* * *
Приїду я із Харкова
У Запоріжжя. Вдома
Враз музикою раковина
Наповниться, мов домра.
І рушнички щенятами
Об тіло стануть тертись.
І посуд всі прощатиме
Ним кинуті протести.
Годинник, як і мама,
Заквапиться на кухні.
І будуть гості з нами,
І часто дихать кухлі.
А тільки ляжу спати,
Аби було м’якіше,
Мені підстелить мати
Рядно із білих віршів.

* * *
Їй для бою вистачило б відчаю,
А краси – зніматись у кіно.
Голосує край дороги дівчина –
Серце зупиняє – не авто.
Диригентом видалась освіченим
У оркестрі змилених машин.
Кожен змах її руки – освідчення,
Подорожня музика душі.

* * *
Ворочається ключ тривожно у замку,
Мов дід на ліжку від радикуліту.
І двері починають гомоніти.
І чую важко входити комусь.

* * *
Де провалля, неначе виразки,
А життя ніби дно пусте
Розгинались у ліктях блискавки
Та у розпачі били степ.
Глум лягав на лани незаймані.
Грім, як вирок, гучав над ним.
Так складала весна екзамени
Зимним голосом льодяним.

* * *
Як душа розіллється повінню,
Всі слідочки твої наливши.
Мої груди весною наповнять
Чорні проліски білих віршів.

* * *
А натовп арени підкову згина
І дива черпає момент –
Жонглює вогняними кульками маг,
Як Бог черепами планет.

* * *
Наші коні іржуть, мов крадені,
І у нас на душі не спокійно,
Бо гілля вже до купи складено,
Наче руки на грудях покійника.

Хлопчисько-вечір

Вечір містом ішов (синьоокий, з рожевим писком)
В шароварах, обмазаних білими плямами хмар.
І тремтіли (з образи) заграви, мов губи хлопчиська –
Йому місяць, як вухо, якийсь перехожий нам’яв.

* * *
Ця ніч – наш рай. Ти в білому вбранні.
Жартую: „Не згубити б між акацій!"
(Бодай тоді відкрилося мені –
Не дівчину вподобав я, а націю).
Вже й неважливо – чи настане день.
Рука в руці – і, гайда, на лани ті!
Де всі зірки трояндами налиті
Та й жевріють оселі де-не-де.
І не тому, що нічого сказати
Ми мовчимо з тобою наодинці.
В такі хвилини думати годиться,
Що мають вуха й білолиці хати.

ЛІХТАР

Він у шерензі був ще той дивак:
Шикуються вже браття голомозі –
Чоло зведе, граційно на дива,
Неначе світу вирок оголосить.
Із пилу брови догори скидав
І світло (мов комету) в місяць правив,
Що гордо коливався на вітрах,
Неначе серце темряви криваве.
І правилам усім насупроти
Підпалював він небо неозоре,
Коли вночі вмикали ліхтарі,
А на дахах спалахували зорі.
Хоч був лише звичайним ліхтарем –
Скрутив собі він м’язи металеві.
І, наче сонях, голову простер
До волі та до вічності у двері.

КЛАСИЧНІ РОЗИ*

У ті часи, коли роїлись мрії
В серцях людей, прозорі і ясні,
Хорошими та свіжими без міри
Були троянди слави і весни!
Пройшли роки, повсюди ллються сльози.
Нема країни й тих, хто жив у ній...
Хорошими та свіжими як рози
Були згадки про вже минулі дні.
Та дні ідуть – уже вщухають грози
Шука стежок Вітчизна повернуть...
Такі хороші й свіжі будуть рози,
Які вона нам кине у труну!
6.07.2006

______________
* Переклад з російської (Игорь Северянин «Классические розы», 1925).

* * *
Краплина ранила плече –
То плаче гілка.
І спомин зіркою пече
Зрадливо-гірко.
Я пам’ятаю кожен рух
Твого обличчя,
Коли горнулась ти до рук,
Любов незвична.
Я цілував твої уста
Вогненним вітром.
Нам осінь виткала листа
З духмяних квітів.
Щось шепотів тобі дощем
Я про кохання.
І наростав у грудях щем,
Що ти остання...

* * *
Серед шалу в хуртовині ярмарку
Дівчина чи молодість свята,
Ніби долі, продавала яблука –
Стиглі зорі, що дала весна.
Виривала в неба із-за пазухи,
А тепер вже й осінь відцвіта.
Яблука нестриманість виказують,
Ніби позіхають, а вона –
Всіх вітає, наче зобов’язана.
І дивлюсь на неї, як на суджену,
Як на суд жену своїх думок.
Яблуневі зорі розгалужені
Серце пропікають до дірок.

* * *
Пісня з поля вела жінок
У кайданах липкої втоми –
Піт (терпкий, як старе вино)
Кухлі тіл собою наповнив.
А вони ж сплітали вінок
Зі стежин земляними ногами.
Пісня з поля вела жінок
І у неї був голос мамин.

