ІСКРА БОЖА

Кандидат в депутати Верховної Ради Олександр Ляпаало був переконаний, що завдяки сучасним літературним піарам можна домогтися поставлених цілей – обратися на виборах! Тож, в період виборчої кампанії, Ляпаало шукав літератора-психоаналітика, доктора слова, котрий зможе володіти словом і думкою так, як хірург скальпелем, щоб вирізати у електорату апендицит недовіри і пришпандьорити на заміну іще одне серце віри в майбутнього депутата Верховної Ради! Це повинна була бути людина професіонал-оратор в мовах і вимові, котра мала б іскру Божу творчості, якою досить щедро обдаровані українці.

За сучасною технологією виборів у Олександра Ляпаала існував свій штат вірних рукопотискувачів та зубоскалів, команда фотозбавлювачів стареньких вдів та рубахорозривачів у флотському стилі з відеокамерами. Все ж сучасні технологи просто не володіли одним єдиним словом, яке потрібно сказати консервативному народу так, щоб народ сказав прогресивне “так!”.

Звертатись до комуністичних пропагандистів Ляпаало не хотів. Ті просто говорили “вб’ємо живодерів!”, а складові частини народу, кожна по своєму, їм співчували: “скільки ж вже цим живодерам можна жити? Вб’ємо!”

У комуністів Олександра Ляпаала лякала відвертість. Якби комуністична ідея могла замінити слово “вб’ємо” на звичайне демократичне “захистимо демократію” або „збудуємо краще”, не змінивши при цьому смислу вбивати, тоді, може, проблема була б простішою. А так Ляпаало шукав іскру Божу – таланта для своєї виборчої кар’єри.

Потрібен був такий трудящий “ткач-павук” з його декламаторською павутиною, котрий одним словом захопить маси виборців, як мух, а другим словом переконає їх за кого треба голосувати в день виборів, не відпускаючи думки виборців для вільного польоту. Це була проблема...

* * *

В глибокому провінційному селі працював в школі кочегаром літератор-новатор Ковбасюк. Виборами та політикою кочегар аж ніяк не цікавився. Для нього всі політики, що з’являлися на телеекранах та фотопортретах листівок, мали “тупорилий погляд”, тож він більше цікавився агітацією, що містила у собі спирт.

Після гарного перепою дивився Ковбасюк у своє віддзеркалення, бачив випромінюючий інтелектуальну гостроту погляд і захоплювався:

- Аспід, твою мать, як я вчора перебрав!

Його потяг до літератури мав новаторський характер. Він не був поетом, не був прозаїком або графоманом, але в своїй кочегарці тримав цілий стос старих підшивок “Літературної газети”. Газетами розпалював котли. Інколи він ці газети передивлявся, відшукував знайомі літери, а потім стару газету використовував по-новому: скручував з неї цигарки – “козині ніжки”. І якщо “Літературка”, разом з тютюном, у вигляді диму, потрапляла Ковбасюку у легені, на його обличчі з’являвся вираз інтелігентної втоми та п’ятидесятип’ятирічної мудрості.

Коли Ковбасюку вдавалося дістати літру доброї самогонки, він поринав у літературний анабіоз: закривався у кочегарці, пив горілку, закусював літературною цигаркою і дрімав, спілкуючись з покійними: Тургєньєвим, Буніним, а може, і з самим Гете!

Між літературними анабіозами Ковбасюк виходив на село, щоб узнати котрий місяць стоїть на дворі. Ось в такі міжанабіозні періоди сільська рада видала йому новий український паспорт, а це значить, що він став потенційним виборцем до всіх рівнів рад і влади держави, на території якої, як центр Всесвіту, знаходилась його кочегарка. До речі, в такі періоди, коли Ковбасюк світився на селі, його кочегарка, за звичай, була відкрита настіж, бо в ній залишався за вартового – тютюно-літературний дух!

* * *

Довіреною особою кандидата в депутати Олександра Ляпаала був один із крутих бізнесменів Жора Корж, один із тих, хто бриє голову, начіплює золотого кілограмового “Спасителя” на шию і носить по два мобільних телефони у кожній руці. Жора Корж спеціально брив голову, щоб його думки бодай не заплутувались у волоссі, щоб думки були блискучі і доступні усім і головне, щоб сигнал супутникового зв’язку рикошетив від лисини на мобільний телефон у важкодоступних місцях мережі.

