у дитсадку, і цукерки, і дольки апельсинів, і навіть трохи штучного снігу, хоча за вікном справжніх сніжинок було, хоч греблю гати. А нагорі зелену красуню увінчувала палаюча зірка.

- Оце так! Нічого собі хатинка! Я, звісно, набагато де був, все більше у селах, але такої краси ще не бачив! Одна лише ялинка чого коштує! Дивись-но, Панасе, які на ній яскраві ліхтарики. І е-е-ех! – Дід Панас з усього розмаху сів на диван і щось під ним здорово хруснуло. Помацавши рукою під кожухом, він дістав кілька уламків колишньої ялинкової іграшки.

- Оце так! – свиснув Дід і, раптом почувши дитячі голоси, що наближались до кімнати, оглянувся навкруги і прудко запхнув уламки під диван, щоб потім не дай Боже не звинуватили Діда Мороза в тому, що він холоднокровно ламає дитячі іграшки. А щоб діти нічого не запідозрили, Дід Панас засунув голову в мішок, старанно роблячи вигляд, що він дуже зайнятий.

А тим часом, Сашко та Оленка, пошепки сперечаючись, увійшли до вітальні. Вони нарешті дійшли згоди і вирішили, що Оленка отримує від цього дивного Діда Мороза усі подарунки, а потім він йде собі геть, тільки так, щоб батьки нізащо не дізнались. Але зазирнувши до вітальні, діти тільки роззявили роти, бо побачили там вельми цікаву картинку: біля дивану стояв вже знайомий синій мішечок, з якого догори стирчали лише величезні чорні чоботи, а з самого мішка доносилось задоволене плямкання.

- Діду? – здивовано запитала Оленка.

Миттю чорні чоботи вистрибнули з мішка, а за ними і увесь Дід Панас, який, зробивши невеличке сальто, приземлився прямісінько на диван, вправно облизуючи вуса.

- Діду, а що це ви там робили у мішку? – знову запитала Оленка, у той час, коли її брат підозріло оглядав дивний мішок зі всіх боків.

- Знамо що! Подарунки куштував. А якщо не свіжі? – запально відповів Дід Панас, обтираючи вуса та розправляючи волосся на голові. – А тепер ось твоя черга. Тримай, Оленко, свої подарунки! – з цими словами Дід засунув руку в мішок аж по плече і з задоволеною посмішкою витяг звідти нитку крупних червоних намистин. Потім, з не менш хитрою посмішкою, почав діставати спочатку мисочку вареників та горщик сметанки, потім – теплі пиріжечки, від яких навіть ще віяло жаром, потім – якісь галушки та медяник і, нарешті, - великий солоний огірок. – Все наше, українське! – похвалився Дід.

- Ух ти! – радісно скрикнула Оленка і пальчиками схопила вареник. Старанно зануривши його в сметану, дівчинка відправила вареник прямісінько до рота.

- Шашко, хошеш? – промимрила вона і, не гаючи часу, схопила пиріжок. – Такої смакоти ти ще не куштував.

Але брат тільки похитав головою.

- Що ж це за подарунки такі? І що ви за Дід Мороз? – серйозно запитав він.

- Я ж кажу, що не Дід Мороз, а Дід Панас, наш, український! – почав знову пояснювати Дід. – А те, що ви про мене не чули, воно й не дивно, бо я не до багатьох дітей приходжу. Ось Оленка, - Дід Панас кивнув на дівчинку, яка вже прийнялась за огірок, - за увесь рік усі наші казки перечитала, усю історію краще за будь-кого розповість, ти тільки спитай, хоча до школи ще не ходить. Бач яка гарна дівчина! І мрія в неї є одна, та, що у щоденнику записана, - прошепотів він Сашкові на вухо. – А ти що? Усе бойовиками, фільмами жахів та іграми отими, капютерними, цікавишся.

- Комп`ютерними, - ледве чутно виправив його Сашко.

- Яка різниця! Не розбираюсь я у цих ваших штуках, одне тільки знаю, що про друзів своїх ти зовсім забув. Бо не знаєш, як їм без тебе сумно. Тож і подарунки тобі від іншого Діда Мороза будуть, якщо будуть взагалі, - докірливо помахав вказівним пальцем Дід Панас. – Ну що, Оленко, ти вже готова отримати другий подаруночок?

