Козиренко Марія Михайлівна народилася 1986 року в Харкові. Навчається на IV курсі філологічного факультету Харківського національного університету ім. В.Н.Каразіна за спеціальністю „українська мова та література”. Дипломантка міжнародного конкурсу „Гранослов” 2004 року, лауреат обласного конкурсу „Молодіжний лідер року-2004” у номінації „Поет, письменник”, кількаразова дипломантка щорічного обласного фестивалю та семінару „Молода Слобожанщина”. Публікації: молодіжний альманах „Левада” (№3,4: 2004-2005 рр.), збірки літ. студії „Зав’язь” при Харківському обласному палаці дитячої та юнацької творчості, газета „Слобідський край”, альманах „Гранослов-2004”.

ЕПІСТОЛЯРНА ПРАКТИКА

(за настроєм Емми Андієвської)

…ніколи не писала листів з адресами – це був найвірніший спосіб відправити їх саме тій людині, якій вони призначалися. Писала листи собі. На кожен отриманий лист не барилася писати відповідь і згодом відсилала за тією ж ненаписаною адресою.

Листи доходили не завжди, тому іноді доводилося писати відповіді по пам’яті, за клаптиками чернеток або ж узагалі починати зі слів: «Любий друже, давно не отримувала від тебе звісток. Чи не забув бува про мене? Чи то знову завдячую твоїм довгим мовчанням роботі поштових голубів?»

Узимку листи ставали білішими й довшими: слів у них було мало, то були снігові послання. Навесні у кожен конверт додавала по жмуточку трави чи квітів, а восени писала на ще не засохлих березових листочках, зшиваючи їх потім у такі маленькі жовті книжечки.

Одного разу поїхала з міста на кілька тижнів. То було нестерпно! Телеграфувала додому ледве не щогодини, турбувалася, чи не прийде у цей час якийсь лист… Приїхавши, побачила лише купу довгих, як макарони, телеграм, які поштар цілий місяць сумлінно підсовував під двері. Вони лежали на килимку й нагадували великий білий мурашник, у якому жили маленькі чорні літери. Хотіла їх перечитати, та тільки-но взяла якусь із них у руки, літери всі до одної враз розбіглися. Досі часом знаходжу їх, уже дохлих, прибираючи у кімнаті раз на тиждень.

Здається, після того випадку з телеграмами листи й перестали надходити. У кімнаті тепер багато снігу, бо звичка купувати папір нікуди не поділася. А нещодавно почали турбувати духи ненаписаних листів: уночі вони шелестять своїми тонкими прозорими тілами, скриплять гусячими перами та кульковими ручками; одного разу навіть перекинули на килим пляшку чорнил.

От, начебто, й усе. Певно, хотіла розповісти щось іще, але то вже наступного разу…

ДЖАЗ-10

Сергієві, який мріє грати на саксі...

Серед людей, які люблять джаз, є такі, що ходять на концерти у жовтих футболках із цифрою 10 на спині. Але серед людей, які ходять у футболках із цифрою 10 на спині, я не зустрічала жодного, хто б любив джаз...

Третього дня прибиральниця виколупувала зі щілин між клавішами покривлені ноти. Вони пирсали, мов тріски з-під сокири: врізнобіч, більші й менші, миттєво досягаючи всіх закутків зали, застрягаючи болючими скалками у слухачах, а найбільше – у самому піаністові... (Третього дня товста тітка-прибиральниця виколупувала зі щілин між клавішами покривлені ноти...)

У гримерці музикант впав у крісло й кілька хвилин видивляв щось у дзеркалі, потім повільно заплющив очі і так продовжив споглядання: дірки від нот просвічували зсередини, гучний септ-акорд болю заважав думати... “У цього рояля такі гострі, істеричні звуки... наче йому десь, як мені, болить, але надії на полегшення немає...”

Третього дня чолов’яга у брудному комбінезоні ніжно перемотував ніжку рояля синьою ізолентою, думаючи про пляшку, яку йому пообіцяв дивак-музикант за цю нехитру роботу.

Третього дня молодий водій у темних окулярах, капелюсі з металевими заклепами і шкіряних перчатках без пальців відвіз труну, покриту жовтою футболкою із цифрою 10, на засніжений цвинтар. Було тихо.