Якось, проїздивши на “БМВ” із одного агітпункту до іншого, Жора Корж потрапив у провінційне село, що було позначене на двокілометровій карті трьома чорними прямокутниками. І от прикрий момент: лангуст, якого Жора ковтнув за сніданком, виявився нетерплячим до українського шлунку і терміново запропонував вийти на свіже повітря провінційного села.

Жора Корж був людиною культурною і йому конче став потрібен туалет. Кочегарка Ковбасюка стояла з широко розкритими дверима. Жора зупинив “БМВ” і побіг до кочегарки. Там, зрозуміла річ, унітаза та туалетного паперу не виявилось, зате він знайшов кущ шипшини за кочегаркою і старенький учнівський зошит з творами невідомого аматора пера.

Лангуст сказав “Спасибі”, палітурка учнівського зошита сказала “Будь ласка”, а сам Жора вигукнув на все село “От, казліна!”, бо зачепився голим задом за шипи куща.

На випадок, коли на свіже повітря степової зони України попроситься ще й суп з тихоокеанської черепахи, котрим Жора перекусив за обідом, учнівський зошит викинутий під кущ шипшини не був, а знайшов своє почесне місце між партмане і серцем довіреної особи.

* * *

Як потрапив зошит з учнівськими творами від Жори до Олександра Ляпаала, історія проста і не цікава – звичайна рутинна передвиборча документалізація та передвиборчий кишеньо-паперизм. Факт у тому, що зошит лежав на столі кандидата в депутати між оригіналами закликів, промов, фотопортретів, та дуже дорогих канцтоварів... І сам Ляпаало читав твір:

“...Люди, як то птахи, розлітаються хто куди. І я хочу злетіти у велике життя. Моя мрія бути трактористом, як мій батько, бо дуже люблю запах бензину. Колись давно батько сточував шлангом бензин із каністри. Я соснув і напився...”

Ляпаало ще раз, і ще раз перечитував рядки твору, що велетенськими яйцями страусів відклалися у голові майбутнього депутата.

- Ось де доктор слова, - міркував Ляпаало, - яка конкретність і зрозумілість кожної простої фрази! Захотів напитись бензину – соснув! А яка любов до техніки?! Батько тракторист – і я тракторист! А зліт у велике життя? Мабуть, як і я, він мріє стати депутатом Верховної...А що значить порівняння людей з пернатими?! Ні, так написати може тільки Божа іскра.

- Де ти це знайшов? – запитав Ляпаало у Жори.

Жора Корж тицьнув товстим пальцем з товстою золотою печаткою у двокілометрову карту і описав місце події. Тоді Ляпаало звернувся до своєї команди:

- Це наш шанс! Треба використати його! Десь в глибокій дірці загубився талант народного слова. Витягніть його із небуття. Народ нам воздасть велику шану!

* * *

Ковбасюк на селі узнав, що почалась передвиборча гонка і першими прокинулись від міжвиборчої сплячки комуністи: виступають, агітують вступати до комуністичних лав та закликають вибирати кандидата від компартії Гарапнікова.

Дійсно, по селу катався пошарпаний і проржавілий червоний “Москвич” з хриплячим рупором на кабіні. В ньому приїхав сам кандидат Гарапніков, його довірена особа Бараненко і районний секретар компартії Свинарчук.

У Аркадія Гарапнікова, зрозуміла річ, був невеличкий бізнес: кілька торгових центрів у обласному місті, то ж між торговими центрами він їздив на новенькому “Форді”. Та й по бездоріжжю колесувати краще підійшов би “Форд”. Але Гарапніков вибрав для агітації червоний пошарпаний “Москвич”, щоб бути ближче до того народу, якого він буде обдирати, ставши депутатом.

Хтось із натовпу, що зібрався біля “Москвича” запитав:

- А де ж “Форд”?

- Може вам ще й торгові центри привезти? – стримано відповів Гарапніков і прив’язав до автомобіля два прапори – червоний і червоно-синій, - ми не на прогулянці, щоб прохлаждатись на буржуйських “Фордах”, ми включились в надсерьозну і надвідповідальну політичну акцію, яка приведе нас, істинних комуністів, до перемоги!

