Життя – папір

Асоціації, то дивна річ. Заводять, буцім та доріжка-манівець, у нетрища-хащі душі. А там… Так от віднедавна багатогранні або прості, як геометрична пряма, сповнені сенсу (як ми собі думаємо) чи блюзнірсько-занехаяні (на думку інших) людські життя – увесь цей удавано-химерний клубок нитки Аріадни приводить до напрочуд простого висновку: життя – папір.

Така собі новомодна з мільйонною історією tabula rasa – чиста дошка, де можна написати все, що заманеться. Трансформоване на папір дерево не гірше виконує цю функцію. Тонко помережене клітинкою чи смужечкою або й просто цнотливо-чисте…

Тривіально-банально: що напишеш протягом, те й прочитаєш вкінці…

…Папір газетний або ще й гірше. Вишукане – на потворному. Це, мов перли серед багна. На думку одразу спадає славнозвісний радянський «самвидав», літери в рядках стрибають, друк поганючий або й взагалі без нього – «від руки». Зате зачитувалися «Дітьми Арбата», як діти.

…А тут розкішні дівчатка тоскно-солодко мліють під сонечком. Гламурно-меловані. Вишукано-офсетні. Вибагливо-креативні. Не кажучи про «змістовно-вивершений» текст, – часом бодай елементарної коректури бракує, щоб «високо-пафосне» не виглядало комічним, коли від візуального сприйняття перейдемо до аудіо-.

…Як варіант: пусте життя, тексти і папір, але все приправлено змістовним PR-ом – і зачитуються усі! Гай-гай…

…А ось непоганий папір і тому, що на ньому, не бракує клепки. О, це вже трапляється украй рідко… Це вже щось на кшталт шедеврів.

Так, папір штука химерна. Приміром, витираємо руки паперовими рушниками, пшепрашем бардзо, інші інтимні місця – туалетним папером. Зауважте теж «папером», втім «туалетним». Отак і наші життя від високо-модерних ідей часом сходять до буденно-ницих (які вже й «ідеями» назвати важко, втім можна, скажімо, «туалетними»), словом, сходять на пси.

…Або… Ніколи не замислювалися? Ретельно пронумеровані сторінки щоденників, ніби роки нашого життя, ідуть чемно-правильно один за одним: 2004, 2005, 2006, а там попри мистецько-химерні винятки буде логічно-математична закономірність – 2007. Але нерідко: не сподобалося – вирвали сторінку, так само не сподобалося – викинули геть хвилини, години, день, місяць, ба, навіть рік зі своєї пам’яті, зі свого життя. Просто-банально: забули та й по всьому!

А є ще один варіант. Високо-модерні, з пошуками істини, з Нобелівськими преміями, з прагненнями самореалізації власного «ego» чи з прагненнями збити пиху власного «ego» у когось іншого, або, навпаки, буденно-ниці, у яких власне «ego» обмежується щасливо-канареєчним, майже як у Хвильового, світом, пін-понгом балачок на рівні небесно-захмарних «шкарпеток від Valentino» і тому подібні шматочки паперу. Хіба не все одно, що на них написано? Спалити їх усі разом і розвіяти за вітром, буцім у казках понад синім морем, бо, як відомо, папір – життя, немає людини – немає проблем.

Чи подерти на дрібні шматочки, порізати на офісній машинці-шредері на смужки-локшину, яка звивисто наповнить руки-тарілки, а потому викинути все це, як несмачний харч, до смітника.

А далі?.. Далі машина-сміттєзбирач, до болю знайома за шкільними зошитами Понінківська паперова фабрика і знову… нові блокноти, зошити, щоденники, альбоми – нові життя. Усе повториться. …to be continued.

Маленький есей великому місту

Часом диво, за щасливо-химерним порухом долі, має назву міста. А це місто просто зветься Львовом. Львів, Lwow, Lemberg – графоване втілення не потворить змісту – це маленький Paradise, що в ньому живуть тисячі таких, як я. Вони в когось вірять, чогось прагнуть, на щось здобуваються, і навпаки: стражденно здійнявшись на свою Голгофу, так само стрімко можуть падати донизу. Так, це мешканці цього дива, що має ймення Львів.

Львів’яни. Слово, що втілює душу, робить живими майдани, вулиці, сквери, костели. Слово, що складає феномен, ауру, дух міста. Міста, що приймає не будь-якого чоловіка. Міста, що воно ж возносить тебе до цього Paradise або ж кидає ниць.

Місто, що може навчити лишати Ґамерику і Францію з її Парижем і їхати до нікому незнаного села на Поліссі косити пшеницю чи копати картоплю. Бо там є старенька бабця, що вона тобі скаже: «Ой, дитино, звідкіля ти?..» І цих слів ти зараз потребуєш, можливо, в стократ більше, ніж будь-якого Парижу.

Місто, що воно може круто ламати долю. Місто, що вчить робити речі марудні та даремні для стороннього ока, та лиш не для тебе самого. Покладаючись на працю, здобуваєшся багатьох речей, що їх робиш заради високого дубового хреста десь далеко в іншому куті України. Та ніхто цього не знає, тому всім це за диво. То й нехай собі буде.

Цьому може навчити це місто – речам високого духовного штибу. Та, ба, вчить не кожного, хто на цю землю приїжджає.

