грім у горнятку
гіперпатріотичні вірші

повстанець. пісня

І
коли зелене сонце лезом стане
згорить колиска бога у воді
то ти тоді – поранений повстанник
заграєш кедрам браві проводи
і дим одягнеш – скель гарячих правду
зелену смуту сонячних ялин
ніхто далеко й сильно не вмирав так
як ти живеш на каменях мілин
а чорний гнів – чернігове склепіння
засмаглих за століття яворів
а мріяв же мовчати без запину
та бог згорів
згорів колодязь бога ув горі

ІІ
летіла зозуля до моря до краю
та й впала огнивом на вишите днище
окрай мені сонця – я гори окраю
і золота встигну украсти від нижчих
зелених замаяних вітром порогів
у зранених зради просити простити
вбирають чаклунки борщі у Сварога
у білі як сіль окривавлені ноги
на головах носять по свічці по ситі
хіба за живим поготів голосити
а ми запиваємо борщ Колими
кипучий як сукрів із цукром і раєм
тебе на загибель у сніг покараю
сполоханий птах ланцюги поломив
сніги Колими – золоті килими

заїжмо землею незрощені сльози
в дорозі незрошені квіти зриваймо
а може й повстане як збурена озим
тоді заколисаний грім-коровайник?

грім

----------------В.Винниченку

напохваті слова які горять
зелена Україна горне спину
та ні – то сонце затіка за край землі
аж віддає увись впокорену скорину
таку як скибка золотого гарбуза
таку як тінь строго гайдамаки
в твоїй руці стікають кров’ю маки —
заграва загортає навідліг
шматочок неохопної землі

а він велику радість мав за горе
„бон жур мадам які ви неземні
а ви бува не бачили веселки
чумацький віз її вхопив за плавні плечі”

на похваті слова які говорять
сховати Україну в темний глечик
сховати і молитися об ній
а ні — то сонце на хоругву нахромити
на чорну як смородина зорю
й іти по стерню – недокорений невмитий
але живий – оддать скрижалі узавдаток – кобзарю

* * *
хто твоя мати? червона покрівля
груші на себе кладе вкрадені
як соковито вода стікає у вуста
хлопчик сидить на сонці
на золотих долонях
краплини молока холонуть
метелики відлітають з його душі
а ти
любиш солодкаві яблука –
теплий Олекса занурює їх
у темну воду
і пливе на човні за вітром

горе тій чайці самотній
що летіла з Дунаю до Дону
як соковито і оковито
сила
зливається в єдине дно
і тужить за морем море
а теплий Олекса
ожину занурює в цукор
хто твоя мати? зморена мово

невидиме як дим

----------------Революції на граніті

позавтра кров проснеться на граніті
злиденні люде виплетуть вінки
з червоних чорнобривців

нагорни землі на руки
і додолу тіло
у дощову спекотну заводінь
впусти
один в один ступають п’яти в ослід
по линві літо стомлене пливе –
сліпа й осипла вісниця свободи
полин високий як свіча во здравіє
і оден в оден
морська сльоза і злива — все о дно
гранітна постіль щоб земля заснула
щоби малій Оленці молока
налили з хмари
й небеса озули
на срібні стовбури берез і осокорів

позавтра ми згадаємо живих
які стоять повз нас і не говорять
у них бо – чорнобривці у вустах
із присмаком покори
лише Оленці стане сили й смутку
на видиме: в паркім асфальті
підземним голосом відіб’ється –
веселка

* * *
збирає син холодне віче
і сонце вішає за верби
на вотчині саджає вітчим
малий і свіжий місяць-серпик
ув оксамитових отавах
руде пташа живе і плаче
горить загублена Полтава
як сонця золотий калачик
палац росте мов ліс до неба
мовчить і спить убогий небіж
нетлінно спить — але без тебе
аж опромінений зорею
затулиш серце від дощу
у цвіті синього порею
спиває весницю віщун
збирає син червону раду
заради вічного тепла
а ти найбільшу квітку вкрадеш
поглянеш: а вона — мала

притча

сніг на зомлілому листі
кров на зеленому листі
місяць вилизує сльози тіло м’яке прикривши

з часу як сніг розтанув
місяць живе у хлібі —
дикий вівчар зогрівся у занизькій колибі