Агітація почалась, бо Гарапніков взяв в руки мегафон:

- Американські капіталісти ошукують нас, душать вітчизняного виробника! Розкрадання держави триває! Такі бандити, як Ляпаало, прориваються до влади, торгують щастям наших дітей і вивозять дівчат за кордони! Не купляйтеся на їх обіцянки! Тільки ми комуністи, тільки я Гарапніков, можемо обіцяти вам...

- Аспід, твою мать! Дай хоч на пляшку...,- з натовпу попросив Ковбасюк.

Кочегара під руку тихо ухопив Свинарчук і, під хрипіння рупора про зубожіння народу та ожиріння демократів, потягнув за червоний прапор. Там на капоті стояла чарка горілки і лежав бланк заяви вступу до партії. Щоб випити горілку треба було всього-на-всього поставити своє факсиміле на заяві... Коли процедура завершилась, витираючи рукавом рота, Ковбасюк спитав:

- А на пляшку?

- На пляшку там, за іншим прапором.

За червоно-синім прапором теж треба було щось підписати і в руках Ковбасюка зашаруділа ходова виборча купюра – двадцятка.

- Будеш агітатором! - Говорив кочегару Бараненко, але той м’яв пальцями купюру і вже нічого не чув, він мріяв скоріше потрапити до своєї кочегарки і рідного анабіозного ліжка. Вираз обличчя кочегара палахкотів нетерпінням, як синьо-червоний прапор на вітрі.

* * *

Комуністи від’їздили з села у гарному настрої: вісімнадцять заяв до лав компартії, п’ятдесят прибічників ідеї зломити нашестя американського імперіалізму, націоналізувати майно нечесних підприємців - типу “Ляпаала”, і надати державну підтримку чесним підприємцям - типу “Гарапнікова”!!! Але сам кандидат в депутати Верховної Ради був зажурений.

- Розумієте, - заговорив він, - наші агенти із стану конкурента повідомили, що Ляпаало готує великий перелом кампанії завдяки якомусь місцевому літературному генію. Треба розшукати, випередити, переманити на свій бік... А якщо ні...

- А якщо ні... Тоді зброя? – З палаючими очима запитав Бараненко.

- Це банально! – Порадив Свинарчук, - Скоріше авіакатастрофа, або викрадення...

- Ми не терористи! – Гримнув на підлеглих Гарапніков, - Ми партія нового типу! Ми не будемо розмінюватись на дешеві сценарії, хіба що нещасний випадок допоможе...

* * *

Коли “БМВ”, “Ауді” і “сімка Жигулі” добралися в провінційне село і відшукали кочегарку Ковбасюка, то кочегар, він же “доктор слова”, знаходився в черговому літературному анабіозі. Він якраз розмовляв з Львом Толстим, питав у нього, чому на старості років той покинув графиню і босим пішов у мандри. А причиною цієї розмови з класиком став черговий вступ Ковбасюка в чергову партію: “Жінки за справедливість”. Для вступу в таку партію Ковбасюку прийшлося відрекомендуватись так, що він не зовсім мужчина і прізвище має Ковбасючка...

Проте, партія „Жінки за справедливість” виявилась бідненькою і за те, що кочегар домовився на посаду офіційного наглядача партії в день виборів, він отримав лише півтори пляшки казенки натурою (чому друга пляшка казенки була наполовину надпитою Ковбасюка не цікавило).До іншої натури - „однопартійної”, кочегар, зрозуміло, по-справедливості, був прохолодний...

Вибори для Ковбасюка стали нібито врожайними жнивами! Він навіть розпланував анабіози так, щоб виходити із них якраз до приїзду на село нової агітаційної команди, щоб мати можливість стати членом іще однієї політичної сили... Тож все, що траплялось по за межами цього розпланування, Ковбасюка не хвилювало. Він хропів і булькотів у кочегарці.

Кочегарка ж, певна річ, була закрита із середини.

* * *

Делегати різношерстої агітаційної коаліції „За кандидата Ляпаала”, що висипалися як діаманти з автівок біля кочегарки провінційного села, заполонили територію запахами сексуальних одеколонів та звабливих духів. Однак, між делегатами та об’єктом їхньої цілі – майбутнім оратором Божим, „доктором слова”, котрого потрібно було умовити до співпраці, існувала перешкода: пофарбовані фарбою для підлоги двері.

