Site hosted by Angelfire.com: Build your free website today!

Life, and Death, and Giants...

КОНКУРСАНТ 04

І. З циклу оповідань "Листи від білочки"

Няня і жаби

У мене була няня Маруся. Вона гралася зі мною, поки мама ходила на роботу. Я за нею сумувала, коли вона їздила до себе додому, і жаліла її, коли вона чогось боялася. Наприклад, няня дуже боялася жаб.

Якось ми з нянею пішли через струмок на острівець. Там вона посадила мене на високий камінь, зірвала мені блакитних незабудок і почала плести вінок з кульбабок. Раптом з невеличкої затоки почулося голосне жаб'яче квакання. З мого місця було добре видно, що з води виглядає багато товстих жаб. Я кинула у воду камінчик. Великий жаб розсердився, надув шию і розквакався ще дужче. Ми стали спостерігати за жабами, і няня теж кинула камінчик. Це жабам зовсім не сподобалося. Мабуть, ми заважали їхній бесіді. А може, у них була репетиція вечірнього концерту. Вони почали стрибати, витріщати очі, булькати, скрекотати, кумкати, квакати на всі голоси. Це було страшенно цікаво! А няня чомусь перелякалася, схопила мене на руки і по камінчиках швидко перебігла до нашого берега. Мамі вона казала, що жаби напали на нас і плигали за нами. Вона просто їх боялася.

Невдовзі няня Маруся вийшла заміж і поїхала від нас назовсім. Мені вона показувала свій гарний білий вінок з білим веяном, як у феї.

Вареники

Якось няня сказала:

– Щось хочеться вареників. Давай наліпимо?

– Давай, давай, – зраділа я.

Їсти в нас варить мама, а няня ще дуже молода. Але ж я їй допоможу! Няня обв'язала мене широким рушником, сама вдягла фартушка і заходилася біля тіста. Я стала на стільчика коліньми і уважно спостерігала, як вона висипала на стола купку муки, зробила в ній ямку і влила туди води. Вийшли гора і озеро. Потім няня швидко зробила з гори м'ячика. Вона його м'яла і м'яла з усіх боків, місила щосили, аж потім поклала на стіл балабушкою і відрізала від неї шматочок:

– Це тобі. Трошки поміси і бери качалку.

Няня вмочила свої і мої руки в муку, обтерла мукою качалки і показала, як качати. Я брала тісто, а воно прилипало до моїх рук. Пальці склеювалися. Тоді няня знову вмочала їх у пухкеньку муку, і це було дуже приємно! Скоро я навчилася катати тісто. Тим часом няня зробила великого млинця і у ньому почала видавлювати чашкою кружальця. Вона брала мою руку, і ми видавлювали їх разом.

В кожне кружальце ліг колобок сиру з яйцем. Я сама робила колобки: ось так і так, тоді ще ось так – і в руках маєш кульку. Кладеш її на кружальце тіста, і няня зліплює з нього вареника. Я теж зліпила два вареничка. Няня їх підправила і всі вареники повкидала в каструлю. Ми помили руки, витрусили фартушки і рушник, няня прибрала на столі. Чекати довелося недовго, але терпіння вже не було. Няня брала мене на руки і ми заглядали до вареників. Вони випливали нагору і світлішали. Коли всі випливли і трошки покипіли, няня їх виловила друшляком і склала у миску. Один вареник розірвався і сир витік, а всі інші були гарні, бокатенькі. Няня поклала у вареники шматочок масла і струснула мискою так, що всі вареники підскочили і змастилися. Вони парували на столі і смачно пахли.

Ми їли вареники з сметаною, я подужала аж чотири. Вареники в нас вийшли найсмачніші у світі. Прийшла мама, і ми її пригостили. Вона була дуже рада!

Листи від білочки

Мені чотири роки. Я довго хворіла, а тепер в дитсадку карантин. Тому я вдома. Всі на роботі, а я одна. Зранку довго сплю, тоді просинаюся і з хвилюванням шукаю листи від білочки. Перший лежить біля мене на подушці. Читаю: ДО-НЮ, КУ-КУ. ВДЯ-ГАЙ (намальовано все, що треба вдягнути). ШУ-КАЙ ЛИС-ТА ВІД (далі намальована білочка). Я вдягаюся і думаю про стрілку в записці, яка показує напрям. Але тут я вже бачу, що в ручці дверей стирчить більший папірець, і радо кидаюся до нього. Цілий лист!
Білочка стрибала,
Пісеньку співала,
Принесла горішків
І картоплі трішки.
Пошукай гарненько
І поїж, маленька!

