COUР DE GRACE *

Дійові особи:

Оксана – дівчина 25 років, займається бізнесом.
Микита – хлопець 27 років, бізнесмен.
Оксана (в дитинстві) – дівчинка 15 років.
Микита (в дитинстві) – хлопець 17 років.
Наталя – дівчина 25 років, подружка Оксани.
Завуч – жінка років 45.
Учителька – молода жінка, років 35.
Офіціант – юнак 20 років.
Мати Оксани – жінка 40 років.
Гoлос по телефону – немолодий, спокійний.

*COUР DE GRACE (франц.) – смертельний удар, що кладе край мукам, дослівно “удар із жалю”.

Картина 1

Темрява. Починає звучати повільна музика. Не краю сцени лежить зошит і ручка, навколо розкидані пошматовані листки паперу. Світло направлене саме на зошит. Потім світло переходить на центр сцени де стоїть столик, за яким сидять двоє дорослих людей. Музика стихає:

Микита. Ніколи не думав, що доля зведе нас знову разом. А ти?

Оксана. Давай для цієї розмови ми знайдемо інший час? Нам потрібно підписати важливі папери, тобі скоро від’їжджати, бізнес не може чекати.

Підходить офіціант і приносить каву.

Офіціант. Ось, будь ласка, ваша кава.

Микита. (до нього) Дякую.

Офіціант йде.

Микита. Минуло десять років, а ти не змінилася, все така ж байдужа до всього. Життя подарувало тобі все: вроду, розум, гарну роботу.

Оксана. Ти теж не змінився, до цих пір не можеш зрозуміти, що кохання з часом згасає.

Микита. Ну, тільки якщо його загасити.

Оксана. (дістає з папки папери і подає йому) Давай перейдемо до справи? Переглянь сьому і дванадцяту сторінку, там всі умови контракту, які викладає моя фірма.

Він читає, вона, переглядаючи інші папери, щось занотовує.

Микита. Якщо я підпишу, то деякі акції моєї фірми перейдуть до тебе?

Оксана. (не підводячи очей) Так. Зате ти не втратиш фірми.

Микита. Це доволі велика сума грошей.

Оксана. Майже півмільйона. Ми зобов’язуємося виплачувати десять відсотків річних, таким чином, за десять років ти повернеш втрачені кошти і зможеш повернути акції назад. Усе це вказано на п’ятій сторінці.

Він, шукаючи п’яту сторінку, дістає ручку і підписує папери, потім передає їй. Вона здивовано передивляється їх.

Оксана. Чому ти не проглянув усі умови, а якщо там якась махінація, раптом ми заберемо всю твою компанію собі, залишимо тебе в одних капцях?...

Микита. (перебиваючи її) Я довіряю тобі,

Оксана. Одного разу ти вже помилився.

Микита. Ні, це була не помилка, я не шкодую про жодну хвилину, проведену поруч із тобою.

Раптом дзвонить його мобільний телефон.

Микита. Вибач, одну хвилинку(розмовляє по телефону). Ало. Так, звичайно, впізнав. Ось, сиджу й підписую папери, можна сказати, вже підписав. Гаразд, дякую тобі. Бувай. (до неї) Дзвонив старий приятель, мій літак відлітає через два дні, так що в нас з тобою є час, аби з’ясувати невирішені питання.

Оксана. Ми вже все з’ясували, документи підписані.

Микита. Я кажу про нас. У мене є два квитки на балет. Кажуть, що гріх бути у Львові і не побувати на балеті. Квитки на восьму вечора, а зараз тільки третя, може б ти влаштувала мені невеличку екскурсію по місту?

Оксана. В мене мало часу, звернися за послугами до екскурсовода, він краще за мене розповість всі таємниці цього міста. Ти десь зупинився? У мене великий будинок, якщо хочеш...

Микита. (перебиваючи) Ні, дякую, я зупинився в готелі. Тим паче я не хочу тобі заважати, наскільки я пам’ятаю, ти любиш рано лягати спати, а я сиджу до пізньої години. Ну, так що скажеш, підеш зі мною на балет чи можна одразу викидати квитки?

Оксана. Навіщо викидати, вони, напевне, дорогі, сьогодні прем’єра.

Микита. Ці слова можна сприймати за згоду?

Оксана. Так.

Микита. Дивна ти людина, захоплюєшся театром, музикою, живописом, а сама така байдужа. Можеш дивитися спектакль і в цей час нічого не відчувати. Твоє серце схоже на шматок криги, хоча, ні, кригу можна розтопити, а твоє серце ні.

Оксана. Ти мене цьому навчив.

Микита. Знову ти звинувачуєш у всьому мене...

