* * *
Себе я почуваю як ніколи –
Весела, жартівлива, говірка.
Не треба, не кажи цього, поволі,
Не хочу чути, правда ця гірка!
Не хочу, я вже інша, вже немає
Тих почуттів шалених і палких,
Секунди йдуть, години, час спливає
Забутих слів, палких, шалених втіх.
Не поверне твого життя стежина
До мого серця, до думок та мрій.
Мовчи, я знаю, в тебе є дружина,
Не повернути час коли був мій...

* * *
Коли зустрілися з тобою,
Ти був нічий, а я чужа.
Ступала босою ногою
На гостре вістріє ножа.

Я задля тебе все змінила.
І птах у вирій поспішав,
Хоча розгледіть не зуміла
Якого кольору душа.

А зараз що?-Моя провина,
Що залишилася одна.
В колисці спить твоя дитина
І знов за вікнами весна.

* * *
А ти хотів лише як краще,
Але не вийшло, не журися.
Моє серденько не пропаще-
І це ти вдруге помилився.

* * *
Яка холодна злива!
І я чомусь сумна.
Бо в когось я єдина,
Бо я завжди одна.

* * *
Ущипну себе, просто прокинусь,
Ти залишився десь за стіною.
Почуття, ніби скошенний сінус.
Ще зі мною... Але не з тобою...

* * *
Не заглиблюйся в мої очі,
В них давно порятунку нема.
Стали довшими дні та ночі,
В серці виє сувора зима.
Я назавжди тебе відпущу -
Ця хвилина буде остання.
Ти і я, та стіна дощу,
Не розіб’є її кохання.
Подивись но, падає сніг,
А в долонях вогонь палає.
Стелиш квіти мені до ніг,
Десь далеко музика грає.
Чи то я помилилась, не знаю.
Чи то сон і все зникне в мить.
Відпусти мене, прошу, благаю,
Голос мій як сльоза бринить.
Я від тебе як тінь тікаю,
А душа промовляє: “Спини!”
Ну то й що, що до болі кохаю,
Що з тобою щасливі сни.
Відпусти, я тобі шепочу,
А душа промовляє: “Не треба!”
Бо насправді я йти не хочу,
Бо з тобою не хочу й неба...

* * *
І цілу ніч, аж до світання
Щось про кохання шепотів.
Кохання? – Може, і кохання,
Та поруч нього...
Крутий рів.

* * *
Янголятком ти мене назвав.
А чому? – лиш зараз зрозуміла.
Бо мене ніхто так не кохав...
А з тобою виростають крила

* * *
Я сніжинкою тану в чиїхось руках,
Так просто сніжинкою тану.
Лячно?- Ні. Лячно?- Ні. Лячно?- Так!
Але зірки закручують танок.
Я до тебе по першому снігу прийду.
Там де зорі, там обрій і зорі.
Мо’ , на щастя, а мо’, на біду.
Це не перша сторінка історій!

* * *
Не зважай, мене уже немає.
Відпусти мене, я вже не та.
Серце помовчить – це ж не чіпає!
...Відпусти мене, я не свята.
Серед інших всіх мене немає.
У кімнаті – тіні на стіні.
Серце плаче... Краще най чіпає!
Не твоя! Чужа! Ти плачеш? – Ні.

* * *
Серед слів живих вхопи живе,
Там моя стрімка любов живе,
Там шукатимеш одну мене,
Там тебе кохання не мине.
...Там безодні очі у криниць,
Там джерела б’ють і пада ниць,
Водограї падають до ніг.
...Я сама ступаю на поріг.

* * *
Пальці дерев’яні на морозі...
П’ять хвилин... І досить! Забуваю.
Але ні... ще п’ять хвилин чекаю...
(Ніби в піжмурки з собою граюсь).
Пальці дерев’яні на морозі...
Ну і що з тобою? Всесвіт сильний?
Забери мороз, бо я невзмозі
Не любити, я уже не вільна.