Внизу знову примальована білочка. Я довго розбираю букви, шепочу слова. Мушу читати, і це дуже цікаве заняття. Дивлюся на столик і бачу замотану в рушник і папір посудину. Обережно розгортаю. Так і знала – моє улюблене пюре з солоним помідором, а збоку маленька котлета. Я старанно їм, як просила білочка, хоча котлету не можу доїсти. Зате бачу на столі ще одного листа. Білочка просить, щоб я заглянула під свою подушку. Я вмощуюся в ліжечку і сподіваюся на сюрприз. Так і є! Під подушкою лежать полущені горішки і шоколадна цукерка. А ще там лежить малюнок, який мені можна розфарбувати. Поки я роздивляюся обгортку і з’їдаю цукерку, а потім неспішно починаю розмальовувати гарного метелика, вже й прибігає з уроків мама, дає мені ліки, вітаміни і розпитує, що написала білочка. Вона радіє, що я все прочитала правильно.

Ми співаємо

Мама завжди співає, навіть коли їй тяжко. Тоді я їй підспівую, і вона каже, що я гарно "витягую другим". Я навіть заспівую "як служив же я у пана" – як на мене, дуже смішну пісню про курку-шкабатурку, що "по садочку ходить та й ходить". І мелодія у ній весело підстрибує вгору-вниз. Разом ми гарно співаємо "дощик, дощик, капає дрібненький" і "ой хмариться, дощ буде" – це коли дощ. Пісні малюють знайомі картини: "очерет тріщить" – це у нашому березі, вище по Росі; "пливе човен" – це човник рибалки за мостом; "та все туп-туп-туп-туп" – це я танцюю. Мама мені вишила платтячко і зробила намисто. Я дуже пишаюся, хоча пісня й каже "не хвалися, дівчинонько, червоним намистом". Ми виспівуємо, а "хрущі над вишнями гудуть". Все в маминих піснях зрозуміле і близьке, ось тільки чому соловейко не дає мамі научати? Мама співає краще за соловейка. Її пісні – про нас і про те, що навколо. Решту домальовує моя маленька уява, і я майже нічого не питаю, а просто слухаю маму, зачарована її співом.

Мама знає багато сумних пісень, які мене тривожать. Я більше люблю веселі. Буває, мама мені підморгне і ми співаємо тільки про веселе: про комара, що жениться, про чорного жука, що моторно повзе по дорозі. Про те, як "брови в сажу мажу" – дуже смішно! А ще є весела пісня "Дівка в сінях стояла" – у нас теж є сіни. "Як ти й миші боїшся, на воротях повісься" – я не розумію, як це, – може так, як я катаюся на ручці скрипучих сінешних дверей? А в кінці там треба вигукнути два рази: "Цур тобі й Пек!" – аж реготати хочеться!

"Тече вода каламутна" – це ж річка під нашим кам’яним берегом, яка шумить вдень і вночі. Далі про те, що "звечора була бита" і про прута – не дуже цікаво, бо я теж інколи чую про прутика. Але мене ніколи не б'ють, кажуть, що немає по чому. "Цвіте терен" – це, певне, якісь кущі в дворі, з яких мені не можна рвати ягідки. "Скажи мені правдоньку, де живеш? Отам моя хатонька край води...." Треба, мабуть, і мені так усім казати, коли питають, звідки я. І додавати: вулиця Росьова, три.

Інколи мама вигадує сама пісні, наприклад, коли чекаємо батька: "Де наш батько, де він ходить, чом додому не приходить..." Він – інспектор, повертається після відрядження стомлений і розповідає про цікавих людей, про те, як добирався до якоїсь школи. Я лежу в своєму ліжечку і слухаю. Інколи я прокидаюся вночі, вслухаюся в шум річки. В темряві мені моторошно і сумно без батьків. Я їх дуже люблю. Буває, аж плачу або й мовчки перебираюся до них у ліжко, щоб умоститися посередині – там тепло і затишно. Мама сонним голосом тихенько наспівує колискову про котика, і непомітно приходить сон.

Коли мама співає пісню "Ой знати, знати, хто нежонатий...", я з підозрою вслухаюся в слова про стежечки, втоптані через садочки – чи не про мене? Та мама задумується про щось своє, наче співчуває батькові. А потім весело співає про "збудуй хату з лободи, а в чужую не-е веди". Я підспівую мамі гарну пісню з розгойдливою мелодією і сміюся: як це хата може лаятися? Роззявляє рота, як страшна рукавичка на малюнку у казці? З лободи ми робили курінчик, це не хата. Батько казав, що нам житла не дають, і він буде брати ділянку і "ліпити" хату. І чого мама витирає потай від мене сльози, коли співає "не зазнала розкошоньки – вже й літа минають…"? Так гарно злітає пісня, аж сам ніби літаєш з-за гори кам'яної – отієї гарної скелі над нашою річкою!