- Щож, чисто по-людські треба зламувати двері! – Закрутивши по-діловому пальці, наказав Жора Корж. Команда з охотою навалилась на благенькі двері і вирвала їх з одвірками.

Такий зворот обставин став несподіванкою не тільки для шанувальників літературного таланту кочегара, а і для самого “генія пера”. Лев Толстий в обіймах Олександра Дюма у гуркоті щезли. І Ковбасюк, з переляку, зиронув і побачив навколо себе космічних людей у престижних костюмах, краватках, золотих ланцюгах та сережках. Він чомусь подумав, що потрапив до Господа на Небо і це - Божі Архангели ідуть з кроком часу, щоб засудити його за гріхи. Ковбасюк зміг сказати лише пів слова “Ась...” і помер не піднімаючись з анабіозного ліжка...

* * *

Прикра неприємність для всієї виборчої кампанії Ляпаала: “доктор слова” помер, перш ніж зміг подарувати оте одне єдине „так”, заради якого виборці вигукували б прізвище улюбленого кандидата в депутати.

Та згуртована команда за сучасною технологією виборів не пала в паніку.

Неприємність компенсували тим, що покійника вдягнули у костюм Версачі, замовили торжественний катафалк і полірований різний гроб. Під “Реквієм” Моцарта, у вінках і квітах, потрапив “доктор слова” у виборчий штаб кандидата в депутати Верховної Ради Олександра Ляпаало.

* * *

- Гірка доля! – З сльозою на очах, перед великою кількістю кінокамер та мікрофонів, казав Ляпаало на панахиді в честь поховання іскри Божої:

- Не зміг ти, друже, послужити нашій справі живим. Постараємося довести твою справу до переможного кінця. Це все наші вороги звели твоє безцінне життя нанівець! Ти їм був як кістка мамонта в горлі жаби! Твої твори скажуть про себе і після твоєї смерті!

Ковбасюк і не мріяв так розпрощатись з життям. Найкраще, що могло б бути по смерті – це робочі чоботи на ногах та мекання старого попа з сусіднього села. А тут навіть пам’ятник викарбували – що то геній!

* * *

В місцевій пресі, на листівках і брошурах почали з’являтися твори Ковбасюка. Хто їх писав невідомо. Кажуть писав комп’ютер. Але суспільна думка почала вирувати пристрастями щодо передчасної загибелі великого літературного таланту, доктора слова, іскри Божої...

Твір під назвою “Аспід” викривав антидержавну діяльність мера від лібералів, а закінчувався пафосно: “...ми, з моїм другом, Сашою Ляпаалом, розкрили істину в обличчі негідника! Безкінечно ваш, Ковбасюк”.

Твір “Твою Мать” показував головну „Леді” паливно-енергетичного комплексу держави, в якому працював сам автор, в світлі кримінальної правди – героїня брала хабарі навіть від рядових кочегарів. “...Ми, з моїм другом, Сашою Ляпаалом, давно розібралися в безвідповідальності таких осіб. Сердечно Ваш, Ковбасюк”.

* * *

За розкруткою великої популярності “доктора слова”, який мирно покоївся на центральному цвинтарі під пам’ятником у весь зріст, почалися позови до суду.

Першими обурились комуністи. Вони відшукали заяву Ковбасюка, виписали йому партбілет посмертно і подали в суд матеріали на Олександра Ляпаала про те, що той використовує для агітаційних цілей твори, що належать комуністичній партії. За безправне друкування цих творів, Ляпаало винен відшкодувати мільйон доларів на користь Аркадія Гарапнікова.

За комуністами до суду звернулась партія Зелених. Зелені теж показували заяву і партбілет Ковбасюка і звинувачували комуністів у підробці документів та посягання на твори „зеленопартійця”. Відшкодувати на свою користь вони намірились теж мільйон, але в національній валюті.

Партія “Офіцери запасу” подала позиви і на Ляпаала, і на комуністів, і на зелених. Виявилося, що єфрейтор запасу Радянської армії Ковбасюк, за новими стандартами козачого війська України чи то отаман, чи то полковник... І всі ті твори, з „фальсифікованими” підписами, чиста антинаціональна пропаганда, що підриває благородне ім’я майбутнього українського гетьмана запасу...

