* * *
Де атлетам з палестри
Сурмлять стадіони, —
Там в парнаськім оркестрі,
Я баламкаю на ксилофоні.

Де брунасті туннки
Вакханки скидають гоплітам, —
Там гучніше за хтиві їх крики
Мої гонги розлунюють плутаний ритм.

Де прекрасній Партенії-Діві
Вклоняються таври
Під орудою юних своїх Іфігеній, —

На офірній скривавленій ниві
Мої мідні літаври
Дзеленькочуть незмінно, як Понт Евксеній.

ЖВАВИЙ РАНОК

В жупанні хмари пнеться спис
Від моря, склистого на жовто,
І крутояр, і кипарис
Знімають сутінкові кофти.

Вершин, розкреслених навскіс,
Жевріють джмелисті постави,
І розмина далекий мис
Жорству плечей своїх жилавих.

Жахтить іржаво чайок плач,
Жевжикуватий карагач
Впівжартома до тамариску

Скидає жмут загальних фраз, —
Жбурляючи жерстяні бризки,
Джеркоче карадазький джаз.

КАРАДАЗЬКИЙ ЛИСТОПАД

скелі
неначе пагоди завиті мушлі-локони
зужитих коконів як хтось наврочив розсип
падуть відточені шиповникові ягоди
по стелі бач
акацій мужніх вогник
чаєм
струмує обрій млою вечора до моря
малечі рими піднімають ґрати всує
бо мають стати добрі зорі зимнотінню
щоб блимати осінньо і звичайно
звада
мчить в горах в небі у шаленому екстазі
в зелених нетрях завмира мета остання
гора Свята на Карадазі хоч далeбі
час винограду та кохання
жовтий порох.

* * *
Я плив, поранений дельфін
До вас за порятунком,
Вточив журбу очей-щілин
І протрубив нелунко.

Ви обережно підпливли,
Взяли древко зубами —
Скривавились корали мли,
І закипіли шрами.

Немов під шкваром палаша
Пошматувались шибки шкла
На шпиччя непрозоре.

І з тіла чорного душа
З гарпунням разом відійшла
У вічне Чорне море.

ПЕРЕДВІСТЯ

Закличні
Хмари повзуть, як кицьки;
У січні
Квітне мигдаль Нікітський,
Безстрашно
Снігу кида пальчатку —
Завваж-но:
Незле для початку.

Забуті
Пляжі приплив полоще,
Як лютий
Ріже кораблетрощі,
Іржаві
Якорі вкрила крига;
Та в славі
Сурмить відлига.

Шпалера
Крапель впаде на місто,
Вже в бере-
зня не бракує хисту:
Всі голі
Вулиці дощ заклеїв,
Ассолі —
В обіймах Ґреїв!

ЧАЙКОЮ В КІЛЬВАТЕРІ

Ароматно бачити палахкий вапняк,
Наслухати дотики репетів лелек.
Хоч кіоск млинцевий наш нині трафив шляк,
До забави маємо “Меджик-чебурек”.

Там висить картиночка, ніжна, ніби ти.
Балюстрада палева, травень назагал.
Над будинки кремові кетягом злети,
Прилітай супліддями просто на причал.

Чортовими колесами вітер перенось,
Аби лився балками яблуневий джем.
У повітрі пеститься кошенятне щось,
І ряхтіють гавані новим вітражем.

Розплескайтесь, пагорби, цебрами води!
Розійдіться, вулиці, танцем Гаяне!
Мила, там де рубками щогляться плоди,
Чайкою в кільватері віднайдеш мене.

ФЛАМАНДСЬКА ШКОЛА

Ханство бежевого вітру, ґрунту, стовбурів і крон,
Із гарячим шоколадом при нагоді.
У готелі “Севастополь” сто колон? півста колон? —
Все рахуємо, збиваємось та й годі.

Херсонеські кладки теплі, а на пляжі галька — ні,
Сон-трава під Панорамою тендітить,
Крешуть сталь зужитих суден на Північній стороні,
І розкрешують доріжки в парках діти.

У маршрутці все лунає то “Роксет”, то “ДДТ”.
За вікном на дубі сухолистя светр,
Та за мить його зриває і мете, мете, мете
На барвисто-шумний П’ятий Кілометр.

Ханство бежевого вітру, ґрунту, стовбурів і крон.
Пачка йогурту в руці і плащ на лікті.
Залишивши тут діброви нерахованих колон,
Ми майбутнє заощадили по крихті.