Моє раннє дитинство багате і щасливе, всі мене люблять, все живе і цвіте для мене, світ повен розкоші. Мамина щира душа співучої полтавки научає мене насолоджуватися словом, музикою, усіма дивами у житті. Я вірю, що попереду чекає якась безмежна казка, сповнена пісень. Буває, правда, що пісні попереджають про якусь несправедливість. От неправильно, що через свою неньку та рідні сестри козак нежонатий ходить, він дуже сумно про це промовляє. Або, наприклад, у веселій пісні "Їхали козаки" – навіщо вони "підманули" Галю? Мама сама мені вигадує веселі слова, але ж початок – про якесь обдурення.

Ми часто співаємо про козаків, і майже під усі пісні хочеться весело марширувати, як от "Засвистали козаченьки" , "Копав, копав криниченьку" або ж ще про криниченьку – "Маруся раз, два, три". А все ж про дівчат співаємо найбільше. Мама співає-розповідає про Ґандзю-цяцю, Ґандзю-кицю, каже, що і я також Ґандзя, а насправді мене всі звуть Ганнусею. Співаємо про "ой сусідку" з решітком і про Галю, у якої "коромисло гнеться". І в мене є відерця, щоб ходити з ними по воду!

Я ніби сама бачила, як Галя виходила на наш крутий берег, де зараз стоїть мама і співає. І гуцулка Ксеня десь тут біля річки притулялася до дерева.

А Подоляночка дійсно ховалася від мене на острівці, у траві, – плела вінок з моїх кульбабок і полишила його.

Я знаю, що на тому казковому боці живе чарівна Марічка і туди немає кладки. Мама співає, а я пильно поглядаю на високий протилежний берег і на висвітлені вечірнім сонечком вікна старовинного палацу.

Чуєш чи не чуєш, чарівна Марічко?

ІІ. Цикл оповідань "Ведмедик і білочка йдуть у дитсадок"

1.Каррр!

Мама і тато привели мене в дитсадок. Там велика тьотя, яку звали Витамателька чи Вихователька, взяла мене за руку і завела до просторої зали, де було багато дітей. Вони гралися по усіх кутках і чомусь дуже кричали. Мені стало млосно від того крику, в очах усе закрутилося, і я кинулася назад, до мами і тата. Але тьотя вловила мене і підвела до гурту дівчаток, які сиділи на килимі..

- Ось поглянь, які в нас гарні дівчатка і як багато іграшок. Дівчатка, знайомтеся, це Ганнуся. Грайтеся з нею.

- Що це за ім'я? –спитала одна дівчинка.

- Так мене назвала бабуся, – відповіла я.

- А-а-а. А мене звати Оля. Бачиш, який у мене є браслетик? – показала вона свою руку. – А це моя дочка Ілона, – підняла вона вгору велику ляльку.

- А мене звати Люда,– сказала дівчинка з довгою тонкою косою. А мою дочку звати Оля.

Дівчатка засміялися і всі почали показувати своїх дочок. Я мовчки дивилася на них і намагалася не заплакати. Чомусь дуже хотілося плакати. Тут тьотя голосно всіх позвала до себе.

– Шикуйтеся на зарядку, – сказала вона. – Один за одним, один за одним!

Тато завжди робить зарядку, але не так. Стало цікаво, що буде далі. Мене теж поставили у колонку. Тьотя дивилася на нас, а ми на неї. Мені було її погано видно, бо попереду стояли високі діти. Ось вони всі підняли руки вгору, тоді опустили вниз. Я теж так зробила. Потім тьотя сказала, що в нас крила, і ми полетіли, махаючи крилами. Треба було ще й голосно казати по-пташиному: – Каррр! Каррр! Багато хто не вмів і кричав: – Каллл! Каллл! Я дуже старалася, і мене тьотя Виховафелька похвалила. Мені стало весело.

Потім було ще веселіше. Взяли руки в боки і нахилялися туди-сюди – я вмію робити такі вправи. Але у одних виходило туди, а в других – сюди, і я не знала, як правильно. Ще стрибали, тупали ногами і бігали по колу.

Після зарядки нас повели в туалет, так само один за одним, всіх разом. Ми помили руки, і друга тьотя Няня мені показала, де висить мій рушничок. Над ним була картинка – квіточка. А на вузькій шафі з моїм одягом був намальований м'ячик, щоб не переплутати з іншими шафами.

2. Шкурка на молоці

В дитсадку діти їдять за низькими столиками. Мене посадили до Олі, Сашка і Віті. Чергові діти у білих фартушках поставили нам тарілку з хлібом і поклали ложки. Всі почали їсти хліб без нічого і сміятися. Я сиділа і дивилася на них. Тьотя Няня роздавала тарілки з кашею і молоко у чашках. Малюнки на чашках були різні, і ми розглядали, кому який дістався. У мене була каченя, у Віті – рожева квітка, у Олі – синя квітка, а у Сашка – кошеня. Всім сподобалося кошеня.