Так, Львів подивовує чужинців своїм феноменом, що його складають, здавалося б, прості оці дрібниці. Ними вони стають вже для тих, хто тут доволі довго.

Маленька картина міста та рама до неї. Певно, маляр, що зробив те мальовання, не вельми й вправний. Та не майте це за диво. Бо душа хмеліє з трунку: терпкого, солодкого, часом доволі гіркого, що мені, видається, тоді межує з отрутою. Та все ж я пила його п’ять весен поспіль...

І зараз, мандруючи далекими чужими містами, я ще доволі гостро відчуваю на вустах цей смак – смак вивершености, шляхетности, досконалости, смак свята, що як для Гемінгвея його Париж, завжди зі мною.

Лови

Усе в ньому виказувало аристократа: вишукано-вибаглива зовнішність, надто ж та порода в рухах, погляді, поставі. «Франт…» – заздрісно-зневажливо щораз кидано йому услід.

Він чувся на силі. На тій силі, що поділяє усе живе на слабку і сильну половину. І він був тим сильним началом.

На вигляд був втомлений і байдужий до всього. Такими ж байдужими, зазвичай, були й очі… Щодень прикриті полудою галантно-гламурних манер у господі вони мінилися усіма барвами й відтінками позитивних емоцій, прегарно поєднуючись з пишними вусами. Проте сьогодні ці очі були геть чисто не такими, як їх вибагливий господар – маленькі, жовті, масні, нікчемні очиці.

Був лише він. І були висота його і ницість, але сьогодні остання нарешті вивершилася над своїм господарем. Залишено пастельні вітальні, тонку порцеляну, м’які фотелі, улесливі інтонації та ніжно-чуттєві дотики. Він брів серед смороду та бруду. І було йому добре, бо сходила смородом його душа. І цей сморід був йому за проводиря – вів поміж убогими, злиденним халупами, де виливалися помиї прямісінько під ноги й немилосердно тхнуло трупом. І було йому затишно.

Чиєсь дитя бавилося посеред вулиці брудним ганчір’ям і, скиглячи, буцім щеня, терло чорним кулачком голодні, майже старечі очка… Таких очей у нього не було ніколи. Цей старечо-дитячий погляд потягнувся було до нього – гидливо відсахнувся. Видавалося, цього вуличного смороду він жадав у стократ більше. Усе єство йому солодко-млосно щеміло. І ця млість виповняла його доверху, доверху, до самих очей. І виповнила їх, бо нараз вони стали йому гострими.

…Масним, хтивим поглядом він обмацав її.

Вона сиділа під великим сірим будинком і була така сама, як він, як усі ці похмурі завулки – сіра й жалюгідно-непоказна. Втім що так немилосердно вабило його до неї?! Здавалося, сам Люцифер обплутав його сотнями прозорих мотузок-петель і немилосердно тягне вперед, до неї, до цього мізерного створіння. Якоїсь миті він готовий був згодитися, щоб ця мотузка зашморгнулася на його шиї. І кожна часточка спраглого тіла назавжди залишила б цей потворний світ, що давно зійшов на пси. Та це на мить… А вже наступної він зненацька втямив усю таїну дивовижної спокуси цієї нікчемної зовнішності.

Очі…

Таких очей у нього не було ніколи. Вони були темні, майже чорні, скидалися на два маленькі ґудзики й були страшенно цікавими до всього. З цією ж цікавістю вони глянули й на нього – вона потонула в замулених брудною патиною його очах.

Нараз відчув як у ньому піднімається гарячим, терпким клубком первісна його сутність. Відчував себе тим диким, спраглим крові й жертви хижаком. Усе тіло йому зненацька вигнулося, забилося, буцім у пропасниці. Ніби одразу обернувся на старого саблезубого тигра, який заради блаженства спробувати єства своєї жертви ладен прийняти будь-які муки, згоден на будь-які лови.

Зупинився за рогом обшарпаної халупи й завмер. О, його очі вже не були тими очицями! Мізерними й масними. Вони стали гострими, майже різали, здавалося, підніми руку на рівень цих очей – і сам погляд оберне її на купу подертого, пошматованого м’яса.

…Йшов тихо, немов дихав. Нечутно і легко вже брав поглядом свою невільницю, а згодом і жертву. До нестями реально відчував усім єством її пружну, гарячу плоть. Ясно бачив кожну мить цього полону.

…Вона піднялася на старі вищерблені сходи. Він був геть близько від неї. На відстані руху, на відстані подиху. Відчував навіть її аромат – той дух спокуси, який так зненацька вдарив і пойняв його самого.

Ще мить і вона судомно забилася в його чіпких обіймах. Він був хижаком – вона жертвою. І на загал ця істота згодилася грати роль останньої. Ще мить – і вона почне стихати в терпкій млості, яка солодко-щемно розіллється тілом. Млості, що скидається на смерть, смерті, схожій на млість.

Усе однаково.

Ще мить… Відтак він зненацька з огидою відсахнувся – блакитна кров стала брати гору. Вона лежала така пошматована, ледве зводячи дух, а його очі знову забарвили відтінки байдужості та пихи.

…Кіт з огидою кинув мишу та й пішов собі геть…