Україні

Не топчи, не лютуй і не ремствуй
в божевільному вирі подій.
Ти стоїш нареченою в церкві,
і не знаєш чи твій, чи не твій.

Шлях-роздолля збиває. Стежками
десь ідеш, а не знаєш куди.
Ти блукаєш, Вкраїно, роками.
Йдеш в провалля, а чи до мети?

Земле моя!

Калина шепче за вікном
свої наспіви червонясті.
Налиті кетяги вином,
а у листків жилки сріблясті.
Зима свій заспів розпочне
і на морозі, так невчасно,
калині груди розітне,
лиш кров горітиме незгасно.
Палахкотить, палахкотить
до зірки, аж до Вифлиєму.
Горить калина, ой горить,
як в серці ти гориш моєму.

Пісня скрипки

Кигиче ніжно скрипка,
каміння завмира,
В нічному переході
зморилося життя.
Воно присіло нишком,
у струни загляда.
І все кигиче скрипка –
заплакало життя.
Не від сумної пісні
і навіть не з журби -
у тім бруднім тунелі
щось загубили ми.
Життя ковтає сльози,
і зойкнула струна.
Замовкла ніжна скрипка,
і знітилось життя.

Байдужість

Сиднем сидиш і не чуєш,
сиднем сидиш і не бачиш,
де твоє горе ночує,
де твоє щастя плаче.
Сиднем сидиш, як ікона,
хочеш, змалюю тебе?
Але одна перепона –
ти не впізнаєш себе.
Ти не впізнаєш ні очі,
ні свої риси в лиці.
Я малювати не хочу
очі байдужі оці.
Я не художник, ти знаєш,
я не художник. Стривай,
я лиш тебе розгортаю,
як тиху книгу – читай!
Там поміж слів багрянистих
ти не знайдеш теплоти,
поміж рядків зовсім чистих
ти не помітиш журби.
Просто байдужість, як зрада.
Зрада усього в людей.
Може, змінити ти й рада,
але немає грошей.
Хочу тебе розпитати,
як же ти можеш ось так,
тихо, як камінь чекати,
а без чекання ніяк.
Ти не побачена Богом.
Ти не помітна в людей.
І обминає дорога
й тисяча вірних очей.

* * *
На всіх дорогах, всіх початках
стоїть вона, як поводир,
одвічна правда-мати в латках,
а ти даєш її в ясир.

* * *
Я в тиші дослухаюся до слів,
які ніколи, може, й не промовиш.
В житті своєму іншого хотів,
але живеш і досі ґави ловиш.
Я так хотів повірити тобі,
а ти пропив ідею і свободу.
Тепер жебрак в майданівській трубі.
Обдертий син обдертого народу.

ЛЮБЛЮ

Люблю тебе, небесная блакить.
Тобою моє серце майорить.
Люблю тебе, сніжинко в заметілі,
думки у нас з тобою білі-білі.
Люблю тебе, чаклунко лугова,
бо я твоя, і ти навік моя.
Люблю, коли летить у хмарах птах,
бо він на крилах розвіває страх.
І як це добре, що тебе люблю,
моя земле! Твою святу ріллю
До серця, мов до рани притулю.

* * *
На струнах дороги лунають акорди,
Знайомі до болю, рідненькі, мов плач.
Дай, Боже, лишитися вільним і гордим,
Хай буде безжальним життєвий палач.

Рубає – на смерть, а не так, щоби тліло.
Отруту – на мить, а не так, на життя.
Напнулися нерви, заплакало тіло
Думки закрутились, як вічне шиття.

* * *
Чого болиш, від чого плачеш, скрипко,
Яка струна сьогодні не у тон.
Смичок на нервах застрягає хрипко.
Замовк сусід – знайомий баритон.

Жбурляє дощ сріблястії монети.
Футляр рипить від важкості думок.
І хоче скрипка серед люду вмерти,
Але смичок заводить у танок.

ОДИНОКА

Покинула щось на порозі,
покинула на призьбі щось
і стала свічкою в тривозі,
а, може, то мені здалось.
Ти руки сонцем зігрівала,
ти вітром стужила думки,
нікого в світі не чекала,
і ось пройшли твої роки.
А за спиною добра торба:
є що нести аж на той світ.
Скрипить в криниці мідна корба,
уріс у землю добрий пліт.
Пробачила. Не попрощавшись,
пішла у поле за село.
І тільки журавля зустрівши,
пропала, мов би й не було.
Ніхто самотню не згадає,
ніхто не витеше хреста.
Самотність мовчки помирає.
До щастя ще одна верста.

