Будинок

Будинок був старий і дерев’яний. Він дивився двома облізлими вікнами на схід сонця і радів. Будинок радів так, як тільки може радіти будинок. Він усміхався вранішнім променям і підглядав за котиком, який умивався на ґанку.

Кіт Мурчик був не єдиним мешканцем будинку. В ньому також жила сім’я – чоловік, дружина і малий хлопчик. Батьки щодня ходили на роботу, хлопчик йшов до школи, і будинок залишався сам, хіба деколи Мурчик погоджувався скласти йому компанію.

Мурчик розповідав йому що відбувається на інших вулицях, які там будинки, хто в них живе. Ночами Мурчик ганяв мишей, щоб ті не руйнували будинок.

Вечорами, коли всі збиралися в хаті, будинок найбільше любив спостерігати як малий робить уроки. Він постійно розповідав щось цікаве, хоча будинок не все розумів. І коли той читав казку про дівчинку, яку ураган разом із собачкою в будинку переніс в казкову країну, будинок злякався. Він хоч і любив слухати про подорожі, але нізащо не хотів би кудись полетіти. На кого б він залишив ялинку, яка росте посеред подвір’я, пташок, які так люблять на даху грітися на сонечку? А ще більше він не хотів би розлучатися зі своєю сім’єю.

Йшли роки, хлопчик ріс, Мурчик все менше виходив кудись далі ніж за подвір’я, батьки тепер були на пенсії й поралися все більше по господарству.

Будинку щороку було важче розбиратися із тим, що читав та вивчав хлопчик. Та все ж він дуже радів успіхам хлопчика, разом із ним сумував, коли у того щось не вдавалося.

Одного дня хлопчик поїхав, і його не було цілий тиждень. Будинок дуже переживав, бо не знав що сталося. Хлопчик повернувся радісним і сказав, що вступив до університету. Будинок не знав що таке університет, але страшно зрадів за хлопчика. Мурчик ходив навколо хлопчика ніби запитуючи чи його теж візьмуть до університету.

Восени хлопчик поїхав. Будинок, Мурчик і батьки дуже за ним сумували. Коли хлопчик приїжджав на канікули, всі дуже раділи. З того часу будинку дуже полюбилося те слово – “канікули”.

Через два роки батьків не стало. Хлопчик приїхав. Спочатку будинок було подумав, що то може так швидко наступили канікули, але він помилився – він взнав страшне слово “смерть”. Потім хлопчик закрив двері на ключ і поїхав. За стільки років трохи заіржавілий замок вперше, після того як батьки пішли на пенсію, закрив двері будинку.

Мурчика віддали сусідам, щоб ті його доглянули. Будинок залишився сам. Почали тягнутися довгі дні й ночі. Сумний будинок з надією дивився вдалечінь, й навіть рідкісні відвідування Мурчика не тішили його. Та з часом і Мурчик перестав приходити.

Будинок на цьому світі тримало лише одне слово – “канікули”. Минула зима, весна, настало літо, та на довгоочікувані канікули хлопчик не приїхав.

Будинок почав чахнути, в кутках з’явилося павутиння, на горищі та в погребі хазяйнували миші, та будинку було байдуже, його покинули, він став нікому не потрібний.

Минув деякий час, будинок вже збився з ліку, як раптом вранці його розбудив скрегіт ключів у дверях. Будинок подивився одним оком – це був його рідний хлопчик, точніше не хлопчик, а вже дорослий чоловік. Він тримав на руках мале кошеня, яке було дуже схоже на Мурчика в дитинстві.

Будинку дуже хотілося стрибати від радощів, але він не насмілився, щоб його часом не підхопив вітер і не поніс, як у казці з дитинства.

Будинок ожив. Він знав, що тепер у нього почнеться нове життя. А також, він знав, що нарешті в школі, яка за розповідями Мурчика розташована через дві вулиці, буде новий вчитель географії. І подумав, що якщо його хлопчик повернувся, то напевне він кращий за той далекий університет.

Відчайдух

Він розбігся, стрибнув, і відчайдушно почав махати листками, які тримав у обох руках. Та дива не сталося, гриб не полетів. Добряче плюхнувся на землю, дякувати, що вона в лісі м’яка та вкрита осіннім листям.

Якби хто побачив це збоку, то здивуванню не було б меж. Гриб з двома листками вбігає на невеличкий пагорб, щодуху махаючи листками пікірує вниз, падає, щось собі бурмотить під ніс, поправляє шляпку, й знову повторює процедуру.

