* * *
За моїми роками
-----Безпечально-далеко
Поламали крила
-----Безневинні лелеки.

-----Кривавились сльозами
----------Ще й заходились сміхом…
-----…Закотилося сонце
----------В пруг кривавий за літом…

* * *
Душа наїлася та й бреше…
Була голодна, то не знала,
Що жити набагато легше,
Коли себе в собі вбивала.

* * *
Ти ввійшов до давньої кав’ярні
І замовив кави.
А я зненацька відчула,
Що твої очі такі ж як цей трунок –
Темно-карі і міцні.
Ти п’єш неквапом, насолоджуючись.
І навіть не помічаєш,
Що випиваєш життя з моїх очей.
Зовсім відмінних від твоїх –
Темно-зелених, схожих з кольором отави.
…Маленька філіжанка спорожніла –
І спорожніла моя душа,
Бо ти просто встав і вийшов…
…А я сіла і заплакала…

* * *
Вже отим щаслива – що красива.
І думок не треба тут розумних.
Ароматів, трав, квіток бездумних,
Сонячного світла буйна злива
Геть змітає все – й отим щаслива
Ця весна – достоту невразлива.

Як дурне дівчисько – безтурботна,
Ще безтямно-гарна і наївна.
Ти шаленством весняним ще вільна.
Цього досить – геть буття скорботне!

Я – весна, в душі ж глибока осінь,
Що на зиму забирати стала.
І морозів перших вже діждала,
Що скували неба світлу просинь.

Всю безжурність весняного шалу,
Я тепер аж надто добре тямлю.
Сміх отой понад усе люблю,
Що дістався сльозам на поталу.

Як то добре, Боже, за роками
Полетіти у весну, що квітла…
Хочу бути – безпечально-світла
І шалено-гарна до нестями!

* * *
Витончено-тендітна,
Достоту ніжна й тонка.
Я – порцелянове світло,
Що вабить до себе й гука.

Ти прилетів, бо, звісно ж,
Естет від краси й моралі.
Купив тонку статуетку
І вишукані коралі.

Потому щодень милувався
В розкішній бальовій залі.
А далі… став забувати,
Став уникати далі…

Не сотворив ти дива,
Не виплекав Галатеї.
А я сподівалась тужливо
Талан узяти у неї.

…А на вечірці учора,
Вальсуючи до нестями,
Мене якось зачепили
Шовки твоєї дами.

Лишились уламки світла
На килимі із лами…
– Ах, то пусте, кохана,
Ходімте, лишень, із нами!

І до служниці одразу:
– Гей, приберіть це череп’я,
Бо викликає відразу!

* * *
Розчиняйте двері.
Розплітайте коси.
Розливайте сльози
В келихи мовчань.
Білими серпанками
Душиться кохання.
Так, аби не чути вік
Німоти ридань…

* * *
Навіщо щастя думками повите?
Не ліпше бездумная ніжність твоя?
Намистом косичена, світлом залита… отак, щоб забула –
І я вже не я…

В долоні зсипаєш перлин поцілунки,
До кіс вплітаєш слова золоті,
Кладеш на вуста не роси, а трунки – п’янкі, принадні,
Не ті, ой не ті…

Квіток багряних пахучі тенета
Безвольними роблять душу й вуста.
Моїх думок колючі багнети впиваються в мозок –
Ота, знов ота…

* * *
За нікчемністю «бабиного літа»
Поховались мої думки.
Розбігаються, наче діти,
І тремтять, торкнувшись руки.

Павутинкою прив’язала,
А листочком серце замкнула…
І тобі цього не сказала,
І сама цього не збагнула…

А тепер літо вповні згасає.
Ой, те «бабине літо»… Як смішно!..
Павутинки із серця сотає
І ключі ховає спішно.

Варіації на тему «БЕЗ»

БЕЗжурна,
БЕЗтурботна,
БЕЗтямно гарна,

БО

БЕЗ тебе,
БЕЗ думок про тебе,
БЕЗ… життя
БЕЗ тебе…

* * *
За щільно закритими вустами –
Розхристана відвертість серця…

* * *
Реалії розуму – брехливі.
Брехня серця – реальна.

Самій із собою
-----Бути
Розумно-брехливою
-----Чи
Серцево-реальною?

* * *
Постукав шибку серця
Тихим вечором, темною ніччю.
Та незграбно, якось, невміло –
Скло упало, душа забриніла…
Чи занадто крихка була шибка?
Вгадати важко тепер невидко…
Я не спала, вийшла несміло –
Криваве скло смутком зболіло…

* * *
Метелик, виборсавшись із лялечки:
– Боже, вільний!
– Божевільний…
Горобець, схилившись над ним.

* * *
А дощ все ллється без упину,
Збираючи всі сльози з неба.
Я відчуваю – я загину.
Ти хочеш – тобі надто треба.

І пошматовані тенета натягнуто з землі до неба – я йшла до тебе.
Дощу мотуззя обвивало скалічені, побиті руки, в’язало серце – скільки муки…
Воно дощем стікало в бруд – його не буде більше тут.
Кривавим смерком б’ються мрії – то душить кат мої надії.
І затерпати стало тіло: «моє життя – твоя провина» – дощем котилася новина.
Сарказмом витравило душу – умерти мушу.
Впаде офорт гіркої страти на вибитий дощем поріг – то мій останній гріх.