* * * Мене не поглине морок. В мені – забагато світла. І хай пустих днів більш, як сорок І хай я ще тільки вагітна любов'ю, надією, вірою, хай мало в мені тепла... Щоранку, покутою щирою згорає душа дотла. * * * Я, напевно, така ж, як Єва, котру кинули в світ – “Живи!” І різниця, мабуть несуттєва (відчуття під ногами трави, замість тихих стежинок вітру...) між її раюванням й моїм. І, набравши у груди повітря Ми обоє будуєм дім. І, набравши у серце віри, ми обоє кудись ідем. І все те, що іще не сіре називаємо “Мій Едем”. А все те, що іще не чорне Називаємо світлом ми... І лякаємось: хто ж пригорне… За дверима земної пітьми? * * * Добрий ранок, світ Господній! Добрий ранок, синь небес! З темної, як час, безодні, З ночі погляд мій воскрес І дивлюсь на сніг, що білим Вишиває світу тло… Срібним дзвоном відзвеніло І у безвість відійшло Все, що вчора було лихом, Було болем, було днем… …і лягає доля тихо в лінії простеньких схем. * * * Ожеледь. Замість снігу білого. важко обрати шлях. У голуба сизокрилого Сумніви: «Чи я птах?» І все так гранично просто: Нічого спільного з тим вільним і світлим простором, в якім я жила. І грим надвечір змиває слово у закуліссі проблем. Із суттю веде розмову, Мовчить на мільярди тем. Навчитись би так мовчати… Я знов, обираючи шлях, Як голуб, дивлюсь за грати І думаю: «Чи я птах?» * * * Мій ангеле охоронцю, в якій ти лишився пустелі? Який із її оазисів спрагу твою приручив? Я кожної ночі скидаюся сама у своїй постелі Чекаю не дочекаюся твоїх охоронних див... Ангеле мій, хранителю, в якій ти зостався осені? Вічність якого кольору листочком тебе згребла? Асфальтами і калюжами блукають думки мої босими... Ангеле мій, мій ангеле, а хто ж вбереже від зла? Хто ж душу огорне крилами, як подушки в бабці, білими? Мов коси, чуття розчеше хто? І сплутатись їм не дасть? Ми тут живі ще. Ми б'ємося. Ми віримо. Віримо... Віримо! Ангеле мій, хранителю, не дай же спіткнутись і впасть... «ранкове» Щось у мені прокинеться раніше. Стрічати голубів на підвіконня. Можливо, небо. Може, тиша, вірші… Птахи лиш зараз ввіряться долоням. Щось у мені прокинеться уперше – будити дзвони, бити в них на сполох. І… щось в мені, вже в котрий раз умерши, прокинеться так світло і раптово. Щось у мені прокинеться… Авжеж… * * * Інколи страшно... Інколи просто. Бути далеко і бути дорослим. Шукати сивинки в своєму волоссі. Заклеювать вікна, чекаючи осінь... Безродне щенятко не взяти додому, Бо тісно й самим. І не вірить нікому. Щоранку й щовечора бити утому Як карту козирну. І справа не в тому, Що втома – безмежна, що гра та – нечесна. Що крига на річці не відь коли скресне. Що більше – земний і все менше – небесний Стає його погляд. І поки воскресне Хоч трохи тепла – треба жити і жити... Везти контрабанду повз митниці світу. Крізь час пересіювать дні, мов крізь сито. І бачити сенс – сьогодні розмито, А завтра чіткіше. Ні, справа не в тому. Що світле завжди противажить брудному. Лиш інколи стигнеш в кільці золотому. Неначе трава в бурштині. І додому Уже не вернешся ніколи, бо світ – Повір – безконечно змінився... * * * Мені інколи жаль за собою, яка пахла старими парфумами, і сум відганяла рукою, які б біди і звідки не сунули… і вела телефонні розмови по сорок хвилин і більше… і скидала здивовано брови… і писала здивовані вірші… І шукала прихильності світу, Його визнання шукала. Так сумлінно платилось мито! І усього було так мало. От, здавалось би – двадцять років! Ну яка ностальгія? Це ж смішно! Але раптом… за кілька кроків Жінка… й парфуми – торішні. * * * Я так рідко сама. Біля мене завжди Ті, кому я дарую листівки на свято. Чую їхні слова, Бачу їхні сліди. Їх словами й слідами Щаслива й багата. Я так рідко сама… Мені страшно, коли Доторкаюсь до слова, як вічність – німого. І по груди – зима, І по душу – сніги. Я боюся сама… Біля мене – ні ко го * * * Інколи в повітрі віддається (в темному повітрі, у нічному) Світло – із глибин чийогось серця. І в цім світлі – я. Іду додому. Інколи це місто неласкаве (все ж чуже, що б там ви не казали!), Задивившись в мене, крикне: «Браво!!!» Із надією, що це – кінець вистави. Інколи цей вітер нетутешній Принесе, як бабця у подолі, Істин і прозрінь гіркі черешні На туге й п'янке варення долі інколи... * * * Ця осінь мене заблудила в глухе таке бездоріжжя. І листя жовте, як крила, бились об твердь земну... І збігло золото збіжжя, і часом його накрило, і я не успіла