ТАЄМНА ВЕЧЕРЯ

* * *
Ця розмова тривка напрочуд.
Горизонту тонка межа.
Стигне кава в горнятку ночі.
А на денці горня – іржа.
А ворожки мені казали,
що то осені Хресний Хід,
що то квилять нічні вокзали,
сіють долі утому літ.
...Я вивчала свою дорогу
й паралельну своїй судьбі.
Бог мовчав. Щоби вірить Богу,
слід повірить самій собі.
І повірити так нестямно,
щоб із лезі зійти ножа
без подряпин, бо кожна рана,
доки гоїть себе, - іржа.

* * *
Відбувається день : не збагнути тобі і мені,
не відкрити крізь призму повітря і скла, і льоду...
Тоскно гусне троянда у глиняному вікні.
Повертається сонце, як завжди, чомусь зі Сходу.
Я вивчаю слова – ті, що відала тисячі літ.
Юні літери слів практикуються з мого недбальства.
І рипить на столі, як папір, недописаний світ.
І стікає вода світових океанів на пальці. –
То за вікнами дощ. Як непрошений свідок чи гість,
притулився волоссям до тіла промерзлого хати,
став і слухає день, наче хтось йому відповість,
звідки все.
Та і нікому відповідати.

* * *
В обіймах дощу розчинялося наше літо,
в якому (якщо вже несправді) ми не були.
Ти вчив мене бачити зорі в печерах й квіти,
котрі там ніколи не зріли і не росли.
Ми разом вмилялись небом – на денці кави.
Гортали осінні книги, їх сторінки,
мов листя опале, лягали на пізні трави,
вростали у Землю, як ранні материки.
Блукали дощі на куценьких косматих лапах,
і пахли вони то морем, то молоком,

бо пахли тобою. І цей одинокий запах
зависнув назавжди між голосом і дзвінком.
Ми жили, як риби – в мовчанні тутешніх істин.
Губились у храмах – із ладану і ковили.
Ми жили, як діти. Як тіні, що нині й прісно –
за вікнами нашого дому, де ми не були.

* * *
Пахне серпнем блакить.
Пахнуть сни і реалії літом.
Дим під серцем гірчить.
Дім нарозтвір і душам, і світу.
П‘яний пес від дощу.
П‘яний дощ від надривної спеки.
А з долоньки борщу
напиваються ранні лелеки.
Відбивається міф
ув очах твоїх, кроках і тиші...
Чайник рявкнув й затих.
Хтось на плівку історію пише.
Хтось латає паркет,
наче світ, що рипить під ногами:
може, сонний поет,
може, янгол – з очима, як в мами.
І так хочеться слів,
щоб комусь на відверте змовчати,
недозбираних снів,
що солодкі, мов кримські цукати...
Серпень – час і ріка.
Серпень – бал і героїв, і масок...
Два кільця, два замка,
дві історії в пам‘ять –
ми разом.

* * *
Ця осінь така, що не хочеться вголос мовчати.
Ця осінь напнута на душу, немовби струна.
Скрипкують дощі, достигають медові цукати.
І хочеться неба безоднього – тільки до дна.
І зайві слова. І повітря розбите словами.
Ковтаєш дими привокзальні і вогнищ дими.
І світ – карусель. І танцює земля під ногами.
А може, це просто назад обертаємось ми?
...А взавтра настане невдало віщоване дійство:
ти вийдеш із дому. Валізу – на плечі – мов хрест.
І сонне – з бігбордів – тебе проводжатиме місто,
затерте до дір, як у пам‘ять зазубрений текст.
Ти будеш блукати у пошуках долі і дому.
Ти будеш молитись на вицвілі мапи гілля.
А осінь тебе пожаліє й не скаже нікому
про те, як забув ти у котре, що кругла Земля.

