* * *

Теплого весняного вечора, смакуючи таке ж тепле ягідне вино, Ярослава ліниво гортала сторінки місцевої газети. «Безліч інформації - думала вона, - а нічого цікавого». Вино, зроблене бабусею, бадьорило, а очі випадково натрапили на статтю, що починалася зі слів:

Ваші предки – це Ваші корені. Так само, як дерево дихає кожним своїм листочком, гріється на сонечку кожною своєю гілочкою, живиться від матінки-землі кожним своїм корінцем, так і людина раптом відчуває землю під ногами, усвідомлює, що вона – не випадковий житель цієї планети, цього життя.

- Не випадковий... - промайнуло в Ярославиній голові. - А скільки разів я почувала себе випадковісттю?

- Цієї країни ... - а як же болісно її хотілося і хочеться потрапити до Північної Ірландії і залишитися там назавжди...

- Цієї планети...А може, вже краще на Марс..., – прошепотіла Ярослава.

- Цього життя!? І це називається життям??? - вкотре запитала вона себе.

- А чому ж тоді бабуся не раз обмовиться просебе «Нещаслива ти, Ясю, нещаслива... То на роду нашому написано великими літерами НЕЩАСЛИВА, бо предки наші водилися з темними силами, богів не шанували, і не задобрювали їх.»

«Нещасна, Ясю, не щаслива!» - відлунювало з погріба, де стара переливала в бутлі ягідне вино, приносячи пожертву Родові.

Ярославі подобалося куштувати той морс, а бабуся вірила, що таким чином Рід пожаліє дівчину і зніме з нею тяжку родову карму.

- Цього життя!? - промайнуло ще раз і Ярослава витягнула старого альбому зі старезними як світ фотокартками, уривками листів, копіями архівних документів, невідомо чиєю вишивкою...

- Це життя моїх предків, це моя пам’ять, - подумала вона і якесь дивне почуття переповнило її: здалося, що кожен з них неначе стоїть за її спиною, її невидима опора, її невидимі сподівання.

- От звідки вони: мої думки, мої поривання, мій характер, ось звідки я...

І Ярослава, студентка третьго курсу філологічного факультету, твердо вирішила розпочати свої, так звані, археологічні пошуки – розкопки свого минулого, дорогу в своє майбутнє.

- Якби ж вдалося зробити вірні висновки з минулого нашого роду і не повторити помилок предків, – вторила собі Яся. І вже ярлик «нещасної» набув інших контрастів, набув іншого звучання та іншої ваги.

Задощило, так задощило, що ніби сіра стіна стала назаваді всім, але не Ясі. Вона, з яскравою парасолею в руках, перебігала від трамвая до трамвая, від калюжі до калюжі, у сторону студентської бібліотеки. Страшенно кортіло її дізнатися як змінити своє вже, здавалось, родом наперед визначене майбутнє.

Було вже десь о восьмій. Світлана Андріївна швидко розкладала на полички періодику, відпускала останніх студентів, і на всі благання Ясі відрізала коротко:

- Завтра.

Не отримавши жодної поради від бібліотекаря, дівчина поплелася мокрими невеличкими вуличками у напрямку до бульвара Шевченка.

- Щоб розвіятись, -промайнуло. А в голові крутились такі улюблені ще зі школи рядки Ліни Костенко:

І скаже світ: - Ти крихта у мені Ти світлий біль в тяжкому урагані. Твоя любов на грані маячні І віра у наївності на грані. Що можеш ти, розгублене дитя...

Що можеш ти... І погляд зупинився на маленькому кафе, інтернет-кафе.

- І як я відразу ж не подумала про безмежні верстви інформації? – дорікала собі Ярослава вводячи у пошук слова рід, родовід, відновлення роду.

Рід - Всевишній і Предвічний Бог, Початок і Кінець, Батько і Мати – джерело усьому сущому і несущому. Прабог, який народжує себе із Дива – первородного моря-хаосу, щоб стати Родом і родоначальником всього живого. Прабог, який розчиняється як Рід, щоб стати Дивом і основою всього неіснуючого.