і не був той вівчар зрадником тільки овець випасав — любив страшенно овець і не чекав вівчар на вовка а вовк вівчаря не боявся люди — вони можуть повірити якщо посміхнешся криво вівці були вагітні туманом а вовк не приходить тричі він вилизує лапи м’яко ступає по снігу і тихо туман ковтає поки вівчар втомився - люди! впіймайте місяць хліба наїжтесь сала вовк не приходить тричі - де мої вівці сніже?! сніг на зеленому листі в божому кептарі вівці живуть і плачуть ти не такий неначе бо не у тому місті зірку вівчар заклеїв у запашний калачик

весіль ля пер ше

солоний місяць в боговій одежі
гіпюрова мадама у фаті
а що тепер уже від нас залежить
лежить ота що ти колись хотів
сповита книга книжечка книжчина
ворони руни виїли у літа
а сир в ясир здали — нехай спочине
побіля золотих солодких плиток
утім — оповідання без зачину
поріжеш небо в сукровицю в кров
а синя борода тебе зачинить
і будеш мерзнути — лежати над Дніпром
а про... холодну висівку вівсяну —
її з полишком стане на село
зелена панна застеляє сани
Сулою силою весілляним зелом
похилий ліс у боговій одежі
„а я ж не був мене як не було”
гіпюрова мадемузель – пардон – в Парежі
„а файна дівка на сумне село!”
яка різниця — габка чи оксана
в гіркій одежі місяць-молодик
ти будеш мерзнути розтулений над Сяном
із присмаком солоної води

пісня

зелені верби ув очах у брата
ввібрати осінь в пальці у вуста
густа твоя ріка як кров марата
як золотиста патока густа

зірви верхівку квітки помирати
горіла сосна – то горіла мати
у тіні грубого похилого хреста
а стан сестри над свічкою зламати
прийшов самітник з хлібом у воді
гляди і ти стікатимеш в долоні
солоні щоки – сонячні сліди
коли притулиш яблуко до скроні
почуєш: ти без яблука – один

зелені верби ув очах у брата
а риби випливають на тепло
було твоє життя як сіль багате
як золотиста патока текло

у сестриних очах горіла сосна
згорала як коралова парча
скрапало сонце в білий поголосник
а брат кричав – до вирію кричав

* * *
єгипетські птахи будують сіни
спочине сонцем бабина зима
мій бог зотканий з ниток парусини
у личаках заходить в білий каземат

худий і сонний наче совеня
згадав мене — одну з останніх літер
„колекція” порізаних палітер
і кров на сонці — понизовина

дзвонар заб’є ув опівнічні вишні
й пригубить синьої схололої води
прийди до мене загорни і вижни
а жито жнуть і жмут — один в один

година золотої калити
а коли ти лише такий і бідний
неначе надобраночі не видно
тоді зелені вишні сколоти
мій боже перенизаний з ожини
вхопи мене сполохано і хижо
скажи і сядь на сонячну коржину
ласкаво прошу до єгипетської хижі

* * *

----------------Світлані

учора — день народження води
а ти й не думав що горять каштани
мій прадід доглядав старий баштан
і пішки ув Америку ходив
у храмі залишаючи сліди
зелена віра зварена в окропі
аж Євина дитина ще в утробі
зітхатиме як місяць-молодик
ходитиме отелена корова
за ластівками хором полетить
хоч ти й забув — горить весільний провід
а кельти ждуть поїсти калити
хороми полишаючи і крам
готують ліжко з опівденних брам
а моджахед читаючи Коран
змиває сонце з загрубілих ран

учора дід зав’язував снопи
у жмені загрібаючи малину
малий наливку небоясну пив
вбирав у ступні сіль – солону глину

а може нам захочеться землі
коли в найдовшу лісову дорогу
лягає голос у терпкій несилі слів
і западає сива тінь в найглибший прогин

в собі збагнеш коли згорить небесний млин
що кров і тіло — з тисячі калин

повір’я про Свободу
або В’язниця стрічок
вірші-промовляння

повір’я про Свободу

Свобода – запоручниця небес
у ластовинні від охрещеного соняха
впізнаєш в ній закутого себе
коли у надвечірній ополонці
побачиш золоте обличчя Бога

така журба як верби олов’яні а небо малинове на Явдохи стають хрести живими й розквітають вона хоча і покритка – іде і кожному у голови стрічки замотує – нехай побачать страчену до шлюбу безмежно світлим вийнятим зі снігу великим хлібом волі й непокори та кажуть як обома руками небо охопити то й будеш ситий від води і волі а так – собі іди і не стидайся бо в тебе в жилах гірка і гостра ----------------вигоріла кров

Свобода народилася дитям –
відунка викрала купай лицю у місяця
а там на кожній стрічці по життю
і через те ріка закута в кригу –
в зеленій ополонці від утоми
сумує золоте обличчя Бога

