Завіконно перед тамбуром по самотньому пляжі взимку холодно ступати босими ногами по піску він боляче морщиться дихає дихає дихає йому сумно тут сюди ...зелене яблуко зими ...з долини яблука збери ...з долоні яблуко візьми візьми квиток на потяг конверти та вино візьми мене сюди нічні ліхтарі помаленьку тухнуть нічні снігопади далеко без тебе зима не весна ...без тебе туман і дурман ...без тебе я босий пісок ...холодний і дихаю дихаю ...сьогодні вирушаю у мандрівку в долину за світлиною мого життя під ковдрою лежать сніги прозорі а поверху сліди йдуть навмання до потягу надибані спільноти кросворди в вафельних містах вірші читають ротом не завчають проливають через краї... а чи хто знає як ступати по стерні?.. та ні,.. не те що свіжоскошене... в зимі довкола озера комиш горів підпалений рибалками сумними які ступали безтурботно по воді які тримали випивали гранчаки ...усміхаючись людям які тепло одягнені непомітно раділи морозу, я їхав далі, тримаючись своєї верхньої полки були провідники, які пропонували пресу і продавці морозива - пломбір у вафельному стаканчику. Będzie... ...в тенетах тісного Констансу поміж чистих вузеньких вулиць в тупику на стіні цегляній хтось крейдою słońce лишив ^^^ ^^^ ^^^ ^^^ ^^^ ^^^ тобі обіцяв – ono będzie коліна холодні вже втретє скупо кусав ^^^ ^^^ ^^^ ^^^ ^^^ ^^^ навіть... тремтінню навіть ще до ранку блукати в повітрі ^^^ ^^^ ^^^ ^^^ ^^^ ^^^ шкіра... тепер її час вовтузитись з боку на лікті перебивати складки постільні розповідати що снився Констанс * * * діалог він присутній і навіть у мовчанні його там забагато саме у мовчанні босого поета який не може стерти не може записати ти тільки залишаєш криві сліди пером вмираючи хотілося б сил щоб тримати абетку в покорі впорядковані знаки крилаті вимирають позбуваються крил як і ти і твоя сила волі як усі ліхтарі на планеті під якими печально сидіти знову нерівні сліди варто вирвати з корінням а замість залишити неузгоджені хомо-епос-авангард андеґраунд-жінка тиша-сон потоп Легальне переселення її крил Нещодавно зрозумів, твій гуртожиток навсправжки нагадує мені пиріг, нібито без консервантів, нафарширований до болі іноземцями, пластиковими вікнами, господарями лептопів “пускачами супутників” (навіщо?)... не важливо... Твої коліна Європа проковтнула, а тут лежать на стелі я і тінь мого кота з яким я встиг перелопатити алфавіт аби знати, що не проріжуться крізь шкіру твої крила. Принаймні зараз, де ти й коліна під лептопом, під чужим. Сирий алфавіт тут безсилий і навіть гурт інопланетян, і навіть я і кіт мій сивий. Кінцева: “ПІСКИ” Дурний свинець не проштовхнув, він тільки безладу надув своєю важкістю у спогади про неї. Гаряча кров зуміє винести лиш хмари, татуювання і вечірні ліхтарі. ...і літо кочування по книгарнях міста дівчинко, до відчаю доводить хтось тебе шукає десь ніде якихось півгодини до трамваю і зупиняється він в лісі біля води біля ріки піски випадково ця історія про літо зупиняється у небі на півслова як зупиняються годинники старі (її годинники ні разу не мішали мовчання із нічними пострілами в тишу) На зупинці її серця... В цій лав сторі вона завжди вичищає фрукти від насіння і їсть їх повільно, набираючи повний рот солодкої слини. В цій лав сторі не має сліз та істерик гнійних. Ти в цій лав сторі є частиною себе і тільки. Є пацавата історія-легенда про половини які буцімто єдині. Хоча є життя хронічно терпиме, де яблучні сади, де тютюнові долини і про все це місяць скиглить, діалогами жебраків, чи то пак маргіналів. Він молодий наївний ховається від дощу на якійсь зупинці, трамвайній чи кінцевій, на зупинці її серця і він читає свої вірші вахтерам, прибиральницям коридорів, продавцям морозива на кінець хворим янголам безкрилим. На зупинці її серця він читає... На зупинці її серця він читає... На зупинці її серця він читає... Двадцять один грам равликів задихана зима замовила мені таблетку недоїдену в двобої яка розсіялась у вогкості-теплі відмає ще до ранку втома дня зі снами-силуетами про тіні замучених химер спітнілих засіяних паприкою по тілі наші перелякані равлики-божки є певність – їх двадцять один спадатимуть згорілими зірками презентуючи надію двигунам крилатим що задихано чекають ще зими коли з блакиті стелі пір'я ллється що ревуть та навіть плачуть так воно здається і все у молодості здається... здається молодість і все... Нікотинові очі Богомола Поїзд Львів-Суми, який тягне неголений вагон-ресторан, гріє сотні синіх тіл вугіллям Донбасу, чи то пак надією в те, що вугілля з Донбасу. Не дивуйся, дорогенька, що з дерматину твоя стеля, що неголений відкритись не воліє. Не дивуйся, що в купе зайшов заснув одразу ж на кросвордах. Не лякайся моїх снів, - я Богомол. Наше півгодинне знайомство (в принципі я півгодини й проспав) змусило в тобі щось знайти мабуть біоритмитвоїочі, які байдуже вивчали сірий дерматин, не пускаючи Богомола у тамбур викурити Лакі Страйк, відпустити метеликів. Ніч дві тисячі сьомого Ніч дві тисячі сьомого. Гаряче без снігу. Ворота супермаркету ковтають мої кишенькові сонети й мене. Тямущо роз'яснюють з динаміків, які під повалою живуть собі, про те що, сука, розпродаж крил і розміри є. * * * перехожий слізно просить мене написати кілька сповідальних слів своїй панні... не дозволяю собі відмовити – погоджуюсь на тортури сумлінно йду до гільйотини опустивши голову і пишу: -------------------------гарілка... ------------------------------горілка... -----------------------------------грілка... ----------------------------------------мотика... по лікті у бруді а саме в смолі (попсі) повертаюсь до публіки безголової аби застібнути блискавку на штанях