* * *
Піди до Бога.
Попроси
притулку собі...
Ячать дощі, снують часи
в твоїй особі.
Ти не встигаєш.
Ти один
на полі бою,
на лонах вимерлих країн,
як Рай і Троя...
Піди до янгола.
Молись
собі дороги.
Ти йдеш угору,
тільки вниз
тяжіють ноги.
І вкотре, впавши, у траві
лікуєш душу.
А вороги завжди живі.
Тому – ти мусиш.
Тому ти віриш всім дощам
і правдам круку...
А поряд той, хто каже : „нам
недовго...”
Руку
йому в пітьмі не подавай,
не вийме болю.
А як проситимеш – волай
води і солі.
Ріка з піску підніме храм –
на диво Раю.
А сіль? А сіллю станеш сам,
якщо здолаєш.

Таємна вечеря

Тоді, коли збуваються слова,
так само передбачено, як зливи,
тоді, як на дахах танцюють сливи,
зірвавшись з віт, і піниться трава
від місячного доторку землі, -
вночі, коли чекаєш на пригоду,
сумний приходить янгол і на склі
малює час – від Заходу до Сходу,
від Півночі до Півдня, й навпаки...
Ти мовчки споглядаєш з ліжка диво,
як він – всього на відстані руки.
І гупають у стелю пізні сливи.

Відбудеться мальоване.
Колись.
А поки що дитинно і відкрито
на повну душу видихни й молись
мальованому первісному світу,
нездійсненим видовиськам дощу,
несправдженим пророцтвам й заповітам...

Ведись гостинно. Принеси борщу.
Присядь до столу – під рамена світу.
Повідай про безжалісні жалі,
про брухт речей, про те, чого б не варто.
І – випийте по чарці. Щоб на склі
всю ніч палали вилиці і ватри.

* * *
Вітрів перехрестя.
Долоні вокзалів і вени
колючих дощів.
І свідоцтва про вічність нема.
Заклякнеш на розі доріг,
як на сходинках сцени:
навкруг аплодує спільнота,
а сцена – німа.
Стоїш серед натовпу.
На Привокзальній зимово.
І колії, наче зміюки,
утнули кубло.
Занедбаний рай,
де змішались епохи і мови...
Здається, подібне у світі
колись вже було.

* * *
найбільший твій біль починається завше з нуля
найменша провина із спогаду вічної миті
і Бог одинокий і місто і сніг вуаля
чому ж тобі людно у цім одновимірнім світі
той мачо якому ти вчора ладнала мости
той міст де вже завтра не лишиться сліду по ранах
замшіле каміння іржава держава і ти
і лицар з тобою і Бог поміж вами осанна
якщо наболить повертайся в нікуди землі
там трави і ріки там ближче Різдво яко свято
і що найдивніше там вірні тобі королі
бо хтозна кому завтра випаде лицарем стати

* * *
У тому будинку нечутно снує домовик:
тоді, коли спиш, він тобі підправляє волосся.
Там сни – невагомі, там вірші – первинні, там крик
дитячих очей з фотокартки про все, що збулося.
На тому порозі завжди зустрічатиме кіт
сліди черевик, що сходили „бутіки” і храми, -
отой, чорно-білий, як твій навіщований світ.
А ще – там сніги на віконницях й зачісці мами.
Нагрій собі чаю із травами пізніх степів.
Присядь коло батька, відчуй, як зникає утома.
Не треба ні масок, що кольору хакі, ні слів.
Ти вдома.

* * *
Ти пам‘ятаєш сніг на синіх лапах
кудлатих сосен і гірлянди снів?..
Цей час – з лісами й війнами на мапах –
такий примхливий, як би ти не хтів!
Між нами завше долі-кілометри.
Між нами відстань – в наші два життя:
одне оте – з народження до смерти,
а інше – від пророка до дитя.
Ми живемо по мапах і вокзалах
країни, що не дім і не готель.
І душі наші, як музейні зали,
де тільки пил віщованих земель.
І ми собі вигадуємо зброю.
І наші вої гинуть за мету.
За світ, який існує і без бою.
За правду цю, й без доказів, святу.
Усе в житті проходить два етапи –
реальності і пам‘яті, авжеж.
Ось ти... ти пам‘ятаєш сніг на лапах
тих сосен, що над світом снять?
Я – теж.