Його родичі з сумом спостерігали за цим дійством – вони вже зморилися навіть говорити на цю тему, знали, що Відчайдух від свого не відмовиться.

Так, у гриба доля не довга. На нього постійно чатує небезпека. То грибники зі страшними ножами, то їжаки з колючими голками. А той різні хробачки, які так і хочуть прорватися всередину аби поживитися. Але літати – це вже занадто.

Це все дідусь винен. Це він прищепив Відчайдуху любов до різних витівок.

Він вважав, що якщо ти з’явився на цей світ, то в цьому має бути певний зміст. Ти маєш зробити щось таке, що в цьому житті ніхто крім тебе зробити не зможе.

Він навчив Відчайдуха всім премудростям, які знав, як то мистецтву маскування, щоб люди та звірі не змогли його знайти, розмовляти мовою звірів і птахів, щоб більше дізнатися в своєму житті. Але найголовніше – він навчив онука мріяти.

Всі родичі Відчайдуха вторили йому, щоб не видумував дурниць, тримався свого пня, й молився. Тоді, можливо, він проживе набагато довше. „Довше, то довше”, - думав наш герой, - „але навіщо, якщо в своєму житті нічого не бачити далі свого пня.”

Коли помирав дідусь, й причому своєю смертю, свого часу йому вдалося вистрибнути з кошика грибника, Відчайдух не знав що сказати. Тоді він зопалу пообіцяв, що буде літати, хоча й гадки не мав, як то йому вдасться.

Дідуся поховали біля сусіднього пня. Відчайдух щодня приходив до його могили порозмовляти. Він говорив і розмірковував про те як втілити в життя свою обіцянку.

Одного разу Відчайдух як завжди прийшов до свого дідуся, й нічого не підозрюючи впритул приблизився до пня. Аж раптом десь зсередини його ледь не клюнув горобець. „Як він туди потрапив, куди тікати?” – з острахом думав Відчайдух. Але горобець, побачивши, що його зусилля марні, безсило заплющив очі. Відчайдух зачекав, але горобець не рухався. Тоді він швиденько приніс на листку крапельку води й підніс до дзьобу горобцеві. Той здивовано випив. Відчайдух згадав, як його навчав дідусь розмовляти мовою звірів і птахів, і сказав горобцеві, щоб той не хвилювався, він його догляне й не покине.

Горобець розповів, як він чудом врятувався від яструба. Поранений впав на землю, й мусив сховатися в пеньку, бо нагодилася дика кішка, яка теж хотіла ним поласувати. Відчайдух розпитав чим харчуються горобці, сходив пошукав, і що зміг – те приніс. Коли горобець їв, гриб уважно розпитував його про те, як навчитися літати.

Горобчик дуже швидко поправлявся. За допомогою Відчайдуха вибрався з пенька, подякував йому й полетів додому.

З того часу Відчайдух почав робити так, як йому розповідав горобець. Він знайшов два листочки, які були дуже схожі на крила, й здійснив перший стрибок з пагорбу.

Ніхто не знає як довго тривали його спроби, та життя не стоїть на місці. Та одного ранку Відчайдух прокинувся й зрозумів – сьогодні він полетить. Невідомо, що надало йому такої впевненості. Можливо те, що він був достатньо натренований, а можливо те, що він фізично більше не матиме такої нагоди.

Він взяв свої два улюблені листки, і впевнено пішов на свій пагорб. Цього разу він не розбігався, а став на краю, розставив руки і заплющив очі. Несподіваний вітер, який закружляв листям по лісі, підхопив два розставлені листочки і підняв їх разом із грибом.

„Я лечу!” – закричав Відчайдух, і всі його родичі зачаровано із роззявленими ротами спостерігали за ним.

Перед очима у Відчайдуха з’явився дідусь, він усміхався.

„Дідусю, я лечу!” – прошепотів Відчайдух щасливо і радісно.

Листок

Ранковий скромний вітерець несміливо торкнувся листків. Ті ледь-ледь прокинувшись зі сну, затріпотіли, ніби вітаючи схід сонця.

„Доброго ранку, доброго ранку”, - віталися між собою листочки клена.

„Який чудовий та прекрасний ранок. Небо таке чисте і захопливе”, - промовив один листочок, який хоч і не народився на вершині дерева, та постійно тягнувся вгору, до хмар.

