КОНКУРСАНТ 15
відозва
ти є і не відступай
не потрібно
падати в ноги сліпцям і калікам
задля самозбереження
доходити до самовтрати
рівнозначної самогубству
ти є
вишивко чорною гладдю
на цупкому полотні світу
ти є таким не випадково
саме таким як замислений
замислений над дилемами
промовистий німий питальнику
не варто
таким розмашистим незграбним жестом
змазувати кіновар своєї крові
з підмостків суспільності
ти є і в тобі був сенс
попри всі глюки недобачання сліпими
тож чи доцільно
знімати на догоду іншим
з рахунку себе
себе єдиного такого
себе істинного
бо ти є істина
якій завжди довіряєш найбільшеДиптих
Хочу звідси подалі До Індії, в Африку, в Ємен.
Перестань ці слова, що печуть, мов розпечена грань,
Забивати, мов цвяхи, в надтріснуту ніжність взаємин.
Перестань. Перестань. Я благаю тебе, перестань.
В чомусь я провинився. Напевно, ще міг обминути
Певний день або ніч, чи принаймні прожити не так.
Я тебе розумію, ти маєш за що дорікнути,
Але ж не проклясти. Не веди ідіотських атак.* * *
Це мовчання мене допекло до глибин, до останку.
Щось таки відбулось, та гублюся у здогадах, з ким.
Провінційна нудьга. Листоношу чекаю на ганку.
Це мовчання дістало. Яким воно стало містким.
Ти не пишеш так вперто, що віри не йму. Взагалі-то
Що я знаю про те, що відчуєш негадано ти?
Шерхле листя горіха. Ось-ось досотається літо.
Хтось убив листоношу. Тому й не доходять листи.Легенда про святу Маргариту
«Ви знаєте, в домі тім є превелике горище –
Отам і грішила, а ви собі думали, де?
А сила нечиста, отой її чорний котище,
Пощезла кудись, що вже й гицель її не знайде.
А як її брат проклинав при чесному народі!
А їй мов нічого – стоїть наче свічка пряма!
Така була горда, мовляв, приступитися годі,
Аж тут показалось, що сорому в неї нема.
Злягалася з бісом, від нього вродила дитину.
Застали сусіди – душила її у садку.
А був же хлопчисько! За неї пішов на бантину!
Подумати тільки, за фурію, лярву таку…”
У сизім тумані від башт повертаються стежі.
Далеко-далеко, лиш оклики чуть голосні.
І хтось промовля… так… суддя у червоній одежі…
А може, вже й справді молитися треба мені?..
Ці східці ведуть догори – а як в пекло спускаюсь.
Отак мені й треба: згубила невинне дитя…
Казали, відпустять, коли щиросердно покаюсь,
Та в тім-то й біда, що не хочу цього каяття!
Одна тільки думка пече, наче голка зашкурна:
Чи він пожаліє, чи, може, навіки забув?
О боже, не знаю, чи грішна, чи відьма, чи курва,
А знаю, що й досі люблю його, ким би не був!
Такий був ласкавий. І мова, неначе здалека.
Він старший на вигляд. Казав, йому тисяча літ…
Мені ще тоді відчувалась якась небезпека,
Коли проводжала і плакала біля воріт.
Ось кат розім’яв собі руки. Закинув уміло
Мішка з-за плечей. Вже сокиру готов занести.
І жаху не чую – щось інше мені наболіло.
Щось треба сказати. Хіба, якщо можеш, прости…
А глупої ночі шмигнув попід браму закриту
І гірко ридав, роздираючи груди свої,
Старий Мефістофель, що знав про святу Маргариту
Ще менше, ніж знала юрба про чаклунство її.ІІ
А я ж повертався. Я насліпо гнав своїх коней.
Пристрілював, загнаних, не на одній з переправ.
Запізно отямився. Договір був незаконний.
Я ставив багато. І ставку, звичайно ж, програв.
Він тер вузькуваті долоні. Він терся в довіру,
Мов кіт об коліна. Очиці в гидотнім лою…
Я був нерозважний. Хотів усього понад міру,
На владу над світом тебе промінявши. Мою.
Ще тішився довго, що вирвався з ями застою.
Мені, божевільному, вічність була на меті.
Мав бути інакшим. Вагомістю і правотою.
