* * *
Набавились в людей — вертаємось у лютий,
в сніги, де без снігів нам ще біліше буть.
Намарені ліси, в яких шукали руту,
сліпим вогнем очей спиняються отут.
Гадати на кістках...
---------------Чи вперше?..
----------------------------Бідний Йорик...
Второпать що і як — несила в холоди.
А відчай — ще не край, бо є моря і гори
якими ти, на жаль, ніколи не бродив.
Поважчала хода і незнайомі зорі
все туляться до віть, немов померзли враз.
Нас сховано у сніг чи ми стовпи із солі?..
А Лот один утік — йому іще не час.
Та голос, як струмок, у голосі — відлига,
від холоду джерел до теплого вікна.
І слово ще не чуть крізь завивання лиха
і зріє сніг людський, безслідно щоб зникать.

* * *
Думи невтішні обсіли фіранку, як нетлі.
Вікна розчинені з диханням стиглих небес.
Падали ночі на груди й крутилися в петлі
десь на сорочці, незвичній такій, мов ексцес.
Пух павутиння чи міцно заплетені тіні
пасербством вулиць зберуться і ляжуть в мені.
Може, коханцям замало галактик у сінях
з нігтями в хмарах, як рибами у глибині.
Може, на клапті розірвана скатерка долі.
Вікна видихують хатню свою самоту.
Відчаю око з безсоння гуляє поволі
і знавісніння копійку шука золоту.

* * *
І дим…
----------А врешті — що від диму?
Очам звикать в цей спосіб плакать.
А потім — ти себе не стримуй.
І сльози-рими — в глині знаки.
Нехай шумер шукає в рані
своїх клинописів відвагу.
Ми досі тут.
---------------Чи ми ще звані
у світі богохульних магій?
І ми шукали — вже не диму,
і не раділи, і не знали,
що в час сліпий нам маски знімуть,
що непостійне буде сталим.
А руки й ті лякливі рухи
(коли на сонці очі слова
затверднуть, наче вірні слуги)
збагнуть тоді — а хто ж Єгова.
І піде Він.
---------------І дим ув очі.
Залишить нам, неподорожнім.
А плоть, як глина, слова хоче,
де сонце у травинці кожній.

* * *
Ріка — то ліки — все тече й мина.
Ступаєш обережно у надію.
Ранковий смак непитого вина
ганяє пес птахами по подвір’ю.
А ми в ріці чи часу течії.
Незвично тілу, бо не треба ліків.
В цих водах болю стоїмо — чиї?
Очікуємо незворушно — скільки?

* * *
Із зим своїх не втрапимо в тепло,
очікуємо дива серед буднів.
Так недоречно сонце потекло
у день отой, що зайвим став у грудні.
Між доторків і слів сніги стоять.
До щирості така вузька стежина.
І ніч тоді чи прірва, чи стіна
і ми тоді чи люди, чи машини.
Коли шукаєш слід знайомий чийсь
у втраченому спогаді від кроків,
поміж снігів долати відстань вчись,
аж день отой не зайвим стане доки.

* * *
Збережене тепло —
---------------і подих твій, мов літо.
Ковток од нас самих —
---------------од смутку до свічі.
Як віриться у сон,
---------------де щастя стеле цвітом,
як віриться тобі —
---------------так сліпо, як вночі!
Як віриться!..
---------------Роки...
--------------------Така між нами осінь.
І паморозь сердець —
---------------від жару до завій.
Це — бавлення минулим...
---------------Вже?..
--------------------Чи й досі?..
Навіщо?..
----------Літа слід у квітці лісовій...

* * *
Пустого слова вихлюпнутий хміль…
Де нам ховатись од лихого ока?
Поміж трамвайних дзенькотливих миль,
де, мов зайча, стриба чиясь морока.
Із перепрілих од дощів вітань,
де все ще «вчора» б’ється в сьогоденні,
ми всі такі приречено буденні,
коли надходить час для запитань.
І дзенькіт звичний, — він нічийний все ж, —
впаде у морок непомітним звіром.
В пустому слові зазимки найперш,
а потім те, у що навмисна віра.