на вітряках яріла громовиця шовковиця чорніла на губах а ви як не загубитесь як не поріжетесь о папороть – озвіться оміж загубних зваб нічних забав ота що вбрана у весільні колачі намітку насуваючи на брови влаштує ватру з тисячі личин й укриє палахким пологом овид – і нічим твою заплутану і витомлену плоть сховати від задухи і затіння на лицях колт – останок позолот а ти стікаєш наче дощовиця у застінок тебе вломити –видати себе за зраджену що заздроять їй заграви о гравій розбиваються хмарини з кривих як гладь коломака небес

Свобода мов заручниця бажань
безрадно стогне на розкраянім снігу
а поле залишаючись говіти
мовчить –
з кровин Свободи
йому урветься голос
радіє золоте обличчя Бога

віра

гаряче марево коротких втомливих ночей
спіткало мене
у постілі з лише одним плавким як віск коханцем
густі й палахкі оливи всидливо ховають перса
а як же її вхопити
твою різнобарвну птицю?
гордує сміється небо
викраює з крові посаг
даруючи вірну ружу
коханцям
у пості великім – безликі оливи стуляють долоні
згинають за томливе тіло коханці
солоне і сонне і світле
тихе як тінь холодне
свіже як верби в повінь
молиться на під повню
біла як сіль овечка
як її діти білі
як її молоко
боже порай мені грішній
як мені жити в горі
як упіймати птицю?
як плахтяним подолом
очам затулити світ
світ нахилити осторонь

УКРаденА краЇНА

зелені брови гір
криві й криваві як загусла криця
твоя криниця вже немає дна
єдина і невпевнена хода –
вторована хоч і загублена стежина
твоє ім’я не має міри й миті
займисте запашне
заховане у сутінь
зувірене бо ти – одмінець
бідака чуженецький
прийшлий вітер
яку долоню не підіймеш –
всюди камінь
крихкий і темний
„лупайте сю скалу”
скипаючи від болю і огиди
від власної втамованої сили
навколо ж виходів як диких яничар
а виходу до виходу - нема

покритка

іде і хитається як блудниця
осінь
ховаючи за пазухою листа
до неї раді були поласувати
медовим стомленим тілом
але ж хитається мов свіча
великодня
а ні – на Покрови
з головою непокритою
„пишуть козаки посланіє
вірне й дружнє
слова просіюють” –
а їй-бо тремтіти як лист березовий
протискаючись крізь густе повітря
і нести свою незотлінну память
у гарячих струджених
зневірених
руках

РОкитська боЖАНИЦЯ

вхопилася за голову й іде
скипіла у цебрах її полива
глеваха затужавіла в гіллі
і що тепер? коли
над нами буря
така ж ряба як сивий сон кобили
а на лиці гаряча заводінь
у дим пішла вхопилася у листя
бо в кожному побачила себе
оголену ображену обридлу
всидливо затуляючи вуста
сміялась реготала ні – волала
як віл що тягне перевернутого воза
і хто як не вона
запевне знала суть і сутінь віку
в цебрах носила прах своїх синів
аж очі посиніли від зажури
свічки як сон в’язала на гілля
й чекала на останнього онука
воліла бурі
роздувала попелище
втрачала волю
бо останнього – нема

харизма

----------------Осені, що стала єдиним вибором

місяць набубнявів як березова брунька
гіркий як горівка
і голий як сокіл
що втратив останній почастунок

схаменися:
стежка твоя облудна
ліс охолов упав без подиху
віддай віру побратиму
бо завтра вже буде пізно
жити
глянеш в долоню
як у дзеркало –
солі нема щоби очі
посипати
сили немає аби завмерти
як соляний стовп
голосу не стачить
щоб окропити свічки
в очах твоєї Матері
отямся:
горе в сльозині
тяжіє наче місяць
набубнявів
віддай віру
бо в ній
кров України

хора

----------------Фріді

чорно-біла калина
схилила в безпам’яті
вихудле зболене тіло
феєрверком відлетіла осінь
і розтанула як бог
що не знає болю
розлетілася мов птахи
у зелений ирій
червоно-чорна калина
вигусла як місяць у повні
ген за обріями
пливе неспалимий човен
а в ньому – твоя невіста
у чорно-червоній чадрі
з обпаленим волоссям
з запалими вустами
із голосом гарячим
наче ацтекський пломінь
навколо вулики –
по триста зір у кожному
не забувай її –
палахкоче небо
не згадуй її –
вигинається ліс ялиновий
не вір –
лягає у глиб снігів
її зажурений усміх