* * *
Риплять твої пророчі пера.
Ти витинаєш : „Ще не вмерла...” –
по білому, як світ.
Нічник кульга і дощ періщить.
Кому ти пишеш і навіщо
цей дивний заповіт?
Твої миряни-пілігрими
в турне по сіль забули рими.
Над ними, наче спис,
і, як прогноз, висить прозоре
світило. І всю ніч по зорях
рипить Чумацький Віз.
Нащо ж ти пишеш, пане Нестор?
Розбитий комп, віконця хрестик,
кімната – в два на два.
„А що ?, - він каже, - мабуть, треба”.
Крізь євроґрати ллється небо.
І скрапують слова.

* * *
Березневіє час на Сході.
Перехрестя рудих доріг.

Сіре місто. Готичні сходи.
Кожен крок, як в траву – горіх.
Я іще не навчилась жити –
школа світу така тривка!
Позаземці і неофіти
пишуть мапи материка,
що його підтримують риби
на слизьких, як вода, боках.
Наші діти шугають глибше:
кормлять з рук цих тварин-невдах.
І рудіє іржаве сонце.
І рипить, як паркет, пісок.
Кожен вдих – обважнілий стронцій.
Кожен впалий горіх – мов крок.
...Ти пройдеш цю країну в часі,
паралелей її мости.
Помолись при Христі й Пегасі.
І простися з нею, й прости...
Але доки я вчуся жити –
свято вірю в закон і гріх...
Підростають майбутні діти.
Мрійно пада в траву горіх.

* * *
...Комусь твій біль нагадує екстаз.

У вечір мідно сиплються монети
іржавих зір із секонд-неба, фраз,
які мовчиш – у душі, у планети.
Готичних гір і музика, і лет.
Сторуких площ зап’ястя-колонади...

Ну хто й кому сказав, що ти – поет?
Сумний герой, потвора клоунади.
Цей час алюзій спогадів і снів
фіксують ЗМІ, божки і президенти
як час реальний, але ти б волів
знайти в собі хоч тлін його плаценти!
І не почують, і не сповістять...
Пройдеш повз сніг. Зупинишся на прірві.
Ти чуєш, в небі плаче Божа рать?
Скажи це брату. Думаєш, повірить?
Скажи це світу, Богові скажи.
Або змовчи, аби почули вівці,
як плаче ангел людський на межі
арени мод язичницьких провінцій
і столичанських ярмарок суєт...

Твій біль – тривкий. Знеболити не вдасться.

Згадав, як вперше в слід почув : „Поет...”?
А ти іще сприйняв це, яко щастя.

* * *
Тобі, який народжений у літі,
тобі, кому пасують імена
вождів і назви витриманих мітів –
таких, як пляшки грецького вина,
тобі, яким сп’яніти фантастично,
банально, як від пахощів комет, -
пролився день, почався день із річки,
із річки – каламутної, як мед.
Солодка і сумна твоя іржавість.
Пірна у хвилі сонце – для снаги.
А ти малюєш молодість і старість –
два різко протилежні береги.
А ти – волосся пахне пізнім літом –
уперто обертаєшся назад,
де мерзне світ, і тільки сходять квіти.
А протилежний берег – стиглий сад.

* * *
Це просто дощ, коханий, літній дощ.
Такий несправжній – з гранулками солі...
Вечірній потяг. Пил і слів, і площ,
і колії, яка лягла між долі.
Це просто час, мій любий, він такий
скупий на наші зустрічі невчасні,
що кожен раз жбурляє мідяки –
не менш уявні – іншим, та на щастя.
І я не знаю, як з’єднать світи,
розбиті навпіл впалим з раю гроном...
Два поїзди, неначе я і ти, -
банально так! – розлучені пероном.
Це небо й справді, мов дірявий дах.
Вже пульс планет стискає губи й скроні.
А мо’, ми так й розчинимось в дощах,
як дві фігурки з солі – на пероні?

