* * * Весь світ проти мене, весь світ проти нас, І сонце приречно застигло на Сході. Птахи відлетіли – їх співи не в моді, І в призмі прицілу зіщулився час, Обірвана пісня - по горлу ножем… Притоптаний сніг з нього бризка під ноги. Самотні сліди. Дерев`яні пороги Риплять на морозі зимовим дощем. На гойдалці тихо поскрипує жах, Відступить назад, потім лине до тебе. Йдемо по землі, підпираючи небо, Йдемо по землі, як по сходинах плах. Весь світ проти мене, я – проти усіх. І посміх чужий скаженіє від люті. Суглоби дверей до бетону прикуті Німим ланцюгом потойбічних утіх. * * * На сіру смугу ставлю крок життя, В розбитій пляшці – марні сподівання. Ой, як іще далеко до світання, Але назад немає вороття. Гуде застілля – дика течія, Від мрій уже всі п’яні до спокуси. Вихожу геть, і кроки, наче струси, І в суперечці – знову нічия. Мене під`їзд випльовує надвір, Пережувавши сходами – зубами, І сніг рипить, як кістка до нестями, І вітер ріже скалпелем мій зір. Зимовий сад. О, скільки темних смуг, Як руки мертвих, що воліють неба. Тяжіння сонця – вічності потреба У білім лабіринті завірюх. * * * Вогнепальна рана неба... Наче кров’ю – сонця коло. Я іду в думках до тебе – Чи то прямо, чи навколо. Я іду по краю прірви, По землі – до неба краю... Краще з серця мене вирви. Та чи краще... я не знаю. Солов’я нестримне соло, Дивно, та комусь ще треба. Проте кров’ю – сонця коло – Вогнепальна рана неба... * * * Тінь - за спиною, Ангел крильми – Над головою. Хтось витирає За мною сліди З неба водою. Хтось прошепоче: “Будеш іти,- Йтимеш допоки... Але навколо – Не твої сліди І чужі кроки...” Сонце - за обрій, Зорі в пітьмі – Небом ходою. Тінь за спиною, Ангел – крильми – Над головою. * * * Останній ранок літа, В безмежнім небі вітер І хмари, мов вітрила Далеких кораблів... А осені долоня Холодною росою Уже лежить на скроні Смарагдових ланів. На білім павутинні, Де обрій жовто-синій Великої країни Нескоренних людей, Летять дитячі мрії У журавлиний вирій І тихо сходить сонце Озерами очей. Останній ранок літа Зірок розтали квіти, Лиш місяць, мов вітрило Далеких кораблів... А осені долоня Холодною росою Уже лежить на скроні Смарагдових ланів. * * * Крок від учора У путах ночі. За спину руки, Обличчям в завтра. Повз тіло осінь Іти не хоче, І склом розбитим – Під ноги правда. І склом розбитим – Сльоза дитини. В плащах буранів, В обіймах смерчів. Життя майнуло Й застигло нині. І йде за ранком Не день, а вечір. На хрест віконний Розіпнуть захід Блідого сонця Тужливі очі. В долонях хрустнуть Дитячі жахи, І склом розбитим Впадуть у ночі. * * * Навіщо смерть заради смерті? Навіщо кров заради крові? І чорним вороном роздерті- У попіл - мрії кольорові. Навіщо біль заради болі? Навіщо плач заради плачу? Збирають ангели поволі Тіла і душі на додачу. Іде весна по міннім полі І ланцюгом – сліди криваві. Навіщо світ цей без любові У сомовбивчовій забаві? * * * Паралелі перевтілень. Ніч – вином на дні бокалу. Із свічи стікають тіні Вниз краплинами коралу Дивний морок попідлуння. Крізь туман – небесна брама. У долоні збережу я Воску теплу амальгаму. * * * Ніч – оловом крізь горло солов’я. Водойма снів застигли вертикально, І хижі риби іклами безжально Шматують небо, що залишив я. У крові сонця – калиновий сад, Гортанний крик під скальпелем комети. Ліхтар пірнув в каміння парапетів, І стрілки на годинниках – назад. Вода – крізь пальці мармурових дів. Каміння, що так манить наготою – Застигло, алe кличе за собою У темінь неосвітлених дворів. І я – не я , і ти – давно не ти, Лиш ангели застигли у цілунку... Ланцюг зірок найвищого гатунку Спустився долу сріблом самоти. Ніч – оловом із горла солов’я, Водойма снів стікають вертикально І хижі риби іклами безжально Роздерли небо, що залишив я... * * * Все так, а не інакше... Напевно, знаєш ти – Рубінові троянди Під снігом не знайти, Й на мить не зупинити Зими повільний крок, Але в теплі долоні – Палаючий листок, Листок стрункого клена, Який під ноги нам Свою вродливість кинув, Не вірячи словам, Що вже не буть інакше, І твердо знаєш ти – Рубінові троянди Під снігом не знайти... * * * Синь озону, Мінус тридцять, Вітер – скальпелем в обличчя. Обрій сонячну корону Приміряє споконвічно. Простір тішиться безлюддям В білім савані планети, І розсипані усюди Діамантові сонети. Назбираю їх в долоню І залишу на узбіччі... Синь озону, Мінус тридцять, Вітер – скальпелем в обличчя. * * * Ніч. Темінь. Тиша. Дерев камінний сад. Мо, навіть, і Всевишній Не верне все назад. У напрямку одному Залишимо сліди, Долаючи утому, На дзеркалі води, Прийнявши серцем лише Позаземних порад. Ніч. Темінь. Тиша. Дерев камінний сад.

1991-2006