* * *
----------------Вулиця триває...
---------------------Із розмови у Львові

...А вулиця трива у шатах бруку.
Поховано під ним стару добу.
Алхімік-час епохи у сполуку
Змішав, проливши краплю у майбуть.

Що встане через вік, де щойно йшли ми?
Новітній храм чи в пояс кропива?
Копали землю Шампольйон і Шліман,
Бо знали: все мина – земля трива.

О Львове із вінцем святого Юрія,
В твоєму серці стяги поривань!
Легати, єзуїти, римська курія –
Все відійшло. А вулиця трива.

Триває українство. Чорне плиття
Значило путь гріховну крізь віки.
Та не вклонились Речі Посполитій,
Не цілували Габсбургам руки.

В пилу століть, між вікових корозій,
Між мертвих дат, глосаріїв, понять
Данило-князь трива у сивій бронзі,
Спинивши біля вічності коня.

Готичні вікна сяють. Пахне кава.
Кружляє пташка і росте трава.
Кохаються під кронами на лавах.
Триває вулиця. Історія трива...

* * *
Книжок перетрусивши купу,
Творить хотів я вірші ті,
Що б’ють, немов гармати Круппа.
Та – зі щитом чи на щиті,

Чи – мов на гребені цунамі,
Чи між барханами пустель –
Я лиш різьбив порожні рами,
Мішав ідей крутий коктейль.

На сцені, мов актор Кабукі,
Я грав когось – лиш не себе.
А небо над хребтом розпуки
Було безжально голубе.

Та вірив я – прийде напевно
Оте сліпуче, світле те,
У серці витримане, кревне,
І знов натягне струни тем.

Прозрів, схопився, що даремно
За плодом тягся, мов Тантал,
Бо від гармат сильніш дерева,
Що проросли через метал.

Заварював міцного чаю,
У зорі розчиняв вікно.
Все добре. В мене ще свіча є,
І ще не списано блокнот.

* * *
Без рими – хаос.
Міг ямбом, хореєм, сонетом.
Та якобінці-верлібри
Гільйотинують розміри.
Волю вільному віршеві!
Але ж необмежена воля – дикунство?
Без рими – пісні нема.
Без пісні – нема народу.
Чи не пісні мову нам сотворили?
Римуйте! Ямбуйте! Хорейте!
...А сам усе верлібрую...

Феєричне

Від захвату збиває дихання...
Ніч музикалила рікою тихою.
Акордами скляними з висоти,
Неначе бульки, лускали світи.
Між скалками світів ясніла ти.
Рукою махала,
Очима моргала...
Ні, не ти.
Лише фата-моргана.
Так, ти не ти, але і я не я,
А лиш у метриці пусте ім’я.
Ти йшла до мене килимами тиш.
Палало серце Сонця золотіш.
А ти не ти. Лиш марево вгорі,
Лише проміння темної зорі.
Розпались лати рицарських чеснот.
І ельфів таємничий хоровод
Мене здійняв до мрійних високостей.
Бриніли зір порожньосерді брості.
Подвійної зорі твоїх очей
Не віднайшов я. Ниций привілей –
Поміж зірок без милої літати.
Пелюстками засохлого латаття
Із серця облітали білі мрії.
Лице твоє світило... Та не гріло...

* * *
Я лечу на крилі у дощу
Днем осіннім – до тебе, до тебе...
Тільки грім – розставання віщун –
Підніма на шляху сотню стебел

Блискавиць, що гарячі, мов гнів.
Та мене надиха твоя близькість.
Я гашу зловорожі вогні
Зі Стрибожим онуком – вітриськом.

Все то лжа, що немає чудес,
Що в казках лиш окрилені коні.
Я до тебе прийду, як Зевес –
Сонцеструменем на підвіконня.

* * *
Прокотилися хвилі повстань –
Все у душах, у душах, у душах! –
Як Майдан знаменосний постав,
Розпанахавши небо задушливе.
І розкрилився сонячним вибухом гнів –
Спалахнули в серцях помаранчовогні.
Київ-князь у каптані оранжевім
Зоресяжних сповнився радощів.
Як співали тоді ми натхненно!
Як раділи грозово-шалено!
Як палали серця смолоскипами,
Розтопивши засіки скипеня!
Та змішались вожді у безладну юрбу.
На вогненних надіях – морозне табу.
От би знову – із прапорами,
Та на всю Україну розкрилить Майдани!
Але відгоріли в серцях помаранчовогні.
...А може, ще тліють потроху на дні?..

* * *
Мечі гострили об каміння,
Сирцеві зашморги плели –
В кривавоокім отупінні,
В плащах душевної імли.