– Давай мінятися, – сказала йому Оля.

– Не можна, – відповів Сашко.

– Жаднюга, – прошепотіла Оля.

– Діти, приємного апетиту! – сказала тьотя. – Всі закрийте роти і їжте.

Діти засміялися. – Їжте мовчки, – додала тьотя. Тим часом гаряче молоко трохи прочахло і я надпила з чашечки. Оля заглянула у свою чашечку.

– Фу-у-у! – сказала вона вередливо. – Там шкурка, я не буду пити.

– Фу! – сказав Вітя. – І в мене шкура.

Я подивилася у їхні чашечки і не побачила ніякої шкури. Тим часом Сашко мовчки вмочив пальці в свою чашку і витягнув звідти білу плівочку. Він обтер пальці прямо об стола і тільки тоді став пити молоко. Я розгублено мовчала. Плівочка, вершечок з теплого молока, в якому збирається масло, для мене завжди був найсмачнішим.

Але ввечері, коли вдома мама налила мені молока, я заглянула в чашку і виразно, як Оля, – сказала: – Фу-у-у! Тут шкурка! – Подивилася на маму і витягла молочну плівочку на край чашки. Мама здивовано підняла одну брову, так, як вона вміє робити в деяких випадках. Мені стало ніяково. Потім мама запитала:

– Хто тобі сказав, що це "фу"?

– Діти сказали.

– На їжу не можна казати "фу", – тихо і твердо зауважила мама.

На другий день в дитсадку знову давали молоко, а до нього були смачні пиріжки. Я насолоджувалася пиріжком і потроху спивала вершечок з теплого молока, забувши про шкурку.

- Ти що, їси шкурки? Фу-у-у!, – скривилася на мене Оля.

- Вони смачні, – розгублено сказала я. Помовчала і наважилася твердо, як мама, додати: – І на їжу не можна казати "фу"!

Всі за столиком здивовано подивилася на мене. Раптом Вітя взяв свою чашку і швидко надпив молоко.

– Смачно! – підтвердив він. – Тепер всі віддавайте свої шкурки мені! І з какао – теж!

Оля гидливо виловила ложкою плівочку і кинула Вітькові на тарілку. Той спокійно висмоктав її з тарілки і подивився на Сашка. Сашко не поспішав нічого віддавати. Він задумливо посопів носом, вмочив пальці у чашку, витяг вершечок і вкинув собі у рота. Тоді Вітя обернувся до сусіднього столика і сказав, щоб всі шкурки з молока віддавали йому. Сашко обернувся до іншого столика і заявив те саме. Всі діти здивувалися, дехто віддав хлопцям шкурки, а дехто почав спивати їх сам.

Я подумала, що з хлопцями дружити краще, ніж з дівчатами.

3. Друг Коля

– На прогулянку! На прогулянку!

Дуже важко самостійно вдягатися. Я не вмію робити бантик на підборідді, коли треба вдягати шапочку. Та й вузлик не дуже вмію в'язати. Тьотя Няня мені допомагає. Ми всі шикуємося по двоє і парами йдемо у двір. Моя пара – хлопчик Коля. У дворі всі розбігаються. Хто – до хатки, хто – на драбинку, хто – на карусель.

Ми з Колею ходимо парою, бо нам так сказали. Постояли у черзі на гойдалку, сіли з двох боків на довгу дошку з ручками, почали гойдатися. Я дивлюся на Колю. То він злітає до неба, то спускається аж до землі. А я у цей час лечу кудись високо-високо, ноги відриваються від землі, і вона від мене далеко. Тоді падаю вниз, до землі, і знову відштовхуюся від неї ногами. Дуже страшно і весело! На цій гойдалці можна кататися тільки удвох. А тут інші діти вже прийшли кататися, чекають черги і нас виганяють.

Ми біжимо на карусельку трохи покрутитися. Карусель крутить тьотя Витамателька і слідкує за порядком. Потім ми штовхаємося на гірці. На гірці не встигаєш зрозуміти, що вже з'їхав, як треба швидко відскочити вбік, бо хтось інший встромить тобі в спину ноги.

Ми лазимо по драбинках, рукоходах та інших спорудах. Всюди тісно і гамірно. Коля питає: – А ти вмієш вилазити на паркан? Я не вмію, але про всяк випадок киваю головою, і наша пара опиняється біля високої огорожі. Ми швидко примудряємося видертися нагору. Тут ніхто не штовхається і не заважає, тому ми, вчепившись у стовпчики, насолоджуємося висотою і свободою. Вітер розвіває нам чубчики, паркан здається стіною аж до неба. Коля починає кричати: – Ура! Ура!