- Авжеж! – щасливо вигукнула дівчинка і скочила на ноги.

- Тоді покажіть мені, де у вас така штука…бал-кон, по-моєму називається?

- Це там! – знову вигукнула Оленка і, схопивши Діда Панаса за руку, потягла на другий кінець квартири. – Сашко, не відставай! – почувся її голос вже здалеку.

- Хм! Подумаєш, друзі! І навіщо мені оце? – залишившись наодинці, Сашко пхнув ногою синій мішок. – Зовсім я не заздрю. Що я, вареників ніколи не їв? Зате батьки мені новий комп`ютер подарують! – він піднявся з дивану, трохи потоптався на місці, не витримав, сунув руку в мішок і, схопивши перший-ліпший пиріжок, запхнув його в кишеню і побіг на балкон.

Коли Сашко зайшов на відкритий балкон, Дід Панас разом із Оленкою вже стояв там, хапаючи сніжинки та із насолодою дихаючи свіжим повітрям. Це був особливий новорічний запах: трішечки морозного повітря, трішечки аромату, що залишився від феєрверків і обов`язковий солодкий присмак мандаринок.

Якраз коли хлопчик зайшов, Оленка розповідала Дідові Панасу про місто. Діти жили аж на чотирнадцятому поверсі, отже, щоб побачити фантастично чарівну картину міста, треба було тільки й усього, що вийти на балкон. Оленці особливо подобалось дивитися на нічне місто. Її приваблювали різнокольорові ліхтарики та лампочки, що сяяли усюди, куди тільки не подивишся і навіть нагорі, кружляючи навколо найбільшого небесного ліхтарика.

- А ось це – «Дитячий світ», - тикала дівчинка пальцем кудись прямо перед собою, водночас жваво стрибаючи. – Бачите, як сяє?

- Ой, дочко, старий та сліпий я, як кріт! Анічогісінько не бачу, хоч вкуси мене!

- А н-навіщ-що ми т-тут? – запитав Сашко, дрібно цокаючи зубами. – Як ви ще не змерзли? Я вже зараз дуба вріжу!

- І точно, Діду. Ви обіцяли мені ще один подарунок! – згадавши, радісно підстрибнула Оленка.

- Тьху ти! Ну ти даєш, Дід Панас! Вже й забув про подарунки! Задивився на таку чудасію, - він, здавалось захопив рукою усе місто. – Дякую, діти, що нагадали. Кхе, кхе, - відкашлявся Дід й урочисто почав: - Ось, Оленко, дарую тобі твій останній в цьому році новорічний подаруночок, а саме – справджую твою мрію. Дід Панас знає, що ти хочеш, як той Вакула, по небу поїздити. Вибачай, чорта тобі ніде дістати не зможу, дякувати Богу, а от місяць потримати – це завжди будь ласка – тримай.

- Та ви що, Діду, серйозно? – заверещала Оленка. – Я стільки про це мріяла!

Сашко від заздрощів прикусив губу та міцно стиснув у кишенях кулаки.

- Нема за що, дочко нема за що, - задоволено посміхнувся у вуса Дід. – Тримай свій місяць.

Дід Панас став навшпиньки і м`яко зняв місяць з неба, ніби той висів там на гвіздку.

- Тримай, - повторив Дід і вручив місяць щасливій Оленці.

- Ух ти! Але який же він маленький! – заздрісно вигукнув Сашко.

А місяць і справді був такий маленький, що легко вміщувався в Оленки на долоні.

- Але ж він холодний! – зойкнула дівчинка і перекинула місяць на іншу руку. – І зовсім не світиться.

- А ти що думала! Це ж на нього сонце світить, от він і сяє, а сам місяць тільки так, трохи мерехтить, - не упустив шансу повчити сестру Сашко.

- Діду, поверніть місяць назад, будь ласка, - попросила Оленка. – Він зовсім не такий, як у казці і мені не подобається, а на небі без нього якось не зручно.

- Ну, добре, - посміхнувся Дід Панас, - якщо ти так просиш, дочко.

