* * *
Я мешкаю в світі, де немає годин і годинників,
Де Час — це мить, яка дорівнює Вічності.
Де хвилини й роки, звідкілясь із безодні виниклі,
Несподіванки і відмірюють, і відлічують.

* * *
Відблиски осені – листя пожовклого грація.
Без парасолі пірнаю в розсипаний дощ…
А мені – і не день, і не сум, а мені – левітація
Під склепіння каштанів над розмитими рисами
площ…

Я прямую у мряку прозорого тихого присмерку,
Тонуть кроків «титаники» у каламуті води.
Повернулась до міста із нео-неоновим присмаком,
На шляху залишаючи листя, але не сліди…

* * *
Календарі – афіші буднів.
Вистава осені. Партер…
Чомусь сьогодні так нелюдно,
Чомусь не хочеться прем’єр.

Ми заховались за куліси,
По нотах смутку виє дощ.
І партитур вже згасле листя
Розкисло на пюпітрах площ.

Мистецтво – мовчки проминати,
Мистецтво – танути у час…
Біля шляхів кленовий натовп
Жбурляє оплесками в нас…

* * *
Динамікою простору і часу,
Одягнена у ритми новомодні,
Блукала загримована Сучасність
Не завтра і не вчора, а сьогодні.

Вливалася у гомін дискотечний,
Ховала в макіяж своє обличчя,
З кишень виймала гострі суперечки
Та довго розкладала по поличках…

Натюрморт

Заяложений усміх –
на передньому плані.
Плетиво пліток – на другому.
Світло мрій
і тіні розсипаних поглядів,
драпіровки дволикості
і широка тарілка спогадів –
ось і є натюрморт,
написаний з твоєї подоби.

* * *
На шампури стовпів електроліній
Начеплені дрібні уривки хмар.
Там погляд тане, у простори лине,
І ліпить сонце дня прозору глину,
Зірок й небес тримаючи тягар.

Шляхів повзе по місту павутиння
І перехожих тягне в сіті сірі.
Десь тишу засіває слів насіння,
Повіки вікон зачинились тінню.
То серце серпня виграє на лірі.

Спасівка
(З циклу «Обрядове коло»)

Соковите сонце смажить груші,
Маківки вагітні за тинами.
Дзвони храмів млосно тишу лущать,
Та кладуть до кошиків з плодами.

Світло сонях всотує насінням,
Гриви трав кудлаті вітер чеше.
Смокче спека жовте гарбузиння
Не востаннє ще, але й не вперше.

В узголів’ї яблунь гасне літо,
Визирають Спаси з позачасся,
Розпустивши бороди із жита.
Десь медово вистигає щастя,

Десь пісні розсіялись повітрям.
Терпко пахне ще гаряче небо,
Та зірки збирає до макітри,
Причастившись яблуками й медом,
Причастившись осінню та літом…

* * *
Ранок…
Гуде вулик вулиці,
Повітря ламке
просякнуте кавою,
Сонні будинки
до шляху туляться,
У небо дивляться
зацікавлено.
…
Люди
виспані,
люди
вистиглі,
люди
кожен з окремим змістом
люди
ллються венами міста…

* * *
Вогонь вилизував повітря.
Хтось сутінків розсунув ширму.
Десь розламався шурхіт шибок,
пронизаний кремезним вітром.

Свіча сльозилась парафінно.
Ніч, загримована під зиму,
вбирала простір за дверима,
снувала снігу павутиння…

А замість слів – вже попіл сивий.
У дзеркалі – дрімотні тіні.
Їх відображено тремтіння,
роздмухане вогнем щосили.

У рамах книг – цупкі цитати.
Набридли смутку інтер’єри.
Згашу свічу. Відкрию двері.
І вийду з присмерку кімнати.

Кінець відпустки

Тиждень останній залишивсь для волі.
Можна від щастя не збожеволіти,
Можна кохати когось до нестями,
Можна замріяти мандри містами.
Можна розсипати срібло річки,
Світи залишати у фотострічці,
Грати на клавішах листя ожини.
Можна сьогодні ожити
Дитиною.
Можна весь час непрозоро проспати.
Просто бути чи просто стати.
Чи заростати
Часом, коли не буває волі,
Коли не буває мені дозволено:
Відволікатись від ненадійного,
Рватися вгору, навсебіч діяти,
Згорнути в рулони натхнення пелюстки –
Просто кінець моєї відпустки.

* * *
Хмарочолі хмарочоси
Ловлять небо у сіті
Дзеркальних вікон,
Гублять відбитки зірок
У темних надрах.
Лише солом’яна душа
Кошлатих стріх
Торкнулася першою
Сонця.

* * *
Вигострила погляд.
Вийшла на полювання.
Хащі покручених вулиць,
Ліани дротів електричних
Та хижі тролейбусів пащі.
А ти- не струнка амазонка,
А ти- маленька дівчинка,
Що кудись прямує
По джунглях міста…

* * *
Я не знаю, яке сьогодні число,
Арифметика днів—
То рівняння без розв’язку,
У якому всі числа- Долі…
Арифметика днів-
Ще немає між ними зв’язку.
Замуровані в скло
Краєвиди думок — основні невідомі…

* * *
Стіна, і стіна, і стіна -
в чому
------------Істина?
Вітер знову карнизи стина:
А чи вистоять?
Очі цього будинку померкли
від старості.
А йому б ще до ста
і від ста-------рости!

* * *
Мертвий сніг сіріє по узбіччях.
І у мрій моїх, мабуть, мігрень.
Гави позбиралися на віче –
Раду радять, хутко хмари кличуть –
Крила крають сизоокий день.

Бавиться живописом негода.
По шляхах – мозаїка калюж –
Крок втопити має знов нагоду.
Лютий, перетворений на воду,
Пропливає в березень чимдуж.

Понад хмар застиглими світами,
Крізь глевку порожню височінь,
Зріє сонце. Несміливо тане.
Та колись народиться світанням.
З правесни, з правіку, з праглибин.