* * *
Сіроока осінь... В паморозі коси,
Золотом укриті та дощем повиті.
Де ті буйні роси та весняні грози,
Сонячне роздолля, щебету блакиті.
Лиш тремтяче листя, яке не сховає...
Сивиною землю ранок укриває,
Дивиться в озера, чорні і глибокі,
Де заграє часом промінь одинокий…

* * *
Поруч ходить вечорами,
Дивиться в віконце казка –
Чисте сяйво, добра ласка,
Що зі сніжними дарами,
Із мереживом, вітрами,
Всі дерева укриває
Білосніжно-ніжним цвітом,
І на шибки в стужу раптом
Прилітають срібні квіти.
В кришталевих візерунках
Заблукає промінь сонця –
Чи то казка, чи то доля
Зазирнула у віконце…

* * *
І шум води, і шепіт листя
В один потік отут злилися
Над озером великим, чорним.
Дуби навколо обнялися,
Коріння й віти їх сплелися,
Несуть свою старечу втому,
Несуть спокійну мудру думу.
Та сонце вийде. Простягнуть
Вони до сонця гілки-руки
І до життя їх повернуть –
У вічності нема розлуки.

* * *
Легкий дотик твоєї долоні –
Я в полоні безмежного світу,
І акації чистого цвіту,
І бездонного неба полоні.
Я не хочу опори шукати,
Відпущу свою душу літати
Серед трав солов’їних, зірок,
Де красою відлунює крок…
Хай блукає вона до ранку
І росою впаде на світанку.

* * *
Заплуталося літо в павутинні,
В осінніх барвах, кинутих примхливо,
У краплях сонячних, що бавляться мінливо,
У неповторності яскравому сплетінні.
Воно злетить. Йому летіти треба
В журливо-журавлиному зітханні
І подарує усмішку прощання –
Хай плаче осінь краплями із неба.

* * *
Штрихи дерев у сірій рамці неба –
Велична строгість в простоті небарвній.
У звичності зимового сюжету
Сплетіння тіні й холоду - примарні.
Все спить, повите білими думками.
І тільки сніг грайливими зірками
Зірветься з неба, тишу оживить,
Щоб слово, нерозбуджене роками,
У чистім сні прокинулось на мить.

* * *
У вихорі жовтого листя
Барвисті осінні сонети,
В чарівно-червонім намисті
Печально-казкові портрети.
У вирій птахи відлітають,
Лишаючи мрії про літо,
І сонячні дні відцвітають,
Не знаючи, де себе діти.
Приходять дощі і тумани,
Розмиті дерев силуети
І сонячне щастя оманне:
Розбудить, зігріє, розтане...

* * *
Перший сніг святково-загадковий
Пада як у сні, прозоро-чистий,
А землі торкаючись, раптово,
Він згорає на опалім листі.
Так і мрії легкі, невагомі
Прилетять і тануть, як сніжинки,
Залишаючи на згадку нерухомі
Дощові і воскові сльозинки.

* * *
Кришталеві дерева, напоєні спокоєм,
Засинають, і білі простори зимові,
Не розбуджені вітром у ніжному дзвоні
Бачать сни нерозгадані і невагомі…

* * *
Подих осені лягає тихим і холодним ранком,
Позолотою, прощанням, пізнім зоряним світанком.
Відлітають всі печалі, а лишаються на волі
Одиноко-непохитні у своїй красі тополі.
Відцвітають літні трави, та до неба вічно лине
Зачарована теплом доля – пісня – цвіт калини…

* * *
Срібляста паморозь, що з ночі землю вкрила,
Розкриє білі та холодні крила,
Злетить у сяйві сонця і розтане,
А квіти розпочнуть казковий танок,
Осяяні, у бризках діамантів,
У трепеті від першого проміння,
У ніжнім дотику та вітру шепотінні
Вони полинуть в синє щебетання
До крон і неба, де прокинувсь ранок.

* * *
Просвітлення спокійно-невловиме
Тут тихо сходить, у словах молиме,
Ховаючись в каштанів прохолоді,
У ликах фресок і джерельних водах,
У теплих забрукованих доріжках,
Святих молитвах, стародавніх книжках,
У зорях куполу, доглянутих могилах,
М’якій аромі лип, Дніпровських схилах,
У чистоті – духовності окрасі,
На всі часи зупиненому часі…

* * *
Як спускається на землю білий птах
Легкими пухнастими снігами,
Вітер уві сні складає гами,
Та дрімає холод на гілках…
Полум’я різдвяної свічі
Небо зігріває уночі
Зорями у люблячих очах…

* * *
Кришталеві візерунки –
Заворожені малюнки
Тануть ранком у імлі.
Сяйво першої зорі
Пофарбує змерзлі віти –
Срібно-витончені квіти –
Подив, що застиг на склі…

* * *
Упасти в трави, що збирають смуток,
Надвечір, ще до першої зорі,
У кольоровий світ, де сонця жмуток,
Заквітчаний, згасає угорі,
Де папороті цвіт мінливий, дивний
Явиться серед ночі і блукає,
Зливається з вогнями золотими,
Нашіптує: „Купальська ніч минає”...
І відривається від сонної землі
Уже в холодній вранішній імлі
Феєрією, загадкою тає…

* * *
У міражі заплаканих калюж
Медове сяйво тихих ліхтарів…
Танцює дощ, краплинами дарів
Вмиває душу, втомлену від стуж…
Духмяний сум – акацієвий сон
Летить до позолоти куполів,
І музика дощу, уяви, слів
Звучить вечірнім дзвонам в унісон
Та будить зачаровану струну,
Що білим цвітом в серці забринить…
І неземна, прозоро-чиста мить
Пелюстками застеле біль земну…

* * *
Цвіте верба – весняний передзвін
І обіймає лагідно гілками
Туман, який блукає над ставками,
І тихий спокій, що ховає він…
Як марево, цей подих світанковий,
Як давній світ у полум’ї свічі…–
Дивилися пророчі сірі очі
На молитви, що линули вночі,
Здіймалися, будили день святковий…
І розквітало перламутром хмар,
У щебеті, замріяне світання,
І дзвін летів, і огортав вітанням
Усе живе. І сяяв Божий храм…