Вбираючи в себе море, він творить Всесвіт. Род – володар світів Прави, Яви і Нави, основа Дерева Роду і Вирію, батько двох протилежностей буття – Білобога і Чорнобога .

Рід є Всесвітня Душа і Безкінчений, Безсмертний Дух Творення, Збереження і Руйнації. Множачи у собі світи, він поєднує їх законами Прави. Дух його у вигляді Сокола сидить на верхівці Дерева Роду і через Око роду спостерігає за світами, підтримуючи Справедливість і Праву. Наші предки пізнали його і, вклонившись йому отримали право стати Світлими Богами. Від того почали вони прагнути Прави, через Славу – віддане служіння Предвічному Богу, з того часу він постійно приходить до нас через прояви свої, богів наших рідних і провідників мудрих...кожна людина мусить навчитися бути Родом, єдиним і багатопроявним. Бо, хто через недомисел свій частку себе відкидає, або бачити і визнавати відмовляється, то так він і частку Світу відкидає, отже, неладним є...

- Неладним є... – ехом відгукнулось в Ярославі, - не до ладу...

Якраз недавно бабуся нарікала на родину – і сварливі всі, і недоладні. Ярославина мати не знаходила спільної мови з бабусею, ніби і не рідні. А потім і взагалі подалася у світи з якимось чоловіком. Ясі тоді саме виповнилось десять років, і з тих пір вона так, то там, то там. Не до ладу у них в родині...

Рід завжди був Всевишнім Богом аріїв-русичів-украінців, бо є єдиний і багатозначний. Інші боги – це лише множинні прояви Роду, кожен з яких виконує своє призначення у Всевишньому - чи то врожай чи приплід – і є втіленням і проявом Роду...

Всевишній Рід наскільки глибоко повязаний з українським народом, що всі головні слова (природа, родич, родина, народити) мають один спільний корінь, який означає суть Бога. Отже, наша віра-веда – це віра в єдиного і багатопроявного Бого-Роду.

- А я ще бабусі безліч разів повторювала. Бог – один, а от який? А та відповідала, що я дурна та темна.

У пожертву Роду приносили вівсяну кашу, сир, мед, борщ, пироги, олію, пиво, ягідне вино...

- Ось воно що! Ягідне вино! Знає щось старенька. Знає, а говорити не хоче. Що ж трапилось? Хто ж так прогрішився, що тепер весь рід спокутує? Хто ж відкинув частку свою? Ні, не хочу! Не хочу я страждати і далі передавати нещастя з роду в рід! Не хочу і не буду!!! Знайду і виправлю помилку під назвою «на роду написано», - рішуче пообіцяла собі Ярослава.

Але звідки почати? Це запитання трохи стримувало світлі поривання. Довго ще Яся блукала по світовій павутині вишукуючи інформацію про відновлення роду та находячи поради не із простих: перегляд старих документів, виписи із архівів, метричних книг, запити до органів реєстрації, актів цивільного стану, висхідний та нисхідний методи дослідження... аж доки не натрапила на адресу професійного центру генеалогічних досліджень.

- Нарешті, - полегшено зітхнула Яся, - ось він, шлях впред.

Втомлена, але обнадієна Яся довго не могла заснути. Все згадувася Євген, який, отримавши стипендію на навчання, з півроку вже як поїхав до Північної Ірландії. Може то і не кохання було, але чому після його від’їзду світ став блідий і нецікавий, а мрії порожніми і несуттєвими? І не хотілося Ярославі витрачати життя на даремні сподівання, але так як Євген цілував її руде волосся та сірі очі, більше не цілував ніхто... Не кохання? Але чому так болить там, між шлунком і грудиною, де, як люди кажуть, живе душа... І вкотре прийшов на думку вердикт бабусі – нещаслива...

Ранок видався на диво сонячним та привітним. Зібравши всі свої коштовні записи, Ярослава подалася до центру генеалогічного дослідження роду.