крикнути: „Рятуйте мене! тону!” Ця осінь із голосом тихим дощами шляхи розмила. І я лиш просила: „Дихай!” себе, ідучи повз світ. А листя жовті, як крила Мене на шляху ловили... І де ж це узяти сили? мені ще ж топити лід... «щастя» І сни ідуть, на прив'язі у ночі. І дні ідуть, на прив'язі в подій. От тільки щастя, синьоокий хлопчик, Не йде нікуди. Хлопчику, ти чий? На прив'язі у Бога суне небо. На прив'язі в Диявола – земля. Не вмію я прив'язувать до себе: Тікає синьооке немовля * * * Так губиться стежка, Так вітром відносить Усе, що написано долею досі… Де дощ літній мешкав – Знаходиш лиш осінь. Лиш вітер чужий у своєму волоссі. Так губиться пам'ять: не можеш згадати, Кого своїм словом замкнула за грати… …коли лиш за смаком, За запахом сліз Знаходиш і друга, І мужа, І брата… * * * Бувають в житті дивні збіги. І зустрічі випадкові. Як, раптом пробивши кригу, знаходиш брата по крові. Буває, думки йдуть в танець. Що хочеться – вище й більше. Не знаєш, як в лихоманці: Живеш, а чи пишеш вірші. «Вірш надії» У ніч із зими на весну Шось зміниться, ти повір. Тихесенько крига скресне, Зійшовши на добрий ясир Посланникам рідного Ирію, Войовникам світлим тепла… …зернятком гірчичним міряю, Що снігом й дощем не змогла… * * * І їхати в інший бік… Збирати речі і їхати… Втрачати безглуздям лік. І знати, що вранці так тихо ти Розбудиш цілунком. І ще Торкнешся так ніжно і чисто – Як небо торкає дощем Облич людських добре намисто. * * * Так сонце стрічалось: Горнятками, повними кави... Так погляди гасли: молитвами. Чистими-чистими... Життя – це все те, що згубилось у хмарах і травах, Життя – це все те, що блукає у пошуках істини. * * * …І приходити довго до тями… Як до тебе – з далекого далеку… На душі залишаються плями – як на сонці. Ех, стати би равликом! І повзти б собі десь по узбіччях Всіх Великих шляхів, позоставивши Свою тугу тому, хто покличе… Чорно-білі у долі клавіші… «впертість» … змінами у собі тепер не здивуєш нікого. (Зима була така сіра, так довго ми борсались в ній!!!) Знайти у міській юрбі свою «неміську» дорогу напевне, уже не сила. А все ж – не піду по чужій! * * * Ви міцно спите. Ти і доня. А я біля вас - як на чатах. Ви мружитеся спросоння… Ми світ починаєм спочатку Дитячим плачем переляканим, Колиску до місяця вішаєм… Гойдаєм їїї… це так знаково – Розмови, до шепоту стишені, Зінниці до ніжності звужені, Слова, до любові оголені… У світі минання й відчуження Ми міцно сплелися долями. * * * Любов, як єдина даність. Ми довго до цього йшли. І твердь – замість пустки, А замість Глибокої Темної Мли – Неба край. У світанні. … ми здалеку так ішли. День перший як день останній. І даність єдина – ти * * * Своє дитя яснооке візьмусь заколисувать срібним дощем. У цьому світі великому стільки всього не написано ще. І в Книзі радості чиста сторінка, іще, як на диво, не рідкість… І – слава Богу – ще є слова, Щоб під ними поставити підпис. «глина» Ти мені – мов деревце з бруньками В останній день листопада. Повір – Ти завше був моїм наріжним каменем, Мій сум, моя гроза. Простий мій мир. Зворушливо. Це схоже на відмову Від зброї тих неголених солдат, Які ще місяць тому без розмови Поставили б дерева всі підряд (з бруньками, без, зимові й тут же літні) І пронизали б кулями наскрізь… …моя весна в листопадевім світі, Мій на душі незгоєний поріз, Крізь біль якого, наче крізь шпарину Я бачу світ, яким він справді є. Як Божу повертатимемо глину, Я повертатиму ребро – таки твоє… «сім'я» Останнє сонце… Осіннє листя… Осілий вітер… Якась бездомність. А ми за руки удвох взялися. Так ходять в вічність. І в невідомість. Горнятко кави… Гірчичне зерня… Гілля дерев Зазирає в спальню… Ти – моя кузня, моя майстерня. Усе так справжньо. І так вокзально. Дивись: Де осінь, І там, де вітер. Де в полину Погубились вірші. Ми йдем. Нас двоє на цілім світі. Нас з кожним кроком Все більше й більше. * * * Є міста, до яких повертаєш завжди. Є дороги, як лінії долі. Є сліди по слідах. І сліди по воді. І вітри, з яких тужать бемолі. Є сліди по снігу у мовчанні зими. І довершеність двох, які чисто Йдуть цим світом убрід («…мою руку візьми!») До любові, Великого Міста. * * * Ця свобода чуття польоту. Це знаття, що вже вчасно не вийти. то неправда, що важить ХТО ти. Більше важить, мабуть, ЯКИЙ ти. Дуже добре, коли є на серці шви. І багато-багато болючих тем. Пам'ятаєш? Не важить, куди ми ЙШЛИ… Головне-бо для серця – куди ПРИЙДЕМ.