* * *
Струмок шепоче колискову,
Я в відзеркалення дивлюся.
Краплинці кожній наче слову,
Неначе ненці поклонюся.
Струмок то плаче, то сміється,
Над ним схилившись, заспіваю.
Про хлопця, що Андрійком зветься,
Про те, як я його кохаю.
Десь поряд голос вітру чую,
Йому підспівую, вітаюсь.
Ось так у лісі й заночую,
До землі рідної вклоняюсь.
Скажу спасибі батьку-лісу -
З дитинства мене колисає.
А нічка темна мов завісу
Зірки на небо опускає.
Для мене ліс неначе казка,
Загорне в листя, мов в долоні.
У всіх словах моїх підказка –
Серед людей я як в полоні.
Люблю світанки, чорні ночі,
Життя щасливе, світле, втішне.
Як ліхтарі совині очі,
А там де люд – жорстоке, грішне.
До мене зранку прийдуть друзі:
Яскраве сонце, звірі, птиці.
Ми танцюватимемо в лузі.
Прийдуть русалки-чарівниці.
Веселі подруги казкові,
Позаплітають квіти в коси.
На ніч співають колискові
І затріпочуть вранці роси.

* * *
Зникаю в хвилях почуттів,
В одному подиху-бажання.
Не чути б інших голосів,
Не знати б іншого кохання.
Забути б ревнощі та страх,
Не знати б іншої любові,
Що замете неначе птах
Крилом відкритої сваволі.
Так плаче серце у долоні,
Що словом вирвали з грудей,
Що далі житиме в полоні
Та зникне з відому людей.

* * *
Я в серці у тебе відчую пожежу
Усмішку кохання, щасливу, безмежну.
Відчую я подих і дотик гарячий,
Сховаю в волоссі цей погляд невдячний.
Спадає на очі воно, як намисто,
Сміється, жартує і грає барвисто.
А в ньому мій погляд, немов в павутинні.
Він житиме там від сьогодні, віднині.

* * *
Я не хочу весняної повені.
Мрію сонця торкнутись руками,
Щоб відчути гарячиї промені
І усмішку ласкаву, як в мами.
Мрію в синєє небо злетіти,
Посміхнутися кожній хмаринці,
Кожній пташці безмежно радіти,
Світло сипати кожній хатинці.
А вночі посміхнутись зірками
Всім щасливим, закоханим парам.
Хочу сонця торкнутись руками
І привести кінець усім карам...

* * *
В моїм серці неждана і люта зима
Блискавично сніжинками сипле.
Ти полишив мене і тепер я сама,
Не шукай біля темного світле.
Не шукай в білім небі яскравих зірок,
Не знайдеш ти того, що бажаєш.
Ти боїшся зробити малесенький крок,
Світ за очі від мене тікаєш.
Так, я дійсно вода, не жадаю вогня,
Не мені все яскраве, блаженне..
Що ж... Тікаєш, чи знає що навіть і дня
Ти прожити не зможеш без мене?

* * *
Так, зненацька день новий почнеться,
І не жаль, що швидко час спливає,
Бо коли ти поряд – серце б ється,
А коли далеко – завмирає...

* * *
В мене виросли крила,
Ти літати не вмів,
Я й для тебе просила,
Бо ти дуже хотів.
Так молила, благала,
Та Бог промовчав.
Свої крила віддала
І ти вчитись почав.
Полетів аж до неба,
Забувши про страх,
Я просила:”Не треба!”
Ти вільний як птах.
Забув обережність,
Про мене забув.
В далеку безмежність
Дорогу здобув.
Я дивилась у небо,
Намагалась кричати
“Не можна, не треба
До Сонця літати..”
Дивилась в безодню,
На тебе чекала,
Молитву Господню
Весь час промовляла.
Увесь світ обійшла,
Я шукала усюди.
Та тебе не знайшла
І не бачили люди.
Чую, голос лунає..
Озирнулась, зомліла -
Бо нікого немає
Лиш обпалені крила...

* * *
Для мене одне лиш бажання -
В життя твоє барви додати.
Всі ночі свої, до світання
В цілунках твоїх утопати.
І тінь ю могла б я ходити,
І бути твоєю душею.
Все життя тебе просто любити,
Все життя бути просто твоєю.

* * *
По склу стікають сльози
Самотнього дощу...
А в душу рвуться грози,
Та я їх не впущу.
Цей дощ – лише вода.
Але ж так гірко плаче,
Мені його шкода,
В душі вогонь неначе.
Неначе сни палають,
А в серці пустота.
І швидко пролітають
Прекраснії літа.
Відкрию вмить вікно,
Розплачеться квартира,
То зникла вже давно
Моя ясна довіра.
Ті світлі почуття,
Які жорстоко зрадив,
І тільки забуття
Самотній дощ порадив.

* * *
Мить – це взмах метелика,
Погляду політ...
Я миттєво келиха
Розіб’ю об лід.
Мить – це взмах зіниць твоїх,
Вітер, сонця світ.
В небо нас підносить гріх
Від земних воріт...