* * *
У руці захлинувся ніж.
Перекреслив життя та обличчя.
Із артерії б’ється вірш –
Мій римований біль і відчай.
Не убитого – вбивцю жаль,
Бо себе упізнаю в ньому.
Заховав би зброю, та втома
Скине тіло, мов піхви, з ножа.

* * *
Горбатий дім, обтяжений вітрами,
Чоло не зводить більше догори.
Його літа безжалісно хитали
І зморшки на покрівлю налягли.

Та в’є життя у ньому вільна пташка...

* * *
Тут мене і тебе не було –
Без землі ми насіння безсиле –
Нас вітрами сюди занесло,
Хоч степи про те й не просили.

* * *
У дитячім – фруктовім – садку
Ти метеликів хутко ловила...
А тепер і у мене крила
Від твоїх затремтіли рук.

* * *
Мій погляд твої ніжки омивав,
Як море омиває береги.
Їх в пам’яті зберіг. І покохав...
„Любити” – означає „берегти”!

* * *
Наші долі (мов кістки зламані)
Гіпс любові зростити не зможе.
Не бажай ні добра, ані зла мені
Мого щастя сліпий художник.

* * *
Знов пам’ять вертає, бабусю,
До Вашого теплого дому.
На фото пожовкле дивлюся –
Тепер відчуваю у ньому
Листочка осіннього втому.
Ті квіти, які пригортали
Колись Ви своєю любов’ю –
Ромашки, півонії, кали
Чатують на цвинтарі з болем.
А хата, ураз потемніла,
Коли за Вас півчі співали.
Сутула, неначе могила,
Вона межи нами стояла,
Мов крапка, на аркуші сивім.
І ось, наче листя торішнє,
В шухляді Ваш спадок безцінний –
Поличчя. І роздум над віршем.
І спомин, що серце поцілив.

* * *

1. Но завтра ты пойдешь на кирпичи У каменщика под рукой беспечной. 2. Радуйся ж при жизни! После смерти у тебя – Участь кирпича чужих террас впереди. Омар Хайям

Коли моє життя, немов цеглина,
Безсило на бруківку упаде –
На долю постаріє Україна,
На сина побіднішає за день.
І в ту безжально-неминучу днину
Хай віти скімлять траурним дощем,
Бо покладуть зі мною в домовину
І України часточку іще.

* * *
Сичить отруйно сигарета
Гадюченям червоноротим.
А кільця диму, наче ноти,
На нотнім стані смерті.

* * *
Мов кулаки, могили в сивім полі,
А деревця, деінде, як мечі.
Ми загубили українську долю,
Де тільки хмари вдячні слухачі.

* * *
Очам не йняв я віри,
Коли дививсь увись:
Отари сніжно-сірі
У небо здійнялись.
Посеред синіх луків,
Неначе уві сні,
Здіймаючи пилюку,
Баранчики паслись.
Блакить жували вперто
Суцвіттям ватних губ,
Як сіно перетерте,
Як трави із яруг.
На мить закрався сумнів.
І що за дивина?
Їх місяць, наче сурма
Докупи поєднав.

* * *
------------------------------------В. Голобородьку
Один, як перст: ні жінки, ні дітей.
Давно світила ребрами хатина.
А він казав сусідам із-за тину:
- „Як ніде жить – живіть в серцях людей”!
Ніс ХРЕСТ важкий – репресії, війна.
Та жартував: „бодай не на могилі.
Якщо б не він, невже б самі змогли ми
Себе із Богом, Вічністю єднать”?

* * *
Ти сказала, не вернешся більше.
Я сміявся: де ж дінешся ти?
Ти пішла та залишились вірші.
І тебе я у них залишив.

* * *
------------------------------------Вінниці
В твоїх очах мого життя початок.
Хай бісики та блискавки у них –
Я їх люблю за очі вінничанок,
Якими неба вишито рушник.
У голосі твоїм пізнаю матір,
І Батьківщину завжди пізнаю,
Коли Південний Буг зайдеться грати
На голих хвилях український блюз.

* * *
Вже подалось і щастя в жебраки,
Тому й сумна, як істина земля.
Та доторкнусь твоєї я руки –
І, ніби вітер в грудях завмира.
Дивлюсь ув очі – крила голубі –
В них лагідна усмішка виграва.
Гріховний злочин так тебе любить,
Бо ти як в спеку злива лугова.
З тобою ніби разом сходить день.
Ніяковіє сонце до заграв,
Коли сама ти стежкою ідеш.
Тебе я у метеликах пізнав.

СОЛЬФЕДЖІО ЛЮБОВІ

Не акорди брати – пальці
Притуляти до серця струн.
І побачить в тобі сестру,
І кохану за тим „коханці”.
До сопілки пошерхлих губ
Припадати своїми устами
І стискати їх до нестями,
Наче рану оту в боку.

* * *
Душа працює „на видих” аби перейти у музику.
Мозок шукає вихід для тіла на цій землі.
А ми (наче ті музики) більше віддані музі,
Аніж обличчям, замурзаним нашими поцілунками.