Відкривши тяжкі і великі дубові двері, Яся оглянула кімнату. Саме так, як вона собі уявляла. Стіни густо завішані вишитими рушниками та старими фотокартками, посеред кімнати стіл, а на стіні намальоване величне дерево роду. Там же ж і невеличка примітка: „Ми не гарантуємо позитивні результати, але ми гарантуємо ретельне дослідження...”

- Доброго дня! – пролунав дзвінкий голос дівчини, одягненої в яскравий одяг укріїнського стилю. – Чим я можу Вам допомогти?

Ярослава виклала своє прохання, заповнила необхідну форму, отримала реєстраційний номер та запевнення, що агенство докладе максимум зусиль, щоб розшукати всю можливу інформацію щодо Ясиного родоводу. Через два-чотири місяці Яся отримає копії всіх знайдених документів та її власне генеалогічне дерево.

- Отож чекати? – розгубилась дівчина. Вона ж так сподівалася, що це робота швидка і некопітка і вона нарешті довідається таємницю свого родоводу.

- Так, чекати. Але тим часом, - дівчина дала Ясі невеличку книжечку, - почитайте це. А ще, спробуйте самі провести своє дослідження. Бабусю розпитайте, може вона щось знає.

Але Яся не хотіла нічого розпитувати. Вона взагалі нічого не хотіла. Гарячковите надхнення, яке тримало Ясю ці дні змінилось апатією. Чекати, ще чекати...

Ввечері Яся, вислухавши бурчання бабусі, залізла під ковдру, ніби ховаючись від світу, від болю, від себе. Повітря з відкритого вікна, тягнуло смаком неспілих вишень, а руки самі потягнулися до книжечки з генеалогічного центру.

Летів Сокіл, на дубові сів, на дубові сів – сльозу пустив. І родилися зі сльози два рідні брати, День ясненький – Білобог, Ніч темненька – Чорнобог. І з тих пір буя життя, славлю Бога Рода я. Крила Сокола ясного – то могуть Рода живого, Дух, що соколом літає, нас у Сваргу проводжає. Славен Батьку Роде будь! Хай Боги нас бережуть! Славлю матінку я Славу і весь Рід наш православний. Бий, Перуне, блискавицю, Рода славим й Рожаницю. Сонце Яре хай стає, Рода-Батька вшанує! Гей, Купало, чуєш Ти? Рода славимо в світи. Закликаю всіх Богів, щоб вогонь святий горів. Славим Родову могуть! Хай Боги і люд у злагоді живуть!

Усе єство ваше просякнуте співом Роду. Живіть за законами Прави, які в душі вашій світлом Божим вписані. Творячи лад навколо себе і в собі, ви творите його у Всесвіті.

Яся пробігала очима рядки Заповітів Пращурів, поспішаючи ввібрати їх у себе, осмислити, пережити... «пам'ятайте, хто ви, ким народженні... шануйте мову вашу, бо молились нею батьки ваші і лише рідну мову чують Боги-предки і лише нею відповідають... бережіть землю свою, бо подарована вона вам для життя гідного... дбайте про душу свою, не чорніть її блудом... зважуйте думки і вчинки свої...»

Слова карбувались в серце «піклуйтеся про дітей своїх, бо вони понесуть Дух ваш у майбутнє... шануйте рід пращурів своїх і творіть родини нові... пару вибирайте собі із Роду свого та віри своєї...» Слова знаходили відлуння в душі, а навколо в калейдоскопі кружляли боги. Незчулася Ярослава як заснула і потрапила у дивний світ-сон...

...З велечезного темного моря вийшов Прабог –Рід, а на березі зустрічають його золотаві Рожаниці, вогняний Сварог, Лада, що тримає червоне яблуко і виноградну лозу, Слава – Віща Птиця, Стрибог, загорнутий у тонку матерію, Дажбог у прояві чотирьох лиць своїх, пильний Світовид, молода Дана – богиня Води, Мокоша з прядкою в руках, а також Велес – Бог мудрості, помічник хліборобів і Доля, що визначає призначення людей на Землі, і плете їх життя згідно зі своїми законами.