Я теж так вмію, і ми голосно кричимо разом: –Ур-р-а! Кар-р-р! Кар-р-р! Ур-р-а! Кар-р-р! Одразу ж біля нас опиняється тьотя і знімає нас, бо самі спуститися ми не можемо. Вона свариться на нас. Я думаю, що треба якось навчитися злазити з паркана, тоді на нас з Колею ніхто не буде сердитися.

4. Людочка вчить мружитися

Після обіду в дитсадку всі діти лягають спати. Я довго їм кашу з м'ясом "на друге" і пропиваю компотом. Треба все доїсти. Нарешті я запихаю за щоку шматочок м'яса і мені дозволяють встати з-за столу. Але я не дуже-то й поспішаю до спальні. Спати вдень у дитсадку мені чомусь не хочеться. Моє ліжко, зовсім для мене чуже, стоїть під стіною, а поруч лежить Людочка, дівчинка з довгою косою.

- Ти вмієш мружитися? – тихо питає вона мене.

- Як?

- Ось так, поглянь! – Людочка піднімається на лікті, закриває очі і зморщує личко. Я також піднімаюся на лікті і заглядаю їй в обличчя.

– А нащо?

- Бачиш, я дивлюся крізь вії і все бачу. А ти моїх очей не бачиш. Зараз вихователька буде перевіряти, в кого не заплющені очі, і подумає, що я сплю, а я буду її бачити!

Я вражена і теж хочу примружити очі. Нічого з того не виходить, бо повіки або заплющуються зовсім, або відкривається тільки одна, та й то доводиться тримати її пальцем. Людочка знову мені показує, як треба мружитися, і я ще деякий час тренуюся. Аж тут долинає грізний голос:

– А що це ви мені, дівчата, підморгуєте? Зараз же закрийте очі, і ти, Людо, і ти, Ганнусю! Поверніться на правий бік, ручки під подушку.

Не розумію, як тьотя побачила! Я швидко повертаюся до стінки і через деякий час потрошку розплющую очі. Яка гарна стіна! Біла, з маленькою дірочкою, в яку можна вставити пальця. Але руки лежать під подушкою. Дуже приємно – скласти долоньки докупи човником і покласти їх під прохолодну подушку, а ще приємніше – під щоку.

В спальні стає тихо-тихо, тільки зрідка хтось кашляє і поскрипує чиєсь ліжко. Я довго вивчаю кожну цяточку на стіні і непомітно для себе засинаю…

5. Мій ведмедик

В дитсадку всі беруть іграшки з поличок і коробок, хто які схоче. Дівчатка сказали, щоб я вибрала собі ляльку. Але мені не подобаються ті ляльки, що лишилися нічийними. Вони вже добряче обшарпані, в кого немає одягу, а в кого й ніг. Мені хочеться ведмедика. Та тільки я простягаю руку до полички, хтось вихоплює з неї і ведмедика, і зайчика, і кицю. На самих верхніх поличках сидять ще ляльки і звірята, але їх нікому не дозволяють брати. – То виставка, – кажуть мені дівчатка. – Запасні іграшки.

Підійшла тьотя і дала мені одну маленьку ляльку. Я сиджу з нею біля дівчат, дивлюся, як вони граються. А наступного дня беру в дитсадок свого ведмедика Михасика.

Дівчата знову граються в мам і дочок, у всіх є доньки-красуні. Я не знаю, хто мені ведмедик. Він просто маленький ведмедик. Ніхто не зве нас у гості. Ми деякий час сидимо біля дівчат, починаємо гуляти по кімнаті, дивимося у вікно. Хлопчики з кубиків і дощечок будують на підлозі містки і гаражі. Ми підходимо до них і довго спостерігаємо за будівництвом. Хлопчики беруть ведмедика Михасика покататися в кузові машини. Він дуже радий.

Коли діти йдуть обідати і спати, ведмедика доводиться покласти на поличку з іншими іграшками. Нічого, він мене там почекає. Додому ми підемо разом. І знову прийдемо разом у дитсадок..

6. Білочка йде у дитсадок

Дома в мене є килимок для ляльок. Мама сама його вишила. Я дуже люблю мамин килимок. На ньому різні звірята – їжачок з мамою-їжачихою і татом, мама-олениха з малим Бембі, сім'я кумедних ведмедів, пташки, мишеня. Всі вони сидять на галявині, а навколо них – квіти, ягідки, гриби ростуть, метелики літають, і з боків стоять високі дерева: ялинка з шишками, сосна і горобина з червоними ягідками. Посередині галявини стоїть пеньок, на пеньку сидить маленька руда білочка і всіх розважає своїм співом-сюрчанням. В лапках білочка тримає горішок, біля пенька лежить ціла купа горіхових шкаралупок. А горішки не прості, в них зернятка золоті!

