* * *
...намацаєш кинутий кимсь
закапелок подалі від світу,
сховаєшся, знишкнеш в надії на те,
що набрякла самотність твоя
нарешті проллється словами...

ПОМАРАНЧЕВЕ ДРЕВО ЖИТТЯ З кореня б'ється ключем струмінь Життя – Aqua vita, В жилах пульсує жага, мов лиха оковита... Всупереч логіці доль сплітаються віти... Viva la vita! Viva la vita! Нині потішимось тим, що ми – наче діти, ті, що пройшли Крим і Рим, здатні знову радіти... Прагнень минулих полон, що волочиться з нами творить новий Вавилон, зачепившись гілками... З дерева злетом птахи піднебесся прорвали... Вчора, втаївши гріхи, ми Христа розіп'яли.. Чиста спокутна сльоза в горло черстве пролита... З дерева – нова лоза! Viva la vita! * * * Хижий, мов кіт березневий місяць медовий зирить нахабно... марить незграбно сон світанковий... Березень – завтра! Завтра ти їдеш, знову як завше... їдеш і їдеш... Треті морози, вже й не так зимно.. крига не скресне... тобі не дивно? може й воскреснеш... їдеш і їдеш... ти ж не пропащий! може це й краще... коте медовий, місяцю хижий... де ж ти, нарешті? * * * Велика Незбагненна Недосяжна Таємниця: ти знаєш, що ти любиш... Ти хочеш посадити дерево, збудувати будинок, написати поему, підсмажити картоплю... Так і робиш! Росте-розростається, цвіте твоє дерево, виблискує покрівлею твій світлий будинок, шелестить свіжовидрукувана твоя поема, на плиті звабливо пахне смачна картопля... Велика Незбагненна Недосяжна Таємниця: Твоє дерево своєю кроною затьмарює комусь світло, твій будинок стає затісним, твоя недочитана кимсь поема припадає пилюкою, твоя картопля стигне на столі... ...ти знаєш, що ти любиш, Тому берешся підрізати, обтинати гілля свого дерева, добудовуєш будинок, робиш його затишнішим, переписуєш, перевидаєш, ілюструєш свою поему, присмачуєш, розігріваєш свою картоплю... Велика Незбагненна Недосяжна Таємниця: Твоє дерево всихає, твій будинок стає пусткою, ти, врешті, навмисне губиш ключі від нього, твоя поема зробилася жалюгідно-кумедним коміксом, твоя картопля пригоріла в сковороді... Ти знаєш, що ти любиш! Ти вирішуєш почати все від самого початку, ВІД ПОЧАТКУ СВОГО БАЖАННЯ: посадити дерево, напнути намет у лісі, написати повість, зварити гречку... ...але ти цього не робиш! Бо раптом починаєш розуміти, що всі твої намагання спіткає така ж доля, як і всі попередні... ... бо так, чомусь, виходить завжди, але ти не можеш знати – чому, бо це Велика Незбагненна Недосяжна Таємниця! ВУЗОЛ ЗВ'ЯЗКУ Затягнувся, затягся зв'язок, що триває крізь віддаль віків, окремих буттів, крізь суміш гріхів... ще відтоді, з Едему... Далі – не просто долі, а Він і Вона. Обов'язково в'яже зв'язок! Міцнішають пута, плутають душі... Вічна потреба жити зараз і тут! Він – знає, Вона – не зовсім, або – навпаки... ніхто не знає нічого... І саме тієї миті хтось комусь мовчки каже: Прощай! * * * Дужі обійми байдужості лагідно душать душу... Душ контрастний прийми! Прийде Тиждень Страстний, аж раптом – Великдень! День дивний... Дійсно, радісне дійство! Дивно, давно не писалось... Тіло – хитре злодійство! Сало вже зав'язалось... Яйця. Паска. Ковбаска. Голубці. Риба. Цвіклі!!! ...звиклі до всього руки, що пестять жінку, мацають шинку, рот, що цілує, шепоче, жує при потребі... Очі? Отче наш, той, що на небі... ЖИВЕ ДЕРЕВО З його плоті Ной спорудив свій ковчег. З його плоті Діоген зробив собі бочку. З його плоті приготували шибеницю для Христа ... а потім на дошці з його плоті намалювали лик Спасителя... Пізніше з його плоті збудували храм, а ще пізніше – розклали багаття, в якому згорів Галілей... Його плоть стала щоглою для корабля Колумба. Його плоть співала в руках Паганіні. Його плоть рубали, тяли, пиляли, різали, відтинали, ламали, корчували... А воно живе! Тягнеться до неба, вірить Сонцеві... Дерево Життя. Живе Дерево! Ось і я – пишу на папері, вичавленому з його плоті... Пробач мені, дерево!