Заблукані в диму кадильнім,
Ішли з ломаками у смерк –
Нестямились, як наплодили
Рої шухевичобандер.

Усякий, хто не п’є зі мною –
То ворог. Бийте ворогів!
Злоба кривавою маною
Зорить вогненно навкруги.

І лад, і мир – все шкеребертить.
Теперішнє – криве трюмо.
Одне на одного уперто
Ми молимось і плюємо.

Де ж золотая середина?
Ніхто не віда – темні ми...
І плаче ніжна Україна
Над нерозумними дітьми.

* * *
Усе пройшло, усе минуло.
Пиши статті або есе,
Аби скоріше все забулось.
Та тільки що ж воно – „усе”?

Що ти вкладав у це поняття:
Вогненні блиски на мечі,
Червоні, наче кров, прокляття,
Скарбівень золоті ключі?

А чи медузою жалюче
Ти серце кидав у бездонь, –
Тепер жахаєшся, що влучать
Докори стрілами до скронь?

А врешті – чи було кохання,
Що тьмарило Волосожар?
Чи просто молот бив у камінь,
А ти за музику вважав?

Минулось. Теплоніжний вечір
Розстав у ватрі розставань.
Мені зосталась путь лелеча
У неба синьомрійну хлань.
І сняться бурштинові плечі
Окрушинами порцелян.
Лице ж не сниться...

* * *
Між травами й зірками – я.
Ніч студить серце, мов жарину.
Я вже забув своє ім’я –
Я степ, я ліс, я Україна.

Спадають мантії одмін.
Я космосин. Я світ у світі.
І серце лине в зореплин
По вигаптуваній орбіті.

В очах – віки. Сяйлива грань,
Мигтіння дзеркала ілюзій,
Коли шляхетність поривань
Застигла мармуром в піврусі.

Від складності до простоти –
Вперед, повз фрески ерудицій!
Там жде Рожана, і води
Ківш піднесе мені – напиться.

Впаду на трави запашні
В луні земного дзвонобою.
Потрібно все оце мені,
Аби відчуть себе – собою.

* * *
Я тобі сказав (а серце – маятник),
Як три ночі самотою маявся,
Як про тебе мріяв одинокістю
В товаристві смутку сіроокого.
Тільки хмари в морі неба вершами,
Тільки чорноніч похмурим вершником,
Тільки дощ з татарськими очима
Бив чолом у вікна, як причинний.
Я не спав, та бачив сни про тебе.
У танку ходили сестри-верби
Й ти, заклечана коралями багатими
(Очі сяяли купальськими багаттями).
Ми пішли, побравшися за руки,
Наче праведники ірійними луками...
Я тобі казав – ти не дослухала...

* * *
Ніч водоспадить зоряним дощем,
А вірші десь блукають манівцями.
У настрою мого – свічі кліше,
Що залива кімнату ніжносяйвом.

Так гарно зараз – одцвітають зорі,
Жде вітромрій сузір’я Парусів.
Свіча в душі випалює узори,
І ксилофоном тануть голоси

Незроджених поезій. Певно, в цьому
Є вища радість творення: слова
Переплавляти у горнилі втоми
І в ювелірні спокою кувать.

* * *
Дуель із совістю. Бар’єри.
Леткої слави силует,
Тінь риморобської кар’єри.
Фінал: поет чи не поет?

Все чесно. Все без тог і мантій.
Без книжних фраків і корон.
О мріє, ти мій секунданте,
На сто писців поет – закон.

Чи я один з тієї сотні?
(Холодна сталь в теплі руки)
Чи теж носив атласи модні?
Але вже зведено бойки.

Та враз горіння небокраю
Чуттям незнаним защемить,
І я, вмираючи, спитаю:
Чи був поетом я... хоч мить?

Сміх

Коли чернечий песимізм
Обитель серця полиша,
Й похила, наче башта Пізи,
Виструнчується вся душа –

Переломлю медяник сміху,
І може в душу у чиюсь
Я зароню солодку крихту
Одним щасливим рухом уст.

У серці виноградні лози
Буяють-повняться вином.
Нехай тайфуни крешуть сльози, –
А я сміюся все одно.

Нехай порвуться всі вітрила,
Хай весла вирве з рук потік –
Каскадом рине сміх на брили
І вічно воскреса в житті

Фонтаном крапельок рожевих
У сяєві небесних сфер.
...Як віруєш у мрійні мрева –
То смійся, поки ти не вмер.

* * *
Квітами й коралями заклечана
Україна в німбах колосків.
Ритми жайворові та лелечині,
А в землі – порубані кістки.

Бусове розп’яття над долиною
Мариться на незабудь вікам.
Під багрянородною калиною
Шаблю мертва стискує рука.