* * *
Прийди до мене, любий,
Коханий, дорогий.
Прийди до мене вдруге –
Веселий, чи сумний.
Прийди, я вже чекаю,
Чи днем, чи то вночі
І до палкого раю
Знов сходи полічи.

* * *
Блискавка розріже навпіл темну синь,
Плачем грошовитим зойкне далечінь.
Дощ-юнак регоче, зазира у душу:
“Озирнись до мене, спокій твій порушу”.
Так гопак заводить, гнеться підвіконня,
Батько грім сердито свариться спросоння..
Десь високо в небі зіронька горить.
Буря не жахає, бо вона лиш мить.

* * *
За склом душі безкрає небо,
То ніч, то сходить сонце.
Пекучі промені до тебе
Несе моє віконце.
За склом душі блискуче, світле
Кохання пролітає.
Ти тільки скло те гарно витри,
Що в серце не пускає.

* * *
Не буду спати я цю ніч,
Я одягну вогонь від свіч,
А як розійдуться дві стежки
Вдягну ліхтарики-сережки.

* * *
Промовлю ледь чутно, що тебе люблю,
Я з натовпу тебе украла.
Украла і очі, й усмішку твою,
Ім’я, що крізь сльози гукала.
Пробач моє серце і душу мою,
І все, що тобі вибачаю.
За те, що благаю тебе і молю,
І що до без тями кохаю.

* * *
Хотів як краще – не повірю.
Бо ти до хитрощів мастак.
А я, дурна, про тебе мрію,
Твоя душа гірка на смак.

* * *
А в серці виє злива
Сувора і сумна –
Бо я завжди єдина,
Бо я завжди одна.
А в серці виє злива.
Пульсує в венах кров.
Лише твоя провина,
Що я ридаю знов.

* * *
Темінь... тиша... лячно? - так.
Місяць промінь-срібло ллє.
Дотиків відрадний смак
Знов заснути не дає.
Зазирне в вікно проміння,
Вивчені стежки розлуки.
Випив милий чари-зілля,
Обіймають дужі руки.
Світанок кличе... лячно? - Ні.
По закутках розбіглись тіні.
Примара? Сон? – мої пісні...
Коханому...та не людині.

* * *
Заглядаю у душу, мов книжку
Відкриваю нову нерішуче,
І додому несу повну діжку
Обіцянок безтямно жагучих...
Я багато історій читала,
І за жанрами всі вони різні,
В них теорія є досить стала –
Не розплавити цвяхи залізні.
Кожна з них нас навчає новому,
Кожна з них мене гірко карає.
Обіцяє та знову і знову
Серце навпіл моє розтинає.
Між книжками знайомими скраю
Знову з’явиться дуже яскрава.
Я її відкриваю і знаю,
Що ця книжка доволі цікава.
Знову вірю, бо знаю – це казка,
Що щасливий в ній завжди кінець...
Тільки вкотре моя тут поразка...
Не бере мене принц під вінець.

* * *
Я розкажу вам, люди
Чому весна співає,
Кохання гріє груди,
В душі вогонь палає.
Я розкажу вам казку
Про те, де сонце сходить,
І одягнувши маску,
Вночі по небу бродить.
На всі ваші завдання
Я відповіді знаю,
Лише одне питання
Ніяк не відгадаю...
Чому душа в обмані?
Куди зненацька зник?
Неначе щез в тумані
Коханий чоловік.
Я бачила світання,
Його сріблясті сльози.
На жаль своїм коханням
Не розтоплю морози.

На всі ваші завдання
Я відповіді знаю.
Лише одне питання
Ніяк не відгадаю...

* * *
Я від тіні давно втікаю,
Звісно, казка, та все ж не та...
Так, немає без тебе раю.
Посмутніла душа-сирота.
Без кінця її лаю, ворожу.
Вже й дивуються дивом друзі,
Що без тебе уже не можу,
Що ніяк не зарадити тузі.

* * *
Дарую скрині повні щастя,
А ти ховаєшся в пропастя,
Моя любов уже не в змозі
Чекати тебе на морозі.
І почуттів моїх талан
Сховав далеко океан.
Вони лежать на дні скарбами
І безкінечна даль між нами.
А наші душі – кораблі,
Відплили ледве від землі.
В крушінні пада, синь озветься
На дні знедоленого серця.