* * *
Меч на хресті?
Чия душа овеча зважилась на «подвиг»?
Хто освернив клинок його, з’єднавши зі знаряддям ката?
Хто та вівця у штучній вовчій шкурі?

* * *
Любов? Прекрасна? Так?
Могутня? Так?
А може наймудріша? Ні!!!
Вона голодна! Невситима як павук:
Завжзди жере, завжди росте,
І з нею виростає її голод...

* * *
Людці
Згадайте як билися альви, коли ви їх зрадили.
Згадайте
Згадайте як плакали альви над вашоюд кров’ю,
Раби
Порубані гострим залізом загинули легко...
Сльоза
Потекла з мого ока солодка як мед...

* * *
Чорним вороном кружляй над головою,
Упирицею прийди до мене серед ночі,
Принеси мені у чаші воду з царства смерті,
У якій мечі і гострі ламані крижини,
Заведи мене у дім через північні двері.
Хай тече підлогою отрута,
Нехай зміями шипить жива стіна страшними...

* * *
Коли б було моє серце — камінь
Осідлав би я вітер над полем
Через гори б летів, над лісами,
У просторах північного моря
Змієносих смугасті вітрила
Надимав б морякам я на радість
На списи відчайдушних ірланців
Я повіз би норвежців відважних
І я б кинувся в битву криваву
І рубав би я всіх без розбору
Наче звір чи берсеркер скажений
Може б вижив у бійні жахливій
Чи порубаний впав би на землю
Я б упився п’янким і солодким
Безумством , свободою, кров’ю,
Що п’янять дужче меду та браги.
Або диких відвідав би скіфів,
Щоб війною нестися на південь
Роздирати зманіжених персів
І пихатих дірявити списом
В царя Дарія стріли пускати
І на згарищі мед гіркий пити.

Але сталось не так як гадалось
Колись був в моїх грудях камінь
Та з’явилась тоді королева
Сагайдак в неї був за плечима
Лук тримала з турових рогів
У халявах ножі харалужні
Вона рукою тендітною ніжно
Плоть живу під серцем відкрила
Відігнула гартовані ребра
Чорний камінь взяла обережно
Та розсипався камінь на порох.
І понесло його десь за вітром
А я впав на коліна безсилий
Пощербилася моя сокира
Розламався мій щит надвоє
Я з колін підвестися не можу
Навіть гірше – не хочу вставати.