Кров’ю та ненавистю напоєна,
Під пихою трону й булави –
Сина свого розлучи зі зброєю
І у мирну путь благослови.

Серце
(На мотив Тарковського)

Раннє зимове тло.
В серці холод металу.
Сніг крихкий, наче скло.
Але серцю – замало.

Що було – відійшло,
В ірій повідлітало.
Літо в Лету стекло.
Але серцю – замало.

Журавлиним крилом
Щастя затрепетало.
Розвогнилось тепло,
Але серцю – замало.

Сірий наст пропекло,
В грудях крига розтала.
Красне Сонце зійшло.
Але серцю – замало.

Небо сяйвом цвіло,
Наче грані кристала.
Білим цвітом мело.
Але серцю – замало.

В серці ніжне жало.
Ти раптово постала
Між квітучих гілок,
Мов дочка князя Мала.
Але серцю – замало...

* * *
Засурмив Дніпро – пора прощання.
Літу смішно, бо в душі сніги.
Скіфським акінаком це кохання
В серце ти встромила – на загин.

Ще твоя смаглявість оксамитна
І вербовий еластичний стан
У свічаді пам’яті помітні,
Та ляга на риси мла густа.

Все стирає час – іконні лики,
Руни та клинопис. Кожна мить
Краплею впада у часу ріки.
Лиш ім’я твоє античне – Ніка –
Раною у серці глибочить.

Зима

Падає сніг на мої окуляри,
Падає тихо й не тане.
Алея. Дерева, немов кардинали,
Височіють у білих сутанах.

Мармурова й холодна краса. Тихо сніжить.
Світ чарівний, немов задзеркалля.
Та серце кривавлять кинджали насмішок
Над першим нещирим коханням.

Кулькою ртуті в термометрі – серце.
Радощі літні сніг у замети сховав.
Тягнуться білі струни. Самотності скерцо
Віолончель награє снігова.

Але світить любов каганця через ширми холодні –
Вже відблиск вогненний лягає на зимову грань.
Я іду по алеї, несу свічу у долонях,
Ту, що грітиме всесвіт до нових, до літніх світань...

* * *
Вік ударив, як грім, булавою у щит.
Ген рубалися русичі із ромеями.
Печеніги, ординці сікли нагаєм по душі.
Зброя тризуба – герб України моєї...

Руси-слов’яни лягли молодими у землю.
Спочивають кістки у землі та пульсує кровина.
Сивочолі кургани степи вартують недремно.
Запеклася у ягодах кров... Гербом України – калина.

Руські боги потоплені у вирі Славути-ріки.
У глину дорожню вросли гуслеструни.
Українська печале! Гіркий полиновий трунок.
А дівчата плели із калини вінки...

Чом же зброя – гербом? Горлорізи й рубаки – в пошані?
Чи іще відчуваєм на шиї татарський аркан?
Наддніпрянський народ – зростав на ясир для хана?
О історіє наша – соснова смола гірка...

Двоє сущі в слов’янській душі – палій і зодчий.
Тільки чом же палій завжди гору бере?
Я дивлюся Дніпру у смутні сиві очі...
Мабуть, справді ми тільки “пся крев”.

Ні, не пся! – шелестять мудрокниг сторінки –
Бо творять віками, а палять і нищать – за мить.
Хоч кубки нашої долі печаллю гіркі –
Зате душ митецьких краса – перламутр століть.

* * *
Дні падають, мов яблука в осінньому саду,
Розходяться слова й чуття полярні.
Шукаю сенс життя. Можливо і знайду,
А може, все життя зійде намарне.

Дорослішають діти і думки.
Вантаж епох ліг світові на плечі.
Бажаєм кращого, та поки – навпаки –
У серці миру стріли ворожнечі.

В галопі часового скакуна
Нас ловить суєта в тугі аркани.
Життя пече гіркі хліби з зерна,
Що перевіяли життєві урагани.

* * *
О плинний час, о плиночас! Усе тече.
По сей бік гір – зима, по той бік – літо.
Століття падають киреями з плечей.
Тече ріка життя – законом Геракліта.

Ти спогадів не клич. Нехай вони
Сплять міцно у щоденниках, альбомах.
Бо збудиш їх – і почуття вини
Прокинеться за те, що не дозволив

Собі допомогти комусь колись,
Що поскупивсь на добре, щире слово.
В журбу повитий, наче в падолист,
Згадаєш про пегасові підкови,

Що у минулому безслідно загубив.
О як терзають втрачені натхнення!
Думки старі вже нажили горби,
Протерлися, мов бойові знамена.

Кохання перше – чисте, як ручай...
І лики друзів, що поволі гаснуть...
Ні, спогад на смітник не викидай,
Але і не буди його завчасно.