* * *
Повертатись до тебе...
В кімнату, де пахне дощами,
і лимонний – із неба – по вилицях точиться сік,
коли спиш і коли в круговерті земній поміж нами,
непомітний, нічий ходить янгол – напівчоловік.
Повертатись у котре.
Із вулиць розбитого світла.
Із порожніх хатин, де не м’якше і хліб за спання,
із задимлених барів, із саду едемського літер,
із чужих простирадл – ув отвори протягу-дня.
Повертатися навіть тоді, коли викрешуть ватри,
відтанцюють на тілі земнім віщі руни прощань.
Повертатися навіть туди, де бувати не варто
цим розхристаним тіням, які вже не інь і не янь.
І не знати. А може, не вірити. Осінь, як осінь.
Падолисти серпневі. Вода – наче скло і як ртуть...
Я сприймаю прощання легенями – наскрізь і вдосить,
як повітря, як звістку про те, що тебе й справді ждуть
на прокуреній станції, в натовпі вулиць і масок,
у порожнім кафе, в літаку, що ост- чи норд-вест...
Не обдуриш ні рух поїздів, ні маршрути Пегаса:
у безмежність твою – це мов карма – завжди повертатись
і кривлятись хіба що в люстерко, як в отвір небес.
Бачиш, знову я тут. Обіймаю ранково тебе...

* * *
Чиїсь душі, - а може, твоя? – прилітають надвечір
і сідають навпроти вікна - на долоні дахів,
і по мапах дощу вираховують зустрічі-втечі,
де не знати ні мови прощання, ні подиву слів.
Чиїсь душі – сумні голуби – не змовкають за вітром.
На проспектах – весна. Пахне печивом й трохи вином
з надвечірніх кав’ярень. І сольну гармонію світу
не порушує час. Тільки тіні за синім вікном.
І коли я дивлюся крізь скло на співучу картинку –
на птахів цих вечірніх – то начебто зваблює Бог
подолати в собі цю печальну закохану жінку
і впустити у дім синю пару – як щастя на двох.

* * *
Коли над тобою схиляються вербові струни,
ти чуєш мелодію вітру – високу, мов ніч,
тобі відкриваються зоряні мапи і руни,
глибоко над містом розсипані, як візерунки
вчорашніх падінь і сьогоднішніх – з них – протиріч.
...Лежиш горілиць у траві, мов гостюєш у Єви:
так дивно – у місті веснянім дозрілий цей сад.
Навколо черешні в серпанках – сумні королеви.
Тут мовлять по-людськи до тебе і змії, і леви.
Тут ставом крізь душу тече собі час-зорепад.
У миті такі відчуваєш усе і нічого:
німує душа, затуляючи крикам вуста.
Ти зорі рахуєш – по них твоя доля-дорога.
Ти слухаєш кроки і вгадуєш: батька чи Бога,
бо знаєш, по них, як по ночі прозрінь, - самота...

* * *
Румовища воєн, ескізи майбутніх держав...
Ваш голос росте, як трава, крізь сніги і каміння.
Я падаю в небо : поранено мій дирижабль.
І просто землі – довге днище, фарбоване в синє.
Мені не судилось відкрити свої острови,
тоді, як чужі – жовтим прапором сонця і суші.
Єдиний мій компас – ваш голос: шукаю. А ви
не вірили в час і по війнах відроджені душі.
....................................................................................
...Я вже звідти, де так, як і в нас, чути брязкіт крамниць
і темниць. І черниць білі шепоти – в гумове небо.
В’язнуть гімни й слова. В’язнуть кельї провінцій й столиць
поруділі хрести і дощів проростаючих стебла.
Я долаю межу. Я вже звикла до мурів і стін.
В тому домі земнім цих кордонів на всіх вистачає.
А ваш голос мовчить. Ви навчились вставати з колін,
коли брами відчинено в свято Сенату і Раю.
Так навчіть же й мене! І таких несвідомих, як я,
невідомих таких, що не мають ні ймення, ні дому...

