Дана Рудик народилась у Львові. Освіта: історія і філологія (полоністика). Вивчає культурознавство центрально-східної Європи (Варшавський університет). Працює вчителем у одній з приватних варшавських шкіл. За словами Дани, «поетом себе ніколи не вважала (без кокетства)».

До фотографії померлого хлопчика

Зараз зима.
А ти – на тлі літа.
Де пахне сонцем
земля зігріта,
й озеро сонно
плюска об берег,
і мама твоя
ось-ось, за кадром,
простягає до тебе руки...
Де болю нема ще,
як і зовсім немає
свідомости втрати,
і нічого-нічого
не дано iще знати
безтурботним отим рукам...
Де голівка білява твоя –
смішна і пухнаста
кульбаба.
В теплій лапці –
солодкий зліпок малини.
І втікає з відерка
така перелякана жаба
до такої рятівної трави...
Де ж тепер ти,
моя бідолашна пташино...
Спритно вкрала у смерти
світлина-хитрина
ці смішинки у кутиках вуст
і сонячну днину,
де м’ятою пахнуть
ще нічого не знаючі руки,
що їх простягаю
до тебе я.

Краків

Мина так швидко осінь
і днів осінніх жаль...
О, брамо Флоріанська,
візьми мою печаль...
Хто раз пройшов крізь тебе –
воістину воскрес.
Ах, Флоріанська брамо,
драбино до небес!
У грудях – дзвін вавельський.
У Сукєнніцах – крам.
І споглядає зверху
велебний Флоріан.
О, Флоріанська брамо,
найкраща в світі з брам...
Не липи ронять листя –
флорини Флоріан.
За липову готівку
куплю шовкову шаль,
намисто, катаринку,
два байглі та вуаль.
Куплю на Казімєжі
під клезмерський кларнет
кошерної гіркої
безпрограшний білет.
О, Господи! О, якже
цих снів осінніх жаль...
У брамі Флоріанській
живе чиясь печаль.

La boudeuse
(Картина А. Ватто, 1718 р.)

"Без жалю за минулим і тривоги про майбутнє ми весело йшли квітучим лугом, під яким ховалась прірва..." Граф де Сегюр, сучасник Ватто

---Віоли, тамбурини, клавікорди,
в обіймах меланхолії та снів
світ ілюзорності і анемічних слів...
---Розсипте срібло жалобних акордів!

---Гавот печальний - мрій опалих плід,
під твій мотив провадять гру манірну
рум'яна лялечка та кавалер невірний...
---Де ти, любові істинної слід?

---На тлі природи прісний ритуал.
Не піде обертом від нього голова,
заздалегідь відомі вчинки та слова
---і штучних пристрастей невиразний фінал.

---Театр тіней, де щастя так примарне,
а граціозність щирість заміня...
Невиправний рокайль, буколіка німа
---та дві душі, загублені намарне.

---Чому ж у цій містичній чорноті
так дивно тоне плаття шовк важкий,
крадеться відчай під тремтіння вій,
---смерть закрадається у серця темноті...

---Віоли, тамбурини й клавікорди,
гряде вона, як грішний світ, стара -
пора прозрінь, всепрощення пора...
---Даруйте ж подих радісних акордів!

Танго

Нам співає Гардель із засвітів.
На паркеті від воску - слизько.
Так далекі від ніжности й захватів,
стоїмо ми з тобою так близько.
- Adelante! Легко і пристрасно!
- Al costado! З любов’ю й надією!
Що ж, назвем
цей реванш за непрожите,
наче фарс, аргентинською мрією.

Прекрасний принце мій,
в-собі-закоханий-Маноло,
граційний жіголо
з прилизаним волоссям,
ти заблукав навік
серед мілонг,
а я у залі цім
лиш випадкова гостя.

В мою ліву мешт вгризся собакою,
а твої дві я топчу безжалісно.
Ми з тобою сьогодні приречені
на самотність удвох
в душнім залі цім.
Наші душі зав’язли в минулім...
І що буде -
на те ми заслужим...
Ти мене вже ненавидиш майже,
і мені так до тебе байдуже.

Прекрасний принце мій,
в-собі-закоханий-Маноло,
граційний жіголо
з прилизаним волоссям,
ти заблукав навік
серед мілонг,
а я у залі цім
лиш випадкова гостя.