* * *
Тікаєш од зими, що не була насправді
в обмеження бажань — розталий жест руки,
де світлом на щоці у середхмар’ї грав ти
і очі зацвіли писанням од Луки.
Навіщо слід калюж, коли біжиш над болем,
немов обличчя є тайнописом біди?
А небо без грози здається надто голим
і ридма хочеш ти непрощеним піти
по полю, по словах, по спогадах і зрадах,
угрузнуть до колін у впертій самоті.
У запахах весни моїх народжень ладан,
а від зими, на жаль, і досі не утік.

* * *
Оболонки від слів перемішують простір порожній,
у ворожих гілках не знаходячи ліпшої масті
несолодкого дня, що оголював вісті тривожні,
для знаходження сміху у непоцінованім щасті,
щоб утратити там, де і пастир не втримає паству,
вже не маючи сил посилати молитвою сльози
на Босяцькім Узвозі, говіючи з маревом птаства,
оболонками хмар опираючись фазам екстазу
зголоднілого духу, змалілого у сновидіннях
не насправді, а десь у надіях Медового Спасу,
де ще вартості смутку не знає самотня людина.

* * *
Не зникнення суму.
--------------------Провіщення гуннів.
Окроплення кулями власних дворів,
наліплених криком на змащену гуму,
де тліє людина у серця норі.
А німб вигоряє від часу і чисел,
і зліченим рупіям краще в воді,
де риби обходяться якось без крісел,
хоча і не зовсім вони молоді.
Ти знаєш вже досить.
--------------------Бо важчає дошка
таким пересохлим кривим відчуттям,
привнесеним звідти, де семеро ложки
шукають навіщось — згоріла кутя.
А пам’ять ще пахне, і пагони гинуть,
і сиплеться сліпо чи сіль, а чи сніг
на втомлену землю, на сплячу княгиню,
і зайда-метелик приховує сміх.
З міхів переповнених витекло літо
одним коливанням вогню у вікні,
що знайде веселку, хоча б і над слідом,
де сум ще не сум, а прокляття війні.

* * *
За перехрестям, за хрестом вікна ще мить,
ще ми такі теперішньо незрілі
митарствуєм (чи ні?), і мед стає, як мідь,
для перших наконечників на стріли,
що стрінуть струмінь ворогів і спинять гнів —
нестримане зашіптування крові
в тяжінні неба до землі, де час зогнив,
сосною в отверділий вп’явшись промінь,
де pro і contra промінять на грошодзвін
не треба хисту, знати б тільки міру
відмолювань гріхів і набавляння цін,
призначених за так, отриманих на віру.

* * *
У чарці, де стільки втоплено,
а вени пульсують втраченим,
твій погляд пірнає втомлений,
екстаз наперед оплачено.
Ошукуєш, бо ошуканий
повітря останнім видихом.
І камені котиш звуками,
і сміх замітаєш віником.
Ховаємось у відтінки ми,
міняємо маски вдосвіта,
достатньо здаватись тихими,
і правда не стане досвідом.
Бо знаки здаються вільними.
В безсмертя не досить вірити,
щоб час лоскотати віями,
коли зачитають вироки.
Об стіни горохом битися?
В буденність уперто лізтимуть…
Вбира винограду китиця
тяжіння земного істину.

* * *
Все навпіл…
---------------І після — опівночі вислизне пісня,
бо майже навіки в Елладі сподобано «ізми»,
де нарізно різкість твоя —
--------------------татуйована різність —
ніяк не поверне в поверхні отрут афоризмів.
І Змія не сміють тепер ні прокльоном, ні сміхом
ховати від Бога в халати, у хати, в серця.
Червона отрута, руда, мов обличчя аміго,
проїлась так глибоко в час,
--------------------що вже й світ — від мерця
аж навпіл — по людях, по груди у власному гніві.
І ниви вогнем проминаючи осоловіло,
село ослабіле несуть на руках Пріснодіви,
і крик рожевіє,
---------------в пітьмі наштрикнувшись на вила.

