* * *
То важка праця – спати...
Битими дорогами снів залізно-ватяних
Носити свої плечі під головою,
Ховати себе в долонях страху,
У його широко розплющених очах
Намагатися побачити хоча б якогось - тебе,
Витвореного з напівпробуджень, –
Коли беззвучні слова раптом вириваються з голови
Вітром об землю,
Бризками у вогонь...
У той момент, коли реальність найбільше заважає,
Коли ще марно намагаюся скинути разом із ковдрою тіло,
Коли ранкові зірки відбиваються на мені новими родимками,
Малюючи карту якогось аж надто чужого неба.

ХАРКІВ-ҐАНҐ

...такої пізньої холодної води,
яка вже почуває себе льодом,
тому її не тривожать
подуви вітру,
якесь мовчазне буття дванадцяти птахів біля берега;
зрештою, правила дорожнього руху
й ціна нерухомості в цьому районі...
Нею вже можна ходити:
Між дрібними опалими листочками,
Металобрухтом,
Качиним пір’ям, порожніми пляшками,
Дванадцятьма птахами,
Які креслять по воді схеми майбутніх польотів.

* * *
Голуби з теплими лапами
Проклювали дірку в моїй долоні.
Я хотіла згадати
Тебе на цій жовтій лавці,
Коли ще листя дивилося на нас зверхньо -
Типу, де я, а де вони, ото щось жовтіє внизу,
Дві здурілі голови... в неї злякані губи...

Голуби йдуть війною на сонце хлібно-біле -
Крихта за крихтою:
Я згадую,
Світ темнішає.

* * *
Згадай мене
Між вітром і водою
Тремтінням світла
В глибині думок
Я мертва
Мов повітря після бою
Жива
Як перший у безсмертя крок

* * *
Обезмежилося літо
Водою,
Розлилося останнім днем
Під ноги…
Глибше, глибше…
Там, у морі,
Завжди правдивіше
Руки тримають руки.
І ти.
І ми.
Коли ще риби вчилися плавати,
А люди – любити.

* * *
Не вистачає снів
Роказати тобі про день… про
Нових людей,
Моду на слова,
Погляди,
Почуття,
Тенденції на ринку
Дощових хмар
І вересневих початків…
За прогнозами експертів
Наша таємниця дорожчатиме
Навіть за умов
Падіння небес.

А таких сердець, як у тебе,
Давно ніхто не носить.

* * *
Крихтами снігу –
Свіжу білу хлібину.
Папуги цитуватимуть тебе,
А час викидатиме слова
З пісень.
Цілуватиму вікна
Потертих роками будинків,
Пережитих людьми,
Переходжених лапами теплих котів.
Поза стінами вітру
Бліда чорно-біла веселка
Від дверей до дверей
Затирає
с
--л
і
--д
и

* * *
Шовкова дощовиця
розмріялась
над містом
непохитних слів,
чиїхось тіл у камені та бронзі.
Тумани на ножах
трамвайними провулками
хитають світлотінь,
полюють на людей.
За коміром дощів
посмійся з мене –
доки литиме день…
завтра зранку
я підірву над тобою
сонячну бомбу.
Не люблю.
Не люблю.
Не люблю
дощів.
На відміну від тебе.

* * *
Викричу біль
у розбите вікно.
Тихо,
тихо
гудітиме
теплим смичком
надщерблене серпнем
літо
і повзтиме година
за стрілкою сонця,
і все.
Одне тільки:
залиш
ся
мені -
на згадку…

* * *
Безіменна джазова кухня,
Як холодна кашка
Із розбавленим молоком,
Несолодким цукром -
Від зими,
Якої не буде.
Від порожнього хліба,
Від скреслого неба,
Від думок попід стелю -
До вітрів скам’янілих,
До води між зірками,
До звуку біди.
Мурована злива
Половинить прапростір
Від вікна – до столу,
Від слова до слова.
Ковток – і тихо…