Анна Гнатівна Савранська – журналіст, працювала викладачем зарубіжної літератури і англ.мови

Кохання

Присвячую однокласниці N

1.
Про тебе й про мене говорять…

На парту сусідню я ледве дивлюся,
Долонею очі собі прикриваю –
А раптом хто-небудь побачить, вгадає,
Що я і дихнути на тебе боюся?
Та все видає мене. Як це стерпіти!
Мовчу, наче раб без’язикий, в кайданах.
Про тебе й про мене говорять в романах.
Про тебе й про мене – всі формули світу.

2.
Лицар

Дражни мене, смійся. Штовхни мене в груди.
І я подражню тебе – злегка, довільно.
За коси посмикаю трохи, не сильно, –
Нехай не подумають лишнього люди.
Якби тобі й справді хтось вдіяв лихого,
Я так покарав би - ніхто б і не писнув.
Тебе ж би на руки узяв і притиснув,
І ніс би, і ніс би - далеко і довго.

3.
Якщо почуття моє зветься коханням…

Нема тебе. Пустка заходить у душі.
Тут щось відбувається в мертвому класі:
Немов попливли і розтанули в часі
Учителька, друзі, портрети байдужі.
Я бачу, як дошка пливе із завданням,
І парти пливуть, загубили причали…
Якщо почуття моє зветься коханням,
Скажіть же, чому в ньому стільки печалі?

4.
Твій голос у телефоні

Дивись не дивися – пуста твоя парта.
І я байдужію, тупію, сумую.
Твій профіль на кожній сторінці малюю,
А ти ні сьогодні не прийдеш, ні завтра.
А ти захворіла. Мені ж всемогутній
Чаклун віднедавна наклав заборони
На пошту твою і твої телефони.
”Алло?” – ось і все, що я можу почути.

5.
Невже так буває?

Це мука. Немає ні жартів, ні злості.
Я робот. А живлення – тільки на рухи.
Та хтось підключає мене до напруги:
– Ходімо, зібрались до подруги в гості…
До тебе? Додому? Невже так буває?
Тебе, і твій дім, і батьків я побачу?!
Від думки такої я мало не плачу.
Так просто – не можу. Я просто тікаю...

6.
Ти - сонце

Сиджу я і вірші про тебе “шифрую”,
І тоскно дивлюся на парту четверту.
Аж ось обпекло і звеліло завмерти
Те сяйво, що я навіть спиною чую.
Ти входиш, як сонце. Просте порівняння.
Так сяє веселка у свіжім озоні,
Так промінь пробуджує котики сонні.
Ти – сонце, та й все. Моє сонечко раннє!
Невідомий з твого класу

20.06.2006

Бал
(для маленьких красунь)

Вже вечір наступає,
Дівчатка спати йдуть,
У ліжечка лягають,
Добраніч всім бажають,
І чарів тихо ждуть.

Та киця мружить очі –
Настав казковий час –
І лагідно муркоче,
І нібито шепоче:
“Приїхав хтось по вас.

Палац гостей приймає,
Сьогодні буде бал.
Вже музика лунає,
І феєрверк палає,
Сіяють вікна зал.

Зібрались оркестранти
Найкращі на весь світ.
На дамах діаманти:
Кольє, сережки банти.
Паркет блищить, як лід.

Легкі, неначе хмари,
Спіднички у красунь.
Та ось гримлять фанфари,
Усі стають у пари,
А в залу торт несуть.

І почалися танці!
Звучать гавот і вальс.
Тим часом у альтанці,
Сумний, в своїй альтанці
Чекає принц на вас.

І друга він питає,
– Де кращі з кращих фей?
Чому їх ще немає,
Де екіпаж блукає?
Я жду своїх гостей!

Та стукотять копита
Під вікнами в дівчат.
Принцеси ще не вмиті,
І плаття не надіті,
І туфлі не блищать!

Вставайте, поспішайте
І зачіски робіть.
Мов пташечки, літайте,
Співайте і кружляйте
І кожну мить ловіть.

Бо лиш зоря засвітить,
Затихне шум і сміх,
Розтануть плаття й квіти,
Й опиняться всі діти
У ліжечках своїх.”

І киця ляже спати
Й мурчатиме вві сні,
Як треба танцювати,
Які плаття вдягати,
Які співать пісні.

А ніч мине – і вранці
В дівчаток гра нова.
Забудуть бал і танці,
І принца у альтанці,
І кицині слова.