Придивилась уважніше, а в обличчі Велеса – Євген. А вона? А вона – Мокоша, дружина його, Богиня материнства, посередниця між Небом і Землею. А навкруги все зелене і маки цвітуть...

Продзвенів будильник – ранковий чародій бадьорості. Ярослава прокинулась змучена тим сном, і здивована своєму видінню. Куди ніч, туди і сон.

Дні перетікали один у другий, такі ж схожі і такі ж невизначні у своїх подіях. Телефонувала мати, запрошувала провести разом літній відпочинок. Яся відмовилась. Не подобалось їй бути з мамою, і чоловік її їй не подобався – не батько, не друг, а так – лише джерело сумнівів в собі та роздерта ранка, яка час від часу ниє. Залишилася на літні канікули в місті. Зустрічалась з подругами, без особливої насолоди, бо розмови крутились навколо примітивних та нецікавих Ясі предметів - ексклюзивні кафе, кавалери – нудно... Подруга Наталя час від часу запитувала про Євгена, але більше з пльоткарського інтересу, ніж з щирої цікавості.

Ось що справді подобалось Ясі – так це ходити до Дніпра. Подихати свіжістю, помріяти та залишитись наодинці зі своїми думками. Тема Родоводу і пращурів, які жили в ІV-ІІ тисячолітті до Різдва Христового і вклонялися Сонце-Богу заполонила всі її думки. А особливо, ідея наденергетики, що передається від покоління до покоління. Одного вечора, розглядаючи зорі, Ярослава міркувала:

- Що таке рід? Покоління змінює покоління. Кожен історією свого життя додає до історії роду. Мої пращури не противилися свої долі і сприймали її як належне. От навіть бабуся – добровільно погодилась бути нещасливою, бо так написано на роду. Але ж ми теж є частиною свого роду – і бабуся, і мама, і я, і мої майбутні діти. Я є мій рід і я теж, своїми руками, пишу його історію. Хтось колись вирішив знехтувати законами праведного буття і записав нещастя для роду і всі наступні покоління прийняли його як повинність. Але ж хтось може обрати щастя. То чому я не можу бути тією, яка запише щастя?! У будь-якому випадку я можу спробували і можливо наступні покоління будуть „по роду” щасливими і сильними. Що ж таке рід? Рід є Всесвітня Душа і Безкінчений, Безсмертний Дух Творення, Збереження і Руйнації...

- Я, Ярослава, є частиною всесвітньої душі і безкінчного духу творення, - в Ясиній душі все аж заспівало від такого прозріння. – Я сама творю своє життя! Сама!

Могутні, таємні води Дніпра бачили на своєму віку різноманітні прояви людської душі – і величні в своїй чистоті і найбрудніші у своїй низості. І вкотре стали свідками містичного обряду. На цей раз обряду самоочищення та зупинки слабкості і страху. І немає значення, що те, що зрозуміла для себе Яся розуміли і до неї. Важливо те, що вона зробила для себе це важливе відкриття і, можливо, ще один рід на Землі відверне свій хід від нещастя...

І того ж вечора, повертаючись додому, Ясина нога вперше не зісковзнула з гори, що поросла густим, правічним мохом.

Оновлена, очищена Яся навіть не здивувалась побачивши вдома розгублену бабусю, що схилилась над паперами з розгалуженим деревом родоводу. Так і мало бути – коло замкнулось там, де і почалось – з історії родоводу.

- Ясочко, дочко, навіщо тобі все це? Що ти шукаєш? Ось тобі дерево роду, а ось і довідки...