Він знову трохи підвівся і повісив місяць назад. І все одразу ж стало як зазвичай.

- Що ж, подаруночок мій не сподобався. Хм, - задумливо промовив Дід.

- Та ні, дуже сподобався, просто… - запнулась Оленка, не знаючи як пояснити свою поведінку.

- Я придумав! – пропустивши її слова мимо вух плеснув у долоні Дід. – Замість місяця, я подарую тобі на пам`ять, дочко, одну з зірочок! Ну, як, хочеш?

- Ух ти! - скрикнула дівчинка. – Ви ще питаєте!

- Тільки вибирай не дуже велику, щоб не помітили її зникнення, - попередив Дід Панас.

- Правда? Тоді я хочу…хочу…оцю! – Оленка ткнула пальчиком на невелику яскраву крапочку поряд із місяцем.

Дід Панас підчепив зірку пальцем, вона з легкістю підстрибнула і впала спочатку йому в руку, а потім перестрибнула до Оленки.

- Здорово! Я й не знала, що зірки так вміють! Як вона сяє…І така м`якесенька, навіть пухнаста, - засміялась дівчинка, поклавши зірку на долоню. – Сашко, хочеш потримати?

Хлопчик, який увесь час ображено стояв подалі від інших, сумно поглянув на бажаний скарб. Він вже цілком засмутився та змерз, вкрившись снігом, але все вагався, бо не міг вирішити, що ж важливіше: гордість чи мрія. Нарешті, зітхнувши і подивившись на сяючий клубочок, Сашко, ніби неохоче, протягнув:

- Давай сюди свою зірку.

Оленка обережно поклала зірочку Сашкові в руки, які він склав «човником». Потрапивши до нового хазяїна, зірочка, намагаючись сподобатись і йому, заблищала, навіть, здавалось, затанцювала, вкриваючи все навколо гарячим жовтим промінням.

- Треба повернути і її додому, - впевнено сказала Оленка, втім, не відриваючи очей від полум`я. – Там їй буде краще, а ми з Сашком тепер будемо знати, що в нас на небі є своя зірочка.

Сашко неохоче підняв долоні і зірка сама піднялась, покотилась по небу і зайняла своє місце серед подруг. Потім вона весело підморгнула дітям і осяяла собою вечірнє місто і сніжинки, що кружляли навколо.

- Що ж, а я подарунки всі роздав, тож мені вже час, - позіхнув Дід Панас. – Піду я далі, бо скоро повернуться ваші батьки. Де там я залишив свій мішок?..

Коли вони зайшли у вітальню, телевізор що було сили наодинці співав новорічні пісні та мерехтів блиском бенгальських вогників. На російських каналах відомі люди вже були напоготові, щоб зустріти Новий Рік, у той час як нам в Україні треба було чекати ще більше години. Поки діти розчищали диван від подарунків, Дід Панас перевіряв зміст свого мішка.

- Гей, гей, гей! – раптом вигукнув він. – А це що таке?!

Дід повільно дістав з бездонного мішка горщик і подав його дітям. Вони зацікавлено зазирнули туди. На самому дні горщика, втомлено склавши лапки на животі, спав хом`ячок.

- Так це ж наш хом`ячок Кузя! – засміялась Оленка. – А що він тут робить?

- Напевно він забагато з`їв. Діду, а що там було у цьому горщику? – запитав Сашко.

- А ти подивись, там повинно бути написано, - відповів Дід Панас і узяв горщик.

І насправді, збоку було написано кривенькими літерами: «Гречана каша».

- А яка була каша! – похитав головою Дід, дістаючи сонного та ситого хом`ячка з горщика. – Виходить, що йому дістався зайвий подаруночок. Я сподіваюсь, що він хоча б Новий рік любить?

- Авжеж любить, - запевнили його діти.

- Ну от і добре, тоді я спокійний, бо подаруночок, здається, потрапив у надійний хм… шлунок, - посміхнувся Дід. – І я вже, мабуть, піду, - сумно додав він і, легко підхопивши мішок, покрокував до коридору. Діти побігли за ним.

Повільно натягнувши спочатку чоботи, а потім кожух із шапкою, Дід Панас почав прощатися:

- Ну, що ж, піду я. Дякую, що пустили.