Я спостерігала, як мама робила чудо-килимок. У неї є спеціальна голка, яка вибиває малюнки, і звірі робляться пухнастими. А ще мама вирізала метеликів з яскравих тканин. Більшість малюнків з'явилися, як у казці: прокидаюся, а вже прийшли нові звірі, прилетіли пташечки. Весь килим мама обплела товстими зеленими нитками. У нижньому відділенні стінної шафи тато мені зробив чималу кімнату для іграшок. Там ми з мамою і повісили килимок.

В дитсадку я дуже сумувала за ним, і от мама вирішила зробити такий килимок і в дитсадок. Вона дуже поспішала і не всіх звірів вишила. Зате казкова білочка була така сама гарна і яскрава. А над нею літали метелики і пташки, у траві сиділи їжачки і мишенята, з боків галявини піднімалися високі дерева.

В дитсадку нам з мамою допомогли повісити килимок на стіні біля шафи з іграшками. Тепер це самий затишний куточок. Я багато разів на день приходжу до білочки і граюся біля неї, наче дома. Під іграшковим килимком люблять гратися й інші діти, але для мені там завжди є місце.

7. Капуста і цибуля

В дитсадок всі приносять вітаміни. Хто цибулю, хто часник, хто моркву. Цибулю і часник ділять потроху на всіх, коли їдять борщ чи суп. Цибуля пекуча, від неї сльози, діти кривляться. Але їдять свою часточку, бо при всіх їсти цибулю – це значить, що ти герой. А яблука чи моркву, хто приніс, гризе на прогулянці.

Якось сидимо ми надворі у хатинці і бачимо, що Сашко дістає з кишені пакунок. З пакунка він витягує шмат капустини і починає його гризти. Він хрумкає і хрумкає, аж всім завидно.

- Сашко, що це в тебе?

- Хіба не бачиш – капуста.

- Дай скуштувати.

- І мені, і мені!

Сашко дає комусь листочок капусти і швидко усю догризає.

- Приносьте й ви.

- Добре, добре! – загукали діти. – Завтра всі приносимо капусту!

І принесли. Хто листочок, хто качанчик, хто шмат капустини. Всі на прогулянці зібралися у хатинці й хрумкотіли, як кролики. А хто забув взяти з дому капусту, з тим поділилися. Ввечері прийшли мами і спитали виховательку, навіщо потрібна була капуста.

– Просто наші діти люблять капусту, – сказала вона. Мабуть, ми назвемо групу "Зайченята". Невдовзі на дверях групи з'явився напис, який вказував, що тут живуть зайченята. І чийсь тато намалював зайців.

8. Кислий розсольник

На обід дали суп з дуже неприємним запахом. Те, що налите в тарілки, – кисле і солоне. Жодну ложку я не можу ковтнути без того, щоб і рот, і горло, і живіт не стисли судоми. Наді мною хтось стоїть і каже, щоб я гарно їла. А я опускаю носа низько-низько, аж до тарілки, але тоді ще дужче відчуваю бридкий запах.

Що ж робити? Адже я не хочу, щоб побачили, як з моїх очей на носа збігають сльози. Вони капають у тарілку, і їжа стає ще солонішою, бо сльози завжди солоні.

Коли ми були на прогулянці, по всьому двору поповз кислий неприємний запах. Від нього саме слово "обід" було жахливим. Я призналася Колі, що не хочу йти обідати. Коля сказав, що можна сховатися. Всі вже ставали парами, а ми з ним взялися за руки і сховалися під гіркою. Нам було дуже страшно, але обідати було ще страшніше. До нас прибігло ще двоє дітей. Тут нас і знайшли. Довелося всіх доганяти, а мені не хотілося навіть заходити у приміщення.

І ось я сиджу над тарілкою, а Сашко співчутливо каже: – Їж потроху, вже не гаряче!

Я і так їм потроху, повільно, бо ще не навчилася їсти швидко. Сашко завжди їсть швидко, тому він і виріс великий. А я маленька, бо погано їм. Так мені кажуть. Їм я гарно, але не завжди хочу їсти. І тепер відчуваю, що роблю щось погане, і сльози зовсім засліплюють мене. Я залишаюся за столиком одна. Одвертаюся від тарілки, і тут мені здається, що в дверях стоїть мама. Вона чомусь прийшла сьогодні зарання! З-за столу не можна вставати без дозволу, і я слухняно чекаю, а мені так хочеться кинутися мамі головою у живіт, заховатися у полах її пальта! Я б зараз їла все, що готує мама, бо мамині страви – найсмачніші у світі!