Я все пояснив тобі в тім, ще давешнім, листі…
Той лист не дійшов. Бо, забувши його одіслати,
Знайшовши вже потім на бюрку, якогось там дня,
Я дер його в клапті, бажаючи стати крилатим.
Бажання уже не збувались. Я вивів коня.
І був переїзд. Бездоріжжям. Крізь митничний гамір.
Лихе прочуття мене гнало: не гайся, лети!
Хотів якнайшвидше. Врахуй мені, боже, хоч намір,
Усі спотикання якоїсь важкої версти.
Надибав знайомих. Вони мені перші й сказали.
„Котра Маргарита? Небіжчиці пряхи донька?
Спізнився ти, друже, – учора на горло скарали.
Судили як відьму. Убила свого дітвака”.
А я ж повертався. Бо думав – ще буде до кого.
Бо думав – зустріне, коли заступлю за поріг.
Навіщо, скажи, я долав цю прокляту дорогу,
Коли мені, боже, ти навіть її не зберіг?..
Припав до дверей запорошеним сірим камзолом.
Чи сльози пробились, чи просто повітря сире?
Все скінчено, Мефе. Спини своє чортове коло.
Бажання уже не збуваються: смерть не бере.Ю.К.
Моя близька - - вітай мені - - далека
Моя страшна - - прости мені - - страшна - -
Криниці наші висушила спека
Могилу спільну камінь завалив
Летять за вітром голі віти лип
В завулку де стоїть бібліотека
Бо це весна - - навиворіт весна - -Течуть предмети крізь мої повіки
Позбавлені божественних ознак
Моя близька - - прости мені - - навіки
Байдужа паралелі паралель
Немає світла глибшає тунель
І вулиці мов пересохлі ріки
Але життя тече мені навспакЛола біжить
Тротуаром,
Розштовхуючи перехожих,
Вриваючись у натовп,
Не розбираючи дороги,
Наштовхуючись на те-се,
Наодчай.
Дівчина
На ім’я Лола,
Кирпоноса малявка,
Яка не пам’ятає,
Коли була Лолітою.
Через дорогу,
Напереріз машинам,
На червоне світло.
Попри ятки,
Крізь юрби перекупок,
Черги до маршруток,
Хоч вода гори.
Лола біжить,
До чола
Налипло мокре волосся,
Розпашіле обличчя,
Задишка,
Рука на правому боці,
Півпачки цигарок
У кишені джинсів.
Лола біжить,
Приволікає обважнілі ноги,
Спотикається,
Чортихається,
Розмахує кулаками,
Закашлюється,
Добігає до фінішу,
Пре грудьми на стрічку,
Обриває її
І падає
З розірваним серцем.Відмінки
У моїй мові
Два відмінки,
Називний і родовий.
Ти, тебе.
Як не ти, то тебе.
Хтось проходить
По краю
Підмерзлого озера,
Під льодом холодна риба.
Вода,
Що не прогрівається
Навіть літом.
Серце здригнеться
Тільки насамоті,
Та й то зрадницьки,
Відразу притоптане ногою,
Як недопалок.
Готова слухати
Тільки знічев’я,
Як хтось переконує,
Що вихід у гіперпростір
Можливий.
Існують вертепи
І вистави,
І тунелі часів,
Перетини енергетичних полів
Та просторів,
І тому подібна фігня.
Вихід у тунель
Можливий,
Двічі в той самий тунель.
Імовірність потрапляння,
Як на мене,
Нуль цілих
І ще щось там кілька
Нещасних
Десятитисячних.Заява без шапки
Господи, істота,
Яка вірить у тебе спідлоба,
Під настрій і в рідкісні моменти,
Пише тобі придуркувату заяву,
Неоформлену, без шапки,
Тому що сьогодні не смакують цигарки,
А вчора
Раптово скрутив у мушлю
Химерний стан,
Який вона визначає як фіг-зна-що
І не відає його походження.
Господи,
Насправді вже багато днів
Ця істота відчуває несвідомий подив
Перед поблажливістю життя,
Яке підсуває їй,
Наче повну тарілку,
Різні імпресіоністичні фішечки.
Його натяк незрозумілий.
Що за чортова дипломатія,
Що б це означало.
Господи,
Істота, яка, можливо,
Вимушена тобі належати,
Насправді вже багато днів
Не відчуває смаку
Чогось нового під сонцем,
Або ж, що теж справедливо,
Відчуває огидний післясмак
Усіх позірно великих радостей,
Перемог, удач, мрій
Та інших подібних страв.