Лише партія “Жінки за справедливість” подавати позиви до суду не мала юридичної змоги і прикро шкодувала за безцільно втраченою казенкою: підпис на заяві до вступу в партію був “генія пера” Ковбасюка, а призвіще значилось – Ковбасючка...

* * *

До пам’ятника Ковбасюку на цвинтарі приносили квіти навіть такі видатні політичні діячі, що їх страшно називати у голос... Сам П...

В школі, де працював кочегаром “доктор слова” створили музей: “А він жив поруч з нами”. Головними експонатами такого музею стали робочі чоботи генія та стара друкарська машинка, яку знайшли на смітнику, відмили і пофарбували... Школярі дивувалися такій честі друкарській машинці, яка вже десять років служила як іграшковий “КамАз”. Директор школи суворо заборонив вчителям жартувати на цю тему:

- Дітям просцітельно! А ви, філологи малокомплектних академій, не плутайте брудну політику з високою українською літературою, бо ставки поодрізаю...

* * *

У “генія пера” з’явилось безліч родичів. І хоч спадщина кочегара складала лише чоботи та валізку з брудною білизною, родичі, один спереду одного, доводили свою рідну близькість спогадами з дитинства та юності „героя пера”. У родичі забажав записатись голова правління місцевого сільгосппідприємства... Він таки згадав, що Його і його бабусі були рідними! Його з великої літери – це бабуся “доктора слова”.

- Ми ж, разом з Ним, ще сомпляками яблука колгоспні крали! - Згадував голова правління, - Мій далекий брат ще тоді був виключної справедливості нерв совісті... Закладав, геній, всю правду!

* * *

Як вихор із спекотного неба, упав у село рідний син покійного.

Жив і працював син у Києві на будівництві, де виконував чорнову роботу, але після такого злету популярності провінційного літератора, будівельна бригада зібрала гроші для Колюні і наказала: “їдь до батька, вилупок, і не кажи де ти працюєш!”.

Колюня у костюмі ходив по селу і представлявся як замісник міністра шляхів та сполучень, бо причепив на рукав шеврон із символами залізничника.

Мати Колюні (колишня дружина Ковбасюка) на батьківщину свого першого чоловіка не з’являлась попри що. Її новий чоловік виказав ультиматум: “Хай твій перший і золоте перо для народу, а я не народ! Хату спалю!”

“Оце Він носив”, “Оце Він їв” – стягувалися експонати в музей. Музей розташували у кочегарці. Для цього прийшлося відрізати кочегарку від системи опалення школи. Школярі повинні були мерзнути взимку, але великий геній літератури на це заслуговував.

- Хто ж знав!!! – Розводили руками односельчани Ковбасюка, - Був собі чоловік тихий та п’яний, а ти подивися: іскра Божа!

Місцева самогонниця, котрій Ковбасюк заборгував стоп’ятдесят гривень, терміново замовила етикетки з Його портретом і стала продавати самогонку втричі дорожче, під назвою „Із іскри возгориця полум’я”, усім: туристам, агітаторам, довіреним і недовіреним особам. Вона вже подумувала відкрити свій власний спиртзаводик, а то і ціле виробниче об’єднання „Його полум’я”...

* * *

Репродукцію картини “Гибель Помпеї” для рубрики “Він це любив розглядати” так і не встигли розмістити у музеї Ковбасюка.

Настав день виборів. Весь колот: судовий, агітаційний, патріотичний та економічний ажіотаж раптово закінчився. Депутатом до Верховної Ради обрали кандидата, що балотувався від керівництва області. Спрацював, як то кажуть, адміністративний ресурс...

Бої та шторми вляглися, партії перекинули свої інтереси до подій у залі засідань Верховної Ради, а електорат став занурюватись у чергову міжвиборчу сплячку.

Про літератора вже ніхто не згадував. Його твори догорали на сонці, розклеєні на стовпах населених пунктів. Друкарська машинка з музею знову запрацювала за своїм історичним призначенням, як іграшковий “КамАЗ”, а кочегарку спішно з’єднували до опалювальної системи школи.