– Ось подивіться, нічого не їсть. А розсольник же який смачний, скуштуйте самі! – хтось каже мамі. – І м'ясо в ньому ніжне!

Якщо це розсольник, то дома він зовсім не такий. Мама присідає і зачерпує з моєї тарілочки ложкою.

- Ну, що трапилося? – тихо каже вона мені. – А й справді, розсольник дуже солоний, – ще тихіше вона звертається до когось, і тьоті в білих халатах теж куштують варево і йдуть шукати повариху. – Ви знаєте, дитина, мабуть, не дуже добре почувається, дозвольте я заберу її без обіду.

Ми виходимо вдягатися. – М'ясо теж дуже тверде, – шепоче мені мама, і я киваю головою крізь сльози. – Але це не страшно, – додає мама, і я знову киваю головою, бо хіба щось страшно біля мами? Няня виносить мені купу печива, і ми з мамою кажемо: –Дякуємо!

9. Музика

Лунають веселі звуки, аж хочеться стрибати! Ми йдемо на музику. Заходимо по одному в зал і крокуємо навколо килима. Руками раз – раз, в один бік – в другий. Дуже важко так вимахувати обома руками. Одними ногами марширувати легше.

У залі ми маршируємо, співаємо, танцюємо, плещемо в долоні. Ми дуже любимо тьотю, яка грає на піаніно. Її звати Ліда Петрівна. Вона весела, сама і грає, і співає, і ногою притупує. Ліда Петрівна ніколи не сердиться, навіть коли ми щось робимо не так. Вона каже нам слова пісні, всі повторюють, тоді слухаємо музику. А потім співаємо за Лідою Петрівною, поки не навчимося. Ось ми вже вивчили "На дворі метелиця грається". Ліда Петрівна киває головою, голосно підказує, що нам робити, і ми починаємо співати і гратися: показуємо купи снігу, ліпимо сніжки, кидаємо їх, бо слова у пісні такі: "А малятам хочеться рано встати, білі сніжки хочеться покидати".

В кінці заняття Ліда Петрівна дозволяє нам доторкнутися до піаніно. Ми всі кладемо пальчики на клавіші, і всім їх вистачає. Потім Ліда Петрівна закриває важку кришку, запирає піаніно і заняття закінчується. Шкода, бо музика буває нечасто.

10. Дід Мороз

Я трохи походила у дитсадок, і настало свято. Свято називається "ранок". В залі сидять всі мами і трохи тат і бабусь. А ми з Лідою Петрівною співаємо під високою ялинкою, що впирається у саму стелю. Всі взялися за руки і ходять навколо ялинки, розглядають прикраси, гірлянди, дощики. З нами граються великі Котик, Лисичка, Сніговик, тьотя-Зима і Снігуронька.

Та найкращий гість – Дід Мороз. Ми тричі голосно його кличемо, і приходить страшний дід з білою бородою і великою палицею. Він гупає тією палицею, коли йде коридором, і деякі діти лякаються його і просяться до туалету. Вихователька, няня, Ліда Петрівна і мами збирають всіх дітей докупи і ми знову починаємо гратися. Дід Мороз запалює всі ліхтарики, Ліда Петрівна співає про ялиночку, а ми їй дружно допомагаємо. Хлопчики стрибають, як зайці, бо у них костюми зайців. Вушка у них дрижать, а хвостики трусяться. Мабуть, бояться холоду. А ми, дівчатка, – сніжинки, кружляємо і присідаємо, наче летимо з неба, і не боїмося ніякого холоду. Дід Мороз дає нам за це по цукерці. Потім вся наша група співає "На дворі метелиця грається". Ми весело показуємо, як Ліда Петрівна навчила нас гратися в несправжні сніжки.

Дід Мороз хоче, щоб діти розповідали йому вірші. Хто не злякався, стає перед ним і швидко розповідає якийсь віршик. Я теж розповідаю, але не поспішаю і на Діда Мороза не дивлюся. Раптом він каже: – Ця маленька дівчинка заслужила приз. Піднімаю очі догори і бачу, як з сяючої ялинки сам Дід Мороз знімає для мене дві чудові іграшки! Це скляні котик і лялька. Я не вірю своїм очам і біжу шукати маму. Вона дуже рада.

- Подякуй Діду Морозу, – сміється мама.

- Давай підемо разом, – прошу я.

- Гаразд, в кінці свята, – обіцяє мама.