ЗВИЧКА ЖИТИ
(3/4, Am)

“Самотній натовп”
(назва культурологічної
праці Рісмена).
***
Самый звонкий крик – тишина,
самый яркий свет – ночь…

Едмунд Шклярський

За дверима тихо. Так і повинно бути. Тиша дозволяє відчути кожного з тих, хто зараз мовчить за цими дверима. Відчути напружено-безсилі погляди кількох тисяч людей, які зранку, як завжди, зібралися біля мого дому. Чекають... А це′ що? Десь аж там, за рогом, до якого розтяглися люди, творить свій варіант тиші духовий оркестр. Осінній павучок плете у хрипкому горлі труби липке мереживо. На що він сподівається? Поснідати якою-небудь напівмертвою комашкою, що ледве відігрілася під ранковими променями вже майже зимового сонця? Чи відірватися від мідних стін з першими ж нотами крику, миттєво перетворивши своє не надто хитре плетиво у справжній міжсезонний павуколіт?

Десь за високими дахами, крізь тонкі чорні ієрогліфи телевізійних антен сходить сонце, поволі, наче навмисне розтягуючи кожну мить. Розчиняє свої червоно-золоті кольори у блідому блактиному, від чого він чомусь стає тільки яскравішим.

Немає нічого гучнішого за думки у власній голові – це моя тиша, ніким і нічим не порушена; вона розростається, займаючи вже майже всю кімнату, і поширюється далі на мій формально обмежений стінами життєвий простір. Коли він заповниться вщерть, тиша почне густішати й поступово набуде кольору.

Люди за дверима стають усе відчутніші. Майже дев’ята... Саме час збиратися. Такий звичний джинсовий ритуал з елементами самотнього лондонського чаювання.

Ще трохи почекати. Доки відчуття стане невідворотно-захоплюючим. Ще трохи. Доки неможливо буде відступити, зробити щось не так, як завжди, порушити заведений порядок хоча б у найменшій дрібниці: довжині або напрямі кроку, глибині або ритмічності вдиху й видиху... Один. Два. Три. Двері відчиняються рвучко, за чверть секунди до того, як я до них торкаюся, самі собою, ніби звільняючись від величезної напруги. Один. Два. Три. Останній проблиск думки про втечу. Виходжу на вулицю. Тисячі поглядів пробиваються крізь мене у відчинені двері до кімнат, нишпорять по кутках, наче сподіваються знайти десь там таємну причину свого щоденного кількагодинного очікування, наче у мене під ліжком заховано якийсь секретний вимикач, яким можна миттєво змінити цей незрозумілий навіть для мене ритуал.

Я спускаюся сходами й опиняюся за кілька метрів від цього дивного “самотнього натовпу”. Охоронці тиші? Відчуваю, що ні.

Мовчазний акомпонемент… До-ля: виходити вранці з дому й бачити ті самі тисячі очей; не мати змоги дізнатися, що вони від мене хочуть, але цілком освідомлювати, що так повинно бути, що це якась закономірність, що усе відбувається за одвічною системою “причина-наслідок”. Мовчання, напружено-сі-ре-дієз… Кода.

Чую, як за моєю спиною зачинилися двері. Ці люди знову нічого не знайшли, я не сумнівалася, що буде так. Я не підійду до них, я не віддам їм свою тишу. Хоча вони вже не лякають мене, як тоді, коли я вперше побачила їх за своїм вікном. Я майже звикла. Змирилася. Так людина спочатку бореться з пронизливим холодом, а потім заспокоюється й засинає, замерзаючи...

Йду від них... Знаю, що ніхто за мною не поженеться – вони будуть вичікувати, мовчки, скільки буде потрібно. Що ж їм, врешті, треба...

В небі висіло вилиняле сонце. На цій вулиці завжди тихо. Здавалося б – три кроки від центру міста, від нервового гуркоту швидкості й кількості... Людей біля мого дому вже немає – розійшлися, розчинилися у галасі прилеглих вулиць. Йду за ними...

Дивно, що я ніколи не зустрічала жодного з них десь-інде. Магазини, кав’ярні, базари, трамваї, тролейбуси, кіно, кабінети, приймальні і вбиральні... Ніде. Хоча іноді чиєсь обличчя видається мені знайомим, але, придивляючись, я знаходжу все більше незнайомих рис. Так, ніби поза Тим натовпом людина є іншою. Ніби всі вони разом становлять якусь анатомічно-духовну єдність...

Сонце перепливає небом пунктирний розділ половини дня... Наливається, просвічує соком через тонку шкіру і замість того, щоб луснути, завалюється за найближчу багатоповерхівку.

Дорога до мого дому чомусь мокра. Та ж за цілий день навіть натяку на дощ не було... Певно, поливальні машини полювали на пил, ледве встигли до закриття сезону... Чи, може, до мого дому вже ходять на уклін якісь мовчазні паломники, рясно зрошуючи асфальт катарсичними сльозами прощення усіх балакучих та спокути власновимовленого слова... Поливальні машини, поливальні машини...