І зайдеться Гардель востаннє,
й бандеонів стихне ридання.
Тихо скажеш: - Esto es todo...
Я руки не подам на прощання.
По твоїх бровах припіднятих
прочитаю німе питання...
Милий хлопче!
Це просто померло
неіснуюче наше кохання.

Прекрасний принце мій,
в-собі-закоханий-Маноло...

Гейша

На рукаві –
журавель застиг у польоті.
Дбайливо полічено
і сховано у лаковане пуделко
дрібні перли сліз.
Дитячі перса
перетягли лати поясу.
З легких ширм,
зашорів та зашморгів
збудовано клітку,
де на чотирьох татамі,
звично ховаючи відчай
під шаром рисової пудри,
чекає гостей
маленька малинівка,
якій так бракує
розрекламованої відваги
мадам Б.

Спіноза

Відкинутий громадою дивак,
самітник у свої
неповні віку чверть,
у вічнім пошуку
загубленої правди...
Барух чи Бенедикт –
чи бачить хто різницю?
Чи бачив хто і чув,
як роздирався-верещав кагал:
“Відступник! Єретик!
Проклятий д’Еспіноза!”
Й плював рабин
з огидою під ноги,
і, спішно надірвавши поли,
зрікалась перелякана рідня...
“Анафема...” –
шипіли ортодокси.
“Із Амстердаму геть!
На вигнання!”
Точив легені згодом
скляний пил в тісній майстерні
на гаазькім передмісті.
Та в фокусі шліфованої лінзи
зболілі очі зріли Бога.
Не плакав, не сміявся.
Розумів.
Хай навіть інший
вчений муж посів
високу кафедру у Гайдельберзі,
однак просвітленому серцю
милішими були
сирітський хліб
за Істину взамін
і кімнатчина вбога.
Природа, Бог,
Субстанція, Людина.
І Розум понад все...
Природа,
що не зносить пустоти...
Людина вільна
думкою і словом,
у радостях і смутках,
в бажанні знати,
бачити й рости...
І споглядав Господь
у неспокійну душу,
що в хворобливім тілі
незвично так цвіла.
Й над головою
пролітали серафими...
А смерть,
яка прийшла так швидко,
pro forma тільки і була.

Татарська кав’ярня у Судаку

Як у фільмі смішнім
з Валентіно –
в килимках й подушках
кічуватa оазa альтанки
серед пальм у пісках.
Підгинаю під себе ноги...
Впасти боляче –
давній мій страх..
Я тримаюся лиш
філіжанки,
що її ж стискаю в руках.
Покотився під хвіст собачий
ідіотично-мальований світ.
Забуття шукаю наосліп
рятівний, відчайдушний брід.
Потішаючий приз на таці –
пахлава і джезве.
Чорноока кельнерка-билинка
у дзбанку прохолоду несе.
На раз – ковток кави.
На два – ковток води.
Наче легше вже
й наче не жаль...
У руці тане грудкою цукру
застаріла моя печаль.
Що ж, сьогодні
нехай все так буде -
наче жаль,
а наче й не жаль...
Завтра випалить до остатку
кримське сонце липку печаль.
Завтра відлік почнеться новий -
без оман,
без образ,
без відраз.
Завтра...
Та сьогодні
на раз – ковток кави.
На два – ковток води.
Трохи легше,
а трохи ще жаль...
Наче кавою, наче смолою
запиваю гірку печаль.

La Bohéme

Губить дощ свої сльози сліпо
у Тартар оркестрової ями.
Причаїлася смерть у мушлі,
як підступний і ніжний суфлер...
Ах, Мімі, трояндо несправжня,
мій блідий, паперовий квіте,
рук твоїх і рамен тендітних
не прикрасить весільний флер

Розтинає задавнені рани,
наче скальпель, дзвінке сопрано.
Чистим сріблом колоратури
л’ється плинно блискучий вокал.
З чотирьох залояжених актів
нічийого життя не скласти...
Тільки подих чомусь тамує
у пітьмі затонулий зал.

Ти навмисне свій ключ загубиш,
о, мала квітникарко убога,
та не буде фальшивої ноти
у дитячім твоїм почутті...
І в Латинській дільниці промерзлій
ти повіриш, неначе у Бога,
у любов і весну останню
у згасаючім тихо житті...