Тим часом Дід Мороз показує рукавицею під ялинку і голосно каже, що там для усіх дітей є подарунки від нього. Велика Снігуронька витягує зі схованки санки з білим мішком. Ми всі завмираємо від радісної таємниці. Снігуронька дістає пакунки з цукерками, і нам вже не до Діда Мороза. Та й не такий він страшний, а навіть добрий. Ми дякуємо йому і проводжаємо його вітати інших діток.

Кожен бере подарунок від Діда Мороза і Снігуроньки і поспішає до мами. Я дуже люблю свято у дитсадку, яке називається "ранок"!

11. Гра в собачок

Коли приходять за Сашком, він не хоче йти додому без мене. Його мама навіть скаржилася моїй мамі:

– Ось, подивіться на нього, не хоче додому, поки ваша донечка в дитсадку. Не можу витягти його з групи, – казала, сміючись, вона.

Ми з Сашком, Миколкою і Вітею друзі, нам хороше разом. Після сну в дитсадку завжди краще, ніж зранку. Ніхто й не думає плакати. Дітей в групі стає менше, і нам дозволяють гратися, як хочемо. Найбільше ми любимо робити цирк. Сашко в цирку – ведмідь, Миколка – лев або слон, Вітя – тюлень, а я – собачка. По черзі ми буваємо дресирувальниками. Я виступаю з ведмедем. Він обертається через голову, качається на килимку, а я щоразу нібито запихаю йому в пащу цукор. Лев гарчить і стрибає від мене до Сашка. Тюленю ми кидаємо м'яча, а він штовхає його носом. Я гарно гавкаю, як собачка, танцюю і бігаю на чотирьох лапах.

Зі мною виступати найлегше. Миколка мене водить за ошийника і каже, коли "сидіти", а коли "голос". Сашко теж хоче побути дресирувальником і водить мене за ошийника-комірця. І Віті подобається виступати з собачкою. Колготи на моїх колінах вже протерлися.

Хлопцям теж хочеться бути собачками, бо собачки вміють танцювати, гарчати і гавкати, а леви, ведмеді і тюлені не гавкають. А ще собаки – вірні друзі.

Нарешті ми всі разом починаємо гавкати і бігаємо по колу.

Ми встигаємо гарно розгулятися, коли по нас приходять мами. Тому й не дуже хочемо розходитися.

12. Друзі прийшли

Я так довго хворіла, що вже забула про дитсадок. Я навіть забула, який у нас двір, і тепер вивчаю його заново: заглядаю в усі куточки, штрикаю паличкою у снігові купи вздовж доріжки. Морозу майже немає, тому мені вперше після хвороби дозволили вийти погуляти. Мама вийшла зі мною, вішає білизну і щось наспівує. Кіт Мартин сидить на паркані і дивиться на горобців і на мене. За парканом у сусідів гавкає собака, мабуть, дивиться на Мартина. Горобці цвірінькають і сідають на стежку, бо я розкришила їм трохи хліба. Надворі так гамірно! А річки зараз майже не шумить, бо вона під льодом. Чути лише біля мосту шумок – там вода ніколи не мовчить.

Та ось скоро, каже мама, скінчиться зима, і річка загуде, зашумить на всю силу, підніметься по скелі до аж нашого двору. А мені шкода, що сніг розтане. Я починаю копати його лопаткою. І тут від вулиці, що йде вище двору, долинає галас і сміх. Хтось мене гукає. Ми з мамою бачимо, як з гори спускається великий гурт дітей, а з ними тьотя, яку я й досі називаю Витамателькою. Ні, ви-хо-ва…

– Добрий, день, Ганнусю, – каже вона. – Коли ж ти прийдеш до нас у дитсадок? Ми вже за тобою скучили!

Я боязко ховаюся за маму, а всі кричать:

– Скучили, скучили!

Це ж моя група! Правда, я ледве впізнаю дітей. Всі вони у зимових шапочках і куртках, обличчя у них червоні від свіжого повітря.

– Приходь! – стрибають і кричать діти.

– Тетяно Володимирівно, – каже мама, – дякуємо вам!

– А ми оце вийшли на прогулянку і вирішили завітати до нашої дівчинки, – посміхається Тетяна Володимирівна. – Ти що, злякалася?

– Я не злякалася, а засоррромилася, – солідно пояснюю я.

- Ну, чекаємо на тебе, – каже Тетяна Володимирівна. – Діти, а давайте заспіваємо Ганнусі пісеньку? Три- чотири!

– Гей, малята, гей, малята! – дружно співають мої друзі.

"Гей, малята" крокують у дитсадок, махають мені рукавичками і чомусь кричать: – Урра! Ула! Урра!

Мені вже чомусь трохи хочеться до них. Ми з мамою виходимо на вулицю і ще довго дивимося услід моїй групі і моїй виховательці. Тетяні Володимирівні.
2006 рік

Copyright © 2007 Life, and Death, and Giants...