- Вам дякуємо, Діду, за подарунки, - сказала Оленка.

- І за пораду, - додав Сашко.

- Ох, тільки не змушуйте мене переживати, - схлипнув Дід і, розчулившись, відвернувся до стіни, щоб утерти сльозу. – Все, час мені. Сподіваюсь побачити вас наступного року.

- І ми вас, Діду Панасе, - вигукнула Оленка.

Сашко мовчки усміхнувся.

- Ех! – закинувши синій мішок на плечі, Дід Панас переступив через поріг. І одразу ж, немовби самі собою, а може просто через сильний протяг, зачинилися двері. І у той самий момент (Оленка з Сашком навіть не встигли б сказати «вареник») у замку заворушився ключ. Двері відчинились і в коридор, весело сміючись, зайшли мама з татом.

- А я пам`ятаю, у дитинстві… - жваво розповідав тато.

- А що, ви нікого не бачили? – здивовано перервала його Оленка.

- Стривай-но… Що не бачили? – зацікавлено звернувся до неї тато.

- Ну, ви нікого не зустріли там, за дверима? – зовсім розгубилась дівчинка.

- Ні. А що, повинні були? – зацікавилась тепер вже і мама.

- Ні, ні. Це Оленка просто так запитала. Шуткує.

Сашко пхнув сестру ліктем в бік і, повернувшись до неї, витріщив очі, натякаючи, щоб вона мовчала.

- Щось ви довго, - він поспішив змінити тему.

- К це довго? Нас не було, напевно, хвилин п`ять.

Знявши чобіт, мама подивилась на новий годинник – татів подарунок до свята.

- Ви знаєте, що я з ним тепер не розлучаюсь. І ось тоді, коли ми виходили з квартири, я теж подивилась – було рівно 22.50. А зараз майже одинадцята. Бачите, як я вгадала.

Діти здивовано переглянулись, але промовчали.

- Вони, напевно, з`їли забагато цукерок і тепер плутаються у часі, - почувся з вітальні батьків голос, а потім і знайомий хрускіт обгорток.

- Оце так! – плеснула в долоні мама. – Я, здавалось, надійно їх заховала, а ви з`їли усі!

Оленка і Сашко загадково переглянулись.

- А що з хом`ячком? – здивувався тато. – Чому це він так дивно спить?

- Втомився, - голосно сказав Сашко. – Працювати щелепами, - пошепки додав він Оленці на вухо. Дівчинка пирснула.

- Оленка, Сашко, ходіть-но подивіться, що вам передала тітка Оксана, - погукала мама.

- Ох, і знову ці подарунки! – навмисно роздратовано протягнув Сашко і діти, не чекаючи повторного запрошення, наввипередки побігли на кухню…

Оленка лежала під ковдрою і не могла заснути. Брат вже давно сопів поряд, а їй все ніяк не вдавалося заплющити очі. Дівчинка пригадувала сьогоднішній день. Сашкові все ж таки подарували комп`ютер, а їй – ще одну величезну ляльку. Тітка Оксана, яка працювала у ресторані, окрім інших сюрпризів та привітань, передала племінникам їхні улюблені вареники, але якісь вони були не правильні, не ті. Напевно тому, що їх не дістали з бездонного синього мішка, обшитого золотими зірками. А може й начинка погана…

У той самий час, під вікном дитячої спальні повільно проходила руда конячка, з вкритим снігом (який не переставав йти усю ніч) вершником. І якраз тоді, коли Дід Панас підняв догори голову (просто задля цікавості, проїжджаючи мимо), Оленка заплющила очі і заснула. Конячка втомлено зітхнувши, пішла далі й далі. Коли нарешті вона зі своїм вершником дісталась горизонту – місця, де закінчується Земля, конячка обережно спробувала копитцем Чумацький шлях. Впевнившись, що він достатньо міцний, конячка, обігнавши Візничого та зачепивши хвостом Персея, повезла в темінь вечірнього неба свого сонного вершника.

А в дитячій було дуже світло, бо тільки туди світила єдина зірочка, в променях якої солодко сопів на столі хом`ячок.