Дзвонить у неї телефон, вона підіймає трубку

Оксана. (розмовляє по телефону) Так, вже йду, передай, що папери ми підписали, за десять хвилин буду в офісі.

Вона кладе телефон на стіл і починає збирати всі папери до папки.

Микита. Ти вже йдеш?

Оксана. Так.

Микита. Зустрінемося ввечері.

Оксана. Я тобі зателефоную. Бувай.

Вона одягає пальто і в цей час починає звучати мелодія (повільна). Вона зупиняється і дивиться йому у вічі.

Микита. (пильно дивлячись на Оксану) Не все забула.

Вона зникає за кулісами. Музика і світло потроху затихають. Освітлення залишається направленим тільки на зошит.

Картина 2

Квартира Оксани. Вона ходить по ній у халаті, трохи нервується. Дзвонять в двері, і вона йде відчиняти. На порозі стоїть її подруга.

Оксана. Наталко, чому ти стоїш як чужа. Заходь.

Подруга заходить, але погляд у неї доволі здивований. Вони проходять до кімнати і сідають на диван.

Наталя. Це правда, що він тут?

Оксана. Хто?(ніби не розуміє)

Наталя. (бере зі столу яблуко) Хто, хто? Микита.

Оксана. Так.

Наталя. І що тепер?

Оксана. Він приїхав підписати папери, пам’ятаєш, я тобі розповідала, що ми збираємося “витягувати з болота” якусь фірму, ну так це саме його.

Наталя. Ти що, не знала, хто директор?

Оксана. Ні, я розмовляла з секретарем, а на наступного дня він уже приїхав.

Наталя. І як він виглядає?

Оксана. Так само. Тільки змінив джинси на костюм.

Наталя. Ви з ним ще побачитесь?

Оксана. (встає і ходить по кімнаті) Так, ми сьогодні ввечері йдемо на балет.

Наталя. (переглядає журнал) Ого! А що скаже Сашко? У вас же скоро весілля.

Оксана. Я йому нічого не скажу. Він у відрядженні, а коли приїде Микита, вже буде в себе в дома.

Наталя. Київ не так далеко від Львова. А раптом він дізнається?

Оксана. Не дізнається.

Наталя. (дивиться на годинник) Боже! Геть забула, у мене ж у духовці пиріг готується!

Наталя починає швидко вдягатися.

Наталя. Бувай, я завтра зайду, і ти розповіси мені, як все пройшло. Гаразд?

Оксана. Гаразд.

Наталя вибігає з квартири. Оксана повертається до кімнати, вмикає магнітофон і починає збиратися. Потім бере зі столу книжку, відкриває її і дістає звідти фотокартку. Сідає на диван і дивиться на неї.

Картина 3

Оксана встає і йде за куліси. З інших куліс Микита. Він лише в штанях, у руках в нього фотокартка. Він сідає на диван і дивиться на неї.

Микита. Яка ж вона байдужа! Хіба таке можливо? Так, для неї це можливо, вона ніколи нікого не слухає, а бачить тільки себе. І досі не змінилася, все ще вважає, що світ повинен обертатися навколо неї. Завжди намагається бути кращою за когось, не може залишатися такою, як вона є! Чому ж вона завжди приховує свої почуття? Якби не її егоїстичність, все могло б статися зовсім по-іншому. Чому ж вона тоді промовчала? Цікаво чи пам’ятає вона той день?

Він встає і йде. З інших куліс заходить вона з фотокарткою і сідає на таж саме місце.

Оксана. Чому він не сказав тоді ці три слова? Вони б змінили все, все життя. Цікаво, чи пам’ятає він той день?

Оксана встає і йде. Світло знову сфокусоване лише на зошиті. За кулісами чути гучну музику.

Картина 4

Входить дівчинка. Вона пританцьовуючи сідає біля зошита, музика стихає, дістає ручку і починає писати, говорячи текст вголос.

Оксана (в дитинстві). Післязавтра ми їдемо відпочивати. Так, добре. Завжди мріяла восени поніжитися на сонечку біля моря, буде класно, якщо погода не зіпсується. Потрібно збирати речі, а я навіть не знаю, що з собою взяти. Завтра ввечері збори, будуть розповідати, що ще з собою потрібно брати. А я й так знаю.

За кулісами чутно голос мами.

Мама. Оксанко, йди вечеряти.

Оксана (в дитинстві) кладе ручку на зошит і виходить.

Картина 5

Чутно шелест дерев. Сцена добре освітлена. З лівого боку сцени стоїть лавочка, на ній сидить хлопчик. Заходить Оксана(в дитинстві). Побачивши його, вона зупиняється. У цей час він підіймає голову і дивиться на неї. Вона не зводить із нього погляду. Оксана (в дитинстві) підходить і сідає поруч.