Кожен крок, щораз ближчий до будинку, видається важчим. Наче я не йду, а рухаю своїми ногами Землю, неймовірним фізичним зусиллям наближаючи до себе дім. Щось не так. Зупиняюсь перед сходами. На вікні сидить сірий кіт (саме кіт, а не кішка – бо має виразно чоловічий вираз морди), у кімнаті горить світло. У мене ніколи не було кота. Світло в моєму домі було від початку історії, але ж...

Збігаю сходами нагору, від(к)риваю незамкнені двері, ступаю в дім... і спиняюся на порозі. Безсила. Тиха. Я чую, як зістрибнув з підвіконня на килим кіт. За мить він уже треться своїм сірим хутром об мої ноги. Сідаю, прямо тут, на підлогу біля дверей, беру на руки кота і загортаю його по самі вуса у свій теплий светр.

Я знаю, що він зараз там, у кімнаті... ходить, обійнявши себе за плечі. Час від часу поправляє волосся, не тому, що того потребує зачіска, а тому, що нервує. З тієї самої причини по черзі пильно вивчає то візерунки на килимі, то цяточки й квітки на шпалерах, то родимку на безіменному пальці лівої руки. Знаю, що маю почати перша.

Господиня дому, сидячи біля порогу, із закутаним у светр незнайомим мурким котом:

- Я тебе не чекала... сьогодні... та й узагалі... Не думала, що ти колись повернешся. Навіть встигла забути, що колись було інакше, без самоти... знаєш, із цим можна жити, згодом утворюється такий собі симбіоз: воно жере твої спогади, мрії, живиться твоїми почуттями, а ти натомість отримуєш безболісне механічне існування... А останнім часом...

Гість, якого не хочеться називати гостем, з кімнати:

- Я теж забув... Ні – піддався тиші... Знаєш, це так дивно – відчувати її у власній голові... та я, власне, не про те... ти завела кішку?

- Це кіт.

- Кіт... А звати його як?

- ... кіт... Тихоном... звати... Тишко...

Пауза для думок обох співрозмовників.

- Я прийшов зранку, а двері відчинені... тебе не було... я так давно не був у цьому домі... здається, новий замок... ти дуже розгублена... кіт дряпався у двері...

- Розгублена, загублена, погублена, втрачена...

- Не кажи так.

Ще одна пауза (трохи довша). Кіт фуркає від довгої шерстинки светра, яка потрапила йому до носа.

- Знаєш, я б, може, й не прийшов, якби... якби не вони... вони щось хочуть, ні – вони вимагають! Якби я сьогодні не втік був до тебе, то певно, вже не зміг би з цим нічого вдіяти... Спочатку це був жах: щовечора, за годинником, приходять... їх тисячі... я повертаюся з роботи, а вони стоять. Потім якось звик, не знаю, майже рідні якісь зробилися... дивно... Вибач, не треба було мені про це...

- Та нічого... Знаєш, чомусь спало на думку, що я дуже чудна істота – починаю відчувати сум за кимось саме в той момент, коли розлука вже минула...

- Я пам’ятаю.

Ще одна пауза - найдовша (для появи гостя з кімнати, відсторонення кота та ін.;^ ) * * *

За дверима тихо. Так і повинно бути. Ранкова тиша дозволяє особливо яскраво відчути, як тобі дошкуляє котяче нявчання під дверима; і як не хочеться вилазити з ліжка; і як нестерпно далі чути ці поклики природи.

Сонце, відлежавши відведені йому години за багатоповерхівкою, вже зробило обов’язкову ранкову пробіжку на схід і попливло своїм звичайним чином (чи то, пак, небом).

Кіт не припиняє психічної атаки. Нарешті спромогаюся встати й випустити його на порожню, вже майже не ранкову вулицю.

- І чого ти цю тварюку Тишком назвала? Була б кішка, можна було б Сиреною чи ще як... А кота – ну, хіба що Клаксоном!

- То нехай буде Клаксон Тихонович... Стривай...ти чуєш?

- Що саме? Котяче ім’я та по-батькові? Ти ще прізвище йому вигадай...

- Та ні... Чуєш... на вулиці... оркестр грає...

