День Перемоги

Слава героям: - гомонім,
Зі святом вояків вітаєм,
Чому ж тоді удовій спів
Слізьми колиску омиває.

Лишень заграє миру світ,
Рубцюючи на серці рани,
Чиновник зачитає звіт,
Про те, що син поліг в Афгані.

Онук вже сходить на поріг,
Очікування серце крає,
Аби його Господь зберіг,
Силу молитви тільки й має.

Чечня, Ірак або Іран,
А може рідна Україна?
Де він зазнає тяжких ран,
На що зміняють її сина.

Невже розбещеним катам
Ростила й пестила дитину,
Коли ж пізнаєм мир хатам
Щоб лише старість - в домовину?

Нащо парад і пишність гасл,
Навіщо велич обелісків,
Якщо ніхто досі із нас
Не зрозумів Пророка вислів:

«Життя – любов, любов – життя» -
Слова злим генієм затерті,
В тім, то єдине почуття,
Що людство вбереже від смерті.

Створімо ж для дітей буття
Де смак любові є найвищим,
Давайте святкувать життя,
А не спроможність його знищить.
19.03.05.

Зростання

У своєму зухвалому віці
Сперечалась, змагалась до болю,
Навіть з тим, що стояло одвічно,
Намагалась змінить свою долю.
Самовпевненість з хистом мішала,
Розчиняла бажанням свободи,
П’єдестал своєму «Я» збудувала,
Удаючи перлину природи.
Та будівля ця марною стала,
Бо мій пращур всміхається скоса,
Й неодмінно скида з п’єдесталу
У багнюку, розквасивши носа.
І вже сили не стало змагатись,
Помилки розчавили свідомість,
І з’явилось бажання мінятись,
З тим, хто гордість бере, а натомість
Віддає безперечне бажання
Полюбити весь світ без останку,
Залишивши спокуси й жадання
Від вечірньої зірки до ранку;
Незрівнянне відчуть хвилювання
Від єдиного подиху вітру,
Від краси, а не від малювання,
Від любові, що зміцнює віру;
Відректися від права творити
Собі іншую кращую долю,
Очі долу свої опустити
І приборкати думи про волю…
Та невтомне створіння шмагає
І кидає від крайності в крайність,
Нових сил від мене вимагає
І затверджує справи цій вартість.
2000

Червнева ніч

Літній вечір, трави родять
Зіроньки вгорі блищать,
Цвіркуни пісні заводять
І дерева шепотять.

Місяць з хмарами ворожить,
Колисає сонну млу.
Відірвать очей не можу,
Все одно, мабудь, засну.

З насолодою вдихаю
Трав духмяний аромат
І тихенько засинаю,-
Так воліє старий сад.
13.06.04.

Треба жити

Попелом легким розсипалась туга.
Втрата надії та спомини друга.

Не залишилось ні сліз, ні печалі.
Пусто сьогодні, порожньо у далі.

Де закопати зернятко любові,
Щоб дало сходи у вимірі новім?

Як відродити здоровую силу,
Щоб достроково не катуть в могилу?

Дубе кремезний, облиш мені силу,
Сонечко ясне, даруй долю милу.

Пташко, заспівуй глибокую рану,
Бо відчуваю - здаватись зарано.
04.11.04.

Козацькому роду нема переводу?

Чому журиться родина?
Бо не рада долі.
Чом сумує Україна?
Бо не знає волі.

Проголошує свободи
Панство можновладне,
Та ті гасла, задля моди,
Криють щось неладне,

Та дають панам нагоду
Бавитись думками,
Працьовитому ж народу -
Бути жебраками.

Закатованая вдача
Козацького роду
По курганах вітром плаче:
«…нема переводу»
05.05.06.

* * *
Чом, ти, доню, така злая, як відьма кудлата,
Що затьмарило, не знаю, твої оченята.
Чи напилася водиці з гнилого болота,
Чи нашіптує у вуха якась сволота.
Чому не дає спокою моя стара хата,
Що жива на цьому світі, чи я винувата?
Дозволяла я вживати «московськую» мову,
Та благаю не зривати Святого Покрову.
Не чіпай старе подвір’я, дідівського саду,
Бо отримаєш зневір’я, та будеш не рада.
Чи тобі замало місця у нових хоромах,
Чи рабів не вистачає, щоб була здорова!
Пошиваєш у холопи свою стару неньку,
Мутиш розум, губиш душу, вбиваєш серденько.
Не цікавлять тебе зорі і співи на ганку,
Перетворюєш на мотлох святу вишиванку.
Пересилити старую не так вже і важко,
Та той гріх нести онукам, ой, як буде тяжко.
Що дало тобі коріння – то є Божа власність,
Принеси на батьківщину повагу і вдячність,
Не ошукуй мене, доню, не зживай зі світу
І отримаєш любові на довгії літа.
03.06.06.

* * *
На Івана на Купала
Погань в люди виповзала,
Гучний шабаш учиняла,
Душі грішнії збирала.

Люди щирі від природи,
П’яні дозою свободи
Заходились в хороводі,
Не питаючи хто водить.

Не отямившись побрались
З силами, яких цурались,
Ті ж в підступності змагались,
Згоди, начебто, питались.

А як сонце ніч розкрає,
Дівка в голос заридає,
Бо любові вже не має,
А то – смерть, вона це знає.

Так і Україну милу
Знов заманюють в могилу,
Та вона повстане з пилу
Маючи чарівну силу.
06.07.06.