Нічого не скажеш, робота виглядала професійно. На деякий час Яся поринула в копітку працю. Прочитала довідки про народження, про шлюб, про смерть, з метричних книг, з церковних записів. Розгалужене дерево розбігалось іменами: батько-мати, дідусь-бабуся, прадідусь-прабабуся... Звісно, деякої інформації не вистачало. В деяких жінок її роду довідок про шлюб не було, а в деяких – причина та дата смерті не вказувалася. Нічого дивного – час.

- Мені і самій було цікаво, - вимовила бабуся через деякий час. – Я ж теж, як і більшість, знала тільки бабусю-прабабусю. А ти молодець, не цураєшся минулого. Але звідки у тебе такий інтерес? Не вірю, що тільки заради цих довідок ти все це розпочала.

І Яся розповіла бабусі як глибоко запали їй слова про родове нещастя і як захотілось їй довідатись про його причину. Невесело посміхнулась бабуся:

- А от мама твоя такими речами ніколи не цікавилась, то я і тобі не розповідала... Ну то слухай. Завжди у нас в родини так було. Ще моя прабабуся говорила, що Рід на нас розгнівався вже давно, задовго навіть до її народження.

... Давно-давно була в нашому роді Ксенія. І гарна жінка була, і чоловіка доброго та дочок мала, але, люди казали, водилась з нечистю. Одного разу Блуд, в образі молодого та гарного чоловіка, зустрів її на роздоріжжі, запропонував додому провести, а та й погодилася. Вчепився він в неї, як кліщ, і змушував її блукати до повного знесилення, а з першим криком півня, Ксенія додому поверталася. І так кожну ніч. І спасу від нього не було ніякого, бо не пам’ятала вона дні своїх родин і хрестин, і згадати не мала часу. Вночі блукала, а вдень з ніг падала змучена. Чоловік її не витримав такого життя і залишив її, бо Злидні його догризали, а по ночами Мара приходила. Коли втікав з села, то Польовик його піймав і увів в оману, де той і згинув в болотах знесилений.

Мати блуд взяв, батько загинув, а слухняних доньок наче Баба підмінила. Не шанували вони нікого і нічого, ні одна одну, ні Богів, ні Землі свої... Старша Чортові стала вислужуватись - то вкраде, то нашкодить кому. Молодша – нагуляла дитину та й кинула її напризволяще. Донечку підібрали добрі люди, виховали її як свою, але від роду нікуди не дінешся – за гріхи матері та бабусі її ніколи в селі за свою не визнавали. Одружилась Малуша, але і тут не склалось – чоловік, як потім дізналися, мав ще одну дружину в іншому селі. Прогнала вона чоловіка і оселилася сама на краю села. Одна-однісінька і ростила свою донечку...

- Ось так, Ясю, від покоління до покоління жінка нашого роду нещасна та одинока. Хоч на матір свою глянь – ні душі, ні серця, сама не знає, що вона хоче. І скільки я повчала її, скільки просила... Але... Не будемо краще про це. Тепер, як казала моя прабабця, Дажбога треба просити про добро, а Велеса – про мудрість. Але, видно, погано я просила. А може від Долі не втечеш...

- Велеса кажеш, бабусю? – перепитала Ярослава. – Та мені він недавно наснився, але обличчя в нього було інше, не те, що малюють...,- прошепотіла вона. – Так, ніби, я - Мокоша, а він... Знаєш, і Доля біля нас була і так, ніби, я з нею про щось...

Аж раптом - стук у двері. В Ярослави кров до серця прихлинула і хвиля тепла обгорнула її з голови до ніг...Відкрила двері, а там...Там...Там Євген...

Ярослава зробила крок назустріч, ніби вступаючи в своє нове життя, тягнучи руки до нього, як Мокоша, що на весняних ритуальних рушниках завжди зображувалась як Дерево Життя Земного Роду, що тягне руки-гілля в небо.

На зміну зимі приходить весна, на зміну весні – тепле літечко. На зміну горю приходить радість, на зміну біді – приходить щастя. І в цьому дивовижному і безупинному русі галактичного коловороту Ярослава знайшла свою особистість. Особистість, що шанує себе, свої звичаї і традиції...