У картинно обдертій мансарді
ти помреш на так модні сухоти,
з легковажним поетом Родольфо
нетривкий переживши роман.
І в молитві – бездушна Мюзетта.
І агонія – згідно з лібретто...
О, гримована правдо сцени!
О, життя правдолюбний обман!

Гільйотиною морок відтявши,
важко впаде на сцену завіса.
Екзальтований сплеск овацій,
на обличчях – гаряча роса...
В серці змовкне поволі скерцо,
розтривожене стихне крещендо...
Відболить все, пройде і забудеться...
Відшумить, як травнева гроза.

Буддистське осіннє

Ліс стоїть
у мандалах осінніх,
мов бурятський
розмальований дацан.
Вітер, як послушник
голомозий,
крутить з листя
молитовний барабан.
І гортанно трублять
древні мантри
відлітаючi за обрій
журавлі.
Сонце -
старець з усмішкою Будди,
розсипає злото
по землі.
Б’є у гонг небесний
бонза-жовтень...
Замоливши
суєтні гріхи,
він сіда чекати
просвітління
під священним
деревом
Бодхі.

Шагал

О, весільний букет, твій чудовий букет -
стебла, листя, пахуча корона...
Лілій білих букет, лілій ніжних букет.
Ти між лілій - троянда Сарону.

Перл-пташино-сріблиста, поглянь на наш штетл,
що не вулиця, то глухий кут.
Відпливають з туманом над плесом ріки
синагога, крамнички, кіркут.
Ніч, костухи старої молодша сестра,
дивно денні міняє личини.
Херувимом ширя в небі Гіся-скрипаль,
напідпитку не без причини.
Він сьогодні нам фрейлехс заграв не один,
не одну пригубивши чашу,
і смичком замішавши мед і полин
на недолю і долю нашу.
І розкішна, як халка, бублейниця Рейзл,
містечкова каріатида,
нас вінчала на царство кульбаби вінком,
в крепдешинах рожевих сильфіда.
Голубице, давно вже відміряно нам
і сльози, і жаги, і дороги,
що потоком вогненним з Шеолом з'єдна
наших скромних осель пороги.
Та сьогодні вина є солодкий ковток
у спітнілих обіймах чаші...
Є і місяць, і зорі, й травневий букет.
Ти і я є у домі нашім...

О, весільний букет, твій чудовий букет...

Таро

Перша карта нам випала з Місяцем.

Ми пили при нім
із срібних келишків
міцну журавлинівку.
У повні своїй
він сад oсипав
цвітом вишневим
білим...
У тебе руки
тремтіли злегка...
Я очей підняти
не сміла.

Друга карта була – Поміркованість.

Ти надто вдавав
байдужого.
Я надто вдавала
статечну.
Все розмови
вчені заводила...
Ти начебто
жартував...
Кепсько
в нас це з тобою
виходило.

Третя карта лягла з Дияволом.

Він уночі бродив
під вікнами
і неспокій сіяв
у наших снах...
Шепотів гаряче так
і пристрасно...
І кімнату мою
підступно прибрав
тюльпанами і
нарцисами.

Колісниця в’їхала четвертою.

Я спробувала
стримати тебе.
Все боялась упасти
й розбитись...
Ти сміявся
над страхом моїм...
Ти шалом хвилинним
прагнув ущерть
напитись...

Потім карта була – Закохані.

Ми спочатку
вгризались
жадібно в плоть
і сплітались зміями
на осонні...
І лежали потім
так довго,
не розійнявши
втомлених тіл,
щасливі і
сонні...

За ними прийшла Жриця.

Непокірна жінка...
І навіть у слабкості її
була сила.
Хоч різала серце
по-живому,
і його, і своє,
та ніколи нікому
не кланялась...
І ні про що
не просила.

Прибув Імператор.

Гордий, як сам Іскандер.
Все думав,
що у нім самім –
світ цілий.
Так впевнено
чекав на уклін.
Не дочекався...
Самолюбство
вогнем пекло і
боліло.

Звідкись узявся Блазень...

А, може, це був Агасфер...
Чи просто злий
і ненажерливий час...
Він дороги
наші заплутав і
розум затьмарив,
так жорстоко глузуючи
з нас...

А потім випала Біла карта.

І осінь вкотре
знов прийшла...
І подалась геть вкотре
білим, як обрус,
полем...
А ми залишились
із зимою на самоті
і своїм недопитим
журавлиновим
болем...