Вандали, що час від часу панували на цвинтарі, відбили кам’яному пам’ятнику Ковбасюку носа і ніс, як звичайний камінець, валявся між засохлими квітами та вінками. Син “доктора слова” Колюня зник із села непомітно, кажуть, здимів він у Португалію, завербувався підзаробити грошей, щоб розрахуватись з бригадою.

Ціна на самогонку різко упала, а етикетки з портретом “генія пера” потрапили в сільський клуб, де служили квитками для дискотек.

* * *

Зошит без палітурки з учнівським творами генія, що мало не зробили революцію у сучасних виборчих технологіях, разом з коштовними портретами Ляпаала, був викинутий на міське сміттєзвалище під тони огризків та об’їдків, (точно як і багато інших зошитів українських школярів, що мріють про майбутнє своє і України), і цим засвідчив кінець автору...

А може ми того автора ніколи і не знали? Бо у тому ж самому селі, де так славно згорів Ковбасюк, працює й досі скромний тракторист, що мріяв про велике життя. Йому подобається запах бензину, а він змушений нюхати солярку. І коли настає необхідність злити солярку із бака трактора собі у каністру, щоб потім поміняти її на пиво, він встромлює шланг у бак і смокче...

- Тьху, ти! Знову напився, - харкається соляркою він.

Ось де ти – носій прогресу! Іскра Божа новітньої літератури! Ти не просто мильночорнильник, або бульварострочник – ти вічно живий архіватор незнайдених та незбагнутих українських ідей.
Осінь, 2002р.

ЗЕЛЕНА ПОРТУПЕЯ

В майстерні художника вже кілька місяців стояв творчий бардак, і це ще легко сказано. Змішалися в кучу намальовані коні, люди, і сотні аркушів паперу не знаходили собі місця по всьому приміщенні. Творча війна – так називав такий порядок сам господар майстерні. Він тримав в руках палітру, пензлі і дико щурився на полотно, що було закріплене на мольберті. Через усе полотно, з лівого верхнього кутка до правого нижнього протягнулася зелена смуга на блакитному фоні. Художник намагався у свій витвір вмостити червону пляму, та вже цілу годину не міг вирішити, в яке ж місце її тицьнути. Наміриться, підбіжить до полотна:

- Е, ні... – знову відійде, прищуриться.

В майстерню з шумом і гуркотом прямо-таки ввалився місцевий піп із загорнутим в газети пакунком, метр двадцять на метр сорок.

- І що сіє значить? – відірвався від роботи художник.

- Це я хочу у тебе запитати: що сіє? - люто гримнув піп і гепнув пакунок біля стіни між табуретом і горою планшетів.

- Батюшка, - язвив художник, - я втомлений творчеством, і загадки мені ні до чого. Що ото ви приперли?

У батюшки із очей сипався гнів як просо із дірявого пакета.

- А то ти не знаєш, богомаз! – Він здер газети з пакунку і до хаосу майстерні додався різнокольоровий плямистий витвір з чорними хрестами...

- На минулому тижні я в тебе замовив портрет Миколая Угодника в нову церкву. Що це ти мені зробив?

Художник зашарівся, поклав пензлі і палітру на підлогу.

- Звиніть, батюшка, чорт поплутав. Це не Миколай, це – Варвара. Миколая я вам зараз віддам.

І художник хутко витягнув із стосу ще жахливішу за кольором і змістом картину.

Червоний від гніву піп жбурнув у полотно ключем від церкви.

- Що це за іздіватєльство?

- Те, куди ви попали ключем, - пояснив художник, - то око!

- Око-о! – перекривився піп, - навіщо мені таке о-ко-о! Я замовляв нормальну строгу картину за канонами церкви, лицеприятну і понятну пастві...

- Ну, батюшка, - заперечив художник, - мистецтво – це порив душі і ніякими канонами не можна утримати його політ в устремлінні до високого...

- Яке високе?! – батюшка роздратовано побіг до портрету, наступив на палітру і розмазав черевиками червону фарбу по підлозі.

- Оце високе? – він тикнув пальцем в рожевий сосок на портреті.

- Це грудь Варвари, але чому вона потрапила до Миколая, не розумію. – художник почухав потилицю, - Мабуть і це не Миколай. Миколая вам я зараз знайду.