ПРОСИЛА

Ти божевільна, як ніколи.
Ти божевільна, як завжди.
Навколо колом лиш ікони,
а на колінах одна ти.
Молилась, плакала, просила.
Клялася, вірила, могла.
Тужила, тихо голосила,
до неба руки підвела.
Шукала правди і отвіту,
шукала втіхи від життя.
А за вікном буяло літо,
та ти простити не могла.
Не допоможе ні молитва,
не допоможе каяття,
коли серденько твоє – бритва,
коли воно, як тятива.

* * *

Чекай, секунди скоро будуть спати.
День поринає у вечірні шати.
Зійде життя крізь пелену дощу.
Закриєш очі й скажеш: «Все прощу».

КОХАНА КИЦЯ

Просив, благав – не зупинилась.
В його очах – твоя печаль.
Холодна ніч морозом вкрилась.
Заснув в куточку тихий жаль.
« Та то ж було все несерйозно.
Та то ж на ніч одну, і все».
В його очах так грандіозно
Та зрада каяття несе.
Взяла пальто старе з полиці,
Під хустку коси заплела.
« Куди ж ти йдеш, кохана кицю?»
А ти велично попливла.
Хоч стук дверей убив і серце,
Ти не зронила і сльози.
Йому від тебе – тільки скельце
Від непросохлої роси.
Летіли зорі в небосхилі.
І мерзли сльози на щоках.
Ти йшла, хоч ноги вже безсилі.
Ти йшла з валізою в руках.

* * *
Я осені невпізнане дитя.
Мої думки, як жовте листя, кружать.
Летить життя – листопад без пуття.
Роки – дерева по тім листу тужать.
В калюжі падаю і човником стаю.
Шукаю берега, та так і не знаходжу.
Живу, кручись в осінньому раю.
І топчуть душу мудрі перехожі.
Із теплого дитинства в сірий дощ
Буденності, дорослості зринаю.
А зараз жовтень жовтий, ну і що ж.
Тоді листопад, що веде до краю.
Я ще у вересень вертаюсь раз-по-раз.
У те дитинство, барвами налите,
Де стільки добрих і сміливих фраз.
І від образ любові в мене свита.
А жовтень жовкне краплями дощу.
І так цінуєш сонце, що не гріє.
Волаю: «Холод в душу не пущу!»
Там тільки місце лиш для тебе, мріє.

* * *
Безплідна злоба б’ється у гілках,
Як ворон чорний, спутаний пітьмою.
Стоїш і плачеш – криє серце страх.
Душа кровить, ображена тобою.
Долонями стискаєш ти виски,
Але від того не стає тепліше.
Сьогодні все: слова твої, листи,
Пісні і сльози- чорного темніші.
Сьогодні вперше зрадило життя.
Чи то життя? А, може, просто- люди.
Ти грієш злобу в серці безпуття.
А для добра вже місця там не буде?
То перша зрада, думаєш, болить.
І друга, й третя, та й кровить останя..
Твоє життя – то тільки світла мить.
Мить радості, печалі і вагання.
Хоч серце каменем обпилюй, все-одно,
Людські гріхи його будуть колоти.
Життя твоє,мов те гірке вино:
І п’єш його, й боїшся захлинутись.
І зникла злоба, тільки сум з’явивсь,
Якийсь незнанний до сьогодні смуток.
У тіло біле голками упивсь,
То перша зрада в пам’ять кида жмуток.

* * *
Я змушена згубитися в тобі,
згубитися навік в гілках душі твоєї.
І бути зіркою в болотяній юрбі.
І бути квіткою в збур’яненій алеї.

Я змушена співати для птахів.
Ховатися в думках від зграй воронячих.
Ловити дощ в дірках твоїх дахів.
І ворогів любити, злобу гонячи.

Ти не дивуй мені, що я впаду.
Не треба пориватись підіймати.
Сама зборю образ усіх сльоту.
І все-таки навчусь в тобі літати.

ЗАМАЛЬОВКА

тепла ковдра в зимній вечір
ніжні й мужні твої плечі
чорна кава в сонний ранок
зірка з неба під світанок
мерзлі квіти серед ночі
у юрбі знайомі очі
усміх сина повний сонця
і маленька наша доця

* * *
Ще небо днем палахкотіло
Ще зорі спали у річках
Ще сонце ночі не хотіло
Ще вітер грався в комишах
Ти йшла загублена у тиші
Ти йшла заплутана в думках
Ти йшла заквітчана в спориші
Ти йшла із горем на руках
Ніхто не хтів тебе спинити
Ніхто не міг допомогти
Ніхто не зважився згубити
Ніхто – до правди довести
Прийшла до річки - бистриниці
Прийшла до сонниці зірок
Прийшла – і серце твоє – криця –
Прийшло - і стало на замок
Хотіла біль свій утопити
Хотіла горе відвести
Хотіла все своє убити
Хотіла махом все змести
Але ще небо днем сміялось
Ще зорі спали у річках
Ще сонце в небі посміхалось
Ще вітер грався в комишах…