Кленове дерево росло посеред саду. Ніхто не знав як воно там опинилося, але господарям воно не заважало, тому вони й думки не мали, щоб його позбутися.

А тим часом листочки починали черговий день, й у кожного була своя місія. Тут був і спостережний пункт, який звичайно був на верхівці дерева. Спостерігачі сповіщали про зміни в погоді, про наближення шкідників. Та й загалом, в силу того, що вони були найвищі, та їм було найдалі видно, розповідали щось цікаве, про те як живуть листки на інших деревах, та й не тільки листки.

Так як клен був не плодовим деревом, то господарі саду за ним не доглядали. Але коли окроплювали яблуні, то за компанію діставалося й кленові. Цього було достатньо для Служби безпеки, функції якої на дереві виконували найміцніші листки. Вони збирали на собі хімікат, потім ділилися ним з іншими.

Але основною функцією Служби безпеки було оберігання слабших від вітру. Звичайно клен дружив із вітром, любив з ним побалакати, порозпитувати про своїх братів. Та коли той був сердитий, то чимало листків не могли втриматися дерева, падали на землю й помирали.

Разом із Службою безпеки на дереві існував загін швидкого реагування. В разі небезпеки листки загону швидко збиралися докупи, й давали відсіч непроханим гостям. Всіх інших листків називали просто цивільним населенням дерева.

Так от, наш герой розплющив очі, посміхнувся сонечку, підморгнув хмарці, й оглядівся навкруги. Дерево прокинулося, листочки вмивалися вранішньою росою. Вони між собою жваво обговорювали новину. На дереві поселилися птахи.

Вони почали майструвати гніздо. Це був добрий знак, адже якою б сильною та потужною не була Служба безпеки, краще птахів ніхто не міг захистити дерево від шкідників.

Птахи були лагідні та співучі. Тепер кожного ранку вони будили дерево й листочки своїм гарним співом. Всі листочки полюбили пташок, ніхто й не міг уявити, що раніше вони жили без них.

Скоро між гілок з’явилося гніздо, й одна пташка почала висиджувати в ньому маленьких діточок. Так розповідали нашому листочку інші, адже він був трохи подалі від подій, хоча гніздо бачив дуже добре.

Однієї ночі здійнялася сильна буря. Бив грім, спала хала блискавка, дощ заливав гніздо. Але пташка не покинула його. Тоді Служба безпеки, загін швидкого реагування та інші прості листочки, які були неподалік, як могли всю ніч прикривали пташку від негоди. На ранок всі були дуже стомлені, але ще більше щасливі, що все так добре скінчилося.

Отак і жили. Пташки доглядали за гніздом, а за одно і за деревом. А дерево оберігало й любило птахів.

Йшов час, у пташок з’явилися маленькі дітки. Вони були дуже кумедні та непосидючі. Та ще більше вони хотіли все більше їсти. Птах-батько все більше часу витрачав на пошуки їжі. Одного разу його щось довго не було, а малеча все більше пищала з голоду. Тоді мати, оглядівшись чи немає поряд небезпеки, злетіла з гнізда, щоб пошукати чогось смачного.

Здавалося, її не було всього мить, але хазяйський кіт нагодився тут як тут. Причому свою вилазку він замаскував так, що ніхто не зауважив його.

Лише наш листочок одразу помітив небезпеку для пташенят. Він почав кликати на допомогу, але чи то від хвилювання чи від вчорашнього холодного дощу, його голос прозвучав тихо-тихо. А кіт вже близько підібрався до гнізда.

Тоді, не вагаючись ні секунди, листочок чим дужче рвонув до пташенят. Його корінець відірвався від гілки, і він полетів у бік гнізда. Кіт вже було підніс лапу над беззахисними пташенятами, як несподівано його морду накрив листок. Це не був такий вже сильний удар. Але несподіванка зробила свою справу, кіт з листком впали на землю.

Сердитий кіт зірвав з себе листок і припечатав його до стовбура. Глянув угору, та в гніздо вже повернулися птахи-батьки.

За кілька днів по тому в саду гуляла донька господарів. Вона побачила на стовбурі кленовий листок. На ньому було кілька дірочок, але вони розташувалися так, ніби листок посміхався. Дівчинка посміхнулася у відповідь, й обережно взяла листочок. У неї ще ніколи в гербарії не було листочка, який посміхався.