Микита (в дитинстві). Привіт. Мене звати Микита.

Оксана (в дитинстві). А мене Оксана. Ти теж їдеш до Криму?

Микита (в дитинстві). Так, а звідки ти знаєш?

Оксана (в дитинстві). Ну, всі, хто їдуть відпочивати, збираються саме на цьому місці.

У цей момент підходить завуч.

Завуч. Добрий вечір. Щойно телефонувала ваша вчителька і повідомила, що запізниться.

Йде.

Микита (в дитинстві). Давай прогуляємося?

Оксана (в дитинстві). Я не проти.

Вони йдуть.

Картина 6

Чути гамір на сцені, з’являються діти. А трохи пізніше і вчителька. Усі обговорюють поїздку. Учителька починає всіх рахувати.

Учителька. Корнійчук, Ткачук, Мельниченко, Проценко... Когось не вистачає?(дивиться в список) А де це наші Оксана і Микита?

Деякі діти замовкають і починаються смішки. Трохи пізніше з’являється Оксана(в дитинстві) і Микита(в дитинстві). Усі одразу звертають увагу на них. Учителька плескає в долоні, аби увагу звернули на неї.

Учителька. Давайте швидше запишемо, що треба взяти і розійдемося по домівках, бо вже і так пізно. Отже, беремо з собою теплі речі, ложки, миски, медикаменти...ну, і купальники.

Усі. Ура!!!

Учителька. Збираємося завтра біля кас о дев’ятій годині ранку. Не забудьте взяти із собою свідоцтва про народження. Так, начебто все сказала. Можете йти додому. Всім до побачення.

Усі. До побачення.

Учителька йде. Відразу ж за нею увіходять Оксана(в дитинстві) і Микита (в дитинстві). Всі розходяться з шумом.

Картина 7

Світло згасає, залишається лише на зошиті. Входить Оксана(в дитинстві). Вона знімає кофту, кидає її на підлогу, сама сідає біля зошита і починає писати. Звучить дуже тихо повільна музика.

Оксана (в дитинстві). Сьогодні я познайомилася з таким класним хлопцем. Він їде з нами до Криму. Він такий гарний. Високий, з блакитними, як море, очима, а в них є щось таке загадкове. Він такий чудовий, я про такого мріяла завжди. Мені здається, що я закохалася. Та чи можливо закохатися з першого погляду? Можливо, це просто симпатія? Та ні, я все-таки його кохаю. Та чи кохає він мене? А раптом ні? Що тоді?

Йде.

Картина 8

Чутно шум хвиль. Виходять, тримаючись за руки, Оксана(в дитинстві) і Микита(в дитинстві). Вони сідають на підлогу і, обійнявшись, дивляться на небо.

Микита (в дитинстві). Незабаром нас будуть шукати.

Оксана (в дитинстві). Нехай, вони і так усе розуміють.

Микита (в дитинстві). Знаєш, у мене таке враження, що я знаю тебе все життя.

Оксана (в дитинстві). (сумно) Завтра ми вже повертатимемося до дому. Як же тоді ми будемо бачити один одного. Мені буде важко без тебе.

Микита (в дитинстві). Нам ніщо не завадить бачитися одне з одним. Наші школи недалеко одна від одної. Ми будемо разом, я тобі обіцяю.

Оксана (в дитинстві). (починає плакати)А мені здається, буде по-іншому.

Оксана (в дитинстві), розплакавшись, встає і йде.

Микита (в дитинстві). Як же сказати їй, що я її кохаю?

Встає і йде.

Картина 9

Знову світло на зошиті. Входить заплакана Оксана(в дитинстві). Відкриває зошит і починає писати, говорячи текст.

Оксана (в дитинстві). (час від часу починає плакати) Як він міг...Чому він жодного разу не сказав, що кохає мене? Він просто використовував мене. Навіщо?Хіба я схожа на ляльку, якою можна погратися і викинути? Я жива людина, у мене є серце...є серце. Я його кохала до нестями, а він...За що...за що він так зі мною? Я думала, що він мене кохає...яка я була дурна.

Оксана (в дитинстві) стає на коліна затуляє руками лице і плаче. Звучить гучна музика, потім музика різко обривається і Оксана (в дитинстві) підіймає голову.

Оксана (в дитинстві). Я йому ніколи не пробачу! Ніколи! Немає кохання з першого погляду! Немає кохання взагалі! Його не існує! Це все вигадки, казки, в які вірять дорослі, а потім самі від цього страждають! Немає кохання!