- Не треба варвар! – закричав піп. – Не треба мені ні твого Миколая, ні Варвари і ще тридцять трьох святих. Віддавай гроші.

Слово “гроші” у художника визвало певні асоціації і він соромно запитав:

- Які гроші?

- Двісті баксів завдатку...

- Ну, батюшка, - став виправдовуватись художник, - гроші - це вода в морі жизні, тому грошей в мене вже немає. І взагалі, ви мені дали завдаток, я зробив вам роботу, ви мені винні ще й доплатити!

- Яку роботу ти зробив? – Піп нервово ходив туди-сюди по майстерні, розносячи сліди червоної фарби по підлозі. – Хто винен доплатити?! Зараз розберемося! – Піп дістав мобільний телефон, натиснув швидкий номер і заговорив:

- Гнатович! Не оддає, як я і казав... Добре, я підожду.

Художник зрозумів, що піп зателефонував дільничному, і той прийде швидко, бо живе поруч. То ж поспішив домовлятись:

- Ну добре, раз не хочете брати Миколая – не біда, давайте я ваш портрет намалюю.

Піп став блідий, як яблуко білий налив, і лише процідив крізь зуби:

- Ні-і-і.

- Ну тоді вашу матушку на згадку. Гроші все одно вже не повернути...

- Ні! Ніякої матушки з твоїм високим...

- Ну, тоді давайте сімейний портрет, в кругу сім’ї: ви, матушка, дітки...

- Я сказав, ні! – закричав піп.

- Добре, добре, не хочете портретів, грець із ними. Можна щось нейтральне, пейзаж, натюрморт. Ось з рибою наприклад.

Художник витягнув із стосу картин полотно, де виділявся контрастом ядовитого кольору скелет невідомої тварини. Очі попа стали круглими, як у риби:

- Ні, ні і ще раз ні! – істерично вигукнув він.

Тут в майстерню зайшов дільничний Гнатович при повному параді: кашкет, портупея, кобура, планшетка для складання протоколів.

- Що тут у вас? – Почав огляд Гнатович, - Так, так! Вся підлога в крові. Жертва верещить в істерії. Будемо складати протокол.

Художник теж помітив фарбу на підлозі і гнівно зиронув на попа:

- Складайте, Гнатович, складайте. На підлозі не кров, а фарба! А ця фарба коштує десять доларів. О, то він мені ще пензню зламав. Пишіть Гнатович, пензень коштує п’ятнадцять доларів і заголовок зробіть: “Прикрий вчинок священика – розгром майстерні”, або “Піп – терорист”.

Гнатович озирнувся довкола:

- Да... Тут дійсно розгром... А це, що таке? – Гнатович зацікавлено зупинився біля картини з зеленою смугою, що стояла на мольберті.

Художник на хвилинку задумався, щоб таке йому відповісти і як назвати картину. Але, глянувши на постать дільничного, відразу знайшовся:

- Це “Зелена портупея”. Міліцейський варіант сучасного мистецтва.

Піп не витримав:

- Ідіть всі до біса! – Вигукнув він, рвучко розкрив двері і влупився об одвірки лобом.

- Прости Господи гріхи наші! – Перехрестився піп на порозі і побіг до церкви молитися.

Гнатович довго дивився на зелену смугу на полотні і нарешті з виглядом знавця заявив:

- Какарди не хватає...

- Оце ж, оце ж, - згодився художник, - це ж тільки й думав в яке місце какарду вліпити... А тут вривається піп і все руйнує.

- Сашко, - вже по-дружньому заговорив Гнатович, - віддай йому гроші.

- Та де ж я їх візьму, Гнатович, купіть ось картину, то віддам.

- Ну то намалюй йому, що він просить. Не таке чокнуте, як це.

- Мистецтво, – образився художник, - ніколи не було чокнутим. Мистецтво завжди було з народом і творилося волею народа.

- Була б моя воля! – перебив думку художника Гнатович.

- Ви ж не народ! – огризнувся Сашко, - Ви теж служитель. А в тім, в мене зберігся автопортрет ще з інституту.

Сашко порився в купі творчого сміття і витягнув на світло більш-менш схожий на людину образ: очі як очі, і рот там, де й повинен бути.

- Ну загорни його, - попросив Гнатович, - однесу попу і скажу, що це Миколай... І конфлікт закриємо.