Життя Фламенко

Сплівшись хребтами-грифами
тужно стогнуть дві гітари,
пройнявшись передчуттям жаги
нерозірваних струн,
недомріяних пісень,
що звуться фламенко.

Мерзне ніч від доторків
порожніх балачок,
від натяків на танець,
що зветься фламенко.

Причаститися таким же спраглим тілом!
Припасти до вівтаря такої ж спраглої душі!
Й здійнятись вихором до зірки,
що зветься Фламенко!

А далі, понад всіма зірками –
гарячий шепіт, гаряче вино
солодке від терпкого трунку вуст...
і зветься «Фламенко»!

Лиш ранок знає все...
Він завше є і буде!
Як видиме ніщо,
як те,
чим я живу життя,
що зветься ...

* * *

Квітку треба любити,
бо вона – Квітка!
та гріх – вимагати від Квітки
любити тебе...
бо вона – Квітка!

Вона любить Сонце,
бо воно дає їй світло.
Сонце знає Квітку,
бо вона творить красу
з його світла.

Та Квітка не вимагає
від Сонця любові,
навіть, якщо вона дуже гарна...
найкраща...

Квітка знає, що ти її любиш.
Не тому, що вона найкраща,
а тому, що ти її любиш...

Бо вона – Квітка!

Вона любить Сонце і знає тебе.
Сонце також знає тебе.

Тепер мусиш навчитися любити
ще й Сонце,
Навіть, знаючи, що Квітка
любить лише його.

КЛЕПСИДРА В перекладі з грецької буквально: „красти воду”. Крапля за краплею: миті – сльози за вкраденим часом смокче додолу Сила Земного Тяжіння... Повільно, невпинно, невідворотно! Краплі квапляться впасти, Тиснуть одна на одну. Ще одна, ще одна, Ще! Однаковісінькі, Різні в миті свого падіння... Одна лиш не схожа на інші – та, що посередині між часом. Може це вічність? Ні! То лиш пристрій, де маєш нагоду побачити своє відображення в часі... тим часом – дія триває... Лишилась остання крапля... Крапка! МІСТИКА Місто Містерій Мостить Місточки з Місткості Мощей. Мусять Місити в Майстернях Мистці та Мисткині... Мстить Містечковість! Мастіть собі мешти! ОДНОРАЗОВИЙ СВІТ ...з одноразової пляшки пиво налито один раз спожито з одноразового келиха одноразове життя прожито далі наступне чергове одноразове раз за разом всі разом зараза ... ...одноразова запальничка залежно від якості може відразу спалити загріти чи освітити весь одноразовий світ! СЛОВА ... а коли вже берешся казати якісь важливі слова, то вже й не хочеш... Тому, що вже й так знаєш, що слова – то символи. ... але ж насправді: то ЛИШЕ символи! чогось, що МАЛО БИ БУТИ! ... такі собі анонси того, що ОСЬ-ОСЬ і вже ЗАРАЗ БУДЕ! ... а насправді? А ДЗУСЬКИ! ... потім береш, складаєш ті слова, яких не хочеш казати, і з того виходить ЩОСЬ... ... далі береш оте ЩОСЬ і волочишся з ним, як з прапором повз життя ... тим часом життя так само саме повзе собі повз тебе ... ні, ти, звісно, можеш врочисто-конвульсивно розмахувати своїми словами, СВОЇМ ПРАПОРОМ... ...а насправді... А ТИ, ХІБА, ЗАБУВ?

ТІЛО БЕЗ ДУШІ

Напнутою струною
натяглась навколішки перед олтарем,
схиливши голівку, піднеслася в молитві...
а я,
чекаючи черги до сповіді,
намагався вхопити свою душу, що заблукала
в склепіннях церкви...
черга тривала, й душа моя нечемна
щемно тужила, ширяючи понад мерехтінням свічок,
залетіла на хори: якої вони там виспівують?
моє тіло також співало якоїсь німої пісні...
а взагалі – було байдуже: чи станеться сповідь...
та деколи робилось не так щоб аж добре,
як просто легко...
саме від того, що знав: не буде нічого...
чи може вже є?
вона сказала: „...не можна робити того, чого робити не можна...”
то в чому ж тоді мені каятись?
не буду!
так мало, так швидко – і я вже не буду...
чи буду: вітром, дощем, недописаним словом, порухом пензля,
доторком світла, спогадом чуття її подиху,
марним розчаруванням?
а як ні –
то надірваною струною...
струни
натягнуті для того,
щоби рватися...
інакше – не звучать!
скільки їх є в тих окремих акордах?
котра з них – моя, коли її черга?
скінчилася черга
до сповіді,
та душа ще ширяла
крізь обрій палахкотіння свічок...
свічки такі різні...
одна з них – найменша,
вже майже скінчилась...
а я?