Їй не хочеться, господи.
Не варто, господи.
Дай відлежатись,
Щойно був напад гарячки,
У роті досі гірко.
Можливо, згодом.
Прибери ці гори солодощів,
Бо може знудити.Період ремісії
В останню суботу,
Перебравши всі можливі способи
Боротьби з внутрішнім ворогом,
Пробувала плакати.
Звичайно, нічого не вийшло.
Я ж казала, не вмію.
Нема жалю ні до себе, ні до інших,
Не варто навіть старатися.
Моя пам’ять оперативна,
Як пам’ять телефону.
Вона постирала повідомлення
Про малі й великі несподіванки,
Про якбитологію,
Про інтуїцію,
Магію,
Нематеріальне, вічне,
Особистісне
Та про інші дурниці.
Вона мало що зберегла,
Півкулі мого мозку
Складаються з глузду
Та кількох основних інстинктів.
Двадцять п’ята зима
Покрила снігом письмена
Тремкої та обездашеної
Мобільної молдаванки.
Вони надійно лежать під снігом.
Не забуваються хіба що
Переламані кістки,
Простромлені дуже тонкими пальцями очі
Й, напевно,
Проліски у вазоні,
Залиті напалмом,
Хоча про це останнє не певна.
Ночами хтось
Із ідіотською настирливістю,
Якої смішно сподіватися вдень,
Приходить миритися.Постать
Ця постать пливе по тобі,
Як по воді,
Тінь твоя блідава,
Що надто навчилась
Пливти за течією.
Ти йдеш,
Змушуючи себе не озиратись.
Ця постать іде за тобою
З неготовності вчинити інакше
І ще від чогось,
Про що доречніше змовчати.
Ти не ведеш,
Бо тобі вже нікуди озирнутись.
Ця постать іде за тобою
Ходою змученого собаки,
Який не в силі
Відстати від сліду.
Одного дня
Ти таки озирнешся
І помітиш,
Що за тобою вже ніхто не йде,
І, можливо, засумніваєшся
В реальності
Невитравних ран,
Коротких теплих дощів
І напівбожевільних відкриттів.
Одного дня постать відстане
І зникне, як великий міраж,
Як святий самообман,
Як нічне жахіття.
Цей день стане твоїм чорним днем.
Готуйся зараз, тепер, вже,
Покроково, щохвилини.
Бо ти відчуваєш її,
Як саму себе,
І навіть гостріше,
І гострий ніж
Невідчуття
Змаху тобі між ребра
Зажене щось,
Про що теж доречніше
Змовчати.Реалісти
з відмінків знають найкраще присвійний
зі способів наказовий
носять душу на дистанційці
ніби бояться її мати
а подаровану
жбурляють назад із прокльонами
відпльовуються від сентиментів
люблять життя знаючи
що є смерть
мислять твердо
воліють дію
не скиглять що важко
не кришаться
і майже ніколи не плачуть
у найнебезпечніших ділянках
життєвого фронту
обвітрені в поросі
страхом гартовані
невідступники
хитрі й сильні звірі
життя пропалене
як перфокартка
незліченними можливостями смертей
аж поки останняМоє обличчя
моє мимохідне обличчя
в тьмяному склі
кафешної вітрини
обпечене зимовим вітром
з вилицями
з бровами наче припухлими
пропливає
твердими жорсткими очима
і губами
потрісканими від холоду
(не вживаю макіяжу)
хто сказав
що ця істота
може загнутися від безсилля
очі холодні
байдужі до жебраків
і вуличних музик
хто сказав май совість
хто знав що пережила і вижила
в цьому університеті виживання
хто помітив
як губи силкувались вимовити
слово про біль і не могли
бо до того не складались
хто прочув
у застінках холоду
останні конвульсії
закатованої ніжності< буду жити >
буду жити
не завернулась жити буду
і мати це все в задницю
поки на повороті
за плечима цього цирку
несвітського
забере мене
666-а маршрутка
долоня твоя ліва
п’ять пальчиків кленових
п’ятірня п’ятниця
очі твої мої
в небо замучені
на краю світу
в траві сидиш високій
із сопілкою
мій господи
і святими слізьми
по мені плачеш
знаю
Copyright © 2007 Life, and Death, and Giants...