ОСТАННІЙ ЛИСТ НА ПІВНІЧ

Коли у вас ще віхола вирує
І місто потерпає від застуд, —
У нас баклан бакланісі дарує
Сімейний символ — водорості жмут,

Фіалковіють виярки і схови,
Б’є в ніздрі хіттю млосною земля,
Повідіграли тхори весілля?
Летять додому ваші всі птахове,

Над виноградниковими долинами
Лисніє небо перами павиними;
Та мариться мені такої днини:

Полинути над балкою рудавою,
Над ріднозолотою Балаклавою —
І вкутатись у ваші хуртовини!

З ІВАНА БУНІНА

-----------------------------Зрадницю міняй на рис
--------------------------------------Давнє сімферопольське

"Викривши й довівши мою зраду,
Чоловік мій — сам Алі-Азіс —
Дав собі на це розумну раду:
Хутко обміняв мене на рис.

Та живуть не вічно в світі люди.
Незабаром вмер Азіс-Алі.
До його могили звідусюди
Жебраки й жебрачки поповзли.

З ними й я прийшла.
В могильний морок
Промовляла:
“Ах, Алі-Азіс,
Ти би мав, напевно, разів сорок
За життя мінять мене на рис!"

НАВІЯНЕ ЗЕМФІРОЮ РАМАЗАНОВОЮ

місто
журилось мною трунки листя засніжили-
ся касети уві сні на кожнім кроці
в запомороці пригадала як лекала
твої малюнки запалили мені очі
люди
нечемні під кофтину погляди і снови-
дінь вологих щастя може новим роком
я розішлю світлини старим незнайомцям
що їх пізнаю за жагливим ароматом
згодом
моє таксі на світлофор тоді таємни-
ці хова у вікна місто темне зорі
слова і чистий коридор у млості вроди
її не мала зроду —
ну і слава Богу!

З ТЕОФІЛЯ ГОТЬЄ

Тра-ла, тра-ла, ла-ла, ла-лере!
І хто б не знав мотив цей милий?
Його, веселий, як холера,
Ще наші нені мурмотіли. —

Це ж спів шалених карнавалів!
Він просто з міста Каналетто,
Примандрував і до балету,
Усепроникний дух каналів!

Наразі дивлюсь: у Парижі
Граційні па і ніжні трелі
Передають каналів брижі,
Гондоли — як віолончелі;

З них за колони, мов за тумби,
Човняр закидує швартові;
В цятинах крові і любові —
Фонтани, статуї та клумби.

Я чую зі своєї ложі:
Неначе гама хроматична,
Венера йде Адріатична
З рожевих вод у місто дожів.

Ба, як під платтям її неба
Пасують куполи лагуні! —
Квартали, як дівчата юні
Із куполами там де треба.

О, ці палаци і палітри,
І маскаради до світанку,
Печаль і ніжність у повітрі!..
Цвітеш, Венеціє, миланко!..

З ІГОРЯ ШКЛЯРЄВСЬКОГО

Ніч у вагоні — то мені
Найбільше щастя. У вікні —
Якісь незлецькі халабуди
Перетинають мої груди;
Наскрізь ростуть із мого чрева
Розкидисті кущі й дерева;
Під серцем раптом ватра сяє;
З очей зліта пташина зграя;
У носі й трошки на вустах
Димлять фабричні труби — жах!
І просто з-посеред чола
По річці баржа проплива;
Весь по горбах скачу — аж маю!
А поруч пляше склянка чаю…

З ІГОРЯ ШКЛЯРЄВСЬКОГО

Цілувалися крадькома
не відчув анічого — облуда
либонь як торкнутися власних долонь
ти сорочку зняла сама
й за межею
блискавки-груди
нива жаглива
і вже я
люблю твоє тіло пружне
вудилище по підсічці
плавці розтулені річці
жах в очах ґачковий незвичний
усвідомити раптом сутужно
що це все у тобі не вічне.

З РАШЕЛЬ ГІНЦБУРГ

Не маю ні хати, ні двору,
Лишень Чорне море — моє,
Мої заблакитнені гори
Й тополі на шляху. Ще є
Стежина моя в Єнішари
Й крута — в Сердолікову бухту
Тож прошу, супутниче марень,
Туди, якщо там ще не був ти.
Грот темний (сам камінь та сіль,
І ані промінчика світла,
Лиш міняться відблиски хвиль) —
Моє втамничене житло…
Жебрачка я, май на увазі,
Хоч гонор незлий мене тішить:
Як мешкаю на Карадазі, —
У світі я найбагатіша.