Картина 10

Оксана (в дитинстві) встає і йде. Світло залишається на зошиті. Одразу ж за нею входить Микита (в дитинстві).

Микита (в дитинстві). (говорить дуже тихо) Чому вона мене покинула? Мабуть, не кохала.

Він опускається на коліна, і бачить зошит, бере його у руки і починає читати.

Микита (в дитинстві). “...Як він міг...Чому він не разу не сказав, що кохає мене? Він просто використовував мене. Навіщо? ............................ Я думала, що він мене кохає...яка я була дурна.”

Прочитавши, кладе зошит на підлогу.

Микита (в дитинстві). Виходить, я у всьому винен?..Вона мене кохала. Я її теж кохав, але не сказав цього... Я навіть не помітив. Я думав - вона сама розуміє, що мені не має життя без неї. А вона все не так зрозуміла. Як я міг так із нею вчинити...як я міг....?

Встає і йде. Гасне світло. Звучить гучна музика.

Картина 11

Вмикається все світло, у кімнаті на дивані сидить доросла гарно одягнена Оксана і дивиться на фото.

Оксана. Напевно, він пам’ятає. Та ні, точно пам’ятає.

Бере телефон сумочку і йде. Із протилежних куліс виходить одразу ж за нею Микита. Він поправляє однією рукою краватку, а в іншій тримає фотографію.

Микита. Вона все пам’ятає, таке неможливо забути!

Кидає фото на диван, а сам іде до зошита. Світло гасне, залишається тільки на зошиті. Він бере зошит в руки і дивиться на нього.

Микита. Потрібно віддати його їй. Мені він не належить.

Йде.

Картина 12

Стоїть лавочка, на ній сидить Микита, в руках він тримає зошит. Підходить Оксана, одразу помічає свого зошит, сідає біля Микити.

Микита. Привіт.

Оксана. Так він весь час був у тебе?

Микита. Ти залишила його в поїзді, на столі. Коли ми поверталися з Криму...

Оксана. Я згадала....

Микита. Я не мав нагоди віддати тобі його. А зараз слушний момент. Чи не так?

Оксана. Мабуть. Ти читав його?

Микита. Так. Вибач.

Оксана. Мені однаково...

Микита. Ні, не кажи так. Ти ж досі мене любиш. Такі почуття, як наші, навіть століття не зможуть знищити, вони на віки.

Оксана. Немає більше нічого...немає почуттів.

Микита. Є! Є! Є! Я кохаю тебе, Оксано!

Оксана. Вже занадто пізно.

Микита. Чому?

Оксана. Ці слова потрібно було сказати тоді, десять років тому. Зараз уже пізно.

Микита. Ні, ще не пізно. Я кохаю тебе! Я хочу бути з тобою все життя, хочу бачити тебе щоранку, хочу чути, як ти дзвінко смієшся, хочу...

Оксана. Я...я...заручена. Через тиждень у мене весілля.

Микита. Не може бути. Ти все вигадуєш, аби лише помститися мені.

Оксана. Ні. Я справді виходжу заміж.

Микита. Вибач. Я не знав. Чому ти не сказала мені це раніше?

Оксана. Не знаю.

Микита. Та ні, ти знаєш.

Оксана. Мабуть, я піду додому.

Микита. Я теж не в настрої дивитися балет.

Оксана встає, бере зошит з рук Микити і повільно йде. Микита дивиться їй вслід. Потім встає і падає на коліна.

Микита. (кричить) За що вона так зі мною! Я ж кохав її! Як тепер без неї!

Микита встає, і йдучи говорить.

Микита. Як без неї, як же бути.... невже вона могла так вчинити....як без неї!

Картина 13

Як тільки він заходить за куліси, чути звук зіткнення машин, крик. Світло залишається на пустій лавочці. Потім різко зникає. Коли вмикається, у центрі на дивані сидить Оксана. Вона роздивляється зошит. Раптом дзвінок по телефону.

Голос. Добрий день, мені потрібна Оксана Сергіївна. Я можу з нею поговорити?

Оксана. Так, це я.

Голос. Вас турбує міська лікарня №15.

Оксана. Щось трапилося?

Голос. Я прошу вас не хвилюватися... Ваш знайомий, Микита Олександрович, загинув кілька годин тому в автокатастрофі. Ви єдина чий номер ми знайшли. Якщо ви зможете, будь-ласка, приїздіть.

Картина 14

На сцені гасне світло. Залишається лише на Оксані. Вона тримає в руках зошит.

Оксана. (сідає на диван) Вибач.....вибач мені. Я тебе теж кохала...вибач!

Починає плакати.

Завіса