Та знову в час казковий
Запрошення прийдуть.
Прекрасний і святковий
Палац чекає знову,
І музиканти ждуть.
28.04.2006

Чарівний ліфт

Є такий секретний ліфт:
Коли знаєш чари,
Він несе тебе в політ
Через дах, до хмари.

Я лечу, лечу, лечу
На хмаринку сизу.
Надивлюся досхочу
На усе, що знизу.
Бачу вулиці усі,
Наче план читаю,
Іграшкові мчать таксі
І повзуть трамваї.
Бачу тисячу дахів
На будинках-вежах,
Бачу купи дітлахів,
Що за мною стежать.
Он, маленька і сумна,
Кравченко Маринка.
В небо дивиться вона
На мою хмаринку.
------
Ліфт спускається швидкий,
Вийду в двір зелений.
Бачу натовп гомінкий,
Всі біжать до мене.
Мить – і в мене вже беруть
Інтерв’ю в газети:
– Чи збираєтеся в путь
На чужі планети?
Потрапляє мій портрет
На усі екрани.
Та не видам я секрет
І найближчі плани.
(Плани ж ось які мої:
Я гукну Маринку
І кататиму її
На свою хмаринку!)
19.06.2006

Ведмеді в малині

– Туп-туп!
– Хто там ходить,
Хто малину переводить?
Поламав гілки зелені,
Зараз матиме у мене!

– Туп-туп!
Не злякались!
За кущами заховались!
Це ведмеді завітали,
Повні кошики набрали!

– Туп-туп!
– Хто в малині?
Бачу очі карі й сині.
На оцих ведмедів диких
В мене дубчик є великий!

Гей, ведмеді, йдіть до хати,
Дайте ягід скуштувати!
06.07.2006

Мобільне кошеня

Няв-няв-няв! – у телефоні.
Так мобільний котик дзвонить.
Мурка вушко притуляє
І йому відповідає:
Мур-мур-мур, не плач, маленький,
Телефончику сіренький!
Мур-мур-мур, іди, не бійся,
Ляж під боком і погрійся.
2006

Хто живе на дачі?

Кротик виорав городик,
Їжачок скосив траву,
Білка груші носить з гілки -
Так на дачі я живу.

Дятлик длубає горішки,
На даху вмостився кіт,
У льоху гуляють мишки,
Цуцик сів біля воріт.

Задзижчало на горищі -
Рій осиний прилетів.
На шовковиці і вишні
Горобець сім’ю привів.

Скочив півник на ворітця,
Закричав: “Ку-ку-рі-ку!”
По доріжці б’ють копитця –
Ходить цапик у садку.

Он лелека чистить грядку,
Кури пораються теж.
Я спитаю для порядку:
Хто живе тут, врешті-решт?
21.06.2006

Йдуть мурашки

Йдуть мурашки. Саме йдуть – походом,
Крок за кроком рій торує шлях,
Наче переселення народу
Діється у світу на очах.

Обминають двері і віконця,
Вище й вище прокладають путь,
По стіні крутій ідуть до сонця,
Чи кудись-то далі ще ідуть.

Заповзають в непомітні діри,
Десь-то спочивають, а чи й ні,
Засилають розвідки в квартири,
Вої відчайдушні й мовчазні.

На маленьких альпіністів дружних
Вітер налетіти може злий,
Кожній пташці видно відчайдушних –
Шлях на п’ятий поверх немалий.

А вервечка в’ється без упину,
І якщо впаде один із них,
Інший підставляє чорну спину
З мужністю паломників святих.

Та ні втоми, ні вагань миттєвих:
Крок за кроком, вгору, до небес!
Це здолання сходинок життєвих,
Кожна - мурашиний Еверест.

Що їх кличе від землі, від житла,
Де у всіх обов’язки чіткі?
Чи замало їм, безкрилим, світла,
Чи втрачають розум вожаки?

Чи позвала мурашина мати?
Поклик найпотужніший – любов.
У кохання час вони крилаті,
То дарма, що не злітати знов.

Хто ж вони – німі раби слухняні,
Чи в свободу втілений протест?
Вгору, вгору, по стіні вапняній
Тягнуть на собі незримий хрест.

Скільки порівнянь філософічних
Викликає мурашина путь!
Є в ній потяг до життя одвічний.
Крок за кроком йдуть мурашки, йдуть.
04.05.2006