Ви йдете просто бою. Шепочете моє ім’я.
Букви ваших слідів в’язнуть в глині і дихають ромом.

* * *
Знаєш, я зовсім не вірю, що ніч ця приречена
бути такою ж мовчазною, як самота.
Риби ковтають в повітрі розчинені речення,
замість їх значень у небі хлюпоче вода.
Любий, цей острів із святозаступника іменем –
біле тавро на засмаглості душ і куліс.
Єй, чудотворче, у царстві земнім пом’яни мене:
просто я більш, ніж у небо, закохана в ліс.
Тому й витримую візові шаржи і збочення.
Тому і йду на ночівлю до букових стін.
Замість дахів – аж під небо – німого оточення.
Замість закутого в храми свавілля цеглин.
Дихаю димом дивацького дикого вогнища,
знаючи вперто :не ти його палиш вночі,
певне, шамани зійшлися на острів, бо хто іще
голосно, гостро, мов ріже, так клято мовчить?
Тут, на самому краєчку і суші, й історії
я виживаю, як древні, без слів.
Тільки ти
ревно не думай про зраду, бо, знаєш, це море я
вчу щосвітанку тобі відсилати листи.
Пляшки і равлики, фрески абетки піщаної, -
як це нагадує фільми про море мені,
де послання із країни відомо-незнаної –
мо’, найцінніше, що є по сьогоднішнім дні...

* * *
І що тобі з тої жриці, скажи, маестро? –
Ну, очі примружені, наче не вірить гриму,
і рухи такі нетутешні, немов fiesta
без танців на пляжах Мехіко – для екстриму.
Вона не владнає твій світ з чорно-білих клавіш,
розсипаних абияк на піску горішнім.
Минулої осені – ти ж про це пам’ятаєш? –
вона переплутала в конкурсі прозу й вірші.
....Яєчня, гриби – на сніданок – і кава з цукром:
ти майже аскет, але музика для гурманів.
Зустрічним коханкам ти біло малюєш руки,
завжди залишаючи замість обручок рани.
...Вона повертається вранці. Напевне, з клюбу.
І п’є свій з цитринами чай. І на скатертині
лишає печатки розпачу – штампи шлюбу
між нею й обов’язком: Богу, тобі, країні.
Вона не відчує твої опівнічні болі -
пологи натхнення, де плодом – симфоній ліки.
Це, знаєш, як птаха з вечірніх небес – без волі.
Як жінку, яка не кохає тебе – навіки.
Гримаси провінцій на зоряній мапі світу.
І це відзеркалення з неба – у наших душах.
...Вдягайся тепліше ( на дворі здійнявся вітер),
ходімо у сад, де ростуть ліхтарі, як груші.
Ти просто мовчи, хай голосять в душі оркестри.
Ти просто іди – і дощем, і невчасним градом.
Оця твоя музика, сивий ти мій маесто,
на плечі мені осипається білим садом.

* * *
Приходили жінки.
Несли в руках вогонь.
І пахло їм дощем, і дихалось туманом.
Ти припадав до губ,
а мусив – із долонь
спивати світло те. Однак, боявся рани.
А якось вийшла та,
чиє не знав ім’я:
волосся розсурмив по плечах ранній вітер.
Ні, любий, не сумуй,
бо то була не я.
Мені б не стало так ні дихання, ні світла.
Вона пройшла крізь дощ
і обминула храм,
аж ось – лиш силует – і статуя, й ікона.
Погодься, як її
бракує вбогим нам,
коли мовчить душа, коли черствіє лоно...
Чому ж ти раптом змовк?
Облиш свій чорний чай –
такий, як довга ніч, коли німують двері.

Проходили жінки,
та їх вогні мовчать.
І лиш її сліди – як мапи – на папері.