- Заждіть хвилинку! – Мовив художник і почав ритися у підрамниках. Він дістав гарну дубову раму, вставив автопортрет туди:

- Так буде краще, двісті баксів все ж таки!

* * *

В новій сільській церкві правилася служба на честь церковного свята. Поряд зі звичними іконами, подарованими меценатами, виділявся розкішною рамою сучасний Миколай-угодник. Старші прихожани інколи, повагавшись, ставили свічку і йому, а молодші – частіше з нього й починали. Бо був Миколай дуже схожий на симпатичного художника Сашка.

- От вміє малювати! – Дивувалися прихожани.

- Да освятіться ім’я твойо... – співав піп, сердито махаючи кадилом, і в сторону Миколая не дивився. За нього довелося доплатити ще сто баксів, та ще й п’ятдесят гривень дільничному за доставку.

- Іскуство требує жертв. – Нагадав Гнатович, коли забирав у попа гроші.

- Я ваше іскуство на ваших похоронах відроблю. – Пригрозив піп.

- Всі ми на службі. – згодився дільничний. – У мене своя портупея, а у вас своя.
2002р.

ТЕМНІ ЛЮДИ

Ми, депутати, темні люди. Не в смислі освіти чи політики, а в смислі місця влаштування сесії. Бо звідки нам, народним депутатам району, можна було знати, що перша наша сесія теперішнього скликання відбудеться саме в пітьмі місцевого бару “У тещі”, а не в світлому залі засідань адміністративного будинку.

Зал засідань не працював, як навмисне, завдяки прибиральниці бабі Маші, що викинула сміття в унітаз, а хтось (серед великої кількості когось в адміністративному будинку важко визначитись) скрутив вентиль зливного бачка. В залі засідань панувала весняна повінь, а ми, темні народні депутати, на свою першу сесію зібрались “У тещі” за столиками, при світлі одного єдиного бра.

Пітьма поєднувала різнокольорові політичні сили. Зелені, червоні і голубі зливалися в одну сіру більшість. Всі хотіли взятись за роботу – радитись, як в Європі, тож почали з присягання на вірність народу району. Нововведення присяги для нас не суперечило з Конституцією і підкреслювало наше самоврядування на місцях.

Найстарший депутат читав текст. Найстарший якраз і був світлою людиною, бо перед ним світив єдиний освітлювальний прилад бару, і йому до пенсії державного службовця залишався лише рік. Він випросив виборців обрати його депутатом на термін чотирьох років (з запасом). Виборці, теж темні люди, не в смислі політики, а в смислі споживачів електроенергії, вибрали найстаршого за єдину фразу:

“Я районну енергетичну службу в гробу бачив!”

За такий лаконічний вислів найстарший мав мандат депутата і читав текст присяги.

Перші рядки про вірність народу йшли легко. Бо пітьма “У тещі”, що об’єднувала п’ятдесят темних людей, гуділа, як джмелі в норі, - однаково і голосно. Найстарший вдивлявся в текст і пропонував:

- Присягаю віддано служити на користь державі!

Пітьма п’ятидесятиголосо відлунювала.

Та коли зазвучали рядки “Присягаю в роботі і побуті користуватись виробами, харчами, та технікою виключно вітчизняного виробництва”, - джмелиний рій стих.

Серед неймовірної тиші “У тещі” пролунав невизначений темний голос когось із депутатів:

- Хто писав текст присяги?

Найстарший притулив листок з текстом до бра.

- Затверджено на попередній сесії депутатів якогось скликання...

- Та це були наші депутати, чи не наші? – Почав оживати джмелиний рій.

- Мені тепер що, голим ходить? Чи йти в супереч із совістю?

- А в тебе совість є?

- Така як в тебе!

- А давайте...

- Нате..

І добре, що у барі було темно. Зчинилась бійка, але ніхто нікого не бачив – лупились просто так, не в смислі побитись, а в смислі щось робити, щоб народ бачив, що щось робиться. Але в барі було темно і бачити, що робиться не міг навіть найстарший – йому в очі світили бра і текст присяги.

І тільки бармен виявився не темною людиною. Він увімкнув магнітофон і на всю “У тещі” залунав гімн держави.
2002р.