* * *
Зима з’являється сама,
ніхто її не кличе.
І в бубон неба б’є шаман,
щоб помирати тричі.
Щоб не дізнатися: куди,
для чого і навіщо,
себе на сніг я осудив,
за стріху серця вище.
Голодний.
----------Жадібний.
--------------------Сумний.
На діда трохи схожий.
Перебивався чи земним,
чи ефемерним, може.
У пам’ять м’яту, непрудку
вертаюся з неходжень.
І сніг — з ікони у кутку,
і дід, на мене схожий…

* * *
Сніг зникає. Шлях звикає. Все невічне.
Дні полічать. Неохоче. Не повірять.
Зупиняюся. Питаю. Знак окличний.
І вдихаю слід зимовий, сніг з повітря.
Дочекаюсь. Не зречуся. Стане духу.
Повні груди несвободи, мов зникаю.
Краще чоботи шукайте, білі мухи,
проминаючи не серце і не камінь.
І не сердься, і не зманюй. Є прикмети:
зустрічають при дорозі хлібом-сіллю,
куштувати пропонують кашу з медом.
Подорожню наливають — забудь-зілля.
Діжка швидко спорожніла — лопнув обруч.
Хто ти, постать? Невідома, пересічна.
Шлях розмоклий. І ліворуч і праворуч.
Сніг забуде, як він падав. Все невічне.

* * *
Зима наїлася тепла
по самий лютий.
І від коріння до стебла
рослини скуті.
У швидкоплинучі свята
тривожно ввійдем.
І, колядуючи за так,
надбаєм міді.
Нозі не слизько, і земля
хворá без снігу.
Бігом — і я, і мій земляк
у часокригу.
Дістатись холоду й назад
у Рік Печалі.
І привід з’явиться сказать:
нас зустрічали.

* * *
Раптом скажу: буває,
потім додам: бувай.
В пісні є щось безкрає,
мов у мовчанні — край.
Світло — воно не зовні.
Світить з таких глибин,
що відчуваєш повінь
у відчуттях рибин.
Прийде і час, і тиша,
ми відсвяткуєм Спас.
Знаю: ще буде ліпше,
тільки уже без нас.

* * *
Рифи і Рільке...
---------------Рибалити більше не можу...
Крадеться осінь чи кішка, крадійка рибини.
Оси вмирають...
---------------Ця осінь на віспу так схожа...
Тільки тоді розумію, коли резоную глибинно
в рибах і липах цим тілом таким незранимим.
Мабуть, від того, що довго морозів не лаяв,
бавились бабиним літом, шепталися німо,
і називали сусідів — апостоли Раю.
Рим, наче кремінь, і Криму до дідька негода,
годі на березі Рільке читати уголос.
Набожні хвилі чекають, а нам — все відходить...
Вишні і крони...
---------------Коралові рифи...
------------------------------І Хронос...

* * *
Танцюєш день і ніч — і не змовкає ритм,
порепалась земля, і ноги — міра болю.
Танцюєш на шляху, що йде у клятий Рим,
перестарілий мім, післяпотопний Голем.
І пісня — в далину, де після буде піст,
на темних брилах брів звисатимуть тумани.
Помацаєш — болить, а значить, маєш хист
до танців на мечах, і маєш перст для рани.
На ранок — ні душі.
--------------------А мертвим воям — плач.
Отим, із латинян, не навчених любити.
Впаде мідяк у пил — комусь цікаво, бач.
І стане битим шлях, актор — навспак — не битим.
Давай жвавіш, давай.
--------------------Спинятися не смій,
не смійся, не глумись і не вдавай глухого.
Скажений цей екстаз, де, мов клубок із змій,
не простір і не час, а тільки ноги... ноги...

* * *
Середа, а за нею — четвер.
Буде дощ, буде низ, буде верх.

А за ними ставки й водомірки,
що все далі і далі від нас,
і тяжіння закоханих мас,
як тяжіння планети і зірки.

Ліки слів, лики схованих ніш
загубились між душами, між...

Марно вдруге вертатися в річку.
Середа.
----------Отже, знаю — не вмер.
Краплі падали з ангельських пер —
значить, дощ переходив у звичку.

* * *
Мляво ступати, пірнати в глибини калюж,
лежачи в них, мудрувати й нічого не їсти.
Буцімто тіло – святе, і хоч як ти паплюж
рухами, ритмами, позами постмодерністів.
Бісер метатимуть – хай! – бо іще не свиня:
зі словником володію і можу послати
в землі оті, де Макар ще телят не ганяв,
де на жаргоні тубільськім говорять мулати.
Мало тобі?
---------------Так згадай, що є власні права
призупиняти контакти з тверезим народом.
Все-таки швидше, коли не болить голова,
вроду втрачаєш і, кажуть: не відаєш роду.
А всі нюанси нехай вицвітають собі
із краєвидів, пейзажів і навіть із вікон.
Вийди з піке, щоб податись у вічний запій,
витри обличчя і бруд, у кишенях що, викинь.