ДІМ

Час від часу до кожного з нас приходить відчуття того, що треба тікати… До мене– кілька разів на рік, в залежності від сезону або ж від стану особистого життя. Інколи ці два фактори можуть накладатися. Отже, я завжди „тікаю” восени. Чим далі в осінь, тим сильніше я „тікаю” (я навмисне пишу це слово в лапках, бо насправді фізично я ще жодного разу не втекла, чи – майже не втекла). Отож. Найгірше у листопаді. Ненавиджу листопад. І це жахливо – листопад удома. Листопад між домом і не-домом. Щодня. Жахливо. І з кожним днем усе гірше, брудніше, мокріше й холодніше. Десь на межі жовтня й листопада я завжди згадую один єдиний момент зі свого дитинства: зранку йду до школи. Я у першому або другому класі. Перший примерзок, і на асфальтовій доріжці – маленька замерзла калюжка. Я підходжу до неї (дивно – цілої! і першої цьогоріч!) і так легенько, правою ногою в коричневому замшевому чоботі (так, саме правою), торкаюся гладенького льоду й не наважуюся натиснути трохи сильніше, щоб калюжка луснула. І от я натискаю трохи сильніше – й вона тріскається, брудна коричнева вода заливає й притоплює тонкий льодок. Шкода. І це так дивно – вона так тріщить, так гарно тріщить. Але ж потім виходить зовсім негарно… зовсім-зовсім… і саме в цей момент я думаю, що було б добре, якби лід на калюжах тріщав (отак-отак тріщав від моїх ніг!), але щоб не ламався… щоб залишався таким самим гладеньким і першим, із дрібними бульбашками всередині. Здається, за кілька років я припинила експериментальні пошуки такої ідеальної калюжі…

…листопад. В ньому неможливо жити. Тобто для мене нестерпно поєднати якийсь обмежений простір із часом „листопад”. В ньому мені завжди хочеться рухатись (можливо, інтуїтивно в бік Австралії, там бо типу „антитравень”), аби тільки не по колу (чи багатокутнику) щоденності. У листопаді я вмираю. Чи, точніше, займаюся вмиранням. Бо втекти-таки ще жодного разу нікуди не вдалося. Або, може, саме тому й не вдалося. Але вже під середину грудня я різко оживаю і стаю приводом для дружнього глузування… бо якраз там, десь у середині грудня, є такий день, святої Варвари, коли світла частина доби починає збільшуватись. Саме від цього дня я починаю тихенько радіти, що скоро весна… і відтоді можна якось жити. І тікати вже начебто й не хочеться. Але тут часто починає діяти другий фактор. Хм, цікаво, чому досі ще феміністки на противагу чоловічому „шерше ля фам” не виставили своє „шукайте чоловіка”… ні, якось дивно звучить – „шукайте чоловіка”… щось середнє між рубрикою порад у жіночому журналі та кримінальною хронікою. А „шукайте жінку” – звучить… та навіть не звучить – смакує… як рожева зефірка без шоколаду. Дивно…

Але в моїх „втечах” шукати треба саме чоловіків. Точніше, чоловіка – по одному на листопад, бо чомусь останніми роками обирала таких, до яких (або з якими) треба було тікати листопадами. Але не втекла. Бо синдром втечі був тільки в мене. Хоча, певно, вони теж його мали, але у трохи іншому вигляді – як синдром втечі від мене. І з жодним із них я не втекла. Готова була з кожним… Хоча… одного разу трошки ніби підутекла… так, з умовою повернення додому. Саме відтоді те місце, куди я повертаюся щодня або з трохи більшою періодичністю – це не дім. Тепер це просто будинок, де живуть мої рідні, будинок, у якому я прожила від народження й живу тепер. Слово „дім” припинило бути позначкою території, хоч міста, держави чи континенту. Тепер я можу сказати – в мене був дім. Я навіть можу сказати, що в мого дому було звичайне чоловіче ім’я й сірі очі.

Можливо, це був перший крок до справжньої втечі. Бо, насправді, хочеться тікати від місць до людей. Щоосені. Й особливо – щолистопада, коли „місця” стають особливо нестерпними… Але ж тут теж люди…. але поки я тут, вони ніби зацементовані у цій будівлі, у слові „місце” – спогадами, звичками, спільними словами й рухами… оживають вони на відстані… тому я втечу… гм…тобто – буду, нарешті, вдома. Колись. Не зараз. Скоро.

Додому неможливо повернутися, Його можна або втратити, або знайти. Загнати скалку, гладячи лаковану поверхню книжкової полиці, Купити кілограм солі, яку ні з ким їсти, Проживати весну крізь потріскану шибку. Щоранку я вирушаю за караваном, Змокаю на зупинці автобуса, Не помічаю хмар, крізь які пробивається